![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Я тебе ненавиджу.
Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? — спитав він несподівано спокійним звичайним тоном. Да. — Ти послав партизанам ось цього... Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь. І твою дочку? — Да. — Молодь і дочка виїхали до Німеччини, хата твоя спалена, жінка Вбита. — Знаю. Ти страждаєш? Ні. Чому? Я тебе ненавиджу. — Слухай. Я не буду тебе бити зараз. Я втомився сьогодні од биття, — сказав Ернст фон Крауз. Він знову був мокрий од поту і блідий. Його душила жаба. Він задихавсь. — Я апелюю до твого розуму. — Я мовчатиму. — В даній ситуації ти не маєш підстав так відповідати. Війна є війна. Скажи, де партизани і хто тут з ними зв'язаний. Тоді я тебе тихо повішу, ай... ух-х! — Я мовчатиму. — Ай... Ну тоді до завтра. Завтра я матиму свіжий гумор. — Фон Крауз підвівся і поволі підійшов до Запорожця. — Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу язик. Я не можу просто обійтися з тобою. Я маю свій престиж, а ти, о, ти неабиякий клієнт. — Іди ти к такій матері, чорт би твою душу побрав нехай. — Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. — Ой, хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни! — Не виберешся. — Помовч. Все одно не застрелю. Буде завтра так, як я сказав... — Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам. Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд. Тоді ревли бики в вагонах і ржали коні у тривозі. І дівчина Христя, висунувши голову з вікна, кричала в степ у розпачі: — Прощайте! Поїзд співав недолю по степах, по горах, по долинах: Усі гори зеленіють. Тільки одна гора чорна. Тільки одна гора чорна. Там орала бідна вдова. Чорна хмара наступала, Сестра з братом розмовляла. У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної. Ой братику, голубоньку, Прийми діток на зимоньку. Співала й Христя і, співаючи, думала гірку свою думу. Розтерзану її душу мучили горе і зло на недолю, на весь проклятущий світ. — Так... Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! — промовила вона, немов складаючи пісню про себе. — Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! — розважала її Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала: Летіла зозуля через мою хату, Сіла на калині та й стала кувати. Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше. — Раби.... Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя. — Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.
Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: " Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати". Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий невимовний смуток.
|