Суспільний поділ праці - спеціалізація, стійке закріплення виробників за виготовленням певних продуктів або за певними видати діяльності чи виробничими операціями.

Історії відомі три великих суспільних поділи праці.

1. суспільний поділ праці відбувся 5-7 тисячоліть тому, коли землеробські племена відокремилися від тваринницьких.

2. суспільний поділ праці пов'язаний з відокремленням ремесла від землеробства, що стало початком розмежування міських і сілких поселень.

3. суспільний поділ праці характеризується відокремленням торгівлі від виробництва і формуванням прошарку людей, зайнятих у сфері обміну.

Суспільний поділ праці означає відокремлення і співіснування різних видів трудової діяльності.

Внаслідок цього виникає система суспільної праці, протилежна системі праці натурального господарства, що ґрунтується не на поділі(спеціалізації), а на зміні праці.

Чинником виникнення та розвитку суспільного поділу праці є закон економії праці (робочого часу).

Закон економії праці (робочого часу) – суттєвий (внутрішній), стійкий обернено пропорційний причинно – наслідковий зв'язок між величиною робочого часу як міри витрат праці та її результатом.

Існування і дія цього закону, який ще називають законом зростання продуктивності праці, зводиться до того об’єктивного факту, що зменшення робочого часу, а отже, і витрат праці на виготовлення певного продукту має наслідком збільшення кількості вироблюваних продуктів. Це дає змогу окремому виробникові і суспільству за обмеженого ресурсу робочого часу урізноманітнювати і повніше задовольняти свої потреби. Спеціалізація виробників на виготовленні певного продукту чи здійсненні певної виробничої операції забезпечує підвищення вмілості виробників; економію тієї частки робочого часу, яка непродуктивно витрачається при переході від однієї операції до іншої; сприяє створенню спеціалізованих знарядь праці, що є матеріальною основою винаходу та застосування робочих машин, тобто переходу до машинного (індустріального) технологічного способу виробництва благ. Не випадково А. Сміт вважав спеціалізацію провідною силою економічного розвитку.

Суспільний поділ праці класифікують за видами і формами. За видами поділ праці існує всередині суспільства та всередині підприємства.

Поділ праці всередині суспільства. Реалізується він у таких формах, як загальний та частковий поділ праці. Крім того, його різновидом є міжнародний поділ праці.

• загальний, який виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі сфери (промисловість, сільське господарство, сфера послуг, тощо);
• частковий, що є поглибленням загального поділу праці: поділом сільського господарства, промисловості, транспорту тощо на їх галузі та підгалузі.
• міжнародний, характеризується спеціалізацією окремих країн на виробництві продуктів, для яких вони мають найсприятливіші природні та економічні умови.

Розмежування двох видів суспільного поділу праці має принципове значення для розуміння зв’язку між суспільним поділом праці і перетворенням натурального виробництва на товарне. Умовами цього процесу є спеціалізація виробництва на виготовлені певного продукту та їх економічна відокремленість. Вони притаманні лише загальній та частковій формам суспільного поділу праці всередині суспільства. Праця виробників, які спеціалізуються на виробництві певних продуктів 9хліба, одягу, засобів праці тощо) в межах цих форм суспільного поділу праці, є технологічно відокремленою, що зумовлює економічну відокремленість самих виробників.

У свою чергу економічна відокремленість виробників набуває суспільної форми приватної власності: у процесі обміну продукти праці перетворюються на товари, а їх виробники визнають один одного приватними власниками товарів, якими вони обмінюються. Отже, приватна власність як суспільна форма економічної відокремленості виробників породжується поділом праці всередині суспільства і є його зворотною стороною. Як зауважували К. Маркс і Ф. Енгельс у «німецькій ідеології», різні ступені суспільного поділу праці є одночасно і різними формами власності, тобто кожен ступінь суспільного поділу праці обумовлює ставлення індивіда один до одного і відповідно їх ставлення до матеріалу, знарядь і продуктів праці, як до своїх або до чужих.

Поділ праці всередині підприємства – виступає у формі одиничного поділу праці.

• одиничний поділ праці – спеціалізація виробників на виготовленні окремих складових або на виконанні певних операцій з виробництва кінцевого продукту.

На відміну від поділу праці всередині суспільства поділ праці всередині підприємства є недостатньою умовою для перетворення продукту праці на товар, оскільки в межах одиничного поділу праці не відбувається економічної відокремленості часткової праці виробників, що спеціалізується на виготовленні окремих деталей, вузлів, або на виконанні певних операцій з виробництва кінцевого продукту.

Тому в межах одиничного поділу праці не відбувається економічного відокремлення працівників як суб’єктів приватної власності, а продукт їх часткової праці не перетворюється на товар: усередині підприємства обмін продуктами діяльність між його працівниками не набуває форми обміну товарів. Аналогічна організація праці притаманна натуральному виробництву, що пояснює, чому в первісній общині, вільних селянських господарства, рабовласницьких латифундіях та феодальних маєтках вироблювані продукти не набували форми товару.

Загалом у своєму розвитку людство пройшло п’ять великих суспільних поділів праці:

1. відбувся він у межах первіснообщинного ладу та виявився у відокремленні пастуших племен. Це стало основою більш – менш регулярного обміну між общинами надлишками продуктів рослинництва і тваринництва, їх перетворення на товари.

2. цей великий поділ праці пройшов у період виникнення рабовласництва та виявився у відокремленні ремісництва від землеробства. Воно привело до значного збільшення та урізноманітнення продуктів, які виготовляли безпосередньо для обміну або продажу, стало підґрунтям виникнення товарного виробництва.

3. його зумовив подальший розвиток обміну товарів. Відбувається відокремлення від сфери виробництва товарів торгівлі, купецтва та утворення торгового капіталу.

У межах капіталістичного способу виробництва, технологічну основу якого становить машинна індустрія, подальшого розвитку набули всі форми суспільного поділу праці. Поглиблення одиничного поділу праці відобразилося у бурхливому зростанні кількості професій, спеціальностей та робіт.

Розвиток часткового поділу праці виявився у подальшійдиференціації сільського господарства, промисловості, транспорту на їх підгалузі, у виникненні нових галузей (електроенергетики, атомної енергетики, автомобілебудування, авіації тощо)

4. у межах цього суспільного поділу праці відбулося поглиблення загального поділу праці: поступове відокремлення від сфери матеріального виробництва сфери нематеріального виробництва (виробництво послуг у галузях освіти, охорони здоров’я, науки, культури тощо).

5. побутує думка, що цей поділ праці почався в середині 70-х років ХХ ст. у розвинутих країнах. У цей час відбувається виокремлення інформаційної сфери зі сфери матеріального і нематеріального виробництва.

Прогнозується, що подальшим великим суспільним поділом праці буде відокремлення науки як сфери людської діяльності.

Рівень розвитку матеріально – речового змісту суспільного поділу праці (знарядь праці, технологій) визначає його суспільну форму – виробничі відносини, в межах і завдяки яким здійснюється виробництво товарів.

3. Рушійні сили та фактори економічного прогресу. Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) називав суперечність принципом будь – якого розвитку, саморуху. З цього погляду рух – це суперечність, єдність суперечностей. Тому суперечність є джерелом саморуху, його рушійною силою.

Економічна суперечність – суттєве, закономірне відношення і взаємодія між протилежними сторонами економічного явища чи процесу, внаслідок якої вона (суперечність) є їх рушійною силою розвитку, а гносеологічному (пізнавальному) аспекті – основою пізнання сутності економічних законів та категорій.

Виникнення суперечностей спричинене існуванням загальних зв’язків, залежності і зумовленостей всередині матеріальної системи, взаємодією різних сторін, властивостей, тенденцій, якостей у межах суперечностей. Так, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин у межах суспільного способу виробництва, їх суперечність зумовлені існуванням загальних зв’язків між людьми у процесі праці, з одного боку, і зв’язків (відносин) між ними у процесі привласнення результатів праці – з іншого. Взаємодія протилежних сторін характеризується їх взаємопроникненням, взаємозумовленістю, взаємозапереченням. Від сутності кожної зі сторін суперечності, її структури, характеру взаємозв’язку окремих елементів залежать відносини між протилежними сторонами, їх взаємна боротьба і взаємодія.

Кожна суперечність проходить у своєму розвитку такі послідовні етапи: тотожність, відмінність, протилежність, конфлікт і ступінь розв’язання суперечності, перехід її у вищу форму свого розвитку. Найшвидше економічний прогрес здійснюється на перших трьох етапах еволюції суперечності. Рух суперечності відбувається передусім внаслідок більшої активності заперечу вальної, революційної сторони. Такою стороною у межах суспільного способу виробництва є продуктивні сили, а з – поміж них головна продуктивна сила – людина. тому прогрес суспільства зокрема економічний, - це діяльність людей, які ставлять перед собою мету і досягають її. Основою цілей людини є потреби, народжуючи ідеальний образ ще не існуючих продуктів і стимулюючи їх виробництво в майбутньому.

З розвитком продуктивних сил, особливо з появою додаткового продукту, утворенням класів, між виробництвом і споживанням виникають проміжні форми – обмін та розподіл. Тому одразу за суперечністю між виробництвом і споживанням виникають суперечності між іншими сферами суспільного відтворення, розвиток яких стає додатковим джерелом економічного прогресу.

Оскільки людина є суб’єктом продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва формують різні якості суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно – економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами, то джерелом і рушійною силою економічного прогресу слугують взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними групами, прошарками тощо.

Визначальною активнішою і революційною складовою суспільного способу виробництва є продуктивні сили. Оскільки змістом їх є ставлення людей до природи, то використання людьми сил природи у процесі праці, суперечність між людиною і природою, намагання людей пристосувати до своїх потреб нові джерела енергії, корисні копалини тощо теж слугують внутрішнім джерелом розвитку самої системи продуктивних сил. Ця система в усіх суспільно – економічних формаціях формується з робочої сили, засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи. Суперечності між ними також стають внутрішнім джерелом розвитку цієї складової суспільного способу виробництва. Так, у разі появи нової техніки необхідно навчити працювати з нею людей, що означає суперечність між цими елементами продуктивних сил, яка розв’язується з підвищенням кваліфікації робочої сили, а водночас стимулює економічний прогрес. Ці суперечності між елементами продуктивних сил виявляються у формі потреб людей, їх інтересів і мотивів розвитку.

Фактор економічного прогресу:

* праця; * земля;

* капітал;

* діяльність з організації виробництва;

* прогрес знань;

* підприємницький талант;

* НТП;

* докорінні зміни в інформації;

* суперечності продуктивних сил;

* суперечності техніко – економічних відносин;

* суперечності економічної власності;

* суперечності господарського механізму;

* суперечності між продуктивними силами і відносинами власності;

* суперечності між сферами відтворення;

У межах системи продуктивних сил важливою рушійною силою є змагання між людьми в процесі їх спільної праці. Таку ж роль відіграє кооперація праці. Змагання доповнюються специфічними суспільними формами. Ними за капіталізму є конкуренція (між робітниками і капіталістами та всередині кожного з цих класів).

Важливу самостійну роль з – поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють відносини економічної власності. Оскільки вони розвиваються відносно самостійно в межах суспільного способу виробництва, тобто частково незалежно від розвитку продуктивних сил, мають свої закономірності розвитку, специфічні суперечності, то рух цих суперечностей стає окремою рушійною силою економічного прогресу. До них належать суперечності між різними типами і формами власності. Чим більше таких типів і конкретних форм власності в межах певного способу виробництва, тим сильніші сили й джерела економічного прогресу.

Значну, відносно самостійну роль з – поміж рушійних сил економічного прогресу відіграють і техніко – економічні відносини, зокрема оптимальне співвідношення між спеціалізацією, концентрацією, комбінуванням виробництва тощо. Важливе значення в економічному прогресі належить організаційно – економічним відносинам, зокрема вдосконаленню організаційних структур управління підприємством, зростанню ефективності праці усіх ланок управлінського апарату та ін.

Відносно самостійним видом економічних суперечностей у межах економічної системи є суперечності господарського механізму. До них належать суперечності в межах ринкового саморегулювання економіки, в межах державного регулювання (наприклад, між економічними й адміністративними методами такого регулювання), між ринковими і державними важелями тощо.

Найважливішою рушійною силою економічного прогресу (в межах суспільного способу виробництва) є суперечність між продуктивними силами і відносинами економічної власності. Найдинамічніше елементи продуктивних сил на сучасному етапі – наука, засоби праці, тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами економічної власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, формується з відповідних компонентів (наприклад, наука – з фундаментальної та прикладної наук). Компонентами сучасної робочої сили є рівень освіти, кваліфікації, культури, психологічний стан тощо. Найдинамічніше та найреволюційніші елементи робочої сили першими вступають у конфлікт з діючими відносинами економічної власності. Це зумовлює процес переростання людиною, робочою силою, домінуючих типу або форми власності, перехід до якісно інших, розвинутіших у межах суспільного способу виробництва. Переростання окремими компонентами робочої сили, науки тощо певних типів і форм власності й поява внаслідок цього розвинутіших зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже, і всієї їх системи, стають водночас кілька конкретних типів і форм економічної власності в межах одного суспільного способу виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв’язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами розв’язання економічних суперечностей є такі:

1). Створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає певне пристосування відносин економічної власності до рівня й характеру розвитку продуктивних сил. Так внаслідок загострення суперечностей між продуктивними силами і відносинами економічної власності у першій половині ХІХ ст.. виникла і швидко розвивалася акціонерна власність;

2). Економічні кризи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи фінансової системи) здійснюється часткове (криза охоплює одну із сфер господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне розв’язання економічних суперечностей. Через деякий час ці суперечності знову вступають у фазу власне суперечності, конфлікту, загострюються і готують нову економічну кризу;

3). Господарський механізм, насамперед діяльність держави, виконувані нею функції, зокрема такий елемент цього механізму, як розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгодження економічних інтересів;

4). Кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певного типу або форми економічної власності за суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва та ін., що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зумовлюють появу нової якості – розвинутіших типу або форми власності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону кількості в якість і навпаки;

5). Процес діалектичного забезпечення. Поява якісно нової, розвинутішої форми власності в межах одного суспільного способу виробництва означає водночас заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних ознак і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність.

Так зберігаються позитивні властивості всіх діючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих відносин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійснюється економічний прогрес.

Фактор економічного прогресу (фактори виробництва). В сучасній економічній літературі поняття «фактор економічного прогресу» і «фактори виробництва» розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку.

Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном «економічні ресурси».

Фактор виробництва – важливі об’єкти або елементи, які здійснюють вагомий вплив на можливість і результати виробництва, але речові елементи яких не є джерелом національного доходу.

У працях західних науковців ще другої половини ХІХ ст.. (зокрема, Ж. Б. Сея) міститься теза про те, що трьома основними факторами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з концепцією продуктивності капіталу кожен із факторів має фізичну продуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким розуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей – підприємницький дохід), земля - ренту землевласникові, а праця – платню робітникові. Звідси випливає, що кожен громадянин отримує по справедливості й експлуатації не існує.

А. Маршалл на початку ХХ ст., крім названих трьох факторів, виокремив четвертий – діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. Натепер окремими факторами виробництва називають також ризик, інформацію, час, науково – технічний прогрес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський економіст Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Шумпетер (1883-1950) головним джерелом прибутку назвав здійснення підприємцем «нових комбінацій» щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо. Останніми роками як окремий фактор почали виокремлювати екологічний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення довкілля).

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх комбінуванням з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки – хмарочоси. Вазємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями вибору.

Марксистська політична економія розмежовує фактор виробництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості визнана праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, - речовими факторами.

Речові або об’єктивні, фактори виробництва самі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення. Так, засоби виробництва - матеріальний носій постійного капіталу тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані працівники, які для забезпечення власного існування та своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва (капіталіста). Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (для того, щоб не працювати самому), не перетворюються на капітал або здійснюють це частково. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості й відповідно додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переносить на новостворений продукт конкретною працею найманого працівника, а отже враховується як уречевлена праця. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вартість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створювати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Західна статистична наука з усієї сукупності засобів виробництва, що застосовується у процесі виробництва, до річного ВНП зараховує лише перенесену конкретною працею частину зношених засобів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших предметів праці), тобто амортизовану частину. Це також є свідченням тощо, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Такий підхід щодо окремих речових факторів підтримують і окремі західні вчені. Так Ф. Махнуп не вважає капіталом землю як безкоштовний дар природи. Капіталом є витрати на поліпшення якості землі, точніше, праця людей, спрямована на поліпшення якості землі. Ця думка була вперше висловлена Д.Рікардо.

Отже, не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядерної, сонячної енергії). У такому разі не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу того, що джерелом національного доходу (прибутку) є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна і теза Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.

У процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил виникає так званий синергічний ефект (нова продуктивна сила), яку окремі суб’єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть поверхово розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у процесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зростає. Ця об’єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб’єктів різних форм власності й породжувати концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості, прибутку зокрема, є лише праця в її різновидах (підприємця, вченого, лікаря).

4. Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності – Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потребах вираження природи людини, відносили їх до ключових економічних категорій.

Потреби – це категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності.

В структурі потреб суспільства можна виділити кілька типів відносин, що характеризують зв’язок людей з умовами життєдіяльності: ставлення до природи (потреби у спілкуванні з природою, в охороні природи); до існуючих засобів життя (потреби у засобах виробництва і предметах споживання); до себе та інших людей (потреба у самовираженні, саморозвитку, у соціальному статусі, спілкуванні); до праці та дозвілля (потреба у цікавій, творчій праці, у відпочинку та ін.).

Сутність потреб можна проілюструвати на прикладі становлення нових потреб, які завжди виникають із такого ставлення людей до умов життєдіяльності, що характеризується бажанням змінити ці умови. Наприклад, потреба у підвищенні швидкості пересування, яка виникає як бажання змінити існуючі способи пересування. Матеріальні засоби реалізації цього бажання ще відсутні, тому воно втілюється в казкових килимах – літаках. Проте потреба вже виникла, і вона спонукає людство до пошуків реальних шляхів її задоволення – до винаходу автомобіля, поїзда, літака.

На підставі загального визначення можна конкретизувати уявлення про потреби як предмет дослідження економічної теорії.

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття

. Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер. “ Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того щоб пояснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)… ” – зазначав Ф. Енгельс.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб’єктами та об’єктами.

За суб’єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних потреб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі, які у кожної людини мають свої якісні та кількісні особливості, задовольняються специфічним набором товарів і послуг. Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікованому керівництві, сприятливому психологічному кліматі, відповідних умовах праці. Суспільні – це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валюти, економічному піднесенні та ін.;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особливих суб’єктів економіки. Як власники економічних ресурсів домогосподарства мають потребу в тому, щоб якнайвигідніше ними розпорядитися (продати, здати в оренду чи використовувати самостійно), як споживачі вони мають певні потреби у матеріальних і нематеріальних благах та послугах. Підприємці потребують підвищення конкурентоздатності своєї продукції, зниження витрат виробництва, збільшення прибутків. До потреб держави можна віднести потреби у збільшенні надходжень до державного бюджету, у недоторканості державних кордонів, збереженні держави як єдиного цілого та ін.

За об’єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби – в спілкуванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.). фізіологічні потреби передбачають реалізацію об’єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Їх елементарність визначається безпосереднім зв’язком з біологічними функціями організму людини. В той самий час навіть елементарні потреби не можуть розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх (спосіб виживання) має соціальний характер, отже, позначається на формуванні соціальних потреб. Якщо парною категорією соціальним потребам індивіда є фізіологічні (біологічні) потреби, то соціальним потребам суспільства – потреби економічні. Тому інколи потреби класифікують на економічні та соціальні, Перші відбивають відношення до праці як вимушеної діяльності і виявляються як необхідність економії праці, що є критерієм розвитку економіки суспільства. Другі – це потреби у розвитку його соціальної сфери – освіти, науки, культури, мистецтва. У механізмі відтворення економічні та соціальні потреби взаємопов’язані та рівнозначні. Їх рівнозначність полягає в тому, що освіта, охорона здоров’я, виховання дітей, культура, задоволення від роботи постійно реалізуються в економії праці;

б) матеріальні * – потреби в матеріальних благах та послугах і духовні – потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі;

в) першочергові – потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт, збереження здоров’я), та непершочергові – потреби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти).

Ця класифікація досить умовна: те, що вважається предметом розкоші при одному рівні розвитку виробництва та добробуту суспільства, стає предметом першої необхідності при більш високому рівні розвитку економіки; те, що є предметом розкоші для однієї людини, вважається предметом першої необхідності для людини з іншим рівнем достатку.
Західні вчені великого значення Надають градації потреб за ступенем їх нагальності. Так, А. Маслоу запропонував ієрархію потреб відповідно до їх вагомості.

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби. Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби перестають бути рушійним мотивом для людини. В неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби. Останні задають програму діяльності, а діяльність забезпечує можливість їх задоволення. Потреби визначають зміст майбутньої діяльності і необхідний рівень її ефективності: діяльність повинна задовольняти потреби на прийнятному рівні.
За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні і платоспроможні.

Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення). Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже вироблено, і лише те, що можна оплатити. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного попиту може відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Тим самим суперечність між потребами та виробництвом набуває форми незбалансованого попиту і пропозиції на товари і послуги.