Країни Східної і Південно-Східної Європи у 20-30-ті роки

Поділитися…

Основною тенденцією розвитку країн Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія) у 20-30-ті роки став відхід від демократичних процесів і стан новлення авторитарних режимів. Причинами цього були неви-1 рішеність національних, економічних проблем, вплив Німеччини та Італії, боязнь правлячої верхівки більшовицького впливу.
Польща в першій половині 20-х років. У 1921 р. було прийня-j то конституцію Польської республіки, в якій проголошувалися демократичні права громадян. Згідно з конституцією, Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президен-і та, який обирався на 7 років, були обмеженими. Закріплювалоси привілейоване становище католицької церкви.
У листопаді 1922 р. відбулись перші парламентські вибори, на j яких жодна з партій не набрала більшості голосів. Ці обставини свідчили про слабкість парламентської республіки, що в кінцевому підсумку призвело до перевороту 1926 р. і встановлення pe-j жиму “санації” (оздоровлення).
До політичної нестабільності додавались економічні негаразди] і проблема національних меншин.
Режим “санації”. 12 травня 1926 р. військові під командуванні ням Ю.Пілсудського почали наступ на Варшаву. У вуличних боях урядові війська зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням, яке сподівалось на покращення свого життя. Пілсудсь-кий встановив одноосібну владу. Його прихід до влади збігся щ економічною стабілізацією у країні, що дало можливість закріпитись встановленому режиму. Режим “санації” базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не давало опозиції можливості чітко організуватись. Режим “санації” – авторитарний режим на чолі з Пілсудським, який був встановлений в умовах кризи парламентської системи і польської державності.
Економічна криза 1929-1933 pp. зумовила еволюцію режиму вправо. Щоб утриматись при владі, Пілсудський розпочав репресії проти своїх противників і обмежив права парламенту. У 1935 р. була прийнята нова конституція, яка закріпила режим особистої влади.
Після смерті Пілсудського в травні 1935 р. розгорілась боро-, тьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Е.Ридз-Смігли та президентом І.Мосцицьким, яка завершилась компромісом і поділом влади.
Період 1935-1939 pp. у внутрішньому стані був відносно стабільним. Основні події, пов’язані з Польщею, розвивались на зовнішньополітичній арені.
Лідери польської держави заклали при її створенні небезпечний потенціал саморуйнування, загарбавши етнічно непольські території і проводячи щодо них політику полонізації. Це неодмінно породжувало рух опору непольського населення (ОУН на українських землях) і давало можливість сусіднім державам висувати територіальні претензії та підтримувати сепаратистські рухи.
Угорщина в 20-30-ті роки. Диктатура Хорті. 14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини в Будапешт вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.
У січні 1920 р. в країні були проведені вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехословаччина, Румунія, Югославія). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом з широкими повноваженнями.
У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалась 35 тис. чол.
У 1921 р. прихильники монархії двічі спробували підняти заколот з метою відновити на престолі КарлаІУ Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закон, що позбавляв його права на престол. Таким чином, у 1921 р. в Угорщині був встановлений авторитарний режим Хорті, який спирався на систему легальних і таємних союзів і товариств.
У період з 1921 до 1931 pp. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Він припинив терор проти учасників революції, уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії і про звільнення політичних в’язнів. Водночас були обмежені демократичні права і свободи, вводилось відкрите голосування, освітній ценз, створювалась верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.
В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х років досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна продовжувала залишатись аграрно-індустріальною. Була проведена часткова аграрна реформа.
На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріа-нонського договору і зменшення репарацій. З 1927 р. Угорщина зближується з Італією.
Економічна криза 1929-1933 pp. завдала сильного удару угорській економіці, особливо сільському господарству. У 1931 р. відбулась зміна уряду, який очолив Д.Гембеш. У період його правління (1931-1935) були значно урізані демократичні права: скоротилась кількість виборців; розширені права верхньої палати парламенту; обмежувалась діяльність опозиційних політичних партій. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партЯ угорських фашистів на чолі з Нілаші “Перехрещені стріли”. Щ зовнішній політиці був взятий курс на зближення з Німеччино» Відроджувались гасла створення “Великої Угорщини” і реваншу.
У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який про! довжив політику зближення з Німеччиною.
У 1938-1939 pp. Угорщина брала участь у розділі ЧСР, приєд-1 налась до Антикомінтернівському пакту.
Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії, покінчим життя самогубством. На його місце був призначений Л.Бардоші. і
6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну! здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію.
За період 1938-1941 pp. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини, Карпатську Україну, Трансільваї нію і частину Югославії.
Румунія у міжвоєнні роки. У 1919-1920 pp. становище в країні було нестабільним: робітники виступали за 8-годинний робочий день, введення мінімуму заробітної плати; селяни вимагали агра-| рної реформи. Під тиском виступів населення прагнення робітників були задоволені, а в 1920-1921 pp. був прийнятий закон про аграрну реформу, за яким максимум землеволодіння встановлю-j вався в розмірі 100 га для Бессарабії і 200-500 га для інших районів країни. Надлишки землі передавали селянам за викуп (20% від її вартості).
У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Вер-] сальсько-Вашингтонської системи. З цією метою в 1920-1921 pp. з Польщею, Чехословаччиною і Югославією був укладений військово-політичний союз – Мала Антанта, який орієнтувався на Францію.
Початок 20-х років – це початок стабілізації становища BJ країні. Значним стабілізаційним чинником були позики Англії і Франції румунському уряду. Ці країни також вкладали значні інвестиції у розвиток румунської промисловості, особливо нафтодобувної (контролювали 49%).
До 1927 р. була завершена аграрна реформа, в результаті якої З млн. га було передано селянам. На 1930 р. землевласники, які мали земельні володіння понад 100 га, складали 15%.
З 1922 до 1928 pp. при владі у країні перебувала Національно-ліберальна партія. Значним здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 p., яка закріпила всі демократичні свободи, але на практиці вони не реалізовувались.
У 1924 р. у Південній Бессарабії відбулося кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від’єднання Бессарабії. Але воно носило локальний характер і було придушене. Загинуло 3 тис. чол.
Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (Селянська партія). У середині 20-х років розгорілась боротьба за наступника румунського престолу.
Націоналісти і цараністи об’єднались в єдину партію і розпочали рішучу боротьбу з лібералами.
Націонал-цараністська партія прийшла до влади в несприятливий момент: в країні розпочалась економічна криза, яка охопила всі галузі виробництва, крім нафтодобувної. Нараховувалось 600 тис. безробітних. З 1929 р. до 1933 р. змінилось 10 урядів.
У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, таких як “Залізна гвардія”, які використовували націоналістичні гасла, поєднані з соціальною демагогією. Прикладом для своєї діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала свою діяльність і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді виливались у криваві сутички.
У 1934 р. Румунія почала виходити з кризи. Нездатність парламентськими методами запобігти подібним явищам у суспільстві штовхало правителів до встановлення “влади твердої руки”. До влади прийшли “нові ліберали”, тісно пов’язані з фінансовими колами і королівською сім’єю. Встановити порядок у країні їм теж не вдалось. Економічна криза 1936-1937 pp. ще більше загострила становище, і на виборах 1937 р. жодна з політичних партій не набрала більшості. При цьому за “Залізну гвардію” голосувало вже 16% виборців. Була прийнята нова конституція, за якою король отримав всю повноту влади, а парламент перетворився в дорадчий орган. Конституцією закріплювались привілеї для румунів.
У зовнішній політиці Румунія дотримувалась союзу з Англією і Францією. Після Мюнхенської угоди вона схилилась до співробітництва з Німеччиною. У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бес-сарабія та Північна Буковина.
Болгарія на початку 20-х років. Політика уряду О.Стамбо-лійського. Невдача демократизації країни. У серпні 1919 р. були проведені вибори у Народні збори, на яких перемогли представники лівих сил Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) і Болгарської комуністичної партії (тісних соціалістів), яким і було доручено формування уряду.
Його очолив А.Стамболійський. Він сформував коаліційний уряд з представників БЗНС і правих партій. БКП(т.с) відмовилась взяти участь в уряді. З ініціативи уряду народні збори прийняли закон про покарання винних у національній катастрофі.
На підставі закону було засуджено ряд міністрів з попереднього уряду. Оголошувалось про проведення у країні соціально-еконої мічних реформ, але реально нічого не робилось.
У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейський мирний до! говір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалась загальна військова повинність. Болгарія оплачувала репарації, передавала країнам! переможцям велику кількість худоби, а також мала утримувати] окупаційні війська.
Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцер! ський корпус болгарської армії.
Взимку 1919-1920 pp. розпочався страйк залізничників і пон штово-телеграфних службовців, які вимагали покращання умов життя і проведення обіцяних реформ. Хоча страйк зазнав поразки, він сприяв перемозі лівих сил на виборах у березні 1920 р. Праві партії визнали себе переможеними.
У березні 1920 р. Стамболійський утворив однопартійний! уряд (БЗНС), який здійснив реформи. Була введена загальна трудова повинність, що допомогло подолати післявоєнну руїну, розпочались аграрні перетворення. Максимум землеволодіння обмежувався ЗО га. Надлишки конфісковувались і розподілялись між безземельними і малоземельними селянами; вводилась державна монополія на торгівлю зерном; впроваджувались прогрс сивно-прибутковий податок і податок на прибутки банків, пре мислових і торговельних підприємств, що викликало невдов лення промисловців.
У зовнішній політиці уряду не вдалось пом’якшити умов Нейського договору, це підривало авторитет уряду.
З кінця 1920 р. починається процес консолідації опозиційних сил, які шляхом перевороту намагаються скинути уряд. Влітку
1922 р. праві партії утворили “Конституційний блок”, який об’єднав свої зусилля з Воєнною лігою (організація звільнених з армії офіцерів за Нейським договором). Ці сили спирались на підтримку царя.
В опозицію стала і БКП(т.с), що призвело до розколу лівих сил. Скориставшись сприятливими умовами, в ніч з 8 на 9 червня
1923 p., “Народна змова” і Воєнна ліїа здійснили переворот. Уряд Стамболійського був заарештований, а сам він убитий. До влади прийшов уряд, який очолював лідер “Народної змови” А.Цанков.
Фактично в країні встановилась фашистська диктатура. Події 1923 р. в Болгарії. Лідери Комштерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об’єднавшись з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, яке було намічено на 22-23 вересня 1923 р. Був створений військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим, В.Коларовим і Г.Геновим.
Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Урядовим військам вдалося придушити розрізнені виступи. В результаті повстання загинули, або були віддані до суду 20 тис. осіб.
Болгарія у 20-30-ті роки. Уряд Цанкова, придушивши повстання, домігся відносної стабілізації режиму, чому сприяла і економічна стабілізація. Цанков, намагаючись знайти соціальну опору режиму, здійснив низки соціальних реформ: були підвищені заробітні плати військовим і службовцям, надані податкові пільги ремісникам, введено соціальне страхування робітників та ін. Але репресивний характер режиму, який посилився після невдалого замаху на царя Бориса III нівелював всі позитивні зрушення.
У січні 1925 р. відбулась зміна уряду. Новий уряд пом’якшив репресії, оголосив амністію. Була дозволена діяльність політичних партій і організацій.
Економічна криза 1929-1934 pp. охопила всі галузі болгарської економіки. Число безробітних досягло 200 тис. осіб. Різко погіршилося матеріальне становище населення.
Криза призвела до перегрупування політичних сил і до нової фази боротьби за владу. Цанков утворив Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його конкурентом стала група “Звено”, яка орієнтувалась на Англію і Францію. Між БКП і БЗНС відбувся розрив.
У травні 1934 р. виникла урядова криза, якою вирішили скористатися НСР і “Звено”. Цанков планував почати похід на Софію на зразок “походу на Рим” Муссоліні. Його випередила група “Звено”, яка 19 травня 1934 р. здійснила державний переворот. На чолі уряду став К.Георгієв. У країні була скасована конституція, розпущені Народні збори, заборонені партії і профспілки. Був встановлений державний контроль над банками, який здійснював новоутворений за участю держави банк “Болгарський кредит”. Вводилась державна монополія на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти. У зовнішній політиці Георгієв пішов на зближення з Англією і Францією, нормалізував стосунки з Югославією і у 1934 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР.
Георгієв прагнув обмежити владу царя. Наприкінці 1935 р. Цар домігся усунення Георгієва від влади і встановив свою особисту владу – монархічну диктатуру. У зовнішній політиці цар орієнтувався на Німеччину і, зрештою, Болгарія була втягнута в Друї гу світову війну. Однак вона категорично відмовилась взятії участь у війні з СРСР й обмежилась окупацією Македонії і Фракіїл
Конституювання Королівства СХС. Видовданська коне* титуція. Королівство Словенів, хорватів і сербів (СХС) констиі туювалося як парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в дена святого Вида (Видовдан), Установча скупщина прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, серед них право разом із; скупщиною (парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем’єр-міністра, міг ввести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни – Народна скупщина складалася з однієї палати і обиралася на чотири роки. Всупереч поділу на національні області, що склався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування.
Отже, був закріплений унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.
Національна проблема Королівства СХС (Югославії). У 20-ті роки в Королівстві було проведено аграрну реформу, яка на деякий час послабила гостроту земельного’питання. Почала розвиватись промисловість, але країна залишалась аграрною, хоча деякі райони Словенії і Хорватії були економічно відносно розвинутими.
Найбільш гострим питанням для Королівства стала національна великосербська політика, яку проводили король і уряд. Вона призвела до розгортання сепаратистських рухів хорватів, словенців і мусульман, які вимагали зрівняння у правах всіх народів і надання автономії. На чолі сепаратистського руху стояла Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП) з лідером С.Радичем. Надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише на деякий час згладило протиріччя. У 1927-1928 pp. національний конфлікт досяг найбільшої гостроти. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії у скупщині лідер опозиції С.Радич був поранений, а двох інших парламентарів від опозиції було вбито. Загострення національних відносин спонукало короля Олександра до встановлення особистої влади.
6 січня 1929 р. Олександр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалась парламентська монархія, скасовувалась Відовданська конституція, розпускалась Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король брав всю повноту влади у свої руки. В жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.
Одночасно було проведено і адміністративну реформу, за якою країна поділялась на 9 банів і один столичний округ так, щоб у банах сербське населення було домінуючим. Старі етнічні кордони були ліквідовані. Бани призначались королем і підпорядковувались тільки йому.
У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилось на половину, а ціни на сільськогосподарську продукцію вдвічі. Крім того, загострились протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набрала інтернаціонального характеру. Хорватські усташі на чолі з Анте Павеличем, що знайшли підтримку Італії, а згодом і Німеччини, вдалися до терористичних актів.
Уряд, намагаючись хоч якось послабити дію кризи, встановив контроль над цінами на сільськогосподарську, продукцію. Але без іноземних кредитів обійтись було неможливо. У 1931 р. Франція надала Югославії значний кредит при умові пом’якшення монархічної диктатури.
Не бажаючи виглядати в очах світової громадськості диктатором, король погодився на конституцію, яка відновила деякі демократичні права і свободи.
У жовтні 1934 р. в Марселі усташі, діючи згідно з розробленим у Німеччині планом “тевтонський меч”, вбили короля Олександра і французького міністра закордонних справ. Вбивством двох найбільших прихильників політики колективної безпеки Німеччина домоглася своїх цілей чужими руками. Останніми словами короля були: ^Бережіть Югославію! ”
У зовнішній політиці Югославія дотримувалась союзу з Францією і була членом Малої Антанти і Балканської Антанти (воєнно-політичний союз з Грецією, Румунією і Туреччиною). Найбільш напруженими були відносини з Італією і Болгарією.
Після смерті Олександра королем став його син Петр II (11 років), а регентом – принц Павел.
У 1935 р. уряд очолив М.Стоядінович. Він намагався подолати кризу у національних відносинах. Розуміючи, що для приборкання хорватських сепаратистів потрібно позбавити їх зовнішньої підтримки, він уклав конкордат з Ватиканом, за яким католицька церква (хорвати – католики) отримувала ряд привілеїв. Це призвело до конфлікту між урядом і православною церквою.
У 1937 р. Стоядінович уклав договір з Болгарією та Італією. За Договором Італія припиняла підтримку усташів, Югославія визнавала окупацію Ефіопії і аншлюс Австрії, а після розчленування Чехословаччини заявила про припинення існування Малої Антанти. Але вирішити хорватські питання так і не вдалось. Тоді король надав право формувати уряд Д.Цвєтковичу (лютий 1939 p.).
26 серпня 1939 р. новий глава уряду підписав угоду з лідером хорватського руху В.Мачеком про створення Хорватської само стійної адміністративної одиниці. Пронімецька політика Цвєтковича призвела до приєднання Югославії до Троїстого пакту фашистських держав – Німеччини, Італії та Японії.
27 березня 1941 р. стався переворот. Було усунуто регента принца Павела і уряд Цвєтковича, а Петр II був коронований.
Створювався уряд національної єдності на чолі з Д.Симовичем.
Це був проанглійський державний військовий переворот, підтриманий демократичною опозицією.
Роздратований Гітлер вирішив напасти на Югославію, навіть якби довелося відкласти напад на СРСР. 6 квітня 1941 р. німецькі війська вдерлись на територію Югославії і Греції. 10 квітня Хорватія проголосила свою незалежність. Між Італією і Хорватією був укладений договір, за яким Італія визнавала територіальну цілісність Хорватії, а Хорватія зобов’язувалась не мати флоту і пропускати італійські війська через свою територію. Решта території Югославії була поділена між Болгарією, Угорщиною, Німеччиною та Італією.