Жид його місце і роль у літературному процесі Франції

Актуальність теми дисертації Динаміка особистості героя у художній прозі Андре Жіда” зумовлена необхідністю дослідження творчості лауреата Нобелівської премії 1947 року французького письменника А. Жіда (1869 — 1951), що стала яскравою концентрацією домінантних ідей часу в різних сферах людської діяльності ׃ політиці, соціумі, мистецтві, культурі, духовності. У себе на батьківщині, у Франції, А. Жід уже давно зарахований до класиків національної словесності. У спадщині А. Жіда своєрідно відбилося становлення світових культурних процесів та філософських пошуків межі ХІХ та першої половини ХХ століття. Мистецькі твори автора відображують перехідні процеси, зміну художніх моделей, світоглядних етичних та естетичних категорій письменника, що умотивовує звернення до творчої спадщини А. Жіда.
Динаміка особистості героя у творах А. Жіда, у яких на перший план висунуто відтінок вийнятковості з точки зору підкреслення того провідного місця, яке він займає серед інших персонажів, виражається у специфіці творчих пошуків митця. Динаміка особистості героя полягає в еволюційному аспекті, у якому автор простежує ідеї самореалізації індивіда. Мистецькі погляди А.Жіда вибудовуються на інтерпретації новітніх для того часу тенденцій культури, а творчість письменника відіграє важливу роль у формуванні модерністського дискурсу завдяки використанню новаторських художніх прийомів.
Актуальність дослідження визначається ще й тим, що в Україні твори А.Жіда через політичні чинники не вивчалася з 1936 по 1986 роки. Але попри ідеологічні та економічні зміни, твори А. Жіда і дотепер залишаються мало вивченими в нашій країні, про що свідчить брак науково-критичної літератури, щодо аналізу творів цього митця, йому не присвячено жодної монографії.
Визначення місця А.Жіда в історико-літературному процесі Франції, акцентуація уваги на спадщині письменника, де гармонійно-доречно знаходять відображення найгостріші моменти часу, умотивовує дослідницький інтерес. Простеження поступового формування індивідуального стилю письменника, зорієнтованого передусім на відродження національної класичної традиції, піднесення особистості на перший план у творах, де витончено сконцентровано проблеми психологічного, а іноді й соціального характеру, великою мірою зумовлюються проміжним становищем творчості А. Жіда. В історії європейської літератури надбання автора є явищами, що підсумовують розвиток класичного мистецтва та відкривають шляхи до становлення мистецтва модерного. Твори А. Жіда мають особливе значення для історії літератури як феномен, у якому втілюється концепт плинності”. У формуванні модерністського дискурсу, де втілюється новаторський підхід митця, простежується проблема центрального місця особистості, навколо якої постають головні філософські питання. Тому головною метою є вирішення проблеми самореалізації особистості у творах письменника. Виявлення питання про місце особистості героя в текстуальній дійсності, ким фактично є персонаж і яким він може стати у розвитку подій твору, де межі його вільного вибору і моральної відповідальності, сприятиме кращому розумінню творчості А. Жіда зокрема, та сутності мистецтва взагалі.
А. Жіда жодною мірою не можна віднести до категорії популярних письменників, оскільки інтелектуальність його творчості тягне за собою обмеженість читацького кола. Але завдяки цьому твори французького майстра привертають увагу читачів-гурманів” та істориків літератури всього світу. У французькому літературознавстві основною рисою художніх пошуків того часу вважається відсутність єдиної загальної естетики, абсолютна творча анархія, різноманітність, які у творчості письменника сприяли формуванню перехідних рис від символізму до модернізму. Втілення змін, які відбувалися в літературі на межі століть не без впливу ідей Ф. Ніцше, сприяло розвитку естетичних поглядів автора не в наслідуванні традицій, релігії, а в абсолютному звільненні особистості героя від усього, що його поневолює, коли сила духу знаходить вираження в орієнтації на внутрішні емоції.
Українські дослідники Л. А. Єремєєв, С. Д. Павличко констатують знищення поетики реалістичного роману на грунті релятивізму та суб’єктивізму в творах А. Жіда, виявляють християнські ідеали письменника, які будуються на прагненні до загальної справедливості та любові, знаходять у спадщині А.Жіда постійне прагнення до оновлення через ознаки втрати персонажами психологічної цільності, через постійне подолання етичних норм і поступове звільнення від інтелектуальної та естетичної замкненості.
Утім, дослідження творів письменника залишає широке коло невирішених питань, що призводить до невичерпаності. Актуальність теми продиктована необхідністю визначити динаміку особистості героя у художній прозі А.Жіда, що сприятиме кращому розумінню літературного процесу ХХ століття. Науково-критичне тлумачення теоретичних узагальнень базуватиметься на зіставленні творчості автора з тогочасними культурно-історичними процесами, які підкреслюють феноменологічні і філософські закономірності творів митця.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене на кафедрі світової літератури та французької мови Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника і відповідає комплексній науково-дослідницькій темі Закономірності літературного процесу ХХ століття׃ підсумки та проблеми”.
Об’єктом дисертаційного дослідження стали художні твори А. Жіда Їства земні” (1897), Іммораліст” (1902), Підземілля Ватикану” (1914), Пасторальна симфонія” (1919), Фальшивомонетники” (1925).
Предметом дослідження є динаміка особистості героя на матеріалі творів Їства земні”, Іммораліст”, Підземелля Ватикану”, Пасторальна симфонія”, Фальшивомонетники”, де найбільш виразно віддзеркалена концепція письменника.
Мета і завдання дослідження полягають у виявленні втілення у творчості А. Жіда тенденцій модерністичної доби, що об’єднують елементи великої кількості літературних та літературно-критичних напрямів — символізму, екзистенціалізму, навіть, простеженні деяких рис постмодернізму. Потрактування проблем динаміки особистості героя у царині його самовідчуття та перехрещення свідомості індивіда з традиціями соціуму звернуло науковий пошук до знайомства із представленими у світовому і, щонайперше, французькому літературознавстві сучасними інтерпретативними підходами.
Проте, спираючись на існуючу традицію, у дисертації досліджується комплекс проблем, пов’язаних із динамікою особистості героя, які в такому аспекті й поєднанні дотепер не розглядалися в західних і вітчизняних дослідженнях.
У цій роботі зроблено спробу віднайти такий ракурс інтерпретації динаміки сильної особистості героя в обраних творах, який дозволив би представити її в єдності найважливіших ґносеологічних і поетологічних функцій. Взаємодія літературних напрямів лежить в основі якості художньої синтетичності стилю А. Жіда і є важливим складником нової трактовки творів автора.
Досягнення поставленої мети передбачає необхідність системного і поетапного вирішення низки конкретних завдань׃
- обґрунтувати правомірність і наукову доцільність виокремлення теми динаміки особистості героя у творах А. Жіда;
- дослідити систему образів художніх творів письменника;
- простежити структуру метатексту і елементи змістовної організації та внутрішньої форми;
- охарактеризувати самореалізацію особистості героїв творів А. Жіда як засіб пізнання світу та комунікації в ньому на ґрунті протиставлення соціальної установки та індивідуального бачення;
- виявити запровадження екзистенціалістичного культу індивідуального, унікальності людського буття, духовної кризи;
- простежити формування нонконформістського мислення у літературному характері сильного індивіда;
- дослідити динаміку особистості героя від нонконформізму до конформізму в текстуальному сюжеті.
Методологічною основою дослідження є індивідуальний герменевтичний аспект, який будується на утворенні уявлення про особистість героїв на основі творів письменника в результаті коментування, тлумачення тексту, пояснення його змісту, установленні його значення в історії літератури. За допомогою історико-літературного методу поєднуються історичний, психологічний, біографічний і теоретичний аспекти. Зв’язок літератури автора з історичною дійсністю виявляє характерні риси цивілізації та соціального середовища, що втілюються у його творах. Авторське уявлення про дійсність через неусвідомлене персонажів породжує психологію внутрішньої форми та репрезентує автора — як суб’єкта свідомості. Використання сучасних підходів і принципів, що прийняті у літературознавстві׃ системність, цілісність, історизм, спадкоємність, діалектика, фіксує двоїстий характер художніх творів А. Жіда, підкреслює важливість діалогу свідомостей суб’єктів. В дисертації використовуються загально-теоретичні висновки вітчизняного та зарубіжного літературознавства, у тому числі праці, що присвячені аналізу творчості А. Жіда.
Наукова новизна дисертації. У роботі вперше здійснено цілісний аналіз динаміки особистості героя у художній прозі А. Жіда. Досліджена динаміка сильної особистості героя у використанні модерністичних аспектів через філософські ґедоністичні критерії. В текстах А. Жіда виявлена наявність символічних складників׃ ідеалістична установка, містичний пошук ідеалу, перетворення образу на багатозначний символ, дуалізм реального та ідеального, асоціальність мистецтва, синтез внутрішнього і зовнішнього. Простежено в творах письменника втілення модерністичних критеріїв׃ моделювання реальності, антиродинність, негативність дитинства, характерологічність, антидемократичність, алюзія, формотворчість, інтертекстуальність. Виокремлено формування екзистенціалістських надбань׃ культ індивідуального, унікальність людського буття, духовна криза. Виявлено втілення у спадщині автора референцій філософії ґедонізму׃ насолода життям, чуттєва насолода, естетична насолода, культ краси. Це дослідження є першою в Україні спробою аналізу творів А.Жіда Їства земні”, Іммораліст”, Пасторальна симфонія”, Фальшивомонетники”.
Наукове значення роботи полягає насамперед у тому, що до наукового обігу вводиться і критично опрацьовується новий або маловідомий літературознавчий матеріал, всебічно аналізуються твори А. Жіда, які досі не вивчалися в українському літературознавстві, тим самим розширюється уявлення про історико-літературний процес ХХ століття і визначається місце французького письменника у ньому.
Практичне значення отриманих результатів. Дослідження можуть бути використані у нових наукових розвідках, присвячених як проблемам творчості А. Жіда, так і особливостям сучасного літературного процесу у Франції. Матеріали дисертації можуть прислужитися до розробки лекційних курсів з історії світової літератури ХХ століття, потрактуванні теми особистості в літературі. Вони будуть корисними в написанні навчальних посібників і монографій відповідної тематики.

Апробація роботи. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри світової літератури та французької мови Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, окремі її аспекти викладено у виступах на міжнародних наукових конференціях Европейская русистика и современность» (Польша, Познань, 2003), Сучасна україністика׃ проблеми мови, літератури і культури” (Чехія, Оломоуці, 2004), Мова і культура” (Україна, Київ, 2004), Проблеми розвитку художньої прози” (Україна, Львів, 2004), Европейская русистика и современность» (Польша, Познань, 2005), Мова і культура” (Україна, Київ, 2005), всеукраїнській науковій філологічній конференції Сучасні тенденції розвитку лінґвістики та європейської і американської літератур" (Україна, Черкаси, 2004), всеукраїнській науковій філологічній конференції Проблеми розвитку сучасної лінґвістики, історії світової літератури та перекладознавства" (Україна, Черкаси, 2005), Література в контексті кризової доби” (Україна, Чернівці, 2005), ХІ читання молодих вчених пам’яті Л. Я. Лівшица” (Україна, Харків, 2006). Результати дослідження також відображені у 6 одноосібних публікаціях, що надруковані у фахових виданнях ВАК України.

bibliography:

Висновки

Вивчення модерністських пошуків А. Жіда, що знайшли відображення у засобах створення автором психології героїв, самореалізації сильної особистості, ґедоністичному світогляді персонажів, сприяло глибшому розумінню характеру художнього усвідомлення письменником проблем мистецтва. Провідні естетичні аспекти художньо-літературних напрямів кінця ХІХ першої половини ХХ століття знайшли гармонійне втілення у характерних рисах мислення французького письменника, яке представлено у прагненні досягти універсальних висновків і намаганні знайти нові художні форми, що дали підставу поцінувати художнє новаторство А. Жіда.
Аналіз надбань французьких і вітчизняних літературознавців творчості А. Жіда виявив прогалину в сучасному літературознавстві й окреслив напрям подальшого наукового пошуку. Через літературно-культурні тенденції межі ХІХ—ХХ та першої половини ХХ століття, які відбивалися або відштовхувалися від творів А. Жіда, простежилося формування синтезованого індивідуального творчого мислення письменника. У єдності творів автора виявлено синтез модерністичних аспектів, встановлено суголосність і взаємовплив надбань видатних особистостей А. Жіда, М. Пруста, Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фройда. Отже, дослідження історико-культурного контексту творчості А. Жіда сприяло інтерпретації творчих прийомів, художньої своєрідності, динаміки особистості героя, що втілена у творах автора.
Дослідження текстів Їства земні”, Іммораліст”, Підземелля Ватикану”, Пасторальна симфонія”, Фальшивомонетники”, довело правомірність і наукову доцільність виокремлення теми динаміки сильної особистості героя, що об’єднує ці твори.
Інтерпретація обраних творів розкрила суттєві риси ґедоністичної спрямованості та модерністського пошуку автора. Ідеалістична установка існування двох світів, життєбудівництво, містичне шукання ідеалу у коханні, перетворення художнього образу на багатозначний символ, відірваність від реальності, об’єднання емпіричного з вічним, наявність очевидного і прихованого, дуалізм реального та ідеального, асоціальність мистецтва, гармонія внутрішнього і зовнішнього виявили втілення символічних аспектів у творах А. Жіда. Моделювання власної реальності, первинність свідомості, антиродинність, психологічність, формотворчість, неоміфологізм, внутрішній монолог, елементи гри відобразили модерністичні аспекти творчості автора. Насолода героїв життям, почуттями, культ краси втілили естетику ґедонізму в спадщині письменника.
Герменевтичний аналіз обраних творів у ракурсі проблематики особистості довів самореалізацію індивіда як засіб пізнання світу та комунікації в ньому на ґрунті протиставлення соціальної установки та індивідуального бачення, виявив запровадження екзистенціалістського культу унікальності людського буття та духовної кризи, ствердив динаміку особистості героя у текстах А. Жіда від нонконформізму до конформізму.
У сильних особистостях героїв А. Жіда через виявлення їх нонконформістського світогляду простежуються риси філософії волюнтаризму, що знайшла втілення у роботах Ф. Ніцше. Його ідея надлюдини репрезентує прояв всіх життєвих процесів як дію волі до влади. На відміну від Ф. Ніцше А. Жід не протиставив сильну особистість суспільству, а ствердив її право на існування, підкреслюючи її інакість і несхожість, як можливість для самореалізації та творчості.
Саме тут, через сильну особистість, А. Жід сформував трансформацію релігії, пропонуючи наблизити людину до Бога, щоб це пізнання грунтувалося на їх співіснуванні, а не на протиставленні. Сутність свободи для наратора реалізується через відповідальність, яка ґрунтується на обов’язковому виборі сильної особистості, через антибуржуазність, яка пов’язується з відмовою від матеріального накопичування, через незалежність від дружби та кохання; найвищою цінністю для наратора є сама сильна особистість та її любов до себе.
Вивчення специфіки відображення А. Жідом різних естетичних теорій сприяє глибшому розумінню характеру художнього усвідомлення проблем мистецтва. Синтез провідних естетичних аспектів художньо-літературних напрямків кінця ХІХ першої половини ХХ століття, що знайшов гармонійне втілення у характерних рисах мислення французького письменника, представлено у спробі доведення ним окремих ідей, прагненні досягти універсальних висновків і намаганні знайти нові художні форми, дає підставу поцінувати художнє новаторство А. Жіда.
Дослідження динаміки особистості через призму свідомості, як ідеологічний феномен культури, де індивід проходить шлях від нонконформізму до конформізму, призводить до визначення певних модерністичних конотацій у творах А. Жіда. Культура напруженого пошуку автора у царині зіткнення особистості та системи, де гідність людини та її право вільно виражати себе повністю нівелюються, відображує екзистенційне страждання у творах автора. А. Жід не лише зображує проблеми культури межі ХІХ та першої половини ХХ століття, а знаходить для цього нові засоби висловлення, охоплюючи цінність понять людського життя, свободи, творчості, самої культури як сенсу життя окремого індивіда та суспільства в цілому, які мають нести відповідальність за майбутнє.
Підводячи підсумки, необхідно констатувати наявність динаміки сильної особистості героя у творах А. Жіда, який орієнтувався на філософські погляди Ф. Ніцше. А. Жід у творах з 1897 по 1926 роки акомулює провідні тенденції філософської та мистецької думки.
В Їствах земних” отримання екзистенції (абсолютна свобода) обумовлює вирішальний екзистенціальний вибір (прагнення особистості до свободи та самореалізації). Завдяки екзистенціальному вибору протагоніст А. Жіда переходить від споглядально-чуттєвого буття, яке детермінується зовнішніми факторами середовища, до самого себе.
У результаті аналізу системної сукупності аспектів повісті Їства земні” виводиться провідна філософська доктрина Ф. Ніцше, яку А. Жід намагався художньо втілити у своєму тексті. А. Жід експериментально зображує, яким чином будуть розвиватися події, якщо або коли над-людина” Ф. Ніцше торкнеться дійсності. Таким чином Їства земні” — це естетичний пошук А. Жіда на ідеологічному, жанровому, формотворчому, структурному, методичному рівнях. У творі відображуються актуальні провідні культурні тенденції того часу׃ філософія Ф. Ніцше, символізм, ґедонізм, модернізм, зародження екзистенціалізму та постмодернізму, передбачення психо-аналітичної доктрини З. Фройда. Традиційним залишається центральне місце особистості у літературному творі. Еволюція особистості відбувається внутрішнім шляхом самопізнання.
Повість Іммораліст” (1902) пропонується інтерпретувати як модерністичний художній експеримент, який умовно можна поділити на чотири складові׃ 1) ідея (імморалізм), 2) вираження ідеї у подіях (прагнення особистості до абсолютної свободи), 3) негативний результат (смерть ближнього, отримання свободи), 4) антиідея (каяття сильної особистості, заперечення імморалізму). А. Жід ставив перед собою мету не вирішити проблему імморалізму, а поставити її.
Головну ідею — прагнення сильної особистості до свободи та самореалізації — А. Жід переміщує з «Їств земних» і в художньому контексті «Іммораліста» доводить її життєнездатність. Еволюцію особистості, як шлях до свободи, А. Жід аналізує в фізичній, духовній, матеріальній, інтелектуальній, соціальній сферах.
Нонконформізм, окрім інтелектуального вираження поглядів наратора, знаходить прояв у аспекті антисімейності. Застосування А. Жідом негативних психологічних аспектів у стосунках Мішеля і Марселіни підводять до модерністичного трактування шлюбу не як союзу чоловіка і жінки, а як можливості проявлення волюнтаризму на ґрунті статевого протиставлення, яке привело до розквіту фемінізму в ХХ столітті.
Нонконформізм Мішеля ґрунтується на повсякчасних хитаннях, роздвоєнню особистості, невпевненому порушенні загальноприйнятих норм із огляданням на реакцію оточуючих. Тобто Мішель займає якусь середню позицію сильної особистості׃ намагається бути вільним і думає про те, як це вплине на його дружину; створює власною поведінкою всі умови для того, щоб Марселіна померла, після чого боїться фаталістичного покарання.
На перший план Іммораліста” (як і Їств земних”) А. Жід виводить екзистенціалістичну унікальність людського буття. Згідно філософським поглядам С. Кьєркегора, Мішель для отримання екзистенції робить вирішальний екзистенціальний вибір, завдяки якому наратор переходить від споглядально-чуттєвого буття, що детермінується зовнішніми факторами середовища, до єдиного самого себе.
Абсолютність естетичної стадії лежить на поверхні׃ Мішель обирає все вишукане, прагне до самовираження та самореалізації на шляху до бажаної свободи, завжди будь-якою ціною задовольняє духовні, інтелектуальні, фізичні власні потреби. Середність етичної стадії полягає у тому, що Мішель, отримавши свободу, замість того, щоб продовжувати втілювати абсолютність естетичної стадії (насолоджуватися свободою та можливістю подальшої самореалізації) починає відчувати каяття та власну провину в смерті ближнього.
Основна проблема, яку ставить А. Жід в Імморалісті”, що попереджає екзистенціалістські шукання, — це духовна криза Мішеля. Ознаками кризи Мішеля є страх, очікування фаталістичного покарання, перед наратором відчиняється прірва буття, яка раніше йому була не відома, залишається лише вибір рішення, яке не ґарантує успіху.
Еволюція особистості Мішеля полягає в усвідомленні ним негативних наслідків, які породжуються еґоцентризмом індивіда. У Їствах земних” А. Жід демонструє важливість саморозвитку та самореалізації особистості, в Імморалісті” автор на прикладі людськіх стосунків доводить, як прагнення до абсолютної свободи та волюнтаризм індивіда знищує оточуючих, сильну особистість і власне ідею незалежності та самовираження.
У творі Підземелля Ватикану” (1914), наділяючи Лафкадіо внутрішньою духовною силою, А. Жід дає можливість для простеження еволюції сильної особистості, у характері якої зло перехрещується з персонажем. Моделюючи сильну особистість у Підземеллях Ватикану”, А. Жід застосовує нонконформістські аспекти у моральній, інтелектуальній, соціальній сферах. Отже, Лафкадіо намагається самореалізуватися через безкорисний злочин, простежити межу своєї моральної хоробрості” та емоціональної сили. А. Жід інтерпретує поведінку Лафкадіо як вираження чоловічого інфантилізму в характері невпевненого у власних силах індивіда, який повсякчас має собі щось доводити. А. Жід наділяє Лафкадіо внутрішнім потенціалом та абсолютно позбавляє загальноприйнятої соціальної підтримки׃ цей юнак незаконнонароджений, у дитинстві ніколи не бачив власного батька, його мати жила за рахунок чоловіків, які випадково траплялися їй у житті (соціальний нонконформізм), не отримав систематичної освіти (інтелектуальний нонконформізм), розмірковує про можливість скоєння злочину та вбиває людину, коли трапляється нагода (моральний нонконформізм).
Аналізуючи безцільне зло, А. Жід порівнює його з полярним безцільним добром, суть якого зводиться до вираження особистістю власних примх або своєрідної розкоші. Безцільне зло та безцільне добро поєднує також почуття відповідальності за певні вчинки особистості. Таким чином, безцільне зло та безцільне добро урівнюються через адреналін психічних емоцій. Отже, на думку А. Жіда, перед сильною особистістю постає вибір, який шлях обрати׃ психічно позитивний чи психічно негативний.
Таким чином, А. Жід демонструє еволюцію особистості Лафкадіо від нонконформізму (антихристиянська позиція) через отримання абсолютної свободи (невмотивований злочин) до конформізму (повернення в лоно церкви), а антирелігійна поверхнева направленість Підземель Ватикану” приводить до усвідомлення необхідності власного контролю сильної особистості, джерела якого можна знайти в релігії — отже віра пропонується як своєрідний вихід для індивіда із скрутних життєвих обставин.
У Підземеллях Ватикану” на поетологічному рівні автор застосовує постмодерністські засоби творення, коли А. Жід посягає на читацьку прерогативу та вводить метатекстуальний коментар, чим заявляє читачу про власне існування. Іронічний характер авторської маски А. Жіда читається як забавка, яка ставить під сумнів поняття вигадки, авторства, текстуальності та відповідальності читача, де висміюються шаблонні умовності та читацькі очікування.
Авторська маска” виявляє себе через діалог із персонажем Лафкадіо, у якому знаходить вираження іронічне ставлення А. Жіда до текстуальних подій. До того ж, у діалозі авторської маски і персонажа окрім іронії передається постмодерніська тенденція відходу героя з-під контролю автора, коли текст пишеться ніби-то сам собою та існує автономно. Постмодерністична діалогічна варіативність знаходить вираження у фіналі твору, коли читачеві пропонується обрати варіант розвернення текстуальних подій. У цій двозначності А. Жід дає можливість читачу вирішити, згідно читацькому баченню світу — песимістичному чи оптимістичному, та читацьким очікуванням, як має закінчитися твір׃ 1)негативно (Лафкадіо несе покарання за скоєний злочин), чи 2)позитивно (Лафкадіо насолоджується коханням), чи 3) справедливо (суспільство карає Лафкадіо), чи 4)несправедливо (вбивця не відповідає за свої вчинки).
У персонажі пастора в Пасторальній симфонії” (1919) автор простежує еволюцію внутрішньо сильної особистості шляхом використання комплексу Піґмаліона, який завдяки критеріям неоміфологічної свідомості ХХ століття знайшов втілення у літературі цього періоду (Б. Шоу Піґмаліон”).
Сильній особистості пастора А. Жід протиставляє внутрішньо сильні особистості Ґертруди та його сина Жака. Протиставлення, або модерністичний конфлікт духовних світоглядів сильних особистостей виокремлює цей твір із проаналізованих у роботі текстів письменника. У Їствах земних”, Імморалісті” та Підземеллях Ватикану” простежується паралельне співіснування сильних особистостей на відміну від Пасторальної симфонії”.
Силу особистості Жака А. Жід виражає через його здатність відмовитися від пристрасті (кохаючи Ґертруду, Жак виконує волю свого батька і від’їжджає) та вмінні назавжди позбавитися волюнтаричного тиску пастора (Жак змінює віру). Автор у цьому творі формує ймовірність протиставлення та можливість непідкорення сильних індивідів тиску людей і обставин.
Таким чином, А. Жід у цьому творі, як і в Імморалісті”, експериментально демонструє наслідки, до яких може привести втрата самоконтролю волюнтаричної сильної особистості. Між рядками ніби-то читається думка автора про необхідний вибір морального усвідомлення почуття відповідальності сильної особистості, яке на неї накладає здатність до волюнтаризму.
А. Жід у «Пасторальній симфонії» висловлює думку про приреченість недосконалого сучасного світу, у якому конфлікт сильних особистостей через волюнтаризм приводить до втрати діалогу індивідів. Отже у цьому творі починає формуватися теза кінця ХХ століття про необхідність толерантного ставлення до іншомислення, яка дає можливість вижити у жорстоких умовах сучасного соціального світу.
До екзистенціалістичних аспектів, що втілилися у цьому творі, необхідно віднести еволюцію особистості Ґертруди та акцентуацію уваги автора на її виборі. А. Жід, вводячи в текст персонаж дикої сліпої істоти, яка взагалі, здається, нікому не потрібна, робить її сильною мислячою особистістю. Саме у цій авторській ідеї починає формуватися екзистенціалістична унікальність людського буття. Підводячи підсумки, необхідно константувати суголосність аспекту наявності сильної особистості у наведених творах А. Жіда з філософським осмисленням специфіки реалізації сильної особистості у реальності в поглядах Ф. Ніцше.

Якщо в Їствах земних”, Імморалісті” та Підземеллях Ватикану” А. Жід створює сильні особистості, які самореалізуються у нонконформічному світогляді та випадають із соціального контексту, а в Пасторальній симфонії” автор вибудовує нонконформічний конфлікт сильних особистостей, які взагалі не приймають оточуючий світ, то в Фальшивомонетниках” письменник синтезує волевиявлення сильних особистостей, які не протиставляються один одному, а існують паралельно за принципом взаємодоповнення в еволюційному напрямку від нонконформічного бачення до конформічної репрезентації.
У романі Фальшивомонетники” (1925) А. Жід простежує у персонажах еволюцію особистості від нонконформізму до конформізму. Волюнтаричний суїцідний намір Лаперуза свідчить про нонконформічне неприйняття загальноприйнятої християнської позиції підкорення людини волі Бога, а усвідомлення індивідом залежності від гармонії всесвіту є конформічним кроком примирення з власним еgо” і оточуючим світом та визнанням безперспективності волюнтаризму особистості.
Бернар Профітандьє кидає нонконформічний виклик суспільству, відмовляючись від своєї родини на початку роману, проходить духовне становлення через набуття життєвого досвіду протягом роману, та конформічно повертається до названого батька наприкінці роману. Сила особистості характеру Бернара вибудовується у діалогічній концепції твору, згідно якій для самореалізації індивіда потрібно знайти якийсь середній шлях та не кидатися в крайнощі. Бернар вирішує не приймати загальні правила суспільства, якими користується більшість, оскільки не здатна створити щось своє, а вибудувати систему власного світогляду, який допоможе самореалізуватися індивіду в соціумі.
До нонконформічних вчинків Жоржа належить його прагнення до свободи, яке реалізується через заперечення загальноприйнятих норм. Смерть Бориса виявляється підсумковою межею у формуванні характера Жоржа, що викликає почуття відповідальності за власні вчинки, завдяки якому утворюється перехід із безвідповідально нонконформічного стану у відповідально конформічну категорію. Емоційне повернення Жоржа у родину свідчить про прийняття традицій і загальноприйнятого улаштування суспільства.
А. Жід у творах з 1897 по 1925 роки акумулює провідні тенденції філософської та мистецької думки. Утворення автором нонконформічної сильної особистості виникає на ґрунті формування новітніх для того часу сентенцій модернізму, використовуючи давно відомий античний ґедонізм, який набуває популярності у період переосмислення канонів християнської релігії. А. Жід, попереджаючи свій час, використовує аспекти екзистенціалізму та постмодернізму.
В еволюції сильної особистості простежуються естетичні зміни, які відбувалися у творчому світогляді А. Жіда під впливом часу, мистецьких пошуків та особистого досвіду. Твори Їства земні”, Іммораліст”, Підземелля Ватикану”, Пасторальна симфонія”, Фальшивомонетники” об’єднує наявність сильної особистості, але з кожним твором сильна особистість поступово змінюється. У Їствах земних” сильна особистість знаходить вираження у пантеїстичному прихиленні перед величчям життя, окрім важливості інстинктів підкреслюється обов’язкова наявність самодисципліни; в Імморалісті” критикується імморалізм, демонструється крах доктрини Їств земних”, доводиться, що прагнення до абсолютної свободи будується на підкоренні інших; у Підземеллях Ватикану” в галузі абсолютної свободи аналізується вільний вибір та безкорисний злочин як симптом доби філософського ірраціоналізму, що символізує непередбачені соціальні мутації та втрату психологічної цільності; у Пасторальній симфонії” неприйняття світу доводиться до краю ׃ коли героїня бачить оточуючий світ, вона навіть не хоче в ньому жити; у Фальшивомонетниках” оточуючий світ і сильна особистість представлені у кризі, але молодіжний страйк закінчується конформізмом׃ молодь приймає світ соїх батьків.
Отже, еволюція особистості у наведених творах відбувається у сфері нонконформістського світогляду, де Фальшивомонетники” виступають своєрідним підсумком, у якому утворена у попередніх творах нонконформічна сильна особистість переходить у конформічний стан.
Розгляд специфіки репрезентації тематики еволюції сильної особистості у творчості А. Жіда підтвердив визначальність у авторській художній уяві тяжіння до протиставлення поверхні та глибини, часткового й цілісного, раціонального та інтуїтивного. Він також затвердив властиву схильність до екзистенції сприйняття реальності, виявивши її закоріненість у поглядах автора, що відбилася в естетичній стилістиці, аналітизмі й синтетичності його мислення.
2.

6)1 РОЛЛАН, Ромен (Rolland, Romain — 29.01.1866, Кламсі - 30.12.1944, Везеле) - французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1916 р.

Народився в родині нотаріуса. У 1881 р. сім'я перебралася у Париж, де Роллан закінчив ліцей Людовіка Великого і вступив до Нормальної школи.

У студентські роки Роллан познайомився з культурним життям столиці, багато читав. Особливу увагу майбутнього письменника привернув російський роман. Книги Л. Толстого, Ф. Достоєвського й І. Тургенєва відкрили перед Ролланом інший, здоровіший і цілісніший світ, ніж та дійсність, що оточувала юнака в Парижі.

Нищівна поразка Франції у франко-прусській війні 1870 p., придушення Паризької комуни і кривавий терор, духовна криза французького суспільства наприкінці XIX ст., найяскравішим виявом якої став культурний декаданс, — все це затьмарювало світосприйняття молодого Роллана похмурим песимізмом. Кризовий стан суспільної свідомості Роллан осмислював як кризу дії. «Мислення не могло поєднатися з дією, проте воно знало, що дія справедлива», — напише Роллан згодом, підсумовуючи свій творчий і життєвий шлях.

Намагаючись подолати кризу дії, Роллан звернувся до мистецтва як до засобу компенсації особистої нездатності до дії. Для молодого Роллана мистецтво — діяльність, якої передусім потребує сам митець, це спосіб збагачення його індивідуальності, розширення особистості. «Я закоханий у мистецтво, тому що воно висаджує в повітря мою маленьку жалюгідну особистість...» — писав Роллан. Але світ мистецтва був засуджений Л. Толстим у його трактаті «То що ж нам робити?». У 1887 p. Роллан написав листа до свого кумира, у якому висловив повагу до великого письменника, але водночас спробував заперечити його погляди на мистецтво. Толстой відповів на лист Роллана, детально з'ясувавши свою позицію і зауваживши, що він засуджує не мистецтво взагалі, а лише кастове, відірване від народу мистецтво. Крім Л. Толстого, на світогляд молодого Роллана помітний вплив справили пантеїзм Б. Спінози і фаталізм Ж.Р. Ренана.

Після закінчення Нормальної школи у 1889 р. Роллан вирушив у Італію, щоби попрацювати над дисертацією. В Італії він наполегливо вивчав образотворче мистецтво та музику. Роллана найбільше вразила творчість Мікеланджело, Й. С. Баха, В. А. Моцарта, Л. ван Бетховена і Р. Вагнера. Його захопило героїчне мистецтво. Перебування в Італії Роллан згодом охарактеризує як «лікування просвітленням». Невдовзі він і справді вилікувався від юнацького песимізму. У Римі Роллан познайомився з 70-річною німкенею Мальвідою фон Мейзенбурґ, людиною енциклопедичних знань і великої життєвої снаги, котра знала багатьох видатних людей XIX ст.

Повернувшись у Париж, Роллан у 1892 р. одружився із Клотильдою Бреаль, дочкою професора філології у Колеж де Франс, з якою проживе 9 років. Про причини їхнього розлучення він зізнається М. фон Мейзенбурґ: «Спільне життя було би можливим, якби один із нас пожертвував собою заради іншого; щодо мене, я не повинен цього робити, а вона, вона не хоче цього». А тим часом Роллан захистив у Сорбонні дві докторські дисертації (1895): «Походження сучасного ліричного театру: історія опери в Європі до Люллі і Скарлатті» та «Занепад живопису в [талії після XVI століття «. Захистивши дисертації, Роллан займався науково-педагогічною діяльністю: читав лекції з історії музики в Нормальній школі та Сорбонні. Саме в цей період розпочалася літературна діяльність Роллана. Ще в Італії він плекав задум першого свого літературного твору, драми «Орсіно». Дія цієї п'єси відбувається за доби Відродження. Головний герой — кондотьєр Орсіно, в образі якого автор хотів виразити «пристрасну і всеосяжну активність тієї чудової епохи».

Ранні «античні» й «італійські» п'єси Роллана — «Орсіно «(«Orsino», 1890), незавершена драма «Емпедокл» («Empedocle», 1890), «Бальйоні» («Baglione», 1891), «Ніобея» («Niobe», 1892), «Калігула «(«Caligula», 1893), «Облога Мантуї» («Le Siege de Mantoue», 1894) — були слабкими. Авторові не вдалося опублікувати жодної з них. Проте драматичне мистецтво особливо приваблювало Р. своєю дієвістю, можливостями потужного впливу на читача і глядача. Рання драматургія Роллана, характер його перших п'єс відобразили прагнення письменника синтезувати мрію і дію, відродити в душах сучасників волю до дії. Першим опублікованим твором Роллана стала трагедія «Людовік Святий» («Saint-Louis», 1897), яка згодом увійшла до циклу «Трагедії віри» («Les Tragedies de la foi»). Конфлікт цієї п'єси має етичний і філософський характер: віра в ідеал зіткнулася з невірством і егоїзмом. Уособленням віри у драмі стає Людовік Святий, котрий очолив похід на Єрусалим з метою визволення Гробу Господнього. Антагоністами Людовіка виступають його сеньйори, охоплені марнославністю і презирством до юрби (Ґотьє де Салісбері, Манфред та ін.). В образній системі п'єси виразно простежується антитеза, яка протягом тривалого часу залишатиметься об'єктом пильної уваги Роллана: протиставлення моральній еліті («sorte d'une elite morale») еліти інтелектуальної. У «Людовіку Святому», як і в двох наступних п'єсах циклу — «Аерті» («Aert», 1898) та «Настане час» («Le temps viendra», 1903), Роллан намагається поєднати досягнення соціально-філософської інтелектуальної драми Г. Ібсена і Б. Шоу з революційно-романтичною традицією Й. К. Ф. Шиллера та В. Гюго. У циклі «Трагедії віри» виражена переконаність Роллана у неминучості повалення старої, спорохнявілої цивілізації. Він вірить у необхідність оновлення мистецтва і життя. Тепер Роллан уже не вважає мистецтво єдиним способом подолання пасивності. Письменник хоче стати активним учасником подій.

У другій половині 90-х pp. письменник захопився соціалістичними ідеями, хоча й не вступив до жодної організації, насторожено ставлячись до політики. Заклик до оновлення мистецтва — головний пафос книги «Народний театр»(«Le Theatre du peuple», 1903), у якій Р. виклав нову концепцію театру. До цієї книги увійшли статті, опубліковані в 1899—1903 pp. на шпальтах часопису «Ревю д'ар драматік».

Роллан відкидає трактування мистецтва як «притулку» для творчої особистості. Своє завдання він вбачає у тому, щоби створити новий тип театру — театр для народу, метою якого стало би підтримання в народі «душевної бадьорості». Театр як стимул до дії — ось лейтмотив роздумів Роллана. З таких позицій він критично оцінює попередню європейську драматургічну і театральну традиції. Театр Шекспіра, класицистична комедія Мольєра, романтична драма Шиллера і Гюго, не кажучи вже про сучасний Р. театр, на думку письменника, відірвані від проблем і клопотів, якими переймаються широкі народні маси. Щоб наблизити театр до народу, необхідно винайти нові художні форми, запровадити «монументальне мистецтво, творене народами для народу».

Спробою втілити ідею народного театру став цикл «Театр революції» («Theatre de la Revolu-tion»), до якого увійшли п'єси: «Вовки» («Les Loups», 1898), «Тріумф розуму» («LeTnomphede laraison», 1899), «Дантон» («Danton», 1900), «Чотирнадцяте липня»(«Le 14 Juillet», 1902). У циклі йдеться про події Великої французької революції XVIII ст. Однак, звертаючись до історії, Роллан шукає відповіді на запитання сучасності, він переймається проблемами можливої революції та її наслідків, проблемою народу та його ролі в революції. Письменник розмірковує над долею інтелігенції у період соціальних катаклізмів. Революція, з одного боку, приваблює Роллана своїм героїчним пафосом, а з іншого — лякає жорстокою стихійністю, що призводить до численних жертв. У «Театрі революції» письменник переносить центр конфлікту всередину революційного табору, зберігаючи при цьому його філософсько-етичний характер. Це дозволяє Роллану відтворити драматизм революційної боротьби, переконливо показати неможливість вирішення деяких моральних проблем у тісних рамках революційної етики.

Зокрема, у драмі «Вовки» сходяться у запеклому двобої дві правди. Правда майора Тельє, котрий намагається врятувати несправедливо засудженого до страти майора д'Уарона, і правда комісара Кенеля, здатного принести в жертву невинну людину в ім'я інтересів вітчизни та революції. Обидва герої вірять у революцію і щиро служать їй, але по-різному розуміють інтереси революції. У п'єсі «Чотирнадцяте липня» риси нового «народного театру» виявилися особливо виразно. Роллану вдалося створити справді масштабну дію. У п'єсі чимало масових сцен, автор навіть рекомендував режисерам вистави залучати глядачів до участі в хороводах, піснях і танцях. Роллан неначе оточує глядача драматичною дією, а саму драматичну дію втілює у реальність. Народ у драмі виступає не тлом, на якому розгортаються сюжетні колізії, а головним героєм, що штурмує Бастилію, усвідомлюючи свою історичну місію і свою силу. Втім, драматургія Роллана так і не здобула широкого визнання, тому що не надто відповідала смакам буржуазної публіки, якій не подобався її героїчний пафос.

Роллан шукав нових форм втілення свого ідеалу. Відтак він звернувся до біографічного жанру і створив цикл «Героїчні життя»(«Vies hero'i'ques»), до якого увійшли: «Життя Бетховена» («Vie de Beethoven», 1903), «Життя Мікеланджело» («Vie de Michel-Ange», 1906) і «Життя Толстого» («Vie de Tolstoi», 1911). Як зауважував С. Цвейг, у циклі «Героїчних життів» Роллан «шукає інше середовище, інші засоби, щоб запалити читача». Відтепер ідеал моральної величі письменник знаходить не у постатях полководців, законодавців, державних діячів, вождів революції, а у творчій особистості.

Проблема мрії і дії залишається центральною і в цьому циклі. Так, у «Житті Мікеланджело» письменник показує конфлікт могутнього генія і слабкої людини в душі однієї особистості. Це протиріччя не дозволяє Мікеланджело завершити жодного з його творінь. У фіналі нарису геніальний художник відрікається від мистецтва і навертається до релігії. Роллан переконаний у необхідності поєднати мрію і дію. «Героїзм — це бачити світ таким, яким він є, і любити його», — проголошує письменник. Проте у «Героїчних життях» Роллан сформулював нове розуміння героїзму, який полягає не у подоланні виняткових труднощів і небезпек революційного часу, а у щоденній боротьбі особистості із собою, з хворобами, злиднями, самотністю, власною слабкістю.

Звертаючись до традиції Плутарха, Роллан на зламі XIX—XX ст. виступив як новатор у жанрі біографії, як творець синтетичної жанрової модифікації, що містила елементи розвитку нової системи жанрових форм — біографічного жанру XX ст. (передусім у творчості А. Моруа та С. Цвейга). У своїх біографічних нарисах Роллан синтезує риси різних жанрів: психологічного нарису, літературного і музично-історичного портрету, наукової біографії і т.д. У ролланівських біографіях поєднуються різні стихії: документальна, художня, психологічна, публіцистична і філософська.

Працюючи над біографіями, Роллан паралельно писав свій найголовніший твір, роман «Жан-Крістоф» («Jean-Christophe», 1904-1912). Задум роману виникнув ще в 90-х pp. XIX ст. Згодом Роллан згадував, що у нього було бажання написати «музичний роман». Він хотів не аналізувати почуття, а безпосередньо «викликати» його у читача — так, як це робить музика. Прагнення передати динаміку почуття визначило жанрову специфіку «Жан-Крістофа». Роман руйнує традиційні для XIX ст. принципи романної форми. Це «роман-потік», роман-симфонія, де кожна з трьох частин має свою тональність, свій ритм. Численні вставні епізоди і ліричні відступи створюють атмосферу схвильованості й емоційної піднесеності. Л. Арагон назвав «Жан-Крістоф» «романом про ідеї». Справді, Роллан так само, як і інший фундатор жанру «роману-потоку» М. Пруст. створює варіант інтелектуального роману, у якому боротьба характерів розкривається передусім як боротьба ідей. Основою роману слугують кілька постійних мотивів та етичних постулатів: відродження через смерть, поразка у перемозі і перемога у поразці.

В образі геніального музиканта, німця Жан-Крістофа Роллан втілює мрію про героя, про «сучасного Бетховена». Події духовної біографії Жан-Крістофа — підґрунтя розгортання сюжету. Повставши проти деспотизму німецьких можновладців, проти насильства, Крістоф утікає до Франції. Знайомство героя з великим світом європейської культури і політики розчаровує його. Французьку культура він сприймає як «ярмарок на майдані», де все купується і продається. Книга «Ярмарок на майдані» («La Foire sur la place») свідчила про посилення гостроти соціального аналізу в творчості Роллана і про його сатиричний хист.

У «Жан-Крістофі» розповідь про події внутрішнього життя героя поєднується з відтворенням широкої соціальної і культурної панорами європейського життя на початку XX ст. Крістоф, зазнавши численних випробувань, врешті-решт, усвідомлює, що свобода лише для себе самого є обмеженою. Прагнучи до повноти духовної індивідуальної свободи, гине його друг, француз Олів'є, гине безглуздо і випадково, залишаючись одинаком. У фіналі роману Жан-Крістоф втрачає свій бунтівний запал, але зберігає вірність собі, свою творчу неповторність. Обов'язок митця він вбачає утому, щоби залишатися вірним своїм природі та талантові. У цьому для Роллана полягає запорука безсмертя генія. Ідея безсмертя виражена у символічній фінальній картині, у якій Крістоф-Христофор переносить через бурхливий потік немовля — Майбутній день.

У «Жан-Крістофі» Роллан не зумів поєднати мрію і дію в реальній дійсності. Пошук методів такого поєднання триває у повісті «Кола Брюньйон» («Colas Breugnon», 1918), найжиттєстверднішому творі Роллана довоєнного періоду. Сам письменник вважав цю повість певним перепочинком після велетенської фрески «Жан-Крістофа «.

Дія повісті розгортається в Бургундії, у містечку Кламсі, де народився і сам Роллан. Час дії — улюблена ролланівська епоха Відродження. Головний герой — різьбяр-тесля Кола Брюньйон, чоловік веселої вдачі, кмітливий, життєрадісний і талановитий. Кола — уособлення найкращих рис національного характеру французів. Провідною темою твору є тема творчості, але Роллан розуміє її широко, не лише як фахову діяльність, а й як творче ставлення до життя. Кола Брюньйон — справжній художник і творець не тільки тому, що він талановитий скульптор; головним у його характері є те, що він не може жити без праці, не приносячи радості людям. Поетика «Кола Брюньйона» відрізняється від стилю «Жан-Крістофа» з його витонченим психологізмом та інтелектуалізмом. У повісті панує стихія живої розмовної мови, колоритної і жвавої. Роллан вдається до фольклорної стилізації, до ритмізованої прози.

Перша світова війна розпочала новий період у творчості Роллана. Він брав активну участь у су-спільно-політичній діяльності, виступав з антимілітаристських позицій, став одним із найавторитетніших громадських діячів Європи. У 1915 р. вийшов збірник його антивоєнних статей «Над сутичкою» («Au-dessus de la melee»), а наступного року письменник став лауреатом Нобелівської премії — «за піднесений ідеалізм його літературних творів, а також за щиру симпатію та любов, з якою письменник створює різні людські типи».

У 1919 р. побачила світ книга «Предтечі» «Les Precurseurs»), яка набула гучного розголосу у середовищі європейської інтелігенції. Обидві книги свідчать про еволюцію поглядів Роллана на сутність війни. Якщо у збірнику «Над сутичкою» Роллан вважає, що війна є наслідком ідейних протиріч, шовіністичної пропаганди, то в «Предтечах» він уже веде мову про справжні причини кривавої світової різанини. Головною причиною стають гроші, матеріальні інтереси тих, хто наживається на війнах.

Фарс «Лілюлі» («Liluli», 1919) — гострий памфлет, спрямований не стільки проти війни, скільки проти соціальної брехні взагалі, яких би форм вона не набувала: ілюзорної свободи, облудного права, лицемірства тощо. У повісті «П'єр іЛюс» («Pierre et Luce», 1920) йдеться про трагічну історію двох людей, котрі зустрілися і покохали одне одного в дні війни. Спроба сховатися від жахіть війни в ідилії любовних побачень виявилася невдалою. Закохані гинуть під уламками храму, зруйнованого німецькою авіацією. У романі «Клерамбо» («Clerambault», 1920) відтворена атмосфера перших місяців війни, описана шовіністична вакханалія у Франції. Герой твору — поет Аженор Клерамбо з ентузіазмом зустрічає початок війни. Але після втрати сина, котрий добровільно вирушив на фронт, Клерамбо засуджує війну.

Улітку 1919 р. письменник опублікував «Декларацію незалежності духу» («Declaration d'Independance d'Esprit»), програмну статтю, у якій Роллан звернувся до європейської інтелігенції із закликом до об'єднання і спільного захисту духовної свободи.

Навесні 1921 p. Роллан разом з батьком і сестрою переїхав у Швейцарію, купив будинок у Вільньові, де напружено працював, приймав численних відвідувачів, відповідав на силу-силенну листів. Коли дозволяло здоров'я, Роллан вирушав у закордонні мандри: у 1923 р. відвідав Лондон і Зальцбург, у 1924 р. — Відень і Прагу, 1925 р. побував у Німеччині.

На початку 20-х pp. письменник прагнув знайти відповідь на питання, як узгодити задекларовану ним відмову від насильства з необхідністю змінити існуючі суспільні порядки. Саме відмінності у поглядах на цю проблему стали причиною розбіжностей між Ролланом і А. Барбюсом, чільним діячем групи «Клярте», до якої належали інтелектуали, переконані в тому, що єдиним засобом досягнення принципів справедливості, миру і свободи є революція. Роллан відмовився приєднатися до цієї групи. Вітаючи російську революцію, письменник усе ж побоювався її можливих наслідків і крайнощів. Інформація, що надходила з Росії, не дуже тішила Роллана. Він рішуче заперечував принцип «мета виправдовує засоби». У 20-х pp. P. найбільше імпонував толстовський принцип непротивлення злу насильством. Письменник співчував визвольній боротьбі індійського народу проти англійського панування. Йому була близькою думка М. Ганді про необхідність здобуття незалежності мирними, ненасильницькими методами.

У пошуках світогляду, який слугував би керівництвом до дії, Роллан вдався до вивчення політичної та релігійно-філософської думки Індії. Результатом цих студій стали книги «Махатма Ґанді» («Mahatma Gandi», 1923), «Життя Рамак-рішни»(1929), «Життя Вівекананди» («La Vie de Vivekananda», 1930), у яких Роллан виклав і дослідив ідеї індійських містиків. Незважаючи на інформацію про терор і репресії у Росії, Роллан у своїх виступах завжди підтримував радянську державу. Про це, зокрема, свідчать його статті «На смерть Леніна» («Sur la more de Lenine», 1924), «Лист до редакції «Лібертер» про репресії в Росії» («Lettre au «Libertaire» sur la repression en Russie», 1927), «Відповідь К. Бальмонтові та І. Буніну» («Reponse a C. Balmont et а І. Bounine», 1928). Роллан був переконаний утому, що, незважаючи на помилки, прорахунки і навіть злочини, російська революція є «грандіозним соціальним зусиллям, найпотужнішим і найпліднішим у сучасній Європі». У статті «Прощання з минулим» («Adieu au passe», 1931) відобразилися зміни, яких зазнали погляди Роллана. Письменник збайдужів до своєї концепції «незалежності духу» і визнав історичне значення російської революції.

Найпомітнішим художнім твором Роллана повоєнного періоду став роман «Зачарована душа» («L'Ameenchantee», 1922—1933). Героїня роману Аннета Рів'єр, котра, за висловом Роллана, «як і Жан-Крістоф, хоча й у зовсім іншому плані, належить до великої когорти творчих натур», не наділена геніальністю Жан-Крістофа, вона не митець. Але творчий характер її натури виявляється у праці, в умінні пожвавити ініціативою будь-яку справу.

Від проблем естетичних Роллан переходить до соціальних. Аннета — новий тип жінки, яка захищає своє право на незалежність, самостійну працю і людську гідність. Втративши батька, відчувши гіркоту розчарування в коханні, залишившись без копійки, Аннета відкриває для себе світ, пізнає життя, зазнає багатьох випробувань, зберігаючи при цьому силу духу і світлий розум. У фіналі роману, втративши свого сина Марка, вбитого італійським фашистом, Аннета переживає духовний злам і приєднується до активної соціальної діяльності.

Провідною темою роману стала тема долі французької інтелігенції у період від середини 90-х pp. XIX ст. до 30-х pp. XX ст. «Зачарована душа» — один із перших антифашистських романів XX ст. У цьому творі Роллан знаходить відповідь на питання про поєднання мрії і дії. Запорукою досягнення такої єдності стає відмова від індивідуалістичної обмеженості, здатність вступити у боротьбу за ідеали справедливості. Композиційно «Зачарована душа» нагадує «Жан-Крістофа». Це монументальний твір, де біографія непересічної особистості змальована на широкому тлі життя європейського суспільства. Зберігається і симфонічна структура роману, емоційна піднесеність, патетичність стилю.

У 1934 p. Роллан одружився із молодою росіянкою, француженкою по матері, котра стала для нього другом і помічником, Марією Кудашевою. Улітку 1935 р. на запрошення Максима Горького Роллан відвідав СРСР. Він зустрічався з письменниками, двічі розмовляв із Й. Сталіним, намагаючись переконати радянського керівника у необхідності звільнення з ув'язнення відомого діяча партії есерів. Враження від цієї подорожі Роллан виклав у щоденнику, фрагменти з якого побачили світ у журналі «Ероп» у 1960 р.

У 1936 р. вийшов друком збірник «Супутники» («Compagnons de route»). До книги увійшли 11 статей та есе, написаних від 1900 до 1935 р. і присвячених видатним митцям і мислителям, яких Роллан вважав супутниками свого життя. Зокрема, тут були нариси про В. Шекспіра, Й.В. Гете. Л. Толстого, В. Гюго, а завершувала збірник стаття «Ленін, мистецтво і дійсність».

У 1938 р. письменник повернувся зі Швейцарії у Францію. У цей період його особливо непокоїли події, що відбувалися в СРСР. Стривожений повідомленнями про посилення репресій, Роллан висловив свою стурбованість у приватних листах до радянських можновладців, проте не отримав від них ані відповіді, ані пояснення. Підсумком роздумів Роллана про долю і злигодні революцій стала драма «Робесп'єр» («Robespierre», 1939), що завершила цикл «Театр революції». «Робесп'єр» — монументальний твір з багатьма дійовими особами, у ньому панує атмосфера революційного збудження, людський гамір. У центрі драми — проблеми революційної етики, передусім питання про доцільність терору. Роллан показує, як кривава машина терору знищує і тих, хто його розпочав.

Початок Другої світової війни застав Роллана у Везелі, на півдні Франції. Письменник негайно виступив із заявою, у якій звернувся до тодішнього прем'єр-міністра Франції Е. Даладьє, підтвердивши свою «цілковиту і щиру відданість боротьбі демократії проти гітлерівської тиранії». А через кілька місяців Везеле окупували фашисти. Незважаючи на те, що частину його будинку забрали німці, Роллан продовжував працювати над автобіографічними творами «Внутрішня подорож» («Le Voyage interieur», 1942), «Плавання навколо світу» («Le Periple», 1946), над багатотомним дослідженням «Бетховен. Великі творчі enox»«(«Beethoven. Les Grandes Epoques creat-rices», 1928—1949), у яких відобразилися розгубленість та тяжкі душевні переживання старого і хворого письменника, викликані подіями війни. Останнім твором Роллана стала книга «Пеґі» («Peguy», 1944), у якій письменник змалював образ свого друга, поета і полеміста, колишнього головного редактора «Двотижневих зошитів», а також його епоху. Письменник помер у 1944 р. від туберкульозу, встигнувши побачити свою країну вільною.

Роллан — один із найвидатніших французьких письменників-реалістів XX ст., творчість якого справила істотний вплив на Р. Мартена дю Гара, Ж.Р. Блока, А. де Сент-Екзюпері, Л. Араґона, С. Цвейга, А. Моруа, А. Барбюса, Г. Гессе, Я. Івашкевича. Він разом із А. Франсом, Г. Веллсом, М. Прустом, А. Жідом, Т. Манном стояв біля витоків інтелектуального роману XX ст. Роллан вніс у західноєвропейську літературу потужний героїчний нурт, непохитну віру у можливості людини. А його головна заслуга, на думку французького дослідника Ж. Альбертіні, полягала в тому, що він «зумів бути інтелектуалом, митцем нового типу», котрий відмовився від традиційної університетської кар'єри і віддав усі свої сили боротьбі за людину, за її гідність і свободу духу.

2.

Намагаючись подолати кризу дії, Роллан звернувся до мистецтва як до засобу компенсації особистої нездатності до дії. Для молодого Роллана мистецтво — діяльність, якої передусім потребує сам митець, це спосіб збагачення його індивідуальності, розширення особистості. «Я закоханий у мистецтво, тому що воно висаджує в повітря мою маленьку жалюгідну особистість...» — писав Роллан. Але світ мистецтва був засуджений Л. Толстим у його трактаті «То що ж нам робити?». У 1887 p. Роллан написав листа до свого кумира, у якому висловив повагу до великого письменника, але водночас спробував заперечити його погляди на мистецтво. Толстой відповів на лист Роллана, детально з'ясувавши свою позицію і зауваживши, що він засуджує не мистецтво взагалі, а лише кастове, відірване від народу мистецтво. Крім Л. Толстого, на світогляд молодого Роллана помітний вплив справили пантеїзм Б. Спінози і фаталізм Ж.Р. Ренана.

3.4.

" Жан-Крістоф" незвичайний вже самим задумом. Це - розповідь про життя геніального музиканта, від народження і до смерті. Роман незвичайний і за своєю структурою: ніякої романічній інтриги, мало зовнішніх подій, але зате багато роздумів, часом - сторінки ліричної прози, а часом - переходи оповідання в пряму публіцистику. Манера викладу нерівна, місцями незвично піднесена і невільна від розтягнутості; діалоги виразні, насичені думкою і почуттям, але мало схожі на буденне, побутову мову. Найменше " Жан-Крістоф" нагадував белетристику для легкого читання: автор явно не дбав про цікавості, не дуже дбав і про повну загальнодоступності свого роману. Раз у раз на його сторінках встають імена композиторів і письменниківрізних епох, виникають по ходу дії різноманітні асоціації з творами мистецтва; нерідко йде мова і про такі події суспільного та мистецького життя, які не так вже добре відомі читачам.
І незважаючи на все це, роман завоював несподівано широке визнання. " Жан-Крістоф" став виходити книга за книгою. Його почали переводити на іноземні мови. До автора потекли добрі, вдячні листи від читачів - і не тільки французьких. Одразу по завершенні своєї праці в 1913 році Ромен Роллан отримав (незважаючи на опір з боку літературних реакціонерів) Велику премію Французької Академії, а ще раніше - орден Почесного легіону. " Жан-Крістоф" був сприйнятий і усвідомлений як суспільна подія, увійшов у коло літературних творів, що визначили обличчя художньої культури XX століття. Варто замислитися над причинами цього успіху.
" В" Жан-Крістоф " покоління 1904 знайшло підставу для того, щоб сподіватися, боротися - у соціальних таісторичних умовах, що змінилися в порівнянні з тими, які доводили до відчаю людей попередніх поколінь". Об'єктивний зміст цієї історичної зміни, по-своєму (нехай суперечливо, побічно) відбилася на сторінках роману, - це висунення на арену історії робітничого класу, який, незважаючи на коливання і помилки, набирав силу, набувало самостійності, привертав на свій бік і непролетарські шари трудящих. У " Жан-Крістоф" по-своєму відбилися і наростання воєнної небезпеки і піднімався підспудно протест проти неї: "... заперечення імперіалістичної бійні - висновок, глибоко закладений у ладі ідей цього твору".
Така характеристика ідейної суті " Жан-Крістофа" може здатися на перший погляд зайво прямолінійною. Адже все-таки перед нами історія музиканта, адже мова йде про становлення, пошуках, творчому сходженні композитора, людини бунтівного за своїм духом, але за суттю своєї професії далекого від політичного життя. Але обурення владою власників, ворожої справжньої культури й мистецтва, відраза до торгашества, міщанству, до явищ буржуазного розпаду, протест проти гноблення людини людиною і в той же час очікування великих історичних зрушень у житті людей - все це живе в романі, одушевляє його. Саме звідси корінні риси характеру і світовідчуття Жан-Крістофа - непримиренність, незалежність і разом з тим глибока симпатія до трудящих. І можна зрозуміти, чому французькі читачі, втомлені від сутінкової, просякнуту духом зневіри і морального нігілізму, декадентської літератури " кінця століття" сприйняли " Жан-Крістофа" як струмінь свіжого повітря.
Глибина і складність концепції роману розкрилися не відразу - не тільки перед широкою публікою, а й перед критиками, літературознавцями. Однак читачів мислячих, духовно живих з самого початку залучив образ головного героя - бунтаря, творця, гуманіста, людини відважної і щедрої душі. Привернув і незвичайний художній лад роману, в якому своєрідно втілилася віра письменника в життя, в поступальний рух людства.
" Жан-Крістоф" багатий суворим критичним змістом, - і там, де зображений міщанський світ Німеччини, що переходить від вірнопідданського глухого животіння до мілітаристської люті, і там, де показана без прикрас буржуазна (і літературна, артистична) верхівка Франції, яка загрузла в корупції і цинізмі. П'ята книга роману, де здивованому, обуреного погляду Жан-Крістофа відкривається паризька " ярмарок на площі", відрізняється особливою різкістю тону. Роллан був добре знайомий з мораллю " ярмарку" і сказав про неї вголос те, що було в нього на думці, не боячись нажити собі впливових ворогів. Йому довелося вислухати докори з приводу цієї книги навіть від деяких друзів, і він з великою щирістю виправдовувався. " Нападаючи на продажних французів, - говорить Ромен Роллан вустами свого героя в" Діалозі автора зі своєю тінню ", що відкриває п'яту книгу роману, - я захищаю Францію... Потрібно говорити їй правду, особливо коли її любиш". Цю принципову позицію французького майстра зуміли зрозуміти - і у нього в країні і за її рубежами - найбільш проникливі читачі його роману.
Ромен Роллан постарався у подальшому розвитку дії роману " відновити міру". Дружба з французьким літератором Олів'є, більш тісні особисті контакти з сусідами-парижанами, далекими від брудної суєти " ярмарку", - все це допомагає Жан-Крістоф ясніше побачити " справжню Францію...". І все глибше розкривається по ходу дії роману прірву, що відокремлює пригноблених від гнобителів.
Якщо маленький Жан-Крістоф вперше пізнав несправедливість, коли його, сина приходить куховарки, образили і побили нахабні паничі, то дорослий Жан-Крістоф Крафт приходить в жах, придивляючись до умов життя паризької бідноти. " Хіба естетичний цей світ, в якому вісім чоловік з десяти живуть у скруті чи в нужді, в злиднях фізичної або духовної? Треба бути безстидники з привілейованого стану, щоб це стверджувати. Такий художник, як Крістоф, перед обличчям своєї совісті не міг не стати на бік робітників ". І разом з Крістофом болісно роздумує над горем знедолених його друг Олів'є. " Не встиг Олів'є підняти люк, що закриває людський пекло, як до нього долинув гомін всіх пригноблених - експлуатованих пролетарів, переслідуваних народів, залитої кров'ю Вірменії, задушеної Фінляндії, четвертували Польщі, замученої Росії, Африки, відданої на розтерзання вовкам-європейцям, - крик знедолених всього роду людського ". У полі зору Роллана не тільки ті європейські країни, де відбувається дія роману: у більш віддаленій перспективі постає перед розумовим поглядом його героїв картина всього людства на початку двадцятого століття. З зростаючою гостротою піднімається в " Жан-Крістоф", особливо в передостанній його книзі " Неопалима купина", - проблема революційного перетворення світу. Піднімається - і виявляється каменем спотикання і для самого Роллана і для героїв, близьких йому за духом.
Ромен Роллан тверезо бачив слабкі сторони французького робітничого руху перед першою світовою війною - роз'єднаність на окремі течії і групи, сектантську вузькість одних, опортунізм інших " анархічне фразерство третіх. Все це в якійсь мірі затемняло в його очах реальні історичні перспективи пролетаріату. Сумніви, почасти упередження письменника (як і недостатнє знання матеріалу) позначилися в тих розділах роману, де мова йде про спроби Жан-Крістофа та Олів'є взяти участь у боротьбі робітничого класу. Перешкодою між героями Роллана і діячами пролетарських організацій стають і ті риси, які були властиві самомуписьменникові не менше, ніж його героям: недовіра до політики, загострений моральний ригоризм. Є своя закономірність у тому, що Жан-Крістоф, після трагічної загибелі Олів'є в сутичці з поліцією, зовсім відходить від суспільного життя.
Було б несправедливо запідозрити Жан-Крістофа (а тим більше самого Роллана) в інтелігентському зарозумілості, свого роду духовному аристократизм. Ні, музикант-новатор протягом усього свого життєвого шляху тягнеться до рядових трудівників, вміє знаходити з ними спільну мову. Серед персонажів роману чимало простих і чесних людей з душею, відкритою мистецтву