Ждународное торговое право.

Основным международно-правовым актом, регулирующим торговые отношения является Ген. соглашение по тарифам и торговле (ГАТТ) от 15 апреля 1994 г., включающее Ген. соглашение по тарифам и торговле (ГАТТ) от 30 октября 1947 г. В соответствии с данным соглашением устанавливается что:

Существует необходимость в быстром и постоянном увеличении поступлений от экспорта менее развитых государств, чтобы менее развитые государства обеспечили для себя долю в росте международной торговли.

Быстрое развитие экономики менее развитых государств будет облегчено путем диверсификации структуры их экономики, а также недопущения чрезвычайной зависимости от экспорта сырьевых товаров. Вследствие постоянного дефицита экспортных доходов и других поступлений иностранной валюты в менее развитые договаривающиеся стороны, важное значение имеет взаимосвязь между торговлей и финансовой помощью для развития. Поэтому имеется необходимость тесного и постоянного сотрудничества между государствами и кредитными учреждениями с тем, чтобы они могли наиболее эффективно содействовать в облегчении бремени, которое приняли на себя менее развитые.

Развитые государства не ожидают взаимности по взятым на себя обязательствам в торговых переговорах о снижении или устранении тарифов и других барьеров для торговли менее развитых государств. Развитые государств в максимально возможной степени претворяют в жизнь следующие положения:

1) уделяют первоочередное внимание снижению или устранению барьеров для товаров, экспорт которых в настоящее время или в будущем представляет для менее развитых договаривающихся сторон особый интерес, включая таможенные пошлины и другие ограничения, которые имеют непомерно высокие различия в отношении таких товаров, как в виде сырья, так и в обработанном виде;

2) воздерживаются от повышения или введения таможенных пошлин или нетарифных импортных барьеров на товары, экспорт которых в настоящее время или в будущем представляет особый интерес для менее развитых договаривающихся сторон;

3) воздерживаются от введения новых фискальных мер, и при любых изменениях в фискальной политике первоочередное внимание уделяют снижению и устранению фискальных мер

97няття права міжнародної безпеки. Джерела права міжнародної безпеки. Цілі й принципи права міжнародної безпеки

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скорочення озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в колективних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, але також і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зрозуміло, правові. Особливе значення надається розвитку та вдосконаленню демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший план висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, усунення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забезпечення миру.

Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р., Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:

1) Статут ООН.

2) Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки.

3) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у просторовому відношенні.

4) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та якісному відношеннях.

5) міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.

6) міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого) виникнення війни.

7) міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом права міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована головна мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру». Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення спорів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут зобов'язує держави надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та

безпеки.

98Поняття і види колективної безпеки. Загальна колективна безпека

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Характерною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загрози миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість; розвивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордонний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять положення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної самооборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним правом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

98Ригіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Організація Північноатлантичного договору

Статут ООН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди і органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і безпеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх діяльність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть вчиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку колективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована про всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної безпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Організація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов'язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була створена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Осно-вним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення безпеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розвиток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов'язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов'язалися негайно кон-сультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була створена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об'єднання. Штаб-квартира організації знаходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договору збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметься як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасть допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польща, Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята нова концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторони зобов'язалися не приймати ніяких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників договору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить громіздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Головними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розвиватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обговорювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

100. Міжнародно-правові проблеми роззброєння.

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшла відображення у низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов'язання держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого укладення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11). На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання озброєнь» (ст. 26). Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил, ліквідацію військових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і припинення військового навчання; припинення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували озброєнь для гарантування своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь. І Особливе значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної, бактеріологічної, радіологічної, екологічної).

101. Нерозповсюдження ядерної зброї. Обмеження стратегічних наступальних озброєнь

Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне значення мають угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення І небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р., Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін.

В 1963 р. був підписаний Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під водою. У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань.

З 1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю, зобов'язалися не передавати її неядерним державам, а останні зобов'язалися не приймати ядерну зброю. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прийняла Резолюцію про гарантування безпеки, згідно з якою агресія із застосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, і перш за все її постійних членів.

Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає таким чином:

а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її вже мають в своєму розпорядженні (ядерні держави);

б) розповсюдження цієї зброї є протиправним;

в) неядерним державам повинні бути надані гарантії безпеки від ядерної агресії.

Істотну роль в обмеженні розповсюдження ядерної зброї і в забезпеченні безпеки неядерних держав відіграють без'ядерні зони. У 1967р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без'ядерна зона була створена у 1985 р. шляхом прийняття Договору про без'ядерну зону південної частини Тихого океану. У ньому містяться норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. Підписавши Протокол II, п'ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської Америки.

Договір про Антарктику 1959 р. створив без'ядерну зону, заборонивши проведення будь-яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах.

Що стосується неядерних видів зброї масового враження, то в т області серйозним досягненням стала Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення та застосування хімічної збрита про її знищення 1993 р.

Екологічним засобам і методам ведення війни присвячено Кон-венцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого застосування засобів впливу на природне середовище 1976 р. Конвенція забороняє вдаватися до будь-якого ворожого застосування засобів дії на природне середовище, які мають масові, тривалі і важкі наслідки. Зокрема, забороняється використання засобів, здатних змінити погодні умови, викликати землетруси, приливні хвилі, затоплення, а також привести до виснаження озонового шару.

Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки є обмеження стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль в цьому процесі із самого початку належала двом «наддержавам» - CPCP і США. В 1972 р. вони підписали угоди, відомі як ОСО-1. Вони включають Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Договір по ПРО обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для кожної зі Сторін. В1974 р. Сторони підписали Протокол, що обмежує кількість районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Обмеження ПРО мало важливе значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти удару у відповідь. Однак, у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО.

Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. ввела обмеження відносно кількості пускових установок стратегічних балістичних ракет. Було також обмежено кількість балістичних ракет на підводних човнах до 950 для СРСР і Д° 710 для США. Термін дії Угоди - п'ять років. Проте в 1977 р. Сторони заявили, що вони будуть і надалі дотримуватися Угоди. #*

У1987 р. в результаті зустрічі на вищому рівні між СРСР і ЄША був підписаний Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь.

У березні 2002 р. в результаті зустрічі президентів Росії та США був підписаний договір між РФ і США про скорочення стратегічних наступальних потенціалів.

Скорочення звичайних озброєнь тільки починає здійснюватися, причому досить повільно..Найістотнішим досягненням в цій області є договір про звичайні збройні сили в Європі, підписаний у Парижіу 1990 р. 22 державами. Ним передбачено значне скорочення наземних, повітряних, але не морських сил.

102. Ограничение и сокращение стратегических вооружений - комплекс мер, направленных на количественное снижение производсва и накопления ракетно-ядерного оружия, сокращение сферы или районов их развёртывания и сужение возможности качественного совершенствования стратегических вооружений; одно из важнейших направлений международной политики по устранению угрозы ядерной войны, укреплению доверия и безопасности. К стратегическим вооружениям относятся: наземные межконтинентальные баллистические ракеты (МБР); баллистические ракеты подводных лодок (БРПЛ); крылатые ракеты (КР) большой дальности различного базирования; их пусковые установки (ПУ); ракетные подводные крейсеры стратегического назначения; тяжелые бомбардировщики (ТБ); боезаряды МБР, БРПЛ и КР, вооружения ТБ; средства ПРО; средства противокосмической обороны (ПКО); системы обнаружения и предупреждения о ракетном нападении и др. Для ограничения и сокращения стратегических вооружений СССР и США заключили Договор об ограничении систем ПРО 1972, Временное соглашение о некоторых мерах в области ограничения сратегических наступательных вооружений 1972 (ОСВ-1), Договор об ограничении сратегических наступательных вооружений 1979 (ОСВ-2), Договор о ликвидации ракет средней и меньшей дальности 1987, Договор о соглашении и ограничении стратегических наступательных вооружений 1991 (СНВ-1), Договор о дальнейшем сокращении и ограничении сратегических наступательных вооружений 1993 (СНВ-2), а также ряд др. российско-американских документов (меморандумов, соглашений), уточняющих и расширяющих содержание подписанных ранее документов. Это процесс способствует улучшению российско-американских отношений и снижению международной напряженности. Позиция РФ в этом вопросе - сократить накопленные в годы " холодной войны" избыточные арсеналы стратегических вооружений, оставив необходимые средства для эффективной обороны и политики сдерживания агрессора.

103. Заборона розробки, виробництва, застосування хімічної і бактеріологічної зброї та їх знищення

10 квітня 1972 була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної-го зброї та про їх знищення (КОБО). Цей документ, що набув чинності 26 березня 1975, забороняє розробку, виробництво та накопичення біологічних токсичних препаратів, а також передбачає знищення такої зброї та засобів її доставки. У Конвенції беруть участь понад 150 держав.

Конвенція була першим міжнародним документом, який поставив поза законом один з видів зброї масового знищення. На жаль, при укладанні Конвенції не вдалося виробити протокол про контроль за її положеннями. Цей недолік намагається заповнити регулярно скликається Конференція з розгляду дії положень Конвенції.

У 1993 р. була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічноїзброї та про її знищення (КЗХО). Документ набув чинності 29 квітня 1997 КЗХО є першим чинним багатостороннім договором, не тільки забороняє цілий вид зброї масового знищення, а й передбачає механізм перевірки військових і цивільних хімікатів. У 2003 р. в Конвенції брало участь 145 держав.

Конвенція передбачила установу Організації по забороні хімічної зброї (ОЗХЗ) зі штаб-квартирою в Гаазі.

105. Обычное вооружение. Сокращение обычных вооружений только начинает осуществляться, и притом довольно медленно. Наиболее существенным достижением в этой области является Договор об обычных вооруженных силах в Европе, подписанный в Париже в 1990 г. 22 государствами. Им предусмотрено значительное сокращение наземных и воздушных, но не морских сил. Ряд постановлений посвящен довольно активной инспекции.

В 1990 г., стремясь заменить военную конфронтацию новым характером отношений безопасности между всеми государствами на основе мирного сотрудничества, европейские государства, в том числе СССР, заключили Договор об обычных вооруженных силах в Европе. Договор ратифицирован РФ в 1992 г. и вступил в силу.

Составной частью Договора являются: Протокол о существующих типах обычных вооружений и техники; Протокол о процедурах, регулирующих переклассификацию конкретных моделей или вариантов учебно-боевых самолетов в невооруженные учебные самолеты; Протокол о процедурах, регулирующих сокращение обычных вооружений и техники, ограничиваемых Договором об обычных вооруженных силах в Европе; Протокол о процедурах, регулирующих классификацию боевых вертолетов и переклассификацию многоцелевых ударных вертолетов; Протокол об уведомлениях и обмене информацией; Протокол об инспекциях; Протокол о совместной консультативной группе; Протокол о временном применении некоторых поло-жений Договора об обычных вооруженных силах в Европе.

Договор касается следующих пяти категорий обычных вооруженных сил: боевые танки, боевые бронированные машины, артиллерия, боевые самолеты и боевые вертолеты. При подписании Договора государства, в том числе и РФ, предоставили другим участникам уведомление о максимальных уровнях наличия у них обычных вооружений и техники.

Районом применения Договора объявлена вся сухопутная территория государств-участников в Европе от Атлантического океана до Уральских гор. Внутри этого района выделены еще четыре района, в пределах которых государства ограничивают и при необходимости сокращают численность своих боевых танков, боевых бронированных машин, артиллерии, боевых самолетов и ударных вертолетов таким образом, чтобы через 40 месяцев после вступления в силу Договора суммарные количества не превышали определенного уровня численности вооруженных сил. При эгом танки, бронемашины и артиллерия, не находящиеся в регулярных частях, помещаются в обозначенные места складского хранения и располагаются только в определенном районе.

Сокращения вооруженных сил по Договору осуществляются в три этапа и завершаются не позднее чем через 40 месяцев после вступления в силу Договора таким образом, чтобы:

к концу первого этапа сокращений государства обеспечили, чтобы в каждой из категорий обычных вооружений и техники, ограничиваемых Договором, по крайней мере 25 процентов общей нормы сокращения было сокращено;

к концу второго этапа сокращений государства обеспечили, чтобы в каждой из категорий обычных вооружений и техники, ограничиваемых Договором, по крайней мере 60 процентов общей нормы сокращения было сокращено;

к концу третьего этапа сокращений, т.е. не позднее чем через 40 месяцев после вступления в силу Договора, государство-участник сократило свою общую норму сокращения в каждой из категорий обычных вооружений и техники, ограничиваемых Договором.

Процесс сокращения, включая результаты переоборудования обычных вооружений и техники, ограничиваемых Договором, для невоенных целей, как во время периода сокращения, так и в течение 24 месяцев, следующих за периодом сокращения, подлежит инспекции без права отказа в соответствии с Протоколом об инспекциях.

В целях обеспечения контроля за соблюдением положений Договора каждое государство-участник предоставляет уведомления и обменивается информацией, касающейся его обычных вооружений и техники, в соответствии с Протоколом об обмене информацией.

Договор является бессрочным. Однако государство в порядке осуществления своего национального суверенитета имеет право выйти из Договора, если оно решит, что исключительные обстоятельства поставили под угрозу его высшие интересы.

106. Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль

Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної безпеки. Його завдання - попередження погіршення відносин в результаті взаємного непорозуміння, створення впевненості у відсутності загрози безпеці. Першими міжнародно-правовими актами з даного питання можна вважати Угоди між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни (1971 р.) і про запобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони зобов'язалися запобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне загострення їх відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони негайно приступають до взаємних консультацій.

Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в обіг Заключним актом НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про військову діяльність, нагляд за нею.

Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Заключний документ першої спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв'язок роззброєння з довірою.

Комісія ООН з роззброєння у 1988 р. заявила, що ефективний контроль - найважливіший елемент будь-якої угоди із роззброєння. Зокрема, укладення Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою (Москва, 1963 р.) стало можливим лише після створення національних технічних засобів надійного контролю за ядерними вибухами в інших державах Всі держави повинні поважати право на національний контроль і не перешкоджати його здійсненню.

Формами контролю є обмін інформацією про розміщення озброєнь і заходи з їх обмеження, а також взаємні інспекції на місцях Більшість договорів в області роззброєння передбачає створення систем контролю. Для здійснення контролю деякі договори передбачають створення міжнародних організацій.

Особливе місце в системі контролю займає Договір про відкрите небо 1992 р. Його мета - сприяти більшій відвертості у військовій діяльності сторін, а також зміцненню безпеки через заходи укріплення довіри. Договір встановив режим відкритого неба для проведення наглядових польотів державами-учасницями над територіями інших держав-учасниць.

107. Поняття права збройних конфліктів. Становлення та кодифікація права збройних конфліктів.

Право збройних конфліктів являє собою самостійну галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечують захист жертв збройних конфліктів, встановлюють взаємостосунки між воюючими і невоюючими державами.

Безумовно, оскільки галузь права збройних конфліктів є однією з найбільш давніх у міжнародному праві, основним джерелом права є міжнародний звичай. Ми можемо знайти правила ведення війни у правових памятниках старовини та у практиці держав. Так, ще Закони Ману містили норми про заборону деяких засобів ведення війни, зокрема отруйних стріл. Або загальновідоме «Іду на Ви» князя Святослава як звичай оголошення війни. У даний час переважаюча більшість норм і принципів права збройних конфліктів міститься в міжнародних договорах.

Право збройних конфліктів складається з двох частин - «права Гааги» (права війни) та «права Женеви» (права миру). Основу такого поділу складають міжнародні конвенції як результат кодифікаційних процесів правил війни. Так, за підсумками Гаазьких мирних конференцій 1899 та 1907 рр. були прийняті декларації та конвенцій, які регулюють різні аспекти права збройних конфліктів, причому одинадцять конвенції 1907 р. замінили Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни та декларації 1899 р. Основні конвенції 1907 р.: Про відкриття воєнних дій; Про закони і звичаї сухопутної війни (або IV Гаазька конвенція}; Про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій; Про бомбардування морськими силами під час війни; Про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні; Про права і обов'язки нейтральних держав під час морської війни та ін.

Основу «права Женеви» складають чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р.: І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих і діючих арміях, II Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, Ш Конвенція про поводження з військовополоненими, IV Конвенція про захист цивільного населення під час війни. Проблемою Женевських конвенцій є те, що вони скоріше застосовуються до наслідків військових дій, ніж до їх безпосереднього ведення. Вказану прогалину заповнили прийняті в 1977 р. два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 p., що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Додатковий протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного характеру (Додатковий протокол II).

Додатковий протокол І значмо розширює сферу застосування правил ведення війни, згідно з яким сторони, що знаходяться в конфлікті, повинні спрямовувати свої дії тільки проти військових об'єктів.

Додатковий протокол II розширив коло осіб, на яких поширюються правила ведення війни, визначивши, що останні застосовуються до всіх збройних конфліктів, які відбуваються на території будь-якої держави, що підписала протокол.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню застосування певного засобу або методу ведення війни. Серед них необхідно відмітиш наступні: Санкт-Петербурзька декларація про відміну застосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних засобів 1925 p.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 p.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 p.; Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р. і три Протоколи до неї (Протокол про осколки, які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін -пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї).

Крім того, в сучасному міжнародному праві існують документи, що встановлюють кримінальну відповідальність окремих осіб за агресію і за серйозні порушення норм права збройних конфліктів в ході ведення війни. До них відносяться: Статути Міжнародних військових трибуналів (Нюрнберзького 1945 р. і Токійського 1946 р.); Конвенція про незастосовність строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р.; Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про видачу і покарання військових злочинців 1946 р. і про принципи міжнародної співпраці відносно виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах проти людства 1973 р., та ін.

108. Початок війни і його правові наслідки. Цілі війни. Театр війни

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р., держави визнають, що «військові дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке матиме або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни».

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують військові дії, означає початок юридичного стану війни. Між державами припиняють діяти норми міжнародного права, які застосовуються у мирний час Стан війни припиняє дипломатичні і консульські відносини, співробітникам дипломатичних і консульських установ повинна бути забезпечена можливість безперешкодного виїзду до своєї держави.

Всі громадяни на території держави поділяються на власних громадян, громадян союзних держав, інших держав та громадян ворожої держави. Стосовно власних громадян оголошується загальна мобілізація.

Для громадян союзних держав забезпечується можливість виїзду до своєї держави з метою надання можливості вступу до союзницьких збройних сил.

Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані. Відносно громадян ворожої сторони застосовуються різного роду обмеження. Ці особи можуть бути примушені до проживання на період війни в певному районі або інтерновані.

Майно, що належить безпосередньо ворожій державі, конфіскується (за винятком майна дипломатичного і консульського представництв). Майно громадян ворожої держави в принципі вважається недоторканним. Суднам надається певний термін (індульт) для того, щоб вони залишили порти і територіальні води ворожої держави, після закінчення якого судна підлягають конфіскації.

Ціллю війни є придушення збройного опору противника. Війна не ведеться на знищення противника і не має за мету захоплення його території. Проти осіб, що не приймають участь у військових діях, неприпустимо застосовувати зброю.

Військові дії розгортаються в певних просторових межах, що іменуються театром війни. Під театром війни розуміється вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряна), на якій вони потенційно можуть вести військові операції. Театр військових дій - це територія, на якій збройні сили воюючих фактично ведуть військові дії. Територія (сухопутна, морська, повітряна) нейтральних і інших невою-ючих держав не повинна використовуватися як театр військових дій.

Відповідно до міжнародних договорів не можуть використовуватися як театр військових дій:

а) деякі міжнародні протоки (наприклад, Магелланова протока за Договором 1981 р.);

б) міжнародні канали (наприклад, Суецький канал згідно з Константинопольською конвенцією 1888 р.);

в) окремі острови і архіпелаги (наприклад, архіпелаг Шпіцберген відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920 р.);

г) окремі континенти (наприклад, Антарктика відповідно до Договору про Антарктику 1959 р.);

д) Місяць та інші небесні тіла (Договір про космос 1967 р.);

е) частини державної території воюючої сторони, на яких утворено спеціальні зони, передбачені нормами права озброєних конфліктів (наприклад, санітарні зони і місцевості).

109. Правовий статус учасників збройних конфліктів. Розвідники і шпигуни. Найманці. Парламентери

У час збройних конфліктів населення, що проживає на території держави, поділяється на дві групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне населення). Першу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомбатанти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках.

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть участь в бойових діях Це - військові кореспонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів відносяться:

1) особовий склад регулярних збройних сил;

2) ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу регулярних збройних сил;

3) особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

4) особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не беруть;

5) члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що воюють;

6) населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до організованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкрито носити зброю перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і військовий розвідник. Військовий шпигун (лазутчик) - це згідно ст, 29 додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р. «така особа, яка, діючи таємним чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відомості в районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового протоколу І, уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою особа зі складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито носить форму своєї армії, тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа потрапить до рук противника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Найманець - це особа, завербована для використання у військовому конфлікті, що фактично бере участь у військових діях в цілях отримання матеріальної винагороди (що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і з такими ж функціями з числа особового складу збройних сил даної сторони) та не входить до складу збройних сил сторони в конфлікті (ст. 47 Додаткового протоколу І). При цьому вона не повинна бути громадянином країни, що знаходиться в конфлікт, і не проживати постійно на її території. Від найманців слід відрізняти добровольців - осіб, що беруть участь в конфлікті не за матеріальними, а за іншими міркуваннями (політичне співчуття, спільність ідеології, релігії). Доброволець за власною ініціативою вступає в діючу армію однієї з воюючих сторін. Згідно V Гаазької конвенції 1907 р. окремі особи можуть «переходити кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих».

В 1989 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців. Конвенція визнала найманство серйозним злочином, що зачіпає інтереси всіх держав, і зобов'язала учасників або притягувати винних до суду, або видавати. Конвенція до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпосередньо беруть участь у збройних конфліктах, але і осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства, направлених на повалення уряду якої-небудь держави, підрив її конституційного порядку або порушення її територіальної цілісності і недоторканності.

Парламентер — особа, спеціально уповноважена військовим командуванням воюючої сторони на ведення переговорів з командуванням противника.

110. Захист поранених і хворих під час війни

Норми про захист поранених і хворих у сухопутній війні містяться у І Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. і в першому Додатковому протоколі 1977 р. Згідно Конвенції встановлений нею режим поширюється на:

- особовий склад збройних сил;

- особовий склад ополчення і добровольчих загонів, а також організованих рухів опору, якщо на їх чолі стоїть особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають ясно видимий відмінний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного гуманітарного права.

Перший Додатковий протокол поширив цей режим на всіх поранених і хворих, військових або цивільних, які потребують негайної медичної допомоги.

Воюючі зобов'язані вживати негайних заходів для пошуку і збору поранених і хворих. У разі потреби для цього встановлюється перемир'я. До поранених противника слід відноситися з повагою, надавати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні експерименти над ними. Загиблих підбирають і гідно ховають. Інформація про поховання повідомляється Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Поховання повинні утримуватися в порядку, до них забезпечується доступ рідних. При захопленні противником поранених і хворих, вони користуються правами військовополонених, стан їх здоров'я також береться до уваги.

Медичний персонал знаходиться під захистом права збройних конфліктів. Медперсонал може бути затриманий противником. У такому разі він повинен продовжувати виконання своїх функцій, переважно відносно власних громадян. Захисту підлягають постійні медичні установи і рухомі медичні формування. Вони повинні мати відмінні знаки. Захист припиняється лише у разі їх використання в цілях спричинення шкоди противнику. Медперсонал має право мати особисту зброю для самооборони і захисту пацієнтів.

Режим поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, визначений у II Женевській конвенції про поліпшення долі полонених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, 1949 р. і у першому Додатковому протоколі 1977 р. В цілому застосовуються ті ж норми, що і у разі війни на суші, проте є певна специфіка. Особливе значення мають пошук і порятунок. Вони повинні здійснюватися негайно після битви самими бойовими кораблями. Воюючі можуть просити нейтральне судно прийняти на борт поранених і потерпілих корабельну аварію. Такі судна не підлягають захопленню.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних човнів. За всіх умов підводні човни не мають права вчиняти ворожі дії відносно тих, хто рятується.

Госпітальні судна фарбуються в білий колір і несуть разом з національним прапор МКЧХ. Назва і опис судна повідомляється противнику. Госпітальні судна не можуть піддаватися нападу або захопленню. Медперсонал і команда судна не підлягає захопленню у полон. Здатні до пересування поранені і хворі можуть бути взяті в полон військовим кораблем противника. Госпітальне судно може бути піддане огляду і навіть поставлено під тимчасовий контроль противником.

111. Правовий статус військовополонених. Режим військового полону. Кримінальні і дисциплінарні покарання щодо військовополонених.

Основні норми про режим військового полону містяться у III Женевській конвенції 1949 р., а також в першому Додатковому протоколі 1977 р. (ст. ст. 43 - 47).,»

Статус військовополонених надається законним учасникам військових дій (комбатантам). Особа зі складу збройних сил не може претендувати на статус військовополоненого у разі захоплення під час заняття шпигунством.

З моменту захоплення в полон відповідальність за військовополонених несе держава, що їх захопила. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконував свій обов'язок. Його ізоляція пояснюється виключно військовою необхідністю, тому будь-яка незаконна дія або бездіяльність, що призвела до смерті або заподіяла серйозну шкоду здоров'ю полоненого, є злочином.

Заборонено медичні експерименти на полонених. їм повинен бути забезпечений захист від фізичного насильства або залякування з боку місцевого населення.

Полонений зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження і військовий номер. Табори полонених не повинні розташовуватися так, щоб служити прикриттям військових об'єктів. Вони повинні знаходитися під керівництвом офіцерів строкової служби. Полонені мають свого представника, що спостерігає за умовами їх життя і підтримує зв'язок із адміністрацією табору. Полонені забезпечуються необхідним одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням.

Рядові полонені можуть притягуватися до роботи з урахуванням їх фізичного стану. Офіцери беруть участь лише в керівництві такими роботами. Виконана робота оплачується відповідним чином. Виключається робота військового характеру. Участь у небезпечних для здоров'я роботах може мати місце тільки на добровільних засадах.

Дозволяється листування із зовнішнім світом. Полонені зберігають правосуб'єктність і можуть передавати юридичні документи через державу, що полонила їх, або через такі установи, як МКЧХ.

Для нагляду за дотриманням прав полонених може бути призначена держава-покровителька з числа нейтральних держав. Відповідні функції можуть здійснюватися МКЧХ.

Полонені підпорядковані законам і положенням, діючим в армії держави, що їх полонила. За скоєні злочини вони відповідають за цими законами. Невдала втеча тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність. Після припинення військових дій полонені підлягають репатріації.

112. Режим військової окупації

Окупація - це встановлення однією державою контролю над частиною або всією територією іншої держави. Окупант при цьому не отримує суверенних прав, тобто він не має права анексувати або передати окуповану територію іншій державі, оскільки згідно з Статутом ООН завоювання не є законним методом придбання території.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного порядку сам факт окупації (навіть незаконної) покладає на населення деякі обов'язки відносно окупанта, а останній несе відповідальність за дотримання прав населення.

За IV Гаазькою конвенцією 1907 р. основний критерій окупації носить фактичний характер - це встановлення реальної влади над територією. Згідно з спільною для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, коли територія була зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації: військова (тобто тимчасове заняття території військами противника в ході збройного конфлікту); післявоєнна (як засіб забезпечення виконання державою, що несе відповідальність за агресію, своїх зобов'язань); окупація при звільненні території союзника від ворожої окупації; зайняття воюючою стороною території нейтральної держави. До всіх випадків окупації застосовується право збройних конфліктів.

Окупація починається із встановлення фактичного контролю над територією та створення окупаційної адміністрації. Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного контролю над територією. Відповідні норми права збройних конфліктів діють до моменту припинення окупацЙ.

Управління окупованою територією здійснюється окупаційною адміністрацією з дотриманням відповідних норм права збройних конфліктів, по можливості зі збереженням дії місцевих законів. Дозволяється діяльність місцевих судів та органів влади, проте не допускається їх примушення до цього. Окупант має право створювати і щгі неполітичні військові суди. Окупаційна влада може використовувати державні будівлі, але право власності на них не отримує. Відносно нерухомої державної власності, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим керівником і повинна забезпечувати їх збереження.

113. Захист цивільного населення під час війни

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир-ного населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні ворога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв, |3 ними завжди повинні поводитись гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка 6 змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з

В межах можливого, окупаційна влада зобов'язана поважати основні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту з урахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних сил. Окупант зобов'язаний, у взаємодії з місцевою владою, максимально забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи санітарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово реквізовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна влада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування і у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допомога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Добровольці, що вступають на військову службу окупаційної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил допускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військової необхідності.

114. Поняття і види міжнародних злочинів

Підставою для притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є скоєння ними міжнародного злочину або злочину міжнародного характеру. До міжнародної кримінальної відповідальності фізичну особу можна притягнути безпосередньо на підставі норм міжнародного права.

Під міжнародними злочинами розуміють заборонені міжнародним правом діяння окремих осіб чи груп осіб, які виступають від імені держави або приймають участь у здійсненні державної політики. Такі злочини прямо пов'язані з міжнародно-протиправними діяннями держав. До них відносяться злочини проти миру і безпеки людства. Держави за такі діяння несуть міжнародно-правову відповідальність, а фізичні особи, тобто особи, які направляють і здійснюють державну політику, що виражається в злочинній поведінці відповідної держави, - міжнародну кримінальну відповідальність. За злочини проти миру і безпеки людства (міжнародні злочини) фізичні особи можуть бути притягнені до відповідальності міжнародним трибуналом або судом держави.

На відміну від міжнародних злочинів, злочини міжнародного характеру - це протиправні діяння, які зазіхають на міжнародні відносини, міжнародний правопорядок, тобто зачіпають інтереси декількох держав, але вчиняються індивідами поза зв'язком з політикою якої-небудь держави, для досягнення власних інтересів. До злочинів такого виду можна віднести підробку грошових знаків, угон повітряного судна, незаконні операції з наркотичними засобами, торгівлю людьми тощо. За скоєння злочинів міжнародного характеру фізичні особи несуть відповідальність за внутрішнім кримінальним правом. На державі лежить обов'язок забезпечити реалізацію такої відповідальності. Якщо держава порушить цей обов'язок, вона буде притягнута до міжнародно-правової відповідальності.

Сучасне міжнародне право відносить до міжнародних злочинів чотири групи діянь, а саме агресію, геноцид, злочини проти людяності, військові злочини.

Одним з найбільш небезпечних міжнародних злочинів є агресія. У міжнародному праві відсутнє конвенційне визначення агресії. Генеральна Асамблея ООН у Резолюції «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 р. під агресією розуміє застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим способом, несумісним зі Статутом ООН.

Іншим видом міжнародних злочинів є геноцид.

Відповідно до ст. II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. під геноцидом розуміються наступні «дії, які вчиняються з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: а) вбивство членів такої групи; Ь) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; сі) міри, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи; е) насильницька передача дітей з однієї групи в іншу».

До злочинів проти людяності Статут Міжнародного кримінального суду відносить будь-яке з наступних діянь, які здійснюються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо: вбивство; знищення; поневолення; депортація; катування; зґвалтування, обернення в сексуальне рабство; переслідування за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, тендерними мотивами; злочин апартеїду; інші нелюдські діяння аналогічного характеру.

Згідно зі Статутом Міжнародного кримінального суду військові злочини являють собою серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., інші серйозні порушення законів і звичаїв, що застосовуються в міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах

Притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності найчастіше здійснюється через національні кримінально-правові системи. Питома вага діяльності міжнародних трибуналів є невеликою.

Слід також зазначити, що існують і інші погляди щодо класифікації злочинів за міжнародним кримінальним правом, окрім виділення міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру. Таїсії. Лукашук пропонує поділяти злочини на: транснаціональні, тобто загально кримінальні злочини, що підпадають під юрисдикцію двох і більше держав; злочини за загальним міжнародним правом, а саме злочини, за здійснення яких встановлена особиста відповідальність безпосередньо на основі міжнародного права незалежно від того, чи вважаються відповідні дії злочинними в державі, де вони скоєні (сформульовані в ст. 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу: злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності); та конвенційні злочини - злочини, склад яких визначений міжнародними конвенціями, що зобов'язали держав-учасниць ввести відповідні норми в своє кримінальне право.

115. Международный уголовный суд (МУС ) — первый постоянный правовой институт, в компетенцию которого входит преследование лиц, ответственных за геноцид, военные преступления и преступления против человечности. Учреждён на основе Римского статута, принятого в 1998 году. Существует с июля 2002 года.

В отличие от других международных и смешанных уголовных судов, МУС является постоянным учреждением. В его компетенцию входят преступления, совершённые после вступления Римского статута в силу.

Резиденция — Гаага, однако по желанию Суда заседания могут проходить в любом месте. Международный уголовный суд не следует путать с Международным судом ООН, который также заседает в Гааге, но имеет иную компетенцию. МУС не входит в официальные структуры Организации Объединённых Наций, хотя может возбуждать дела по представлению Совета Безопасности ООН.

Международный уголовный суд состоит из 18 судей, избираемых на 9 лет ассамблеей государств участников суда, причём каждая из вышеперечисленных групп должна быть представлена, по крайней мере, 2 судьями. В настоящее время 2 судей представляют Восточную Европу, 2 — Азию, 3 — Африку, 4 — Латинскую Америку, а остальные 7 — Западную Европу и другие государства.

Внутренняя компетенция суда ограничена тремя видами преступлений:

Геноцид — намерение целиком или частично истребить национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую.

Преступления против человечности — часть масштабного или систематического преследования, направленного против мирного населения, причём о возможном преследовании преступнику заранее было известно.

Военные преступления — нарушение законов и обычаев ведения войны, регулирующих поведение вооружённых формирований во время войны и защищающих гражданское население, военнопленных, культурное достояние и др.

В компетенцию Международного уголовного суда предлагалось также включить агрессию. Однако во время переговоров в Риме стороны не смогли прийти к единому определению этого преступления и поэтому было решено, что пока Суд не может осуществлять правосудия по вопросам, связанным с преступной агрессией. Юрисдикция, которой обладает Международный уголовный суд (далее - МУС или Суд), дополняет юрисдикцию государств. Эта " дополнительность" обязывает МУС полагаться на разбирательства во внутригосударственных судах и ограничивать свою юрисдикцию лишь теми случаями, когда государство не проявляет желания или способности расследовать или преследовать преступления. Дополняющий характер МУС по отношению к национальным судебным системам проявляется и в том, что в судебных делах, подпадающих под его юрисдикцию, он зависит от национальных властей в проведении необходимых следственных и правоприменительных мероприятий - таких как сбор доказательств, взятие под стражу подозреваемых и исполнение приказов Суда. Таким образом, способность Суда исполнять свои функции прямо зависит от обязательств государств-участников по отношению к Суду как они определены в его Статуте. Первостепенное из этих обязательств - обязанность ареста и выдачи подозреваемых Суду. Так, согласно Римскому статуту, Международный уголовный суд может осуществлять свою юрисдикцию по тому или иному конкретному делу, когда:

1) государство, на территории которого было совершено преступление, или государство, гражданином которого является обвиняемый, является участником статута;

2) государства, не являющиеся участниками статута, также могут признавать юрисдикцию суда на разовой основе, для этого государство-участник само передает ситуацию на рассмотрение Международного уголовного суда;

3) суд может быть также наделен юрисдикцией в отношении дел, переданных ему Советом безопасности ООН, независимо от того, является ли соответствующее государство участником статута или нет.

4) прокурор начинает расследование в отношении преступления, подпадающего под юрисдикцию суда. При этом прокурор может возбуждать расследование по собственному побуждению в случае, если государство является участником Римского статута.

Указанные основания для проведения международного расследования являются исчерпывающими.

Юрисдикция международного уголовного суда не будет и не должна заменять национальную юрисдикцию, а должна только дополнять ее. Согласно принципу дополняемости, Международный уголовный суд будет действовать лишь в тех случаях, когда национальные суды не могут или не готовы осуществлять юрисдикцию.

116. Поняття і принципи міжнародного повітряного права. Джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право - це система міжнародно-правових норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у зв'язку з використанням повітряного простору та визначають його

правовий режим.

Основним документом в галузі міжнародного повітряного права є Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, укладена в Чикаго у 1944 р. Чиказька конвенція встановлює основні принципи міждержавного співробітництва в галузі міжнародних польотів, регулювання діяльності повітряного транспорту та забезпечення його безпеки, а також включає статутні положення Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). «Міжнародні авіаційні регламенти» (стандарти, рекомендації, процедури і т.п.), що приймаються та стверджуються Радою ІКАО, відіграють велику роль в міжнародному повітряному праві.

У міжнародній практиці склалися наступні галузеві принципи міжнародного повітряного права:

а) принцип поваги повного и виключного суверенітету держави над її повітряним простором у межах її території;

б) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації;

в) принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі.

117. Правовий режим повітряного простору. Свобода польотів у міжнародному повітряному просторі

Правовий режим повітряного простору, в якому здійснюється повітряна діяльність, є різним. Над міжнародною територією (наприклад, Антарктикою, відкритим морем) він встановлюється міжнародним повітряним правом, а над державами - їх внутрішнім законодавством та нормами міжнародного повітряного права.

Згідно з принципом свободи польотів у міжнародному повітряному просторі,