Самоспогляданню

Декаданс

Декаданс (лат. decadentia - занепад) – узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі.

Термін – Т.Готьє – 1869

Людина

Відчуженість єдине, на що вона здатна, -

«пристрасна нудьга»(Клодель)

неприйняття дійсності втрата віри в майбутнє

втрата моральних ідеалів віддає перевагу самозаглибленню,

самоспогляданню

Декаденти – це покоління, яке

співає і плаче

щоб не втратити «сердечного настрою» від «прози життя» й «незатишної дійсності»

Хоча «серце перетворилось на кладовище нездійсненних мрій і надій»

Основні мотиви:

Сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі.

Естетичні засади:

А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон

ХІХ-е століття — це століття промислової революції, століття електрики, вік залізниць. Він зробив істотний вплив на культуру та світогляд людства, в корені змінив систему цінностей людини. Поява перших електродвигунів, винахід телефону і телеграфу, радіо і нагрівальних приладів, а також лампи розжарювання суттєво змінили життя людей того часу.

МОДЕРНІЗМ –

(від франц. Modernе – сучасний) – загальна назві напрямків і течій нереалістичного спрямування в мистецтві ХХ ст. представники цього напрямку намагалися відбити нові психологічні і суспільні явища новими художніми засобами і шляхом створення принципово нових жанрів. Перші представники – Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка.Вихідна позиція – життя абсурдне, і тому неможливо відбити його засобами традиційної поетики.

Твори

Стендаль (Червоне і Чорне)

Справжне ім’я (Марі-Анрі Бейль)

французский писатель, один из основоположников психологического романа.

(1783-1842)

Ідеї просвітництва і способи особистості

Захоплення Наполеоном

1800-1814 рр. участь у воєнних кампаніях Наполеона

«Червоне і чорне» (1830)

Історія Антуана Берте

запис подій у часовій твір, у якому відбилася

послідовності, зроблений історія суспільних,

сучасником, літопис політичних, сімейних подій

У 1830 р. Стендаль закінчує роман «Червоне і чорне», що ознаменував початок зрілості письменника…

«Червоне і чорне» Стендаля. Роман мав повну назву «Червоне і чорне. Хроніка ХІХ століття».

В основу роману було покладено історію, взяту з газет (що було майже «правилом» серед реалістів). Син коваля з міста Бранга, молодий чоловік, який втік із сім’ї, щоб вийти в люди. Антуан Берте, дрібний честолюбець, особа нікчемна, хоч і бездарна, вирішив зробити кар’єру, влаштувавшись гувернером у родині місцевого багатія Мішу. Юнака звинувачують у любовних стосунках з матір’ю його вихованців. Невдовзі він втрачає місце в цьому домі. Антуан Берте вступив до духовної семінарії, звідкіля його вигнали. Також його вигнали і з аристократичного особняка у Парижі родини пана де Корде, де він скомпрометував себе стосунками з дочкою господаря. Та найбільше його зганьбив лист пані Мішу, в яку Берте з відчаю стріляє у церкві, а потім намагається покінчити життя самогубством. У 1827 році у Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

Як відомо, історія головного персонажа роману «Червоне і чорне», на перший погляд, майже цілком повторює згадану справу, змінюються тільки імена: Берте перетворюється в Жюльєна Сореля, подружжя Мішу – на пана та пані де Реналь, а аристократ і його донька – на маркіза де Ла Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним із найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Він зумів побачити у побутовому злочині трагедію сучасної людини. Отже, дія роману відбувається у 20-ті роки ХІХ століття (1826-1830-ті р.р.)

Головною ідеєю, після подій Бурбонської реставрації, є лицемірство. Ця проблема є вічною — потреба поводитись так, чи інакше, щоб здобути місце у світі. Потреба грати якусь роль. Кульмінацією лицемірства стають, м'яко кажучи, ненормальні відносини Жюльєна та Матільди — Жюльєн, усвідомлюючи, що робить, змушував себе не показувати кохання; так він і змушував його показувати. Врешті це так подіяло на його серце, що стало незрозуміло — де правда, справжнє кохання, а де лицемірство, його амбіції.

Роман «Червоне і чорне» доводить нам, що на шляху до своєї мети ніколи не слід забувати про природне начало, яке дає початок самій людині, що здатна любити та ненавидіти, сміятись і плакати. Невиважена оцінка свого власного «я» іноді призводить до злочину. Приходить каяття, але життя повернути назад неможливо.

Жюльєн Сорель – типова людина, яка розучилася бути самим собою. За таких умов душа головного героя стала ареною боротьби між «природою» та «цивілізацією». Герой знаходить у собі сили протистояти середовищу, законам тогочасного суспільства та віднайти своє природнє «я».

У творі «Червоне і чорне» органічно поєднані риси роману психологічного та соціального. Проблему часу, суспільства письменник розглядає саме як психологічну проблему. Стендаль розумів жанр соціально-психологічного роману як «дзеркало, з яким ідеш великою дорогою. То воно відбиває голубе небо, то брудні калюжі та вибоїни. Іде людина та несе те дзеркало, а ви цю людину звинувачуєте в неморальності. Її дзеркало відбиває багно, а ви звинувачуєте дзеркало. Логічніше звинувачувати велику дорогу з її калюжами, а ще ліпше – шляхового доглядача, який допускає, щоб на дорозі стояли калюжі та скупчувалось багно».

Стендаль у романі «Червоне і чорне» проводить глибоке соціально-психологічне дослідження суспільного життя Франції, відгукується на всі найважливіші політичні та соціальні проблеми свого часу. Психологізм і соціальний аналіз поєднуються у Стендаля з філософською глибиною постановки таких проблем, як «свобода», «щастя», «успіх», «роль митецтва у світі» тощо. Це дає змогу вважати його одним із «вічних супутників» людства на важкому шляху духовних шукань.

Схема основних груп французького суспільства часів Стендаля та їх представників

Перебіг почуттів Жульєна до пані Реналь та Матильди де Ла-Моль.

• Жульєн → вдячність → закоханість → страх → ненависть → кохання ← пані де Реналь.

• Жульєн → цікавість → самовдоволення → симпатія → азарт → гордість → егоїстична пиха ← Матильда де Ла-Моль.

Оноре́ де Бальза́ к (Гобсек)

*20 травня 1799, Тур, Франція — †18 серпня 1850, Париж, Франція — французький письменник.

У «Передмові до «Людської комедії» Бальзак писав, що до нього зображували «чоловіків і жінок», він же зображує «чоловіків, жінок і речі». На останнє Бальзак звертав особливу увагу, адже речі – це той предметний світ, який оточує людину і свідчить про її суспільний статус, рівень освіти, про її культурні та духовні запити, про той соціальний світ, де людина існує. Саме зв'язок людини з соціальними та часовими координатами і є відкриттям реалістичного мистецтва.

Герой повісті «Гобсек» - яскраве виявлення свого часу, своєрідний символ суспільства, яке Бальзак намагався зобразити в»Людській комедії».

Повість Оноре де Бальзака «Гобсек» - один із шедеврів французької літератури ХІХ ст.. Класика актуальна у всі часи, тому що стосується «вічних» питань людського буття. Одне з таких одвічних питань – вплив «золотого мішка» на внутрішній світ людини - сьогодні, як ніколи, співзвучне питанням нашого часу. Чимало публіцистів, навіть науковців стверджують, що ми, як колись герої Бальзака, живемо за епохи «початкового накопичення капіталу», буяння його диких, нецивілізованих форм. Тож сьогодні буде особливо повчальним поміркувати над проблематикою твору, співзвучного сучасності. Над цінностями персонажа, основною і єдиною втіхою якого стала нажива, жадоба до золота, а також характерами героїв, які його оточують.

Ім'я центрального персонажу цього твору - лихваря Гобсека - стало прозивним. Проте саме в його образі О. Бальзак не лише змалював типового лихваря, а яскраво відтворив особливий психологічний тип людини, що живе лише однією пристрастю - користолюбством у чистому вигляді. Гроші - ось єдина мета, єдина любов і покликання Гобсека.

Ось життєва філософія Гобсека: " Що може задовольнити наше " я", наше марнославство? Золото! Потоки золота. Щоб задовольнити наші примхи потрібен час, потрібні матеріальні можливості і зусилля. У золоті все це є у зародку, і воно насправді дає все".
При цьому Гобсек не намагається скористатися згаданими ним можливостями золота, йому достатньо його мати. Не заради чогось іншого. Для Гобсека не існує жодних задоволень, крім усвідомлення наявності свого багатства.

Золото для Гобсека - не тільки засіб та мета збагачення, як вважали ті, хто його оточував. Адже сам він жив дуже скромно. Справа у тому, що для циніка Гобсека золото було засобом здобуття незалежності, адже у ньому " все міститься в зародку і все воно дає реально". Сам герой називав себе помстою, докором сумління. Скнара і його колеги, як вони вважали, виконують функції вищої справедливості, Правосуддя. Невипадково кафе, де вони збиралися та ділилися своїми планами і таємницями, називалося " Феміда" (в еллінів - богиня правосуддя).

Проте Гобсек, який чудово розумівся у владі грошей над людьми, сам не зміг протистояти їхньому згубному впливові. У кінці твору ми побачили вже не філософа, а жалюгідну істоту, агонізуючу в пустому будинку, повному золота і продуктів, що гниють.

Що може бути абсурднішим за смерть від голоду посеред незлічено го багатства? Але попри абсурдність, вона є логічною: Гобсека вбиває власна ж ідея про всевладність золота та його неперевершену самоцінність. Він настільки боявся втратити свої надбання, що непомітно для себе знищив їх у фізичному розумінні: дорогі тканини, посуд, картини - все зіпсувалося, все виявилось втраченим для світу. Якщо зважити на наявність авторського задуму, цей зумисний зовнішній абсурд - природне завершення подібного ставлення до життя.

«Модель французького суспільства за повістю Бальзака «Гобсек»

1) Низький прошарок – воротарка та її чоловік-інвалід, прислуга в домі де Ресто, «чесний батько», що не зміг прогодувати родину, ремісники, збіднілі представники інших прошарків, які стали боржниками Гобсека та його спільників

2) Середній прошарок – люди заробляють собі на життя власною працею (Дервіль – адвокат, який завдяки своєму розуму та наполегливості зумів посісти гідне місце у суспільстві («У мене ж не було за душею нічого. Я син дрібного буржуа з провінційного містечка Нойон, причому сьома дитина в сім’ї…» (Дервіль про себе) Фанні Мальво – «Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти… Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було свіже личко й віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю» (Гобсек про Фанні Мальво)

3) Аристократія

а) Віконтеса де Гранльє та її родина

«одна із найбагатіших і найвельможніших дам Сен-Жерменського передмістя». «графу Ернестові треба бути дуже багатим, щоб наша родина захотіла породичатися з його матір’ю. Не забувайте, що мій син … стане герцогом де Гранльє…»

б) Граф де Ресто, Анастазі де Ресто, Ернест де Ресто та молодші діти

Одна із найбагатших родин у Парижі; але дружина, охоплена пристрастю до де Трая, руйнує її, доводить до загибелі чоловіка й готова пограбувати власних дітей

В) Максим де Трай

Світський хлюст, марнотратник, негідник, «істота найдивніша, на все здатна і нікуди не придатна, така, що викликає … презирство»; «Він здатний зробити благодіяння і скоїти злочини», «тяжка артилерія», що коїть розруху, геній руйнації і марнотратства

4) Істинні господарі Парижа

«Таких, як я, в Парижі набереться десяток. Ми – повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі» (Гобсек)

5) Золото (гроші)

Шляхи збагачення Гобсека

(видача кредитів під великі проценти, видача грошей під заставу, не поступається ніколи і ні в чому, жадібність і економія по відношенню до себе)

Процес руйнування особистості в повісті «Гобсек»

Сюжет

Розповідь починається в салоні мадам де Гранльє розмовою господині з родинним другом адвокатом Дервілем. Дервіль чув розмову мадам де Гранльє зі своєю донькою Каміллою, й довідався, що Камілла закохана в молодого Ернеста де Ресто, сина Анастасії де Ресто, при народженні Горіо. Мадам де Гранльє невдоволена цим коханням, оскільки мати Ернеста розтратниця, пов'язана незаконним зв'язком з Максимом де Траєм, заради якого розтринькала свої статки. Втім, це тільки відмовка, справжня причина в тому, що в Ернеста нема грошей.

Дервіль приходить на допомогу Каміллі — Ернест нещодавно зумів повернути собі родинну спадщину. Розповідь про те, як це сталося, повертає читача в часи, коли молодий адвокат-початківець Дервіль, познайомився з Жаном-Естером ван Гобсеком, лихварем. Ці два персонажі з'являються в багатьох романах «Людської комедії», хоча б у вигляді згадок: «Полковник Шабер», «Розкоші та злидні куртизанок» та інших.

Дервіль познайомився з Гобсеком давно, коли вони обидва мешкали в одному дешевому пансіоні. Гобсек вже тоді жив відлюдькувато й розмовляв тільки з Дервілем, розповідаючи йому історії зі свого ремесла, приправлені цинічною філософією. Згодом Дервіль зумів викупити адвокатську практику, взявши під здирницькі відсотки позику в Гобсека.

Дервіль продовжує свою розповідь, оповідаючи про те, як він познайомив із Гобсеком франта Максима де Трая, який сподівався позичити в лихваря гроші. Гобсек відмовився дати позику графу, зважаючи на його 300 тис. франків боргів і ні су за душею. Максим де Трай, утім, залучив до справи жінку, свою коханку, графиню де Ресто. Йому вдалося награними стражданнями та натяком на самогубство умовити графиню взяти в Гобсека позику, з невиправдано великою заставою.

Чоловік графині довідався про аферу й з'явився до Гобсека, вимагаючи повернути заставу. Гобсек радить графу сховати гроші від дружини-марнотратниці, начебто передавши майно надійній людині, в якості якої пропонує себе. Посередником у справі виступає Дервіль.

Не отримавши від де Ресто розписки про фіктивність операції з передачею майна, Дервіль відвідує графа. Той важко хворий. Графиня де Ресто робить усе можливе, щоб не допустити адвоката до чоловіка. Вона вже розірвала стосунки з Максимом де Траєм. Не маючи змоги зустрітися з Дервілем, граф хоче передати документи сину, але графиня перешкоджає й цьому. Перед смертю графа де Ресто вона на колінах благає у чоловіка прощення, але марно. Граф помирає, а наступного дня Гобсек з Дервілем застають в його будинку страшну картину — графиня перевернула все догори ногами, шукаючи заповіт. Почувши кроки людей, вона жбурляє у вогонь документи, призначені Дервілю, внаслідок чого Гобсек стає власником усього майна покійника.

Гобсек вступив у володіння новими маєтками. Дервіль звертався до нього з благанням пожаліти графиню та її дітей, але лихвар цинічно відповідав, що «біда навчить» — він поверне спадщину Ернесту тільки тоді, коли той пізнає ціну грошам і людям.

Розповідь Дервіля закінчується його останнім візитом до Гобсека, коли той уже помирав. Дервіль хотів ще раз спробувати вблагати лихваря, щоб допомогти молодим закоханим. Під кінець життя жадібність Гобсека перетворилася в божевілля — його будинок став звалищем накопичених речей. Але старий скнара вже на порозі смерті. Перед смертю він заповідає все своє майно, Все своє багатство він залишив правнучці своєї сестри, повії, що прозвали «Електричним скатом» або Вогником. Дервілю він залишив у спадок запаси продуктів, які накопичив Гобсек за останні роки, отримуючи їх від своїх клієнтів. Він приймав усе: і кошик з рибою, і коробку зі свічками, і посуд, і золоті табакерки. Коли Дервіль відкрив сусідні кімнати, він мало не зомлів від смороду, що йшов від загнилих товарів — риби, паштетів, кави, тютюну, чаю тощо.

Вислухавши розповідь Дервіля, віконтеса де Гранльє наче згоджується, якщо Ернест дуже багатий.

Федір Михайлович Достоєвський

(1821 - 1881) — російський письменник.

«Злочин і кара» (1866)

«Злочин і кара» — розповідь про душевні муки й етичні дилеми Родіона Романовича Раскольнікова, бідного колишнього санкт-петербурзького студента, який виносив і здійснив задум убити стару жінку лихварницю з метою забрати її гроші. Йому здавалося, що з грошима він зможе здійснити добрі справи, чим спокутує свій злочин, водночас світ позбудеться нікчемного паразита. Раскольніков бажає також переконатися в тому, що деякі вибрані люди можуть і навіть мають моральне право на вбивство. Він порівнює себе із Наполеоном Бонапартом і вірить, що злочин, здійснений із шляхетними мотивами, простимий, але йому довелося довідатися, що він … «не Наполеон»." Злочин і кара" — не лише вражаючи трагічне відтворення життя. Це й звернення до людського сумління та розуму. Достоєвський захищає ідею моральної людини, яка не хоче залишитися «вошею», усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості.

Більшість літературознавців вважають, що роман «Злочин і кара» створено «на підставі глибоких і сумних роздумів письменника над найважливішими проблемами часу. Достоєвського цікавлять, перш за все, моральні наслідки повсюдного збіднення, зростання злочинності й народного пияцтва, спричинені реформою 1861 року й подальшим розгулом капіталістичного хижацтва».

Головним мотивом роману «Злочин і кара» Достоєвський робить мотив падіння моральності, людського роз’єднання, зростання злочинності й трагедію «маленької людини». Він усвідомлює, що всі злочини, внутрішні страждання та метання головного героя, муки совісті й боротьба розуму та серця є відображенням конфліктів і парадоксів навколишньої дійсності.

Роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара» має свої особливості. Сюжет твору пов’язаний з рухом свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до упокоєння. Як зазначається в епілозі, це може скласти «нову історію, історію поступового оновлення людини».

Сюжету підпорядкована і композиція твору. В романі головним є не фізичне, а моральне покарання. У фіналі шостого розділу та епілозі здійснилося правосуддя. Як бачимо, композиція роману присвячена розвінчанню теорії героя.

Окрім того, композиція твору побудована на прямих та підсвідомих діалогах героя роману з його антиподами — Разумихіним, Порфирієм Петровичем, Сонею Мармеладовою, а також «двійниками» — Лужиним, Лебєзятніковим, Свидригайловим. «Діалоги» персонажів зумовили поліфонію роману.

У своєму творі Достоєвський запропонував новий, поліфонічний тип художнього мислення. Жанр його «Злочину і кари» дехто навіть визначає як поліфонічний роман. Що це означає? У музиці поліфонія — багатоголосся. У літературі поліфонічність — «множинність самостійних і незлитих голосів та свідомостей», незалежність художніх світів, що відображають свідомість героїв.

ТЕМИ

Еволюція образу Раскольнікова за етапами.

Добра, розумна людина —> теорія «сильної особистості» —> задум злочину —> здійснення подвійного вбивства —> докори сумління, рішення під впливом Соні зізнатися —> зізнання, каторга —> роздуми та каяття, прихід до Бога.

Узагальнення головних положень теорії Раскольникова

«Я тільки в головну думку мою вірю»

Сюжет роману — це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до упокоєння. Бідний психічно неврівноважений колишній студент Родіон Раскольніков мешкає в крихітній кімнатці практично без засобів до існування і виношує в своїй голові величні ідеї. Відмовляючись від будь-якої допомоги, навіть від допомоги свого товариша Разумихіна, він задумує вбити й пограбувати стару лихварницю Альону Іванівну, в якої позичав гроші під заставу. Його охоплює відчуття, що це вбивство — веління вищої сили, набагато сильнішої від нього самого. Ще тоді, коли вбивство планувалося, Раскольніков знайомиться із Семеном Захаровичем Мармеладовим, безпросвітним пияком, який розтринькав усе невелике майно родини. В цей час він також отримує листа від своїх родичів із провінції. Мама й сестра повідомляють, що незабаром приїдуть у Петербург, де збираються обговорити з Родіоном плани сестриного одруження.

Після певних вагань, Раскольніков урешті-решт зважується, пробирається в помешкання Альони Іванівни й убиває її сокирою. Убиває він також свояченицю лихварниці Лізавету, яка на своє лихо зайшла в кімнату, де здійснювалося вбивство. Раскольнікову, незважаючи на гарячковий стан, щастить вибратися з помешкання непоміченим. Однак, у гарячці, не спроможний ясно мислити, він встиг захопити тільки кілька предметів і трішки грошей, залишивши майже весь капітал старої недоторканим.

Гарячковий стан продовжується і після вбивства, Раскольнікова охоплює страх. Він ховає украдене під каменем, і відчайдушно намагається відчистити свій одяг від крові й будь-яких інших слідів злочину. Під кінець дня, після візиту до Разуміхіна, лихоманка звалює його з ніг. У гарячці чергуються темні й світлі періоди. Раскольніков діє так, наче бажає себе видати. Коли в його присутності починається розмова про убивство лихварниці, він реагує дивно. Раскольніков бродить Петербургом, привертаючи до себе дедалі більшу увагу. Під час цих блукань він бачить як його недавнього знайомого Мармеладова збиває карета. Родіон кидається на допомогу, а потім віддає решту своїх грошей родині. Так він знайомиться із донькою Мармеладова Сонею, яка заради сім'ї змушена була стати повією.

Прибувають мама Раскольнікова, Пульхерія Олександрівна, і сестра, Авдотья Романівна, вона ж Дуня. Досі Авдотья працювала гувернанткою в сім'ї Свидригайлових, але Аркадій Іванович Свидригайлов змусив її покинути роботу. Свидригайлов спокусився на красу Дуні, тож він запропонував їй розкішне життя, якщо вона з ним утече. Тому Авдотьї довелося піти з посади, залишивши свою родину без грошей. Потім вона зустріла Петра Петровича Лужина, людину скромного рангу й скромних статків. Лужин зробив дівчині пропозицію одружитися з ним і таким чином врятувати маму й себе зі скрути, тільки зробити це треба швидко, не задаючи запитань. Саме через це мама й донька приїхали у Петербург — зустрітися з Лужиним і отримати згоду на цей шлюб від Родіона. Лужин відвідує Раскольнікова тоді, коли він лежав у гарячці. Це самозакоханий дурень, Родіон і чути не хоче, щоб сестра пожертвувала собою заради родини.

Далі в романі з'являється детектив, Порфирій Петрович, який, виходячи чисто з психологічних міркувань, починає підозрювати Раскольнікова в убивстві. Водночас між Родіоном і Сонею Мармеладовою зав'язуються чисті стосунки. Хоча Соня повія, вона сповнена християнських чеснот, а на шлях проституції її штовхнули родинні злидні. Раскольнікову з допомогою свого товариша, Разумихіна, вдається запобігти шлюбові Авдотьї з ницим Лужиним. Тут з'являється Свидригайлов — він приїхав із провінції у Петербурзі з метою знайти Авдотью. Він розповідає, що його дружина мертва й хоче дати Авдотьї велику суму грошей, не вимагаючи нічого в обмін. Але вона твердо відмовляється, підозрюючи підступ.

Порфирій Петрович продовжує відвідувати Раскольнікова й незабаром починає розуміти мотиви злочину. Його впевненість у тому, що він знайшов убивцю, зростає, але речових доказів у нього нема. Раскольніков збентежений, хоча знає, що доказів нема, й засудити його не зможуть. Він на межі признання. Врешті Родіон шукає підтримки в Соні, й

зізнається у злочині їй. Випадково, у сусідній із Сониною кімнаті поселився Свидригайлов. Він чує зізнання. Зустрівшись із Раскольніковим він говорить, що може використати підслухану інформацію проти Родіона, але водночас розповідає, що й сам винен у злочині — він нещодавно вбив свою дружину.

Соня радить Раскольнікову зізнатися. Свидригайлов тим часом намагається спокусити й зґвалтувати Авдотью, однак Авдотья зуміла вмовити його пожаліти її. На ранок Свидригайлов чинить самогубство. Того ж ранку Раскольніков ще раз іде до Соні, яка вмовляє його очистити свою душу зізнанням. Він вагається, він розуміє, що знову проти нього нема жодних доказів, але вмовляння Соні беруть гору.

В епілозі розповідається про те, що Раскольнікова засуджено на каторгу в Сибір. Соня їде з ним. Авдотья одружується з Разумихіним, і вони живуть щасливо. А от муки в душі Раскольнікова продовжуються і в Сибіру. Тільки згодом, завдяки Соніному коханню й турботі, починається його духовне очищення й відродження.