І свято, й весна, й зелень, і золоте сонце всіх звеселило, всіх розворушило.

А що, панове громадо, - почав один старий дід на цвинтарі, держачи чарку меду, - наш молодий батюшка не бог зна з якими достатками; в молодого господаря порожня кишеня й комора; коли ми обібрали його собі на парафію, то треба йому й допомогти чим-небудь.

Авжеж, треба, - обізвався титар, сидячи на траві. - Дав бог весну, - час виряджати в поле плуги. Батюшка сам не спроможеться виорати поле. Треба вислати в поле громадські плуги та виорати йому поле під ярину.

Авжеж, треба, - поки сам не стане добре на ноги, - обізвались діди. - І коли він не має сімена на посів, то треба б і засіяти.

От прийде правити вечерню, то й спитаємо, - сказав титар. Незабаром увійшов на цвинтар Моссаковський з жінкою. Його обступили люди. Онися пішла до молодиць і присіла серед одного кружка на камені. Люди христосались з батюшкою, мінялись крашанками.

Онися принесла повну хустку крашанок і христосалась з молодицями.

А що, батюшко! Ми вас обрали, - ми вам і допоможемо толокою, - виоремо вам поле під ярину, вижнемо й озимину. А чи маєте ви пашню на посів? - питали чоловіки.

Спасибі вам, люди добрі, - кланявся Моссаковський громаді. - Насіння на посів, спасибі, дав тесть, а коли ваша ласка, то й виоріть, бо я не спроможусь своїми наймитами та волами.

Виоремо! Чом же не помогти, - обізвались чоловіки, - одні підуть по дню з плугами, другі з ралами, а треті з боронами, та й буде ділу лад. Аби ви до нас були добрі, а ми вам допоможемо.

О. Харитона любила громада за його простоту. Моссаковський присів на сходах коло дзвіниці. Титар поставив стола. Принесли меду й свяченого. Чарка пішла кругом стола. Випили титареву пляшку; батюшка послав за медом од себе й звелів одному парубкові побігти до хати й винести свого свяченого. Між батюшкою й парафіянами була примітна щирість, якої в наші часи вже давно нема.

Побалакавши з людьми, Моссаковський звелів дзвонити на вечерню. Гомін та пісні втихли одразу. Всі, що були на цвинтарі й за цвинтарем, встали на ноги, - всі рушили до церкви. Пляшки поховали в кишені; шматки свяченого роздали старцям. Вигон і цвинтар спустів, - на йому не видно було ні душі. Тільки малі хлопці виглядали купами з вікон дзвіниці, ждали черги, щоб останній раз потягти " хвалу божу за хвіст", цебто дзвони за посторонки, та погратись дзвонами.

Минув великодній тиждень, минули й проводи. Після провід громада вислала плуги та рала до Моссаковського на його поле. Моссаковський поїхав до орачів, вивіз їм могорич та полудень. Онися й собі намоглася їхати на поле з батюшкою.

Отже, Онисіє Степанівно, без вас ніде вода не освятиться, - говорив Моссаковський до жінки, їдучи в поле.