Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще у III—II тис. до н.е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправ­лених в золото). На території України перші знахідки залізних щіробів датуються XI—IX ст. до н.е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно підвищенню продуктивності праці та появі значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна - ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій.

Фахівці вважають, що перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н.е. він став надзвичайно посушливим) - екологічна криза - міграція населення - розрив старих економічних зв'язків - дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів - розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни у суспільстві - завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення іє­рархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об’єднань та союзів; зародження державності.

КІММЕРІЙЦІ

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (IX - перша половина VII ст. до н.е.). Про “уславлених кобилодойців” (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в “Одіссеї”, а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під именем “гамірра”. Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор’я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарству, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебував у русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або охороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля числен­них, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я. Внаслідок чого Кіммерія розпалася, частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор’ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

СКІФИ

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки добре уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен - массагетів примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н.е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров’я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу “Ішкуза”, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як лідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, змушені були мігрувати у Північне Причорномор’я.

Повернувшись з Передньої Азії у причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість.місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н.е. утворили політично консолідоване об’єднання племен - Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Якщо вірити Геродоту, то територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, які населяли степові райони на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною землеробською культурою, - належали до праслов’янського кореня. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів - зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася у соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини у Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Рубежем став кінець V ст. до н.е., очевидно, саме в цей час відбулася суттєва якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. На думку фахівців, в основі системи управління скіфським суспільством лежала не “східна деспотія”, а “варварська демократія”, через те що влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н.е. Скіфія стала об’єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Навіть Геродот захоплено писав: “...Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього”. Скіфське військо справді у ті часи було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї - мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав на той час собі рівних). Не останнір роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні його воїнів у дусі ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий пфлонений приносився в жертву богові рійни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

Найбільшого розквіту і піднесення Скіфія досягла у IV ст. до н.е., під час правління даря Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети, вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н.е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився V минулому.

III ст. до н.е. - період занепаду скіфської держави. У цю добу під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати під своїм контролем ім вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров’я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава - Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сім­ферополя). Та навіть ізольовані вузькими рамками Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н.е. був навіть період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територій Тавріду. Як етнічне та цолівдне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н.е.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її проявами були феномен царських курганів (Чортомадс, Куло-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і, так звана “скіфська тріада” - скіфський тип зброї, “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов’янської культури, а деякі з них дожили до нашого " часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються у мовах східних слов’ян: “спако” (собака), “го­лос”, “топор”.

САРМАТИ

У III ст. до н.е. у поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен - сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям, витіснивши скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити подібно скіфам власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: у Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному’Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва “сармати”, або “савромати”, походить від іранського слова “саоромант”, що означає підперезаний мечем, але це не самоназва народу, а термін, введедай анрчними автррами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в “Історії” Полібія (205—123 рр. до н.е.). Пліній повідомляє, що вони “складали одне плем’я, але поділене на декілька народів з різними назвами”. Войовничі та гїресивні сарматські племена просувалися у західному напрямку кількома хвилями, на гребені яких у різний час стояли різні племенні об’єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра у II ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. Саме у цей час, зазначає Пліній, “ім’я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців”. Поява у тому ж II ст. до н.е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об’єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів, а в І ст. н.е. сарматські мечі діставали здобич уже у римській провінції Мезїї. Третя хвиля сарматської активності пов’язана з аланським союзом племен, що утворився у І ст. н.е. Для аланцз характерними були іщірокомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказ­зя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного станрвища у причорноморських степах. Завдяки Великому переселеннцо народів, алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір’я Кавказу і зго­дом вживається до Хозарсько каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарадатів “гюнайкократуменами” - керовані фінками, У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць - Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили у походи, не вступали у ішуоб доки не вб’ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнену. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєнюї довгими списами та мечами,.що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

АНТИЧНІ МІСТА'ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

VIII - кінець VI ст. до н.е.- це період “Великої грецької колонізації”, одними з напрямів якої було створєння нічного Причорномор’я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що “колонізація” не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше на­зивати " це явище “переселення, а кол.онії” — грецьким словом “опойкій”, що означає “переселене поселення”¹.

“Велика грецька колонізація”була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо у XI-IX ст. до н.е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1. “Демографічну” - демоірафічний вибух, що відбувся, у цей час, зумовив перенаселення у материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати.

2. “Аграрну” - нестача землі у метрополії штовхала до освоєння нових територій.

3. “Торговельну” - колонізація - це побічний продукт торгової експансії.

4. “Сировинну” - в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало у Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо.

5. “Воєнну” - до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6. “Соціальну” - невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати.

7. “Етнічну” - етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, і тому часто міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Пон- тіиської, хоча рещіу роль відіграли і переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н.е. на острові Березань греки заснували місто БорисфенІду - перше еллінське поселення у цьому регіоні. За ним з’явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагррія та інші міста, що дало підставу сучаснику “Великої грецької колонізації” Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, “неначе жаби ставок”. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Ц, івденно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства - поліс. Полісна модель суспільного устрою органіч о поєднувала безпосередньо місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури, а та­кож хору - прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі, поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. “Повноправні громадяни” полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були або ж аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес, до І ст. до н.е. Проте колонізаційна хвиля принесла у Північне Причорномор’я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському півостровах, очевидно, під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об’єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фзнагорію, Гер-монассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації у Північному Причорномор’ї поділяють на два періоди:

1. “Грецький” (друга половина VII - середина І ст. до н.е.)

Характерними рисами цієї доби були виникнення й ста­новлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання у житті колоністів еллі­ністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталі, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищен­ня ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов’язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

2. “Римський” (середина І ст, до н.е. - IV ст. н.е.)

Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатрра проти Риму (89-63 рр. до н.е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор’я, адже саме з цього рубежу розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками.цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор’я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під вд, аду Візантійської іцрерії.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традщцї на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки " передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучи­ли його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор щівшізгщійної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії - Візантії.

Східні слов’яни у VI-XI ст.

ЕТНОГЕНЕЗ СЛОВ’ЯН

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух цього народу у просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян - перша ланка у процесі відновлення родоводу української нації, клїрч для розуміння'вітчизняної історїї. Одну з перший спроб „вирішити питання етногенезу слов’ян зробив легендарний літописець Нестор. У своїй “Повісті минулих літ” він писав; “По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися воци по землі і прозвалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці”. Саме цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом XIII-XV ст. була домінуючою у працях польських і че.ських хрдністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В Ключевський.

У добу середньовіччя з’явилася ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія, яка фуда в^кдадена на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнані предками слов’ян скіфів і сарма тів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія досліднищ зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етноге­незу слов’ян. Проте всі вони, як правило, грунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка у творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку XIX 9т. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було ло­калізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між фалтами, германцями та іранцями, Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле “Слов’янські старожитності” (1902 р.) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис, до н.е. існувала бадто-слов’янська суспільність. Саме період її роздаду у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель - Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробникам цієї теорії у різці часи були М. фасмер,

Н.Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Славинським у 20-40-х роках XX ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одрою¹.

У 50-60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зароджен­ня слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що орга нічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на рубежі III і II тис. до н.е. індоєвропейська спільнота роз­палася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у II тис. до н.е. на території Правобережної України тг Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал йога формування. На, їх думку, становлення слав’янського етносу досить тривалий процес, який пройшов усвоєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу III-II ст. до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою за- рубинецької культури (II ст. до н.е.- І ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов'янської асрттє діяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

ВЕНЕДИ, ДНІТИ, СКЛАВИНИ

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім “слов’яни” вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння гетів”, або “Гетика” (55 р.) і Прокопія Кенійського “Історія війн” (550—554 рр.). Саме “Гетика” і містить надзвичайно важ­ливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’ян- ської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йор­дан спрвіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки сдов’ян: вене­ди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини) (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксо­вана також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарірськдай описує життя ращфс слов’ян так: “Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією люди­ною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи у битву, фщгдіість йде на ворогів пішищі, маючи н^еликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один, від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та РОЛОССІДО не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім’я за старих часів у склавинів і антів було одне”.

Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час Великого црреселення народів (II—VII ст.)., Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з При­балтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли у пониз­зі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дні£ урчм та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Гіричорнрмрр’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походй гунів у Галлію та Східну Римську імперію.,

Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смер­ті у 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і роз­падається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’ян­ства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпе­ки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючу з 527 р., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають ре­гулярними. Нестримне слов’янське нашестя призвело до того, що вже 577 р., слов’яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а ца початку VII ст. ними було захоплено Дадма- цію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю ово­лоділи Ватіканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов’янської експансії^ цей період свідчить той факт, що тогочасні західні автори у~своїх творах називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імпера­тор Константан Багрянородний так підсумовує наслідки слов’ян­ської міграції: “Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварсь-

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено про­цесом розселення антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім “анти” своєрідний пращур етноніма “українці”, оскільки іранське ім’я народу “анти” у перекладі означає “край”, “кінець”. Отже, анти — жителі погранрччя, окраїну, тобто укра- іщді. Проте, на.жаль, лінгвістика не може дати повної відповіді на" питання слов’янського етногенезу. Енергійні анти у ході Ве­ликого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніп­ро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської х.вилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщуха- ючі аваро-слов’янські війни (568—635 рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, а от скла впни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживри на тери­торії України у VII—IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім “склавини”, трансформувавшись з ча­сом у “слов’яни”, дожив до наших днів.

За даними сучасної археологи, процес утворення праукра- їнсь& ого етносу відбувався за такою схемою: у V—VII ст. носії пеньківської культури — анти та празької — склавини вируши­ли у південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Бал­кани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними

кою.

слов’янами. Склавини ж не пішли так далеко, їхні нащадки утво­рили у VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підїрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам’яток). Дя культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Рай- ковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, воли- нян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відцрали міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого пере­селення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегро­вано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох су­часних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні спадкоємці склавинів і частково антів.

СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Доба УПХ ст. в історії східного слов’ядстра характеризу­ється глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, появою та становленням тих факторів суспільного життя, що спри­яли у IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Схід­ної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання схід­них слов’ян базувалася головним чином на землеробстві, допо­міжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промис­ли. Протягом" VII—IX ст. значно удосконалюється техніка земле­робства. Саоде на іде^й ^ас гтрщадають _поява і поццірерня заліз­них, наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Роз­ширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні зна­хідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосрання двопільної системи землеробства. '

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціаль­ній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставала своєрідними госпрдарськищ одиницящ суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархаль­них зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшару­ванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодаль­ної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концен­трує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує пра­цю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому грунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова дифе-

28 Первісне суспільство і перші державні утворення

ренціаиія — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні

• общинники трансформуються на феодально залежне населен­ня, що створює передумови для активного державотворчого про­цесу.

У IV—VII ст. у східнослов’янських племен значного поши­рення набувають ремесла — залізообробце, щрелірце, косторіз­не, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі^-, що визначали рівень розвит­ку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них зале^в стан двох осндвцих життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад ЗО назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищу- ється.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиб­лення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і в середині общин, що сприяло активізації торгівлі та виник­ненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких від­бувався міжобщинний обмін, — “градів”.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зарод­ження товарного виробництва у VIII—X ст. сприяла активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої тор­гівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Мо­равією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Роз­ширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов’янську ро­доплемінну знать,.посилювала дифер^ндіацію суспільства, з іншо­го, — надзвичайно гостро ставило питання про захист важщших торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби “зшиваючи” в одне ціле строкаті клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин.

Цолітична сфера. Своєрідним фущщмещода перщдх ррото- держав у Східній Європі були великі союзи слов’янських пле­мен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родопле­мінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об’єднання окремий племен та їхніх союзів. Саме на цьому грунті і риникдють державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а мо: во, Причорноморська і Приазовт с.ька Русь). Найбугьщщі було державне об’єднання, яке літопи­сець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і

зросла Давньоруська держава, показово, шо існування ранньо- державного осередка у дніпровських слов’ян з єдиновладним пра­вителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і за­рубіжними джерелами, Зокрема, французька урядова придворна хроніка “Бертинські аннали” повідомляє про послів “народу Рос”, які у 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочес­тивого у Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слоц’ян перебував у стадії станов­лення, відбувався перехід від первісно-родового до класового'сус- пільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не кон­центрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов’ян логічно випливало з їхнього суспільного роз­витку-'

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об’єдна­них територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово зріепада^ і на першщі пран у подіти'щому житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осе­редків державності. Посилення соціально-політичної рол і кня­зівської влади сприяли виділенню дру^сиуи на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію'професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише сило­вою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з 4aç oM перетрорилася на своєрідний самостійний орган пуб­лічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумови­ла появу постійних органів примусу.

Сфера культури та побуту. Протягом усього І тис. матеріаль­на культура східних слоз’зд зберігала спільні риси. Як правил?, слов’янські поселення мали площу 1—ja і розташовувався на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівзем­лянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогни­щем, а з V ст- — пічкою-ка^’яцкоіо. Кераміка була ліпною, інко­ли оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалек­тних говорів, створюючи сприятливий грунт для консолідації СЛ0? ’5Щ.

Отже, зміни, що відбулися у суспільному ЖИІТІ східних слов’ян у VI--IX ст- (удосконалення техніки та технології зем­леробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад

родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дру­жини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпора­цію, формування спільної культури, поява перших протодер- жар) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держа‘ви. Подальше становлен­ня державності у східних слов’ян було закономірним підсум­ком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі дер- жа§отворещя рдмітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янсько­го суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загро­жуючи агресією, підштовхував слов’янські землі до консоліда­ції. Водночас історичні факди свідчатр, що перріі протодер- жавні утворення — князівська влада та інші елементи держа­вотворчого процесу, мають головним чином місцеве походжен­ня і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

РОЗДІЛ

2 Київська Русь

Походження Давньоруської держави

До питання про походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в “Повісті минулих літ”. На жаль, трецту^анця цього питання, є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіогра­фії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, по­літична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неод­норазово ставали на заваді об’єктивному погляду на процес ви­никнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирі­шення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хро­ністами, які штучно пов’язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині ХУІІЇ ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обгрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликан­ня варягів ра Русь, ці рчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і пал­ким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу по­леміка потрапила у русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. “Космополітизму” німецьких вчених, які, абсо- яютизуючи “варрький фактор”, принижували державотворчу здатність слов’ян, було протиставлено “державницький патріо­тизм”, то був своєрідним виявом зростаючої національної са­мосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу кон­цепцій як норманістів, так і антщюрманістів було покрадено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий цуїхід і визначив ко.тр питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва “Русь”? До

якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, архео­логічних та мовних джерел значна частина науковців світу поча­ла віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні дер­жавності русів. Однак це не поставило крацку в багатобітовій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здат­ності слов’янських народів створити незалежну державу своїми власним# Діі£ £ сусія ^цадахнула? дрвою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі аїрументи:

1. Русь отримала свою назву від Руотси. Так у середині XI ст. фіни називали шведів.

2. Більшість імен руських посдів, ида зафіксовані у договррах з Візантією (911, 944 рр.), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.

3. Візантійський імператор Константан Багрянородний у своїй кщізі “Цро управлірна^Еерією” (бл. 950 р.) наводить/ік слов’ян­ські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження.

4. Ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли “русів” і “слов’ян”.

На противагу анщцорцаністи стверджували:

1. Назва “Русь” слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

2. Жодного племені чи народу під назвою “руси” не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонор- мандське джерело, включаючи саги.

3. Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хор- дадберг (бл. 840—880 рр.) чітко називає русів слов’янським пле­менем.

4. Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Схід­ної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив “ва­рязького фактора”.

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спри­чинило поглиблення дискусії. Пояснення рроцесу вищікрення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обгрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов’янське суспільство ще до літописного зак­ликання рарягів мало свої протодержавці утворення, заклали під­валини сучасного якісно нового бачення процесу державотво­рення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської дер­жави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об’єк-

/

тивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі “варязького фак­тора” у політичному житті Східної Європр. %кравим свідчен­ням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: “Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання ба­гатьох елементів. Варяги були л_ии е одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська істо­рія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів”.

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозар­ська гіпотеза, яка. виводила коріння Київської держави з Хозар­ського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (СІЛА) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концеп­ції слов’янського походження Русі. На йогс^ думку, подяни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спад­коємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін “завоював”) Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критич­ної перевіріси. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури. Пам’ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зус­трічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок¹.

Отже, паросток дерщвно^уі Київської Русі не був до нас за­везений із-за моря варягами і не пересаджений сусідами-хозара- ми. Він виріс на місцевому грунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного роз­витку слов’янського суспільства.

* *- Виникнення і становлення Давньоруської держа­ви (кінець IX — кінець X ст.)

До утворення Дарн^орус& кої державу у східних £ лдв’ян існу­вало 14 великих племінних об’єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.). VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов’янських племен у протодержавні утворен­ня — племінні князівства, серед яких виділялися об’єднання дулібів і полад. Аваррька ра^адз помітно дслабрда дул і бі в, що надало перевагу полянам у південній частині східнослов’янсь­кого етнічного масиву.

Значною подією у процесі політичної консолідації полянсь- кого міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванню швидко перетво­рився на політичний центр східних слов’ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське князівства об’єднали древлян і сіве-

¹Див.. Давня історія України-’ У 2 кн. — К., 1995. — Кн. 2. — С. 97

2 Бойко

рян. Внаслідок цього у VIII — середині IX ст. у середньому Под­ніпров’ї сформувалося державне об’єднання — Руська земля Мас -

* штабність її воєнних акцій та амплітуда його зовнішньополітич­ної активності вражаючі — в.щ участі 852—853 рр. у відбито араб­ського наступу на Закавказзі до численних знаменитих походів на Візантію.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок дер­жавное# у приільменських слов’ян, що сформувався нрколо Городища поблизу Новгорода (останній з’явився лише на по­чатку X ст.). Це протодержавне утворення було військово-полі­тичним союзом (конфедерацією) слов’янських і неслов’янських земель Півночі, що контролював території не тільки ільменських слов’ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст Південнорусью землі на сто—двісті років випереджали в соціально-економічно­му та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили “звериньським образом”. Варязька експансія помітно прш> корила процес формурання державності у піщщно^у регіоні. Спо­чатку силою меча варяги змусили місцеве населення, платити їм данину, але підкорені племена об’єдналися і вигнали варяг. Про­те неузгодженість слов’янських правителів, які не могли поділи ти владу, внутрішні чвари та суперечі^ц призведи д<) парадок­сального наслідку — на князювання було покликано нормандсь­кого конунга Рюрика.

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його ма­лолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком? Що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов’ян.чи бабуня завоювати рові зщмлі? На­віть ім’я “Олег” викликає дискусію. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського “Хельта” і означає не ім’я, а прізвисько — “Віщий”.

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, щн захопив владу у одсті, Легку пере­могу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою ки* ївського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоплення вдрди у Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки; з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об’єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено сто­лицею об’єднаної держави, ^ іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління (882—912 рр.) набулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Не визнарши північних завойовників, державне об’єд­нання Руська земля розпалось, і Олег був змушений відновлю­вати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 8$5 р. він “примучив” і обклав даниною полян, древлян, сіве­рян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував вою­вати. В основу консолідації земель Олег заклав модель центра­лізованої держави, а не традиційної для Руської земліфедера- ції племен

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів ві­зантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і закінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав за необхідне орга­нізувати декілька походів на Візантію. Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія була одним з основних торго­вих центрів, де збувалася зібрана з підкорених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення ви­гідних торгових угод з Константинополем; по-друге, Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна було обкласти даниною; по-третє, на той час Константинополь був визнаним центром релігійного та культурного життя, й інтен­сивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у східнослов’янському суспільстві; пр- четверте, у боротьбі з сильнішим супротивником " відбувалося власне самоствердження слов’янської державності на міжна­родній арені.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. (Дея^і історики вражають, що воєнна експеди­ція 907 р. не що інше як міф, романтична легенда). Русько- візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візанті­єю Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Під час одного з них (912 р.) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945 рр.). Його кндзювання почалося тради­ційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти авто­номістських настроїв підкорених народів. Племена древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем Ігор годцррив древлян і пірля трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально виз­

нали владу Кує^а і, покинувши Середнє Подніпров’я, мігрували у Подунав’я.

Саме у роки правління нащадка Рюрика на південних кор­донах держави з’явилися нові тюркомовні кочщдаи — пече­ніги. В 915 р, Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але вже 930 р., підштовхувані Візантією, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередників, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експеди ції, що просувалася на десяти тисячах суден, він з’явився під Константинополем, але армада русичів була спалена “грець­ким вогнем” (вогнепальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском випускалися із бронзових труб, поставлених на ві зантійських судах). Зазнало поразки і руське суходольне війсь­ко. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зіб­равши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав н^вий грандіозний похід на Цар- город. Війфка рухалися і суходолом, і морем, але на цей раз до битви справа не дійшла. Коли візантійському імператору Ро­ману повідомили, що “ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі”, він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигідним для русичів, ніж договір 911р. Він ПІДТ|ІЄр- джував лише основні торговельні інтереси Русі на ринках Ві­зантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі у Константинополі, а руські воїни мусили обороняти кримсь­кі волрдіння Візантії від кочівників.

Антивізантїйську спрямованість щв і похід Ігоря на, Закав­каззя, здійснений 944 р. Ця збройна акція мала на меті нейтра­лізацію союзника Константинополя, лідера войовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Арабські джерела повідом ляють, що русичам у ході жорстокого протистояння вдалося ово- лодідї Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхрало князя збільшувати данину. Одне з таких повтор­них збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, пщ час якого було в^ито Ігоря.

Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської держави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964 рр.), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє регентство вона розпо­чала з придущення древлянського повстання, у ході якого кіль­кох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи дер­жавного управління. Намагаючись убезпечити себе від нових ні-

родних виступів. Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали у регламентації повинностей залежного населення; унор­муванні процесу збирання данини (визначення її розмірів і вста- норення місць збирання), створенні осередків центральної кня­зівської влади на місцях — “стано§ищ” і “погостів”

Активною була діяльність Ольги ї на міжнародній арені. У 946 та 957 рр. вона здійснила два дипломатичні візити до Конс­тантинополя, у ході яких було укладено союзницькі угоди, розг­лядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охре­щена під час одного з візитів у візантійському Софіївському со­борі). Проте русько-візантійські відносини складалися не так, як т.ого хотіла Ольга, оскільки імперія постійно підкреодюрагф свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинопо­ля, вона 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної актив­ності і відправляє послів до германського імператора Отона І з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба задовольнити п^пит на християнське духовенство за рахунок ла­тинських місіонерів завершилася невдачею — місія Адальберта, що діяла на Русі в 961—962 рр. під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.

Ця невдача у релігійній сфері серйозно нашкодила авторите­ту Ольги, послабила її позиції. Скориставшись обставинами, язич­ницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964, -972 рр.). Правління цього князя припало на час становленая ■ ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовни­чий характер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі Сходу на Захіц, від Каспійського моря до Балкан, щонайменше 8000- 8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний рросхір Євразії.

На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на Сході. Протягом 964—966 рр. він досягає знач­них успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву)-* в’ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких фулгар та буртасів (Мордву); завда^ по­разки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль; примушує підкоритися племена ясів і касогів на Північному Кав­казі Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені по­ходами Святослава, мали неоднозначні наслідки: з одного боку, вори сприяли КОНСОЛІДсЩІЇ східнослов’янських щемен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в’ятичів та сіве­рян не нависала хозарська загроза, з іншого боку, падіння Хоза- рії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

Успіхи Святослава на Сході не на жарт стурбували Констан­тинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Никифора Фоки київ­ський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає у похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візан­тійська дипломатія мала на меті зав’язати у кривавий вуздл війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встанов­ленню контролю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візантії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не протщцяла активное-* ті русичів у Подунав’ї, адже чужими руками руйнувалася Бол­гарська держава, яка протягом IX ст. була грізним вброгом імпе­рії. (У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське вій­сько і взяв у облогу Константинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Даргород та Солунь). Крім того, дунайський похід не давав можливості Святославу розпочати експансію у Північне Причорномор’я, у землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київсь­кого князя стали досить значними і він не побажав, незважаючи на тиск і натяки, візантійської дипломатії, залишати Подунав’я, Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше відновив дружні відносили з-Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньоруської держави.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) зму­сила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров’я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру Київської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему держав­ного управління за відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Яро- полк, у Древлянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки пок­лала початок адміністративній реформі, а й була важливою лан­кою грандіозного стратегічного плану Святослава, головною ме­тою якого було створення могутньої Дунайсько-Дніпровської дер­жави. Наступним кроком практичного здійснення цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. “Не лю­бо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь”.

Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переяславець, Великий

Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тільки повернув собі втра­чені позиції у Болгарії, а й просунувся в глиб візантійської імпе­рії. Проте новому візантійському імператору вдалося зібрати чис­ленне військо і спочатку пщ Адріанополем зупинити Святосла­ва, а під Доростолом підписатим мирну угоду (971 р.), відповід­но до якої київський князь брав на себе зобов’язання не воюва­ти з Візантією та відмовлявся, від претензій на Болгарію та Крим, Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагіч­но загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.

Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі бу­ли: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися у геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення території країни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованісгь території держави; слабкість великокнязівської влади, що не була ще чітко організованою та централізованою; формування системи васально-ієрархічних від­носин.

Піднесення та розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питання про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча ревний час полі­тична ситуація на Русі залишалася стабільною, вже 977 р, між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володи­миром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конф­лікт між древлянським князем Олегом та воєводою Ярополка Сви- нельдом. Приводом для протистояння стало вбивство сина Сви- неяьда Дрта, " який полював у древлянсьщх. лісах і тим порушив права феодальної власності Олега. Глибинною ж основою конф­лікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Першою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Святос­лава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володи­мир покидає Новгород і тікає за море. Однак від боротьби за владу він не відмовляється: зібравши у Скандинавії сильну нормандську дружину, Володимир вже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, гине Ярополк і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) стало по­чатком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та

розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний ре­форматор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання нав­коло Києва слов’янський земель, Володимир військовими похо­дами 981—993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів завершив три­валий процес формування території Київської держави. Саме у цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілрму збігалися з етнічними рубежами східних слов’ян. На пів­ночі рони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Кар­пат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже ца 800 тис. км², Давньоруська держава стала найбільшою краї­ною в Європі.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових зе­мель поступаться місцем за^систу щасних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з пече­нізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет кня­зівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою зале­жав від успіхів та невдач у протистоянні з кочовницьким степом. Саме тому дім переможних вещіких рійн Володимира з печеніга­ми, про які повідомляють “Повість минулих літ” та інші джере­ла, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи влас­ні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої бо­ротьби, розбудовуючи цілу систему врєннр-феолальн их замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні ва­ли і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країну. Саме тому Володимир провів кілька реформ.

Входження до Київської Русі за часів Володимира основних союзів давньоруських земель не означало ліквідації їхнього авто- номізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адмі­ністративного апарату робили владу племін