Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де згубила? - спитала Онися Степанівна.

Ні, не оддала, - сказала Надезя.

То дай їх сюди, - сказала Онися Степанівна.

Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!

А то навіщо? - крикнула Онися Степанівна.

Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею, - обізвався зять, почервонівши.

Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра, та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде, - сказала Онися Степанівна.

Зять спахнув. Його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.

Коли сказати по правді, то господиня в домі - моя Надезя, а не ви, - сказав гордовито зять.

Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте, та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі! - крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.

Надезю, не давай! - крикнув зять. - В коморі яйця, сир, масло, всяке добро, а ви нас годуєте кашею з салом, - сказав зять.

Не ваше масло, не ваш сир! Я сир продам та собі грошей зароблю. В мене дочка панна, в мене син, - сказала Онися.

Дочка при нас житиме й харчуватиметься, й ви будете при нас. Хіба ми вас виженемо з хати, чи що? - обізвалась Надезя.

А ти думала ще мене з хати вигнати? О, не діждеш цього! Я тут господиня, а не ти. Як заходжусь та наважусь, то й хата піде уперекидь, а ви вилетите з Вільшаниці.

Ба я тут господиня! - сказала Надезя. - Тут на парафії мій чоловік, а я його жінка.

Овва! Яка господиня! Це дім мій - його ставив твій дід Моссаковський. А коли хочете коверзувати, то нехай вам громада ставить другу, опрічню хату, - сказала Онися.

Хоч дім - ваш, та він стоїть на церковнім грунті, тим він і наш, - сказав зять.

Земля церковна. Оріть свою частку городу, а дім мій. Я тут була й буду господинею, а вам не хочу в руки дивитись. Дай, Надезю, ключі! - крикнула Онися.

Надезя не думала оддавати ключі. Онися без церемонії засунула свою руку в кишеню й вихопила ключі так швидко, що Надезя й незчулась і не опам'яталась. Онися гуркнула дверима й пішла в свою кімнату, приказуючи: " От і правда, як співають: " Ой піду я до дочки, наберуся бідочки; ой піду я до сина - лиха моя година! "

Змагання то за се, то за те виникали сливинь щодня. Стара бігала лаятись до молодих, а зять взяв молотка й цвяшків і забив двері в тещину кімнату, щоб теща до їх не ходила сливинь щодня змагатись та лаятись.

Забивайте, забивайте двері од матері. А я й через двері достану до вас. Я вас вижену з Вільшаниці, як не будете покірливі мені, - кричала Онися Степанівна через двері. - Це буде найкраща діляниця!

Од того часу зять з Надезею пили чай в своїй кімнаті й купували до столу м'ясо за свої гроші. Онися продавала сир та масло з своїх корів і ховала гроші в свою скриню. Од того часу в пекарні була одна наймичка материна, а друга зятева. Стали навіть обідати нарізно: мати з Палазею рано, по-старосвітській, а зять з Надезею пізно, опівдні. Онися держала ключі в скрині під замком і сама ходила в комору та в льох.