Німеччина. У кінці XV ст. і першій половині XVІ ст

У кінці XV ст. і першій половині XVІ ст. у Німеччині настає період розквіту господарської діяльності. Але розвиток господарства йшов дещо іншим шляхом, ніж в Англії і Франції. Ні одне місто в Німеччині не стало господарським центром, яким був, наприклад, Лондон в Англії. Економічний розвиток Німеччини відрізнявся великою нерівномірністю її окремих регіонів. В Англії і Франції розвиток торгівлі призвів до централізації, у Німеччині – до об’єднання інтересів навколо місцевих центрів, що сприяло політичній роздробленості.

У першій половині XVІ ст. у Німеччині відбувається реформація, яка до всіх умов, що роз’єднували її, додала ще одну – віросповідання. Німеччина розділилась на протестантську (північ) і католицьку (південь).

Реформація супроводжувалась соціальними виступами, з яких найбільш важливою була селянська війна 1525 р. Її наслідком стало посилення влади князів за рахунок послаблення міст, розорення частини дворянства, яке потерпіло від селянського повстання і змушене було шукати опори у князівської влади.

Станово-представницькі установи у більшості князівств припинили своє існування, а в інших – переживали занепад.

До 1806 р. у Німеччині було 51 імперське місто, близько 360 князівств і до 1, 5 тисячі рицарських володінь, господарі яких також претендували на незалежність, суверенітет.

У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною 1524-1525 pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні виявилася вигідною лише для князів. Саме їх війська відіграли головну роль у розгромі сил повсталих. Дворянство нижчого рангу і церква вийшли з цієї війни ослабленими. Кріпацтво стало загальним явищем, пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові тримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані.

На імперському Шпейєрському сеймі 1526 р. князі здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором. Цю формулу слід було розуміти як законодавче визнання принципу - «чиє правління, того й віра». Такий підхід означав посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина. Значна частина князів швидко прийняла лютеранство, після чого церковна земля і майно католицької церкви конфісковувалися на користь монархів. Це в свою чергу сприяло їх подальшому посиленню та зміцненню незалежності від імператорського трону.

Спроби імператора Карла V насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. Саме він став опорою князівської могутності і непокірності. Втручання у внутрішньонімецьку боротьбу французького короля (він підтримав протестантів в обмін на міста Мец, Тур, Верден і Камбре) мало визначальний вплив на розстановку політичних сил в Німецькій імперії. В 1555 р. католики були вимушені укласти з протестантами Аугсбурзький релігійний мир, за яким кожному імперському чину надавалося право сповідувати ту релігію, яку він вважає істинною. В 1608 р. в Агаузені з ініціативи курфюрста пфальцського Фрідріха виникла Ліга захисту протестантизму. У відповідь у 1609 р. у Мюнхені була створена католицька Ліга, вождем котрої став Фердинанд Штирійський. 19 липня 1617р. Фердинанд Штирійський був обраний чеським сеймом чеським королем.

Однак після ряду порушень прав гуситів (місцевих протестантів) уже в 1618 р. чеський сейм обрав королем Чехії Фрідріха Пфальцського, протестанта-кальвініста. Розпочалася Тридцятилітня війна 1618-1648 pp., у яку в тій чи іншій мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром. Він означав поразку Німецької імперії Габсбургів. Частина німецьких земель була втрачена на користь сусідів, отримали незалежність Швейцарія та Нідерланди, кальвіністів урівняли в правах з католиками і лютеранами. Німецькі князі отримали право на самостійну зовнішню політику. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи князівств. Перед вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну грамоту, т. зв. виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати владу у спадок, скликати представників знатних станів для вирішення загальноімперських питань.

Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 p.- 9) курфюрстів. На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися виборчі капітуляції. Крім того, усі інші вищі імперські посади вважалися надбанням окремих курфюрстів. Питання загальноімперського значення належали до компетенції імперського сейму - рейхстагу. На таких сеймах курфюрсти складали свою окрему курію. Вони розпоряджалися роздачею чинів, провадили монетну і митну політику, ке встановлювали регалії, керували імперськими фінансами. Друге місце посідала курія князів (62 світських і 36 церковних). Третю - міську - курію становили представники імперських міст. Після імперського сейму 1653-1654 pp. на їх думку перестали зважати. Тоді ж установився порядок, за яким курія міст голосувала лише після досягнення повної згоди двох перших курій.

Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, державок і державочок, де були не тільки різні політичні режими (світські чи духовні монархії"), але й різні релігії, закони, мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.

Найбільшого значення набу ли Пруссія та Австрія.

Династія Гогенцолернів почала князювати у Бранденбурзі в 1415 p., коли площа держави дорівнювала 23 751 кв. км (для порівняння, площа Львівської області - 28, 8 тис. кв. км). У 1618 р. до зрослого на той час Бранденбурга приєдналася територія колишнього Тевтонського ордену - герцогство Пруське - як ленне держання, залежне від Польщі. Засновником нової держави вважається Фрідріх Вільгельм, курфюрст Бранденбурзький (1640-1688), який за Вестфальським мирним договором одержав частину Померанії та ряд єпископств. Його держава стала притулком для протестантів з Франції (20 тис. між 1685 та 1703 pp.), Нідерландів, Швейцарії, Чехії (13 тис. за той же період). Одночасно держава подбала про розвиток промисловості і торгівлі.

Прусія формально не входила до складу Німецької імперії, що дозволяло місцевим курфюрстам, посилаючись на свій статус пруських герцогів, проводити відносно самостійну політику. За свою лояльність імперії курфюрсти Бранденбурга вимагали (і домагалися!) численних політичних і територіальних поступок: проголошення Пруссії королівством з наданням курфюрсту титулу короля (1701 p.), приєднання герцогства Гельдерн (1713 р.), м. Штетина і Західної Померанії (1720 р.) тощо. В державі була створена унікальна політична система, яку справедливо називали «поліцейською державою».

Засновником цієї системи вважають короля Фрідріха Вільгельма І (1713-1740). За наказом короля, на вулицях Берліна роздягали жінок, якщо їх вбрання було пошите з імпортних тканин, оскільки ввіз іноземних товарів, за невеликим винятком, був заборонений. Це може вважатися, як кажуть, тією краплиною води, в якій відбивається океан. Адже виконання королівських указів забезпечувалося методами, радикальними до безглуздя. Биття і накази супроводжувалися сентенціями на зразок: «Не потерплю заперечень» або «Коритися і не роздумувати». Армія зросла удвоє - до 85 486 солдатів, що становило 4 відсотки загальної кількості населення. Це була четверта за величиною армія Європи, де Пруссія за територією (118 426 кв. км) стояла на десятому, а за кількістю населення (2250 тис.) - на тринадцятому місці. З державних доходів, які становили близько 7 млн. талерів - 3, 6 млн. йшло на армію.

Як тільки поміщики-юнкери спробували зорганізуватися у свою дворянську «фронду», королівська влада рішуче придушила уже першу спробу. Чиновницький апарат свідомо набирався не тільки з дворян, а й з бюргерів, причому обов'язково немісцевого походження (з іншої області королівства). Центральне управління в 1723 р. було реорганізовано у «верховне генеральне управління фінансів, військ і доменів». Найменше дбали про судове управління, куди Фрідріх Вільгельм І посилав «безголових дворянчиків, непридатних ні для армії, ні для збирання податків».

Уже за Фрідріха II (1740-1786) армія претендувала на перше місце в Європі (186 тис. чол.), її утримання обходилося в 13 млн. талерів річно (2/3 державного доходу). Правління цього короля вважається своєрідною епохою «просвіченого абсолютизму» для Прусії. Далі обмежувалася зовнішня торгівля - при виїзді купців за кордон їм дозволялося узяти не більш як 210 талерів. Найвищої ефективності досягла податкова система. Робилися декларативні спроби звільнити селян від кріпосної залежності.

За Фрідріха Вільгельма II (1786-1797) внаслідок участі Прусії в поділах території Польщі саме Королівство зросло до 194 891 кв. км з 5430 тис. населення. Включення слов'янських земель вимагало нового посилення адміністративного апарату. Цей апарат вважався в тогочасній Європі «зразковим» (особливо захоплювався цим зразком російський імператор Павло І). В Прусії поліція і чиновники регулювали усе: спосіб виготовлення товарів, час роботи і торгівлі, місце запаленої лампи в жилому будинку і господарському приміщенні, кількість пляшок вина на селянському весіллі, розмір приданого для нареченої і т. д. і т. п. В країні були навіть введені посади «винюхувачів кави», які за запахом з вулиці визначали, де п'ють контрабандний безакцизний товар. Винних у порушеннях регламентів карали смертю і каторгою. Поширеними були шпигунство і доноси. Асоціальна поведінка винищувалася, так би мовити, на генетичному рівні.

Сучасні громадяни Німеччини підсміюються над пруссаками за їх, навіть за німецькими мірками, надмірну обов'язковість і законослухняність. З іншого боку, в будь-якій німецькій федеральній землі натовп буде слухняно чекати зеленого сигналу світлофора на пустій від машин вулиці. Помітивши правопорушення, наприклад, викинуте на ходу з машини сміття, німець обов'язково зателефонує до поліції. Порядок - «орднунг» у цього народу, що називається, в крові, а корені цього явища, можливо, слід шукати саме в даному історичному проміжку.

Австрія. До її складу, крім німецькомовних Верхньої і Нижньої Австрії, Тіролю, Швабських земель, входили слов'янські Карінтія і Крайна, Чехія, Моравія, Силезія та частини колишнього Угорського королівства. Аж до реформи Йосифа II володіння Габсбургів залишалися значною мірою конгломератом земель. Державне управління було відносно децентралізоване, зберігалися місцеві представницькі установи - ландтаги і сейми. На чолі провінцій стояли намісники, які обиралися з місцевих дворян становими сеймами (в останніх були представлені 4 стани: духовенство, пани, рицарі, імперські міста) і затверджувалися королем. Заплутаною була судова система, компетенція численних судів (міські, земські, гофмаршальський та ін.) не мала впорядкованості, справи часто пересилалися з одного суду в інший. Сам суд продовжував залишатися становим, тобто дворяни судилися дворянами, жителі міст - міськими судами, а селян судив їх поміщик.

Початок австрійського абсолютизму припадає на другу половину XVII ст. Опорою Габсбургів у боротьбі з магнатами стало середнє і дрібне дворянство. Зросло значення центральних установ, ослабла роль місцевих сеймів. Найважливішими центральними установами стали: державна рада (дорадчий орган при государі), «придворна австрійська канцелярія» на чолі з канцлером (виконавчий орган) та придворна військова рада. За Йосифа І з придворної канцелярії виділено міністерство закордонних справ. Натомість місцеві сейми і ландтаги поступово перетворилися на земські зібрання з дуже обмеженою компетенцією. Після поразки повстання Ракоці 1711 р. ледве животів і угорський сейм.

У XVIII ст. Австрія зуміла збільшити свою територію за рахунок поділів Польщі (1772 і 1795 pp.) та окупації Буковини у 1774 р. На загал це була клаптикова монархія, друга за територією (576 тис. кв. км) у Європі і третя за населенням (після Росії і Франції) - 20 млн чол. Армія у 80-х роках XVIII ст. мала до 278 тис. чол. Ще в 1749 р. розпочалася військова реформа за прусським зразком: упорядковано рекрутські набори і комплектування офіцерського корпусу, введено категорію «безстрокововідпускних», тобто запасу. Ця реформа потягла за собою реорганізацію системи фінансів і внутрішнього управління. В 1760-1781 pp. було проведено нове реформування вищих державних установ, створена Державна рада з 6 членів. Здійснювана у цей час політика проводилася у дусі освіченого абсолютизму. Останній був типовим явищем у житті відсталих країн Європи. Свою назву дістав від того, що государі цих монархій керувалися ідеями французьких буржуазних просвітителів. Освічений абсолютизм нібито здійснювався, виходячи з якихось надкласових загальнонаціональних інтересів, а насправді служив зміцненню цього ж режиму. Він став дійовим засобом боротьби проти місцевих, станових і корпоративних привілеїв.

Австрія за Йосифа II є зразком освіченого абсолютизму Уже його мати Марія-Терезія здійснила ряд важливих реформ. Так, у 1749 р. для утримання армії були встановлені щорічні податки певного розміру (14 млн. гульденів), постійні на період 10 років. У 1751 р. виданий указ, що забороняв зганяти селян-платників податку із землі.

Йосиф II декретом 1784 р. наказав вести діловодство в усіх частинах імперії німецькою мовою. Чиновники, які нею не володіли, звільнялися з посад і замінялися німцями. Католицтво залишалося державною релігією, але церква і школа підпорядковувалися державі. Ще Марія-Терезія скасувала інквізицію в Ломбардії, вилучила з кас церковних братств 3 млн. гульденів та закрила 80 монастирів. Йосиф II знищив усі 642 братства, що існували в Австрії, і закрив 738 монастирів. Майно закритих монастирів було передане до благочинного фонду. Воно оцінювалося в суму 170 92 гульдени, причому відсутні дані з Моравії, Чехії і Тіролю. Майбутнім священикам навіть заборонялося навчатися в Римі. Завершенням релігійної реформи стало підпорядкування кліриків контролю світських чиновників (з виплатою жалування з казни), а також т. зв. патент про віротерпимість, що надавав свободу совісті лютеранам, кальвіністам, православним і греко-католикам.

Укази 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р. фіксували розміри панщини (3 дні на тиждень по 10 годин) і оброків. Обмежувалось право поміщиків на вотчинний суд та розпорядження селянською землею. В королівському домені панщина скасовувалася. Йосиф II пішов навіть далі. 1 листопада 1781 р. був виданий знаменитий патент про знищення кріпосного права для Чехії, Моравії та земель власне австрійської частини монархії (за 8 років до Французької революції!). Кріпосну залежність було замінено відносинами підданства, які на той час вже існували в частині власне австрійських земель. Піддані повинні і надалі коритися поміщикам, але дістали особисту свободу. Селянин тепер міг вільно одружуватися, вільно покидати маєток, вільно обирати будь-яке ремесло. Піддані звільнялися від служби при панському дворі, але мусили відбувати панщину та інші повинності на користь землевласників. Викуп землі селянами залежав від «добровільної угоди» селян з поміщиками. В 1783-1789 pp. уряд намагався запровадити єдиний поземельний податок (70% валового прибутку господарства селянину, 12% - державі, 18% - поміщику). Після смерті Йосифа II (1790 р.) і революції у Франції реакційне дворянство домоглося скасування майже усіх його реформ.