Моделювання майбутнього

Ліна стояла на порозі Орестового будинку. На руках у неї прилаштувалося жовтооке кошеня. Крізь одчинені двері Орест глядів на кошеня здивовано.

- Ось, саме кинулося в руки. Просто посеред вулиці. Не могла ж я його відігнати? - квапливо пояснила Ліна.

- Няв, - сказало кошеня.

- Нявко, ти чия така? - нахилила Ліна голову до кошеняти. - Яка маленька, пухнаста!

Кошеня задоволене примружило очі.

Орест і Ліна чемно сіли на дивані, у найдальших його кутках, і тільки якби вони одночасно простягнули одне до одного руки, могли б торкнутися долонями, та вони сиділи статечно й церемонно, стиха вимовляючи поодинокі репліки. Хованець із дивану перемістився на підлогу, де йому було звичніше, і тепер лежав на м’якому килимі, прилаштувавши голову на Ліниних ногах, цим остаточно її заморозивши. Сміливе кошеня примостилося йому під боком.

- А ви давно живете тут? - спитала Ліна, оглядаючи кімнату. - Чому вирішили з материної хати виїжджати?

Орест прокашлявся.

- Ну-у-у... Просто... Хотів жити окремо...

- Щоб кохана дружина й люба мати не мали змоги перетворитися на злу свекруху й нахабну невістку?

- Майже так, - усміхнувся Орест, віддихаючи затамоване повітря.

- А де ж тепер дружина?

- Вона, правду кажучи, дружиною ніколи не стала. Вона поїхала в Чехію, в Празький університет учитись - і більше не повернулася.

- Вам її бракує?

- Тепер - ні, - квапливо мовив Орест. - Тепер уже - зовсім ні...

Мов зненацька згадавши найневідкладнішу справу, він підхопився з дивану й побіг у двері. За ним почеберяло кошеня. Ліна здивовано втупила погляд у проріз дверей, і навіть Хованець підняв голову, проводжаючи господаря червоними очима. За хвилину Орест вибіг із двома вузькими келихами й пляшкою вина в руках.

- Ви ж вип’єте вина? - з запізненням запитав він.

- Вип’ю сухого вина з задоволенням.

Хованець чмихнув і опустив голову Ліні на ноги.

- А скажіть, - почав Орест ніяково, - звідки ви дізналися про мене? Пам’ятаєте, коли ви вперше до мене приїхали...

- А мені реєстраторка з лікарні сказала. Така чорнява, коса довга, вона весь час у рожевому ходить... І в аптеці, здається, підробляє.

- Чекайте, чекайте, - здивувався Орест, - реєстраторка, яка підробляє в аптеці? Хіба нову взяли? Бо в аптеці ж працює дівчина молоденька, білява, і стрижка в неї цікава - дуже модна, певно, - стирчить навсібіч. А в реєстратурі - мамина давня знайома, сива така, років п’ятдесятьох.

- Що-о-о?

- А що таке? - не зрозумів Ліниної реакції Орест.

- Та так, не звертайте уваги, - швидко відповіла Ліна, придушуючи паніку.

- Ви знаєте, ваш колега вчора досить дивно поводився...

- Що так? - спитала Ліна.

- Почав розпитувати, чи не був Святослав Пилипович, мій батько, шаманом. Я, зізнаюся, на мить подумав, що колега ваш - трохи не при собі...

- Юрась Булочка мріє про славу, - всміхнулася Ліна. - В цьому він ще просто велика дитина.

Вони помовчали.

- А знаєте, - заговорив Орест, - ми часто грали з матір’ю в одну гру. Вона давнішня, ми ще в дитинстві її страшенно любили...

- Як називається? - спитала Ліна.

- “Ерудит”. Не чули? Прикольна гра. Я вам зараз покажу.

Орест знову, мов його штрикнули голкою, підірвався з дивана й побіг до книжкової шафи, нижній ярус якої займали шухляди, висунув одну, вигріб назовні старі зошити, схожі на конспекти, витяг із-під них коричневу прямокутну пластмасову коробку.

- Ось вона! - усміхнувсь Орест, ставлячи коробку на диван рівно посередині, між собою та Ліною, й вигрібаючи з неї чорні квадратики з білими буквами й маленькими цифрами внизу та перекидаючи їх догори зворотним боком, аби букви ці сховати. - Отож, правила такі: на кісточках, бачите, літери, які треба складати в слова. А отут дрібненько цифри, бачите, це, так би мовити, “ціна” кожної літери, щоби бали рахувати. На полі починаєте з центру, де білий квадратик. Якщо буква в вашому слові потрапить на зелену клітинку, її вартість подвоюється, на жовту - потроюється, а якщо на синю клітинку - вартість усього слова подвоюється, на червону - потроюється. Запам’ятали? Беріть собі сім кісточок.

- Я, звісно, нічого не запам’ятала, але ви мені підказуватимете, - мовила Ліна, набираючи собі сім кісточок і викладаючи їх на долоні. - Хто починає?

- Ви, - вигукнув Орест, - звичайно ж, ви!

Ліна подивилася на свої кісточки, хвильку подумала, потім виклала на коричневому полі слово “РОМ”.

- Нічого кращого до голови не йде, - вибачилась вона.

- Два плюс один плюс два, - почав рахувати Орест, - дорівнює п’ять. Записуємо.

- А в мене слово з двох боків читається! - як скривджена дитина, вигукнула Ліна. - Хіба бали не подвоюються?

- У правилах не написано...

- А ви точно пам’ятаєте?

- Ні, - швидко заговорив Орест, - я вже правил зовсім не пам’ятаю. Ото як грали з дитинства, так і граємо з того, що в пам’яті лишилося. Тому подвоюємо бали!

І він викреслив цифру п’ять на аркуші паперу, розділеному на дві колонки, де над лівою значилося “Ліна”, а над правою - “Орест”. Потім він виклав на коричневе поле дві кісточки, дописуючи “ДИМ” до Ліниного “РОМу”.

- В мене сім, - повідомив він. - Буква “Д” подвоюється. Добирайте собі кісточок до сімох знову.

Вино, що вже було плюскалося десь на денці келихів, знову заясніло, заграло всіма відтінками червоного, і заясніли Лінині щоки - в масть її вогненним вихрам. Гра продовжувалась, щодалі веселіше, і веселішою ставала математика - з криками, з бійкою за дорогі кісточки - десять балів! це ж скарб! - із висмикуванням папірця одне в одного.

- А у вас сто балів! - вигукнув раптом Орест. - Ви виграли! Ще раз?

- Давай!.. Давайте, - виправилась Ліна, зашарівшись.

- Нічого, мені сподобалось, - усміхнувся Орест, накриваючи коричневе поле для слів кришкою й перевертаючи коробку так, щоб усі кісточки, впавши на кришку, перекинулися догори дриґом - і не треба було б їх руками перевертати.

- Що це? - зненацька спитала Ліна, простягаючи руку до білого конверта, скотчем наклеєного на звороті коробки. Орест обережно поклав коробку на диван, відірвав конверт, покрутив його в руках. Тоді повільно розпечатав його. В конверті лежав комп’ютерний диск, на якому приліплена була наклейка: “Дисертація (ост. варіант)”. Підкинувши диск у руці, Орест подивився на нього замислено, тоді підвівся з дивана, подаючи Ліні руку.

- Ходімо.

Вони повз кухню пройшли в маленьку кімнату, де стояла шафа, ліжко, письмовий стіл, а на столі - комп’ютер. Орест увімкнув світло, засунув фіранки.

- Сідайте, - мовив він, запускаючи комп’ютер. - Боюся повірити, що це - саме той диск.

- Саме той диск... - луною повторила за ним Ліна.

Не новий уже комп’ютер довго завантажувався, дзижчав і співав. Заставка “Windows” помалу змінилася ясно-синім тлом - пінним морем, яке підкидало на своїх хвилях старий піратський фрегат. Вітрила були обірвані, і зрозуміло ставало, що виплив фрегат із самого серця бурі, тільки не видно було, чи лишились на ньому люди, чи врятував він хоч одну живу душу.

Нарешті комп’ютер перевірив себе на віруси, й Орест зміг вставити до дисководу золотаве кружальце таємниці.

- Вам страшно? - спитав він Ліну, глянувши на її бліде обличчя, на її з хворобливим блиском очі.

- Чесно? Дуже. А вам?

- І мені, - зізнався Орест.

Він двічі клацнув мишкою по значку лазерного диску, і комп’ютер розкрив вікно, в якому з’явилися звичайні файли в форматі “.рdf” - певно, щоб не можна було правити. “Туtul”, “Resumе”, “Zmist”, “Vstup”, “Rozdil І”, “Rozdil II”... “Rozdil VIII”, “Vysnovok”, - читали Ліна й Орест і ставали дедалі збудженішими і, торкнувшись випадково одне одного долонями та зрозумівши, що в обох долоні холодні, жаб’ячі, сміялись нервово й очікувально.

- Відкриваємо “Туtul”? - спитав Орест, клацаючи мишкою.

На екрані з’явився білий аркуш, на якому вони прочитали: “Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація”.

- Відкриваємо “Resumе”! - не витримала Ліна. - Боже, невже це воно, невже це воно?

Орест навів мишку, клацнув, невчасно зрозумівши, що не те відкриває: вступ замість резюме. Комп’ютер знову заспівав тоненько, розгортаючи на екрані довгий білий сувій, що в ньому Святослав Пилипович Шапка вписав найголовнішу працю свого життя, яку, на першій же сторінці, присвятив синові. Орест схвильовано шморгнув носом, і Ліна стисла його руку в своїй.

- Все-таки краще почнемо з резюме, - мовила вона, відбираючи в Ореста мишку. За кілька секунд на екрані вони читали важкий науковий текст.

“Назва цієї дисертації - “Моделювання майбутнього” - може видатися декому антинауковою; нетрадиційна медицина, зокрема, шаманство завжди викликатимуть посмішку у скептично налаштованих учених-традиціоналістів. Але не варто забувати, що шаманство - це тільки один із методів набуття людиною знань про саму себе. Так, радянський учений Г.В.Ксенофонтов виявив одну важливу рису шаманів - знання людського організму й психіки. А в сімдесяті роки радянський учений Вітевін та американський медик Г.Райт дійшли висновку, що шамани фактично є “первісними психотерапевтами”. Таким чином, саме аналіз шаманства з позицій психоантропології може дозволити пояснити в межах законів природи психічні явища, які з наукової точки зору видаються надприродними.

На жаль, обсяг дисертації не дає можливості дослідити шаманство в усіх його проявах, тому для даної роботи був обраний тільки один напрямок: шаманство і протистояння страху. Як доводять учені, зокрема, I.Лютий, у суспільстві, яке заведено називати первісним, дітей не вчили відвертатися від страху. Навпаки, діти вчилися “повертатися обличчям” до страху, долати його, а якщо нема страху - нема й хвороб психіки, нема всього діапазону психосоматичних захворювань. Крім того, міфи якутів, які дійшли до нашого часу розповідають, що шамани могли передбачати майбутнє, підказували людині шляхи досягнення щастя. Використовуючи шаманство як метод психічного впливу на пацієнта, ця робота покликана довести, що виявлення джерела підсвідомого страху дозволяє локалізувати небезпеку і, таким чином, змоделювати майбутнє”.

“Звідки Юрась міг дізнатися про це? - втупилася Ліна очима в екран. - Головний лікар районної лікарні - і шаманство... Чи я часом не марю? ”

Орест підвів очі до старого якутського шаманського бубна, що йому вчора віддали в лікарні і який тепер висів на стіні у вітальні. Людська фігурка, яка піднімалася потемнілою оленячою шкірою з землі на небо, на мить, здалось, озирнулась і підморгнула йому.

- За це вбили мого батька й мою матір, - за хвилину відсторонено мовив Орест. - Але чому?

- Я не знаю, - відгукнулась Ліна. - Локалізація небезпеки, передбачення майбутнього... Яка ціна такого знання для того, хто завжди балансує на межі?.. Посидь, - торкнулась вона рукою Орестового плеча, непомітно для себе переходячи на “ти”, - я зараз.

Вона спритно стрибнула з крісла й зникла в напрямку вітальні, а коли виринула з півтемряви за дві хвилини, в руках її були келихи, в яких ледь не по вінця коливалося черлене вино. Відпиваючи на ходу з одного келиха, Ліна протиснулася між ліжком і шафою до письмового столу.

- На, - сказала Ліна, вкладаючи келих Орестові в руку. - Пий і хвилинку не думай ні про що.

Орест перекинув вино одним духом.

- Зрозумій мене, - заговорив він до Ліни по тому, відвертаючись од комп’ютера. - Я не такий, що кину диск у вогонь, бо через нього загинули найближчі мої люди. Тут праця, тут величезна праця мого... батька, - він на мить зашпортнувся на цьому слові, - яка сама по собі має право на існування. Тепер уже - написана - не має права на не-існування! Розумієш мене? Тільки... тільки зараз я цю працю ненавиджу, бо на ній кров. Розумієш? Я очима бачу цю кров, мов вона між рядків на отому білому аркуші проступає!

Ліна гладила Ореста по руці, механічним рухом, сама того не помічаючи, а він говорив дедалі з більшим запалом. Хованець і кошеня, які, перейшовши вслід за Ліною та Орестом у кімнату, тихенько вляглися під вікном, підняли голови й навели на господарів сумні очі. В них плавав місяць - золоті кола на червоному й жовтому тлі.

- І знаєш, - говорив Орест, - я... я ще одне ненавиджу в цьому диску... Ще одне... Ми знайшли його, правда? Тепер ти можеш закінчити свою статтю про видатного вченого, якого жорстоко вбили...

- Ну, - ніяково мовила Ліна, - я журналістка, а це сенсація...

- Ти напишеш цю статтю - і поїдеш звідси. Назавжди поїдеш! А... я... цього... боюсь...

Хованець, збуджений незвичними інтонаціями свого господаря, звівсь і підійшов до Ліни. Він іще раз уважно подивився на Ореста, тоді на його гостю, й обережно примостився коло Ліни, вкладаючи голову їй на ноги. Ліна, яка застигла, перечікуючи дії Хованця, нарешті розслаблено усміхнулась.

- Бачиш, я ніде не поїду! Мене Хованець не пустить...

У двері відчайдушно затарабанили. Хованець підскочив і помчав до виходу, а за ним, як очманілі, помчали Ліна, Орест і кошеня. Коли вони добігли до сіней, Хованець уже відчинив пізньому гостю. На порозі виросла тонка постать Юрасика Булочки.

- Ліно! Ліно! - загукав Юрась, широко, як риба, розтуляючи рота. - Скоро треба їхати! Я, - він намагався відсапатись і тому кожне слово вимовляв із придихом, - щойно з Вальтером Тадейовичем говорив. Тут, зовсім поряд, банду беруть, тільки-но інформація надійшла. Вони з заводу сейф із золотом украли на п’ять тисяч баксів, а їм підставу зробили: золото в них купують менти і зразу братимуть!

Ліна смикнула з гачка зелену дублянку, обриваючи вішалку.

Частина друга