Вікторіанська епоха

Другу половину XIX ст. в Англії називають Вікторіанською епохою за іменем королеви Вікторії, яка перебувала на престолі з 1837 р. по 1901 р. Цебув період найбільшої могутності Великої Британії. Тоді швидко зростали ЇЇ колоніальні володіння, англійська промисловість іще займала провідне становище у світі. У країні зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система.

Королева Вікторія

На парламентських виборах вели між собою боротьбу дві головні партії ~ консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Лідером консерваторів вважався Бенджамін Дізраелі, син літератора, письменник, політик.

Лібералів підтримувала переважна частина великої та середньої буржуазії, а також значна частина робітничого класу. Керівником ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого комерсанта Вільям Гладстон.

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму, на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції'.

Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи й соціального законодавства.

У 1867 р. консервативний уряд Дізраєлі провів парламентську реформу, яка вдвічі збільшила кількість виборців. Заступивши його у 1871 p., ліберальний уряд Гладстона офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки. Наступного року на виборах у парламент було введено таємне голосування.

Натомість консерватори остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів.

У 1875 р. консерватори ухвалили закони про обмеження робочого дня 54 годинами на тиждень і про охорону дитячої праці. Прийняття на роботу дітей, яким іще не виповнилося 10 років, заборонялося.

Натомість ліберали 1884 р. провели ще одну виборчу реформу. Вона дала право голосу більшості робітників і селян.

У сфері зовнішньої політики і консерватори, і ліберали дотримувалися принципу " європейської рівноваги", згідно з яким жодна держава не повинна домінувати в континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості посісти провідне становище в Європі. Зберігаючи домінування на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.

Другий принцип англійської зовнішньої політики - принцип " блискучої ізоляції". Це означало, що Англія утримувалася від укладення тривких союзів з іншими державами. У правителів і дипломатів цієї країни був девіз: " В Англії немає постійних ворогів і постійних друзів; у неї є лише постійні інтереси".

Майже до кінця XIX ст. англійські правлячі кола головним своїм ворогом уважали Францію - основну суперницю в колоніальних загарбаннях. Від початку XX ст. на перший план вийшли англо-німецькі протиріччя. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала. Натомість, напередодні російсько-японської війни 1904-1905 pp. поліпшилися відносини Англії з Францією. У квітні 1904 р. в Лондоні було підписано таємну англо-французьку угоду, що передбачала визнання за Великою Британією прав на Єгипет, а за Францією - на Марокко. З урегулюванням російсько-англійських відносин (угода 1907 р.) завершився процес створення Антанти, що протистояла Троїстому союзу.