Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Митрополит андрей шептицький ⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2
ПРАВДИВА ВІРА ПАСТИРСЬКИЙ ЛИСТ ДО ВІРНИХ НА БУКОВИНІ, СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ, ПИСАНИЙ У МАРКІВЦЯХ, ПІД СТАНИСЛАВОВОМ, ДАНИЙ У НАВЕЧІР’Я СВЯТОГО МИХАЇЛА 1900 р. Відповідальний редактор Технічний редактор Графіка на обкладинці СВІЧАДО
РАДІСТЬ ТА Й ЖУРБА ПАСТИРЯ 1. У травні, цього року, закінчив я візитацію на Буковині. -— І вже зараз після тієї візитації хотів я осібним письмом звернутися до Вас, щоб у цьому письмі лишити Вам пам’ятку і доповнити ним свою працю над Вами. Та зараз цього не міг я зробити, бо мав інші обов’язки. Тому щойно тепер, усунувшись (на два дні) від щоденної праці, пишу до Вас цей пастирський лист, як доказ, що серце і думка моя заєдно звертається до Вас, — що завжди, — так само, як тоді, коли я був із Вами, — рад я для Вас з усіх своїх сил працювати. На вступі гаряче дякую Господеві Богові за всі ласки, які Вам дає, а про які я наочно переконався. a) Багато в цьому гарному, зеленому Вашому краю глибокої віри та щирої побожности! Багато правдивих, добрих християн, що цілим серцем прив’язані до нашої Святої Віри і нашої Церкви! Я був свідком ревної праці наших Духовних Отців і пізнав Ваше прив’язання до них. Я бачив церковці і каплички, побудовані лептами і трудом убогих людей, — убогих на майно, та багатих у Ласку Божу! Я пізнав між Вами вчених людей, які не тільки що не стидаються нашої Святої Віри, — а навпаки, — ще й гордяться нею! Це направду великі Ласки Божі, з яких можете спільно тішитися! А мені, Вашому Пастиреві, справляють вони особливо велику потіху. б) Та думаючи про Вас, маю я ще не одну журбу! У Вас замало ще наших церков, — замало ще Божого Слова! Тому тяжко Вам пізнати віру і християнське життя. — Справді живете у важких відносинах! Журюся ще й тим, що не міг я ні пізнати Вас, ні працювати над Вами так, як би я хотів. Хоч не жалів я своєї праці і всюди проповідав скільки лише сил стало, — то все таки багатьох із Вас не пізнав я, — і багатьом із Вас не проповідав Божого Слова. Бо скільки то у Вас таких сіл, де мешкає лише по кілька, чи кільканадцять родин, що належать до нашої Церкви, — а де нема ні священика, ні церкви! Ці села часом віддалені й на кілька миль від церкви, так, що не раз і цілий рік не можуть християни прийти на богослуження. О, — скільки ж то треба ще Слова Божого, щоб їх укріпити у вірі та остерегти перед усяким гріхом! Скільки праці, щоб усіх грішників навернути до Господа Бога, — щоб усі заблукані овечки Христового стада взяти на рам’я та до Христа привести!.. Гірка доля таких християн, що живуть далеко від церкви, без Божого Слова! Бо вони не раз і не знають, який світлий, який милий шлях християнського життя веде до вічної радости, – до вічного щастя в небі! Тоді не раз і найчесніші люди не знають добре своєї Святої Віри, — не знають Божого Закону. — Не знають, як позбутися гріху і як набути Божу Ласку! А коли цього не знають, — то не вміють і по християнському жити. І через те поміж ними мало тоді Ласки та Благословення Божого, а багато гріха. ЗАКЛИК ДО АПОСТОЛЬСЬКОЇ ПРАЦІ 2. Тому то рад би я тепер доповнити свою працю поміж Вами, — рад би ще раз (відай вже в останнє в житті), голосити Вам Святу Євангелію. а) А вже тепер насіння Слова Божого мушу так розкинути поміж Вас, щоб Воно впало на кожне серце, — щоб дісталося до кожного села, — хоч би й як далеко від церкви, — і до кожної хати, де живе хоч би тільки одна християнська душа, яку мені Бог повірив. Бо думаю, що Слово Боже мусить бути з Вами всюди; мусить немов враз із Вами жити... Мусить бути біля Вас і при роботі, і в хаті, і дома, і в подорожі, — і на селі, і в місті. Воно мусить чувати над Вами і вдень, і вночі, — мусить з неба стягати Вам Божу Ласку і Благословення. Воно мусить запустити коріння в саму глибину сумління кожного з Вас, — мусить бути в усіх Ваших думках і бесідах, — у всіх ділах цілого Вашого життя! б) Одначе, щоб те Слово Боже, яке передаю Вам нині оцим письмом, — прийнялося між Вами, — щоб Воно поширилося і принесло овочі, — до цього потребую Вашої помочі. А поміч Ваша, про яку прошу, є ось така: Шукаю поміж Вами людей щирого серця, що, вміючи читати, схочуть, для Божої Слави та помочі й спасіння ближніх, взяти цю книжечку, — цей мій (пастирський) лист, — і занести там, де не заходить проповідь з церкви. Я хочу заложити Вам читальню у кожному селі. Та не думайте, що це така важка річ. Не треба до цього ні осібної хати, ні грошей. Вистачає до цього тільки один із вірних, що знає письмо, тай має щире серце. Нехай візьме цю книжечку, нехай прочитує її іншим, — і нехай заохочує до читання її ще й інших. Тож прошу Вас, Мої Сердечні Браття, поможіть мені у голошенні Божого Слова! Візьміть мою книжечку, — перечитайте її наСАМперед у своїй хаті, — а відтак підіть з нею в село. Читайте її сусідам, на голос, помалу, з увагою. А читайте її найбільше таким, що їх до Бога треба навернути. Ідіть при нагоді й до чужого села, — одного, другого, третього, — і читайте цей (пастирський) лист тим, що їм не міг я проповідати Божого Слова. За таку поміч буду Вам щиро вдячним аж до смерти. А Ісус Христос Благословити Вас буде за таку апостольську працю в цілому туземному житті. А після смерти дасть Вам таку саму нагороду, яку обіцяв Апостолам. Бо, несучи таким способом Боже Слово поміж людей, а до того, даючи такий приклад християнського життя, діятимете як Христові Апостоли. Я вже найшов таких людей з-поміж Вас, що обіцяли мені це зробити, — і думаю, що вже роблять. І маю надію, що у всіх селах найду бодай по кількох християн щирого серця, які не відмовлять мені тієї помочі, про яку оце так гарненько прошу. ВІРА — ТО БОЖИЙ ПРОВІДНИК ДО БОЖОГО ЦАРСТВА А в цій книжечці, яку оце Вам пишу, повчу Вас про те, що є найпотрібнішою річчю для християнина. Покажу Вам Божого Провідника, що веде християнина ціле життя та впроваджує остаточно до Божого Царства. (Коли б я знав, що всі Ви знаєте цього Провідника, — то я й не журився б про Вас!) А тим Провідником, — то Свята Віра. Свята Віра зветься Божим Провідником тому, — що є Наукою, яку приніс нам Ісус Христос із Неба на цей світ, — яку лишив між людьми, щоб за її поміччю показати їм дорогу до Неба. Бо самі зі себе не знали люди, як жити, — і не знали, як після смерти запевнити собі спасіння. Треба було, щоб хтось показав їм дорогу. Тому то САМ Бог навчив людей, що мають робити і як жити, щоб спастися. Порівняння: Наше життя подібне до далекої подорожі. А ми, люди, подібні до того мандрівника, що вибирається в дорогу в далекий, чужий, незнаний край. Багато доріг перед ним: одні у лівому, — другі у правому напрямі. Є між ними й широкі і вузькі шляхи. А щоб потрапити на добру дорогу, муситься мати або провідника, або дороговказ. Так само і в нашому житті: Є перед нами широка дорога, — дорога розкошів та приємностей, — дорога гріха. Є й інша — вузька, терниста та камениста дорога. То дорога праці і обов’язків. Перша веде у вічну погибіль, — друга до вічного спасіння. Бог дав вправді людині розум і сумління, наче двох провідників, — але на шляху до вічности вони ще не вистачають. Бо самі вони з себе цілковито не знають, що нас жде після смерти. Людський розум не може власною снлою добре пізнати Бога і Його Святої Волі. — Тому не знає, як подобатися Богові, — як Йому служити і як заробити собі на вічну нагороду. Те все речі, що перевищають силу нашого розуму. І якщо Бог не дав би нам третього провідника, Святої Віри, яка просвітила розум, то ми ніколи не могли б дійти до спасіння. Так! Без Віри нема Спасіння! А щоб Ви знали все про Святу Віру, — то я Вам ось розкажу: А) по перше: де треба шукати цього Святого Провідника? Б) по друге: як Його пізнати? В) по трете: як Його держатися, щоб за Його проводом дійти аж до самого Бога? А) КАТОЛИЦЬКА ВІРА — ТО ПРАВДИВА ВІРА ІСУСА ХРИСТА ДЕ ШУКАТИ ПРАВДИВОЇ ВІРИ? 1. Божого Провідника — Святу Віру, треба шукати там, де Його Ісус Христос для людей полишив; лише там можна Його найти, де він із наказу та волі Ісуса Христа Находиться. А де ж полишив Ісус Христос Святу Віру? Зложив ЇЇ у Своїй Святій Церкві. САМ Божий Син зійшов з Неба на нашу землю і народився справжнім чоловіком із Пречистої Діви Марії, щоб нас навчити Божої Правди. Але не надовго позістав між людьми. Бо вже після 33-літнього побуту на землі віддав своє життя за наше спасіння. — Прийняв на себе страшні муки і смерть на хресті, щоб тією жертвою свого життя перепросити загніваного Бога та привернути для нас Його Святу Ласку. А після Святого Воскресіння з мертвих вернувся до Свого Небесного Вітця, звідки був до нас прийшов. Та відходячи від нас, не міг із собою забрати назад своєї Святої Науки, без якої нема для нас спасіння... Її, — Святу Науку, — Святу Віру, мусів полишити поміж людьми, — і то так, щоб із Неї нічого не затратилося. І щоб кожний, навіть і найпростіший та неграмотний християнин міг знайти і пізнати цілу Його Науку. Як же ж це Він зробив? ОСНУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЦЕРКВИ 2. а) Перш усього вибрав Собі Ісус Христос дванадцятьох Апостолів, яким передав свою Святу Науку. Впродовж трьох років САМ їх учив і все докладно та й виразно поясняв. Своїм Апостолам повелів разом держатися і не різнитися в Науці, — а людям переказувати точно ту саму Науку, яку їм передав. — До свого гурту поручив їм приймати й інших людей, які мали, після них, далі розсівати зерно тієї самої Науки по світі. б) А щоб Апостоли держалися разом, — і щоби враз із тими, що їх мали приймати до себе, становили одно товариство, — одно святе братство, — то з-поміж них вибрав одного старшого, якого поставив головою цього братства. А через цього то (вибраного на голову) Апостола, — а ним був Святий Петро, — передав Спаситель для всіх дальших Його наслідників усю власть, яку полишив Своїй Святій Церкві. Як у хаті господарем є той, що має ключі, — так і в Святій Церкві господарем став той, що йому Христос віддав ключі. Отже, з повищого Ви дізналися, що Апостоли, зв’язані сильно з собою в одну святу громаду Святої Церкви, мали голосити Науку Ісуса Христа по цілому світі. А враз із ними, тай відтак, після їх смерти, голосити її мали ті, що пристали до них. Та поміж ними заєдно мусів бути один старший понад усіх. Бо інакше була б Свята Церква вже в короткому часі розбилася. А й святі ключі, що їх передав Ісус Христос Святому Петрові, завжди мусіли зберігатися в руках одного, — бо інакше не було б у Церкві ніякого ладу. Тому то, після смерти Святого Петра, перейшли ті ключі до рук того, що наступив після нього, як Його наслідник. в) А таким кожночасним наслідником Святого Петра є єпископ того міста, у якому Святий Петро жив і умер, — і в якому справував уряд єпископа, — то значить єпископ міста Риму. Отже, кожночасний єпископ Риму держить ключі Святої Церкви і має найвищу владу над уСІМа єпископами та вірними світу. Таким то способом оснував Христос Святу Церкву та повірив Їй Свою Науку. СИЛА ЦЕРКВИ 3. А що Христова Наука призначена для всіх людей, які коли-небудь житимуть на цьому світі, — для всіх народів цілого Світу і по всі часи, — тому Свята Церква мусить перетривати всі часи і всі бурі. — Мусить стояти на такій твердій скелі, щоб і ціле пекло не могло Її завалити! Порівняння: Ісус Христос порівнює Свою Церкву з тривалою і сильною будовою. А сила і тривкість будови залежить найбільше від основи, на якій стоїть. Хата, що стоїть на піску, легко завалиться, — бо основа слаба. Вітер, дощ, вода, — легко підірвуть таку підвалину і хата розпадеться. Але коли хата має сильну підвалину з каміння, — тоді твердо стоїть і легко може опертися бурі тай найсильнішому вітрові. Ніщо їй тоді не пошкодить! Не впаде, бо основана на камені! (Мт.7, 25). Так само мало бути і з Христовою Церквою. Щоб Вона була сильною і могла перетривати всі вітри і бурі, — і щоб ніколи не розпалася, треба було дати Їй таку Підставу, — таку Підвалину, на якій мала б стояти вся Її непохтина могутність. А що ж є саме тією підвалиною Христової Церкви? Що ж то за така сильна, — незрушима скеля, що мала піддержувати силу цілої Церкви? Отже, САМ Христос, Премудрий Божий Будівничий, вчинив такою скалою одного зі Своїх Апостолів. І наділив Його такою силою, — і дав Йому таку владу, — що через цю силу і владу стався цей вибраний Апостол незрушимою основою цілої Церкви. СКАЛА, НА ЯКІЙ ЗБУДОВАНА ЦЕРКВА 4. А щоб ніхто ніколи й не сумнівався навіть, що в руках одного чоловіка може бути на світі така сила і така влада, на якій стоїть ціла Церква, — і щоб усі добре це знали та розуміли, що людина, Богом наділена тією силою і владою в Цервкві, має бути основою, — підвалиною, — скалою Церкви, — то чоловіка цього назвав Христос таки просто: „каменем". Отже, вже тією самою назвою (одного з Апостолів) ясно показав Спаситель, ким мав бути цей Апостол у Церкві. Уже в першому менті, як тільки до Ісуса Христа приступив брат Андрея Первозваного: Симон, син Йони, — Христос поглянув на нього і сказав: Ти є Симон, син Йони, — а відтепер назвешся: «Камінь». (У сирійсько-арамейській мові, якою Христос говорив: „Кифа", — у грецькій, якою написані були Євангелії: „Петро", — по нашому: — „Камінь". (Пор. Йо. 1, 42). Христос звичайно предсказував речі незвичайної ваги. Не читаємо в Євангелії, щоб щось дрібного предсказав. Предсказував між іншим Свою смерть, збурення Єрусалиму, установлення Святих Тайн, — предсказав теж і цю переміну назви Симона, на назву: «Петро», або: «Камінь». Отже, видно, що ця переміна не мала бути чимсь пустим, — а навпаки: чимсь дуже важним. І справді, не було важнішої хвилі понад ту, в якій Христос перемінив ім’я «Симон», на ім’я «Петро». Бо тоді, говорячи про оснування Своєї Церкви, про Її тривкість та силу, звернувся Ісус Христос до Святого Петра з такими словами: „Я тобі кажу, що Ти єси Петро, і на цій скалі збудую Мою Церкву і ворота пекольні не переможуть Її". (Мт. 16, 18). Будову Святої Церкви зв’язав Христос із Апостолом Петром так, як будівничий в’яже хату з її основою. Петро став для Церкви тим, чим підвалина для дому. Де Церква Христова, — там мусить бути й Петро, — а де Петро, — там і Церква. Він силою і тривкістю Церкви, — через Нього й ціле пекло Її не переможе! ХРИСТОС ДАС НАЙВИЩУ ВДАСТЬ ПЕТРОВІ 5. Одначе тим уСІМ не був Петро САМ зі себе — то значить як смертельний чоловік. Тим уСІМ став Він із установи Христа, — через владу і силу, яку дає Йому Христос. (І коли б кому-небудь іншому був передав Христос ту саму владу, то і той був би саме тим каменем — основою Церкви). Петро, — як смертельний чоловік, — помер. Але не могла померти — то значить затратитися в Церкві та влада, на якій опирається Церква. Не могло бракнути людини, яка після Петра стала б основою Церкви! А тією людиною був заєдно кожночасний наслідник Петра, — єпископ того самого міста, де Петро був першим єпископом, — Папа Римський. Отже, від самого початку Церкви, аж до наших часів. — і по кінець світу, — мусіла заодно бути, — була, є і буде та сама влада і сила, яку Христос передав Петрові, — а через яку став Він основою Церкви. І ця саме влада була завжди в руках Святіших Отців, Папів Римських. Один наступав після другого, — а вмерло їх досі (то значить до 1900 р.) 256. А тепер (в 1900 р.) є з ряду 257-ий Папа, що держить владу Святого Петра у своїх руках і називається Лев. А є він тринадцятим Папою цього імени, — отже Лев ХІІІ. Всі єпископи цілого світу, завжди, у всіх часах признавали цю найвищу владу Римським Папам. І зі всіх кінців світу, — з далекого Сходу і Заходу писали до єпископів Риму листи, в яких, відкликуючись на найвищий уряд Папів у Церкві, засягали ради у трудніших справах, або предкладали спірні справи до вирішення. Інші знову єпископи, безправно зложені зі своїх престолів, жалілись перед Папами на заподіяну кривду, а одержавши відтак задоволення від Римського Престолу, верталися назад на свої Престоли, впроваджувані на них зібраними на Синоді єпископами даної провінції. Приклади: Так наприклад, писав до Риму александрійський єпископ Діонисій, засягаючи ради у Папи Сикста II (Істор. Церкви Евзеб. VII, 9.). З далекого Сходу їздив до Риму Полікарп, єпископ Смирни, щоб тут вирішити різні спірні питання. Василій Великий, боліючи над сумним станом Церкви, загроженої єрессю Аріян, просить Папу Дамаза, щоб сам вглянув у ці справи та вислав своїх повновласників, які привернули б у Його імені порядок. (Лист LХХ і LХІХ, 1). Йоан Золотоусгий, безправно зложений із престолу, відкликується до Папи Інокентія Ш (Палядій, Життя Хризостома). Теодорет, єпископ Єфезу, просить у Папи Льва помочі й відкликується до Його найвищого трибуналу (Листи Теодорета, ч. 113). Євстатій, зложений із престолу, удається до Папи Ліберія, а одержавши від нього потвердження, предкладає його Тіяненському соборові і вертається на свій престол. Атанасій Великий їздить до Риму і перед трибуналом Папи Юлія представляє свою справу. Знову ж єпископи, наука яких видавалась іншим непевною, виправдуються перед Папами Римськими з поставлених їм закидів. Так напр. Оріген, пише до Фабіяна (Евзеб. Істор. Церкви VI, 36), а Діонисій, єписк. Александрії до Папи Діонисія (Атанас. Вел.: Письмо про науку Діонисія). А скільки то разів постала була в Церкві якась нова єресь, — то завжди Папи Римські осуджували її, як противну Науці Христа. Вони скликують вселенські собори і самі, або їх легати, проводять ними. Потверджують, або й відкидають провінціональні собори, — потверджують єпископів, — установляють нові престоли, — словом: у всіх церковних справах мають найвищий, рішальний голос. (Про це все згадую лише кількома словами, — бо, щоби вповні з’ясувати, як то Ціла Соборна, поширена по цілому світу Христова Церква, у всіх часах признавала цю найвищу владу Папів Римських, і як, зі своєї сторони, єпископи Риму користувалися нею, — то треба би хіба рік по році переходити цілу історію Церкви). ГОЛОВА ЦЕРКВИ, — ЯК КОНЕЧНА УМОВИНА Бо, й зрештою, якже ж могло б бути інакше? Якже ж могла б Христова Церква не мати голови, не мати одного найвищого пастиря всіх християн? Сила кожного товариства й кожної громади полягає саме в цьому, що всіх вона в’яже в одно. А не міг же Христос не в’язати Апостолів в одну громаду, коли висилав їх у світ! Бо, розійшовшись по світі, були б вони цілковито відокремились від себе, — коли б не лучив їх був Той, що між уСІМи був першим і заступав на світі Христа! А оскільки більше треба було тієї голови, коли після смерти Апостолів число їх наслідників росло! Порівняння: В кожному товаристві людей бачимо одно: Де нема голови, там нема ладу, ні сили. Військо, яке не має полководця, є розбите. Громада без голови розходиться, — а родина без голови ділиться. Ба й в товариствах з переминаючими й маловажними завданями, мусить бути голова, якщо має бути в них лад і сила. А що ж говорити про таке військо, що складається зі всіх християн, — про громаду людей, що розсіяні по всіх краях цілого світу, — про таку родину, що любов’ю з’єднати має усіх людей! Бо як же ж могла б Христова Церква сповнити своє завдання, коли б не мала тієї сили, яку дає єдність?! А яку ж іншу може мати єдність, як не єдність організації влади! А чи можлива така єдність без голови? Отже, ні! Неможлива. Без голови, що в’яже всіх у одно, церква Христова ніколи не могла б мати тієї сили, якої потрібно Їй до праці над людством; була б будовою, збудованою на піску. А з’єдинена під видимим головою: Папою Римським, є Христова Церква тим тілом, що може перетривати всі часи. І таким чином може переховувати та передавати людям Науку Ісуса Христа. ХРИСТОВА ЦЕРВКВА — НЕПОМИЛЬНА 7. Отже, Своїй Церкві, і то Їй Єдиній, — передав Ісус Христос Свою Науку. Вона Єдина зберігає Його Божественну Правду незміненою! У голошенні тієї Правди не може Вона помилитися. Бо від Ісуса Христа одержала Вона в тій цілі спеціальну поміч Святого Духа, — і то на всі часи! І ця поміч Святого Духа стереже Її від усякої помилки у подаванні Божої Науки. Ця поміч Святого Духа була потрібна й Апостолам та єпископам: без Неї легко затратилось би було щось із цілости та повноти Христової Науки. Слабі і помильні люди легко були б не зрозуміли, або не запам’ятали собі, як слід всього того, що містилося в Христовій Науці. Були би теж може різнились у толкуванні Божої Правди і люди не мали б були певности, чи є де захована Ціла, Повна, Незмінна Наука Ісуса Христа. Отже, вже тим самим, що Христос наказав Своїй Церкві голосити Божу Правду, а людям поручив повинуватися Цервкі так, як Собі Самому, — вже тим самим наче зобов’язався Він дати Церкві ту поміч, без якої могла б Вона помилятися. Бо лише таким чином, — бо лише так, даючи Апостолам Свою поміч, — Свого Духа, міг бути Христос певним, що вони не змінять Його Науки. І тільки з такою певністю міг був сказати до Апостолів: «Хто вас слухає, мене слухає, — а хто вами погорджує, мною погорджує» (Л. 10, 16). „А коли (хто) Церкви не послухає, нехай буде тобі як поганин і митар" (Мт. 18, 17). а) І цю поміч Христос Апостолам дійсно дав. А до того ще й обіцяв (перед Своїм Вознесінням), що з ними не розстанеться вже ніколи, — що аж по кінець світу позістане з ними. То значить: не тільки з Апостолами, але і з їхніми наслідниками. «Я з вами по всі дні, — до кінця віків!» — сказав. (Мт. 28, 20). І, виконуючи Свою обітницю, зіслав Спаситель, десять днів після Вознесіння, Апостолам Святого Духа, Духа Правди, що «навчив Апостолів усякої Правди» (Йо. 16, 13). То значить: дав їм силу зрозуміти Науку Ісуса Христа і Її вірно передавати всім людям. Без тієї Божої сили були б могли Апостоли помилитися і змінити Науку Ісуса Христа. І могли б були вчити зовсім чогось іншого, як Христос учив! А з Тією Силою Божого Духа вже не могли милитися. Бо їх уже САМ Дух Святий стеріг від усякого блуду! З Тією Силою мали вони вже право домагатися від людей послуху і, покликуючись на слова Христа, сказати: „Хто нас слухає, Христа слухає! " Без тієї сили Христова Церква була б могла затратити передану Їй Науку та розминутися зі Своєю Метою. А з Тією Силою могла вже тривати навіки! Ця Сила та Поміч Святого Духа була з Апостолами і тоді, коли голосили людям Євангелію, — і тоді, коли передавали свою Науку людям не усно, а письмом. Тому то ми з віри уважаємо Святим Письмом і ті листи, що їх Апостоли писали до вірних. Бо знаємо, що і в тих письмах не може бути ні найменшої похибки, — що кожне слово в них Правдиве і Святе, — бо надхнене Святим Духом. б) Після смерти Апостолів, Уряд проповідання Божого Слова та Поміч і Силу Святого Духа, що прив’язані до цього Уряду, переняли в спадщині єпископи. (Бо при Уряді проповідання Божого Слова мусить бути завсіди поміч Святого Духа: без Неї не було б можливим подавати непомильно Христову Науку! А що Наука Христа має тривати Незмінною по всі часи, — тому заєдно мусить над Нею чувати Святий Дух, щоб вона в нічому не змінилась, або й зовсім не затратилась). Одначе наслідники Апостолів не одержали Святого Духа в такій самій мірі, як самі Апостоли. Апостоли дістали Його у виді вогненних язиків і в такій мірі, що з надхнення Святого Духа говорили всілякими мовами. І САМ Дух Святий об’явив їм Науку, яку мали голосити. І кожний з них мав дар непомильности. А після смерти Апостолів, наслідники їх, єпископи, не діставали вже окремого Об’явлення від Святого Духа. Бо Боже Об’явлення враз із Апостолами вповні закінчилося; дальшого Об’явлення й не треба було, бо все людям було вже виложене. Тоді треба було тільки одного: Щоб наслідники Апостолів повтаряли їх Науку і Її людям належно пояснювали. Бо не раз люди не знали, як треба розуміти Науку Ісуса Христа, чи Апостолів. Отже, тоді обов'язком і завданням єпископів було вияснити змисл тієї Науки. Але і до цього треба було єпископам помочі Святого Духа. Бо Наука Ісуса Христа й Апостолів є така висока та глибока, що людський розум не може всього з неї зрозуміти. І нераз одну і ту саму річ, одні так поясняють, а другі зовсім інакше. Отже, й з тієї то причини подавав заєдно Святий Дух єпсикопам поміч, якої їм треба до проповідання Святої Віри. Але не кожному зокрема! Бо дар непомильности не є потрібний кожному єпископові зокрема. Вистачить, аби всі разом мали той дар тоді, коли спільно нараджуються над Святою Вірою та Її Змислом. А кожному єпископові зокрема вистачає вже те, що (- признаючись до Церкви та опираючись на всіх інших, -) голосить ту саму непомильну Науку, що і всі. Один-другий єпископ може й відступити від спільної Науки. Тоді попадає він у блуд і відступає від Тієї Помочі та Сили Святого Духа, з якої всі інші користають. І не раз уже бувало в Святій Церкві таке, що один, або й більше єпископів відступали від загалу всіх єпископів і приступали до якоїсь єретичної науки. Таке було наприклад в четвертому столітті після Христа, коли єретик Арій став голосити безбожну науку, що Христос не є Богом. Отже, і тоді й поміж єпископами Христової Церкви найшлися, на жаль, люди, що, відірвавшись від Науки Церкви, пристали до єретичної науки Арія. І тоді Христова Церква, — то значить всі єпископи враз із Головою Церкви, Папою Римським — зібралися на Вселенський Собор до Нікеї (325 р.) і вияснили всім християнам, що Боже Об’явлення треба розуміти так, що Богочоловік Ісус Христос є Правдивим Богом. І як справжній Божий Син є „Єдиносущним Отцу“... У цьому виясненні Церква була непомильною. А зблудили ті єпископи, що тоді не держалися Святої Церкви. І так заєдно, — аж до наших часів: Кожний єпископ зокрема може відірватись від усіх і помилятись, — але всі разом є завжди непомильними! в) Свята Церква становить одне тіло. А Єдність ця усіх єпископів цілого світу полягає в цьому, що вони мають одного верховного начальника і з ним спільно злучені. Інакше кажучи: визнають Папу Римського видимим головою Церкви і Намісником самого Ісуса Христа на цьому світі. Отже, навчаюча Церква на цілому світі. — то значить всі єписопи Христової Церкви, є лише остільки непомильними, оскільки є зв’язані в одно, — оскільки становлять одне тіло, — одну єдність. Отже, єпископи, всі разом зібрані, непомильними є саме через той зв’язок, що їх лучить. А тим зв’язком — є Папа Римський і незрушима та непомильна у Своїй Науці ціла Церква, — оперта на твердій скалі Петра. г) Святий Петро і Його наслідники, силою особливішого Божого Провидіння, є призначені до того, щоб бути тим лучником, що лучить Цілу Церкву в одно, — щоб бути тією скелею, на якій основана Непомильна Церква, — щоб бути утвердженням у Вірі для всіх єпископів світу. „Я молився за тебе (- каже Христос до Святого Петра, -) щоб не ослабла твоя віра, а ти, колись, навернувшись, утверджуй своїх братів.“ (Л. 22, 31). Назначений на таку підпору Святої Віри, мусів мати Святий Петро якусь особливішу Божу поміч. Бо річ очевидна: сильнішим у Вірі та Науці мусить бути той, що має других утверджувати! А Поміч Ця і Сила не могли тривати при Петрові лише до його смерти. Бо Вони потрібні Церкві так довго, як довго має тривати навчання Святої Віри. Отже, й після смерти Петра не запалася та скала, якою був Свят Петро; — отже, й надалі непохитно стоїть стовп Віри, яким був Свят Петро. А тим стовпом і утвердженням Віри, став після Петра й кожночасний його наслідник. І по кінець світу Незрушимим стоятиме Стовп, — а на Цьому Стовпі опиратись буде Наука Свят Віри! Отже, вправді одному-єдиному Святому Петрові, з-поміж усіх Апостолів, дав Христос дар непомильности, — але так, що цей дар перейшов опісля на його наслідників. І тому то: один із усіх єпископів цілого світу, а саме: наслідник Петра і намісник Христа на цьому світі, є непомильним, коли подає Науку Віри і Обичаїв для Цілої Церкви, як Учитель. Отже: коли Папа Римський, Пастир і Учитель цілого християнського світу, силою своєї найвищої Апостольської поваги подає Науку Віри та Обичаїв, як об’явлену та обов’язуючу для Цілої Церкви, — тоді силою Божого Провидіння і Помочі, обіцяної йому в Петрові, має він ту саму непомильність, котрою Божественний Спаситель наділив Свою Церкву при подаванні Науки Віри та Обичаїв. Тоді й такі рішення Пали Римського вже самі з себе не можуть бути очевидно змінені. І потвердження Церкви не потребують. (Соб. Ватик. Сес. IV, розд. 4). З цього всього бачите, Мої Милі Браття, що Святу Віру, Ту саму Цілу й Повну Віру, що Її полишив людям Ісус Христос, треба християнам шукати у Правдивій Христовій Церкві, — а нею є поширена по цілому світі соборна, то значить загальна, католицька Церква. Б) ЗНАМЕНА ПРАВДИВОЇ ВІРИ ДВІ ОСОБЛИВІШІ ПРИКМЕТИ СВЯТОЇ ЦЕРКВИ 1. А по чому саме пізнати справжнього Божого Провідника, — Правдиву Святу Віру? — спитаєте. Отже, коли я Вам уже сказав, Мої Милі Браття, що саме в Христовій Церкві мають християни шукати певної і Правдивої Науки Христа-Спасителя, —- то мушу ще виложити Вам, яким способом мають християни розпізнати Правдиву віру від такої, що в ній неповно, або невірно представлена Наука Ісуса Христа. Правдива Віра мусить бути позначена Святими Знаменами, по яких може пізнати Її кожний християнин, як Божу Віру і по яких відрізнити Її може від інших, неправдивих. Бо так само, як у кожній речі є знаки, по яких можна пізнати, чи дана річ є добра, чи зла, — так і в Церкві: Кожний християнин мусить знати (і то не лише для себе, але так, — щоб і другим це сказати), котра Віра, — котра Церква добра і Свята, — і чому?! Бо, як знаєте, є на світі всілякі віри, що звуть себе „Христовими". І всякі Церкви, які кажуть, що походять безпосередньо від Ісуса Христа. Тож з-поміж усіх тих Церков і Наук треба розрізнити, котра з усіх Церков є саме тією, що її направду оснував Христос, — і котра Наука точно і вповні є тією самою Наукою, що Її полишив людям Ісус Христос. Словом: Треба пізнати, котра Церква є Правдивою Христовою Церквою. І Ви самі, Мої Милі Браття, коли з увагою, а до того ще й по кілька разів (бо то речі трудні), прочитаєте собі те, що я в цьому листі написав, то вишукаєте кілька таких знаків, по яких зможете пізнати Правдиву Церкву. Ось такими знаками є і голова, і скеля, і ключі, про які я Вам щойно розказав. І кожний християнин, розважаючи це все, може вже пізнати, що та Церква є Правдива, яка має видиму голову, — що збудована на скелі, яка віки цілі має перетривати, — що має від Христа ключі Царства Божого, — що є призначена для всіх народів цілого світу (і звідси то зветься грецьким словом „католицькою" то є загальною) — що в простій лінії походить від Апостолів, — що є Свята, бо веде до Божого Царства, — що є Одною Божою Церквою на цілий світ (бо ж Христос двох Церков не оснував!). І тому, що ці всі знаки Ви легко собі самі вишукаєте, — тому не буду довше про них писати. Зі всіх цих знаків виберу тут тільки два, на які зверну Вашу увагу. Хочу Вам сьогодні виказати, що хоч Правдива Христова Церква обіймає цілий світ і є міжнародньою (космополітичною) Церквою, — то знову з другого боку є Вона для кожного народу такою своєю, — такою питомою, — як нею ніяка інша загальна інституція й не потрапить бути... ХРИСТОВА ЦЕРКВА — ЯК МІЖНАРОДНЯ ІНСТИТУЦІЯ 2. Христова Церква є і мусить бути міжнародньою інституцією, — католицькою. Бо Вона має за мету спасіння всіх людей, — добро всіх народів на цілому світі і по всі часи. А працюючи так над поступом, культурою та просвіченням цілого людства, мусить мати, і очевидно має, відповідно до Своєї мети достосовану і Науку, і організацію, і засоби. а) Христова Церква стоїть на Правді і веде до загального та всестороннього добра. Бо ж хіба Віра та Божа Ласка, — Правда, та справжня просвіта і культура — то речі загально міжнародні(космополітичні). — то добра, до яких усі мають право і яких ніхто, ніякий чоловік, і ніякий народ, не має права монополізувати тільки для себе. Своїми засадами, як безоглядною Правдою, підноситься Свята Церква високо понад змінчивості часів та ріжниці країн і народів. Вона завжди держить провід, а ніколи не дасться провадити... б) Люди, що не розуміють Католицької Церкви, закидають їй, що Вона, улягаючи впливам заграниці, не може відповісти як слід нашим народнім потребам. І ці люди уважали б може чисто народню Церкву ідеальною Церквою. Та забувають вони хіба, що й усі ми улягаємо, — завжди і безоглядно улягаємо, — заграничним впливам культури, науки і освіти. Так, що відтягнутися від цих впливів, значило б не йти з духом часу та за поступом людства. Зрештою й САМ розум каже приймати всі загально людські здобутки, які ведуть до поступу Правди і добра. Хто хоче Христову Церкву спровадити до ряду чисто народніх організацій, той забуває на Боже оснування Церкви, — і не розуміє Її по християнському. Церква є прецінь організацією не людською, а Божою! Установив же Її САМ Воплочений Бог! А людство мусить приняли Її такою, якою Вона є, — або: — зовсім Її не приняти... Можуть люди наслідувати цю організацію. Але, якщо пропустять у цьому наслідуванні щось, що належить до Її істоти, тоді діло їх буде вже людським, а не Божим! в) А до єства Церкви належить, щоб була загальною, католицькою... Церква, зрозуміла як інституція чисто національна, що обіймає тільки один нарід і відлучує його від усіх інших, стає орудником до піддержування роздору, підсичує національні пристрасті та помагає до гнету інших націй. Вона веде до боротьби, а не до миру, — до розлуки, а не до з’єдинення, — отже й не є Христовою Церквою! г) А наша Церква не така. З одного боку держить Вона в руках загально людський і Божий Престол Об’явленої Правди та загальної любови, — а з другого: так дуже зближається до нашого народнього добра та стається такою нашою, рідною, українською, — що в ній на кожному кроці пізнаєте свою рідну матір... Вона й нині має ту саму Божу Силу, як і колись! Як і тоді, коли приневолила римських цісарів поклонитися Христові та зректися поганської власти над людським сумлінням — як і тоді, коли у всіх майже державах знесла, хоч і не нараз, неволю та підданство, — коли просвітила темні орди варварів і зберегла Науку від знищення... Вона має й нині ту саму силу, що і потішає конаючого невільника, африканського мурина та любов’ю просвічує первісних американських індіян, — що виступає на цілісінькому світі в обороні вбогих і слабих та підносить безнастанно протест проти кривдження і визискування їх, — що й найбільшим вельможам і царям світу не вагається, як цього треба, сміло кинути в лице закид безправства та несправедливости, — що накидує свій ублагороднюючий вплив цілому людству від дев’ятнадцяти віків, а зовсім не улягає чужим впливам... Такою була католицька Церква від початку, — такою й полишиться по кінець світу. Бо такою є Вона з Божої Установи. д) А все, що одержала з Божої Установи, — все те незміненим задержує. І ніколи нічого з цього не змінить, — бо не може змінити! Не може змінити ні Своєї організації, ні Своїх Святих Тайн, ні своєї Науки... Її єрархічна організація може приймати нові форми, — може пристосовуватися до потреб різних часів і народив, зміняючись у поодиноких, зовнішніх речах, — але САМа в собі заодно лишається тією САМою, якою була в хвилі оснування Спасителем. Порівняння: Як столітній дуб зовсім не перестає бути тим самим дубом, хоч і як дуже розрісся, — хоч і як глибоко запустив своє коріння та широко розложив своє галуззя, — так і Церква: незвичайно розрослася на цілому світі впродовж дев’ятнадцяти століть, — а заєдно є тією САМою. І заєдно подає ту САМу, незмінену Науку. Вправді розвиває Її, чимраз основніше пояснює Боже Об’явлення і застосовує Його до життьових відносин людей, яких учить, одначе змінити Її не може! ХРИСТОВА ЦЕРКВА — ЯК НАРОДНЯ ІНСТИТУЦІЯ 3) У всьому, що до істоти Церкви не належить. — в цілій своїй людській ділянці, — пристосовується Вона до людей. І тоді стається такою людською, — такою народньою, як ніяка інша народня інституція... а) Бо перш усього проповідає до людей їхньою власною, рідною мовою. Також на народню мову перекладає свої загально людські твори: Святе Письмо і твори Отців. А будучи САМа Скарбницею та Опікункою наук, накликує до них усіх Своїх вірних і вже тим самим причиняється до незвичайного розвою народньої культури і письменства. б) Крім цього від усіх домагається справедливості! Веде всіх до Любови! Кожній суспільності помагає до зрівноваження різнородних елементів і лучить усіх у праці для добра Батьківщини. в) Усуваючи і поборюючи далі все те, що противиться природним законам і шкодить людству, — причиняється в кожному народі до морального здоров'я, — а посередньо й до розвинення усіх народніх сил. г) часом теж, як напр. у нас, застосовуючи Своє богослуження до народньої мови, стається іще й під цим оглядом силою національної культури... д) Церква склонює людей до будування та украшування Божих храмів за поміччю мальовил і різьб. І тим способом причиняється до розвитку народнього будівництва та красних штук, якими ублагороднює людей. А послуговуючись при богослуженнях співом, помножує тим способом багатства культури й штуки. Словом: Для всіх народів, — у всіх напрямах є Церква справжньою Матір'ю. І ми, Українці, обняті любов'ю католицької Церкви, завсіди находили у Ній свою рідну матір. Такою рідною, такою українською була і є Вона для нас, що ми часом майже забуваєм що є це загальна, католицька Церква, розсіяна по цілому світі... І тепер, Мої Милі Браття, є Вона нашою рідною Матір’ю. І в Ній, як у ніякій іншій Церкві, можемо найти величезну поміч для розвою нашого, народнього життя, — для всіх наших суспільних сил... е) 3 кожної проповідниці проповідає наша Церква народньою, українською мовою, — виховує наші діти в українському, народньому дусі, — вчить нас любити свою Батьківщину, — наказує нам держатись свого східнього обряду, в церковнослов'янській мові, просвічує наш народ, несучи йому освіту навіть в найбільш занедбане село, — вчить тверезости і моральности, згоди та любови, відтягає людей від процесів, підпирає в кожному селі всяке добре діло, чи просвітнє, чи економічне, — всюди дбає про добро нашого народу. — Словом: На кожному кроці є нашою справжньою Матір’ю. Хто шукає Материнської Любови й Опіки для народів, той напевно найде Її тільки в католицькій Церкві. Так само, як хто з любови для Ісуса Христа шукає Його у своєму житті, — той найде і Його і Правдиву Його Церкву. Бо в Ній все веде до Христа, — все ублагороднює, — все підносить і освячує людей. ХРИСТОВА ЦЕРКВА — СВЯТА Й ДО СВЯТОСТИ ВЕДЕ 4. Бо Вона ціла свята. І Її Божественне оснування, і Її Наука, і Її Святі Тайни. а) Люди, що належать до Неї, можуть і не бути святими, — очевидно, з власної, недоброї волі. Але Її святість не від людей залежить! Не люди освячують Її, а Вона людей! Вона їх до святости веде. Все, що Церква має з Христового Установлення, — все, що становить Її єство, — все є Святим і веде до освячення. І обряди, і всі зовнішні форми, — проповіді і всі церковні науки, — як і теж всі порядки в Церкві. А передусім святими с всі Святі Тайни. Бо освячують сумління і людську душу. б) Та нам, Вашим Пастирям, не вистачають, Мої Милі Браття, хоч би й які гарні порядки. Нам іде про Вашу святість! Ми у своєму проводі, який Вам даємо, не розказуємо і примусом не тягнемо. Зі свого обов’язку хочемо Вас провадити до Вашого власного добра — тільки любов’ю. Бог поставив нас сторожами того добра і за це перед Ним віповідатимемо. Тому дбаємо про нього, як про своє власне, — тому працюємо для нього, як для свого... А тим добром Вашим, яке бережемо, — то сумління, — то святість Ваша. Ви може часом і не розумієте цього добра. Часом і не вмієте оцінити, яким то щастям для людини, якою то силою у житті її є саме чисте, вільне від гріхів, сумління та християнська чеснота. І самі може часом не здаєте собі справи з того, яким то нещастям для чоловіка зійти з правої дороги та бігти за пристрастю на вічну погибіль! Тому не уставатимемо у праці над Вами, доки не доведемо Ваших душ до тієї християнської святости, яка є метою нашого життя. А праця наша над Вами, — то Знак для Вас, що промовляємо до Вас в імені Христа. Що праця наша є працею Правдивої Церкви Христа, — Його Святої Церкви. в) Погляньте ж на овочі тієї Святої Церкви поміж людьми! Загляньте до манастирів, де Богові посвячені дівиці, жертвуючи себе самих, потішають конаючих, або в любові виховують дітей. А ті святі дівиці зродала саме Церква. Загляньте до сповідальниць, до яких тисячі людей грішниками приступають, а праведниками від них вертаються. І в тій сповіді (як вона відбувається у нас) найдете Знам’я Святости, — знам’я, яким наліховане все, що існує в Христовій Церкві. Послухайте Наук, які голосяться по наших церквах, — а найдете у них і в спасенному Їх впливі на вірних щось з Духа апостольства та Святости, — Духа, яким націхована ціла Христова Церква. Прислухайтесь теж із якою вірою та любов’ю співає нарід перед виставленими Святими Дарами пісню „Святий Боже“! — А й тут найдете відблиск святости! Вгляньте ще й у домашнє життя християнської родини! А й тут завважите сліди того впливу святої Церкви, під який підпадають люди. Вглибіться ще і в тайни християнської душі! І тут теж осягнете зрозуміння, чим повинна бути, й чим є Церква для людини. І в собі самих можете і повинні Ви, Мої Браття, найти те проміння святости, якою промінює Церква на всі сторони світу, — яка просвічує і загріває всі щирі серця. Тож ідіть за тим Промінням! Просвічуйтесь та загрівайтеся Тим Світлом і Тим Теплом, що ним промінює Свята Церква! Шукайте святости, освячуйте своє життя, освячуйте всі свої діла, — а напевно дійдете до глибокого переконання, що наша Церква, — то Христова Церква. Бо Вона свята і до святости веде! ЧИ ІНОВІРЕЦЬ МОЖЕ БУТИ СПАСЕНИМ? 5. Хто з Вас добре зрозумів ту науку, яку я Вам виложив у двох перших частинах цього листу, — той без сумніву навчився так високо цінити Святу Віру, (т. зн. Науку, яку Господь Бог об'явив, а Свята Церква подає до вірування), як своє власне спасіння. Бо пізнав, що ця Віра є Єдиноспасаючою. Але і той, що католицької віри не знає, а живучи в іншій вірі та заховуючи всі її приписи, свято та щиро переконаний, що ця його Віра Правдива, — той теж за Ласкою Ісуса Христа може бути спасеним. Бо серцем він належить до Соборної, Загальної Христової Церкви. А належить до Неї через цю саме добру волю виповнити все, чого Бог від нього домагається. Отже, ні одній людині, — чи нею буде жид, чи поганин, чи якийсь інший чоловік, що ревно визнає якусь релігію, — хоч відірваний від католицької Церкви, — не відмовляє Бог Своєї Ласки, коли та людина, у своєму положенні, якнайліпше сповняє (як лиш може і вміє) Божу Волю. А БЕЗБОЖНИК? 6. Одначе хто знає Правдиву віру, а її не держиться, — для такого нема спасіння! Бо він зійшов з правої дороги, яку знав, та, відступаючи від Віри, тяжко згрішив. І той гріх не буде йому відпущений, аж доки не вернеться назад до Правдивої Віри. Бо поза Єдиноспасаємою католицькою Церквою нема для нього спасіння! А таким саме є Ваше положення, Мої Милі Браття! Вам дав Господь Бог ту велику ласку, що Ви народилися і живете в нашій Святій Церкві. Тому для Вас, Мої Вірні, нема спасіння поза нашою Вірою! Тож кому з Вас дороге спасіння, — хто хоче дістатися до Божого Царства, де Ангели і Святі живуть і царствують у вічній, безконечній радості, — у безмірному щасті, — той мусить на цьому світі так непохитно держатися Святої Віри, щоб йому вже ніяка сила, — ні людська, ні навіть пекельна, не змогла видерти тієї Віри зі серця. А моїм обов’язком, — обов’язком єпископа, що має стояти на сторожі Віри та дбати про Ваше спасіння, — є укріпити всіх Вас у цій Вірі. Тому, виказавши Вам у дотеперішній частині цього пастирського листу, що Свят католицька Віра є Правдивою Вірою Ісуса Хрнста і поучивши Вас про ті знаки, за поміччю яких можете пізнати Правдиву віру та її добре розрізнити від всіх інших неправдивих вір, — мушу Вас іще поучити, як Ви маєте держатися своєї Святої Віри. Отже, в цій дальшій третій частині мого листу, буде мова, як кожний християнин повинен розумом і серцем визнавати свою Святу Віру. В) ЯК ВИЗНАВАТИ СВЯТ ВІРУ? ТРЕБА ЗНАТИ, ЧОГО УЧИТЬ СВЯТА ВІРА 1. а) Розумом визнає християнин свою віру, коли заєдно добре знає, чого віра учить. б) А серцем, — коли її любить і живе за її правилами. Обі ці речі є потрібні до визнавання Святої Віри. Бо коли християнин не знає Віри, то й не знає дороги, якою має йти. А коли Її не любить і не живе за Її правилами, то хоч би й знав Її, — Вона для нього є мертвою; — не е його провідником. Хто не знає своєї віри, той є лише з імени християнином, — а не перед Богом. Бо християнин, то людина, що своїм розумом виразно визнає як Правду все те, що Христос об’явив, а Свята Церква подає до вірування. Порівняння: Свята Віра — то наче святий ланцюг, що в'яже християнина з Богом і до Нього його тягне. Цей ланцюг держиться саме твого розуму, Мій Брате! А твій розум держиться цього ланцюга якраз через те, що знає Божу Науку. Тому то перша і найважніша річ для християнина: — знати свою Віру. Та на жаль, як багато є між Вами таких, що мало, або й зовсім не знають своєї Віри! Буває, що християнин і посивіє, — і вже над гробом стоїть, а ще не знає навіть найважніших Правд Христової Науки. Не знає нічого ні про свою душу, ні про вічне спасіння, ні про Божу Ласку, що до спасіння конечно потрібна, — ні про гріх, що цю Ласку проганяє з душі, ні про того Христа, що дає цю Ласку та грішникові назад привертає Її через Святу Сповідь і покуту. Отже, про те все не один християнин зовсім нічого-нічогісінько не знає! І як же не плакати над таким, коли бачиться як він з дня на день вже зближається до гробу, а до спасіння, — до вічного свого щастя дійти не може! Не може дійти, бо не знає тих найважніших Правд Божої Науки, які до спасіння конечно мусимо знати. Та хоч такий християнин не раз уже старий, — то таки цього найконечнішого навчитися мусить; конечно мусить просвітити свій розум! а) Ще в селі, де є церква і де проповідується Боже Слово, — там справа легша. Бо вистачить такому християнинові через якийсь час слухати в церкві з увагою Божого Слова, — а в короткому часі знатиме вже бодай тих шість правд віри, без яких нема для християнина спасіння. б) Але як де в селі церкви нема, — а до церкви далеко, — що ж тоді з таким християнином робити? — Як вирятувати його? По Науку до пан-отця не прийде, бо й сам він несвідомий, що він такий сліпий і стоїть над пропастю. А й пан-отець до нього не зайде, бо часом і не знає, що десь у селі є такий нещасний християнин. Що то я не натурбувався над гіркою долею таких людей! А як єдину зараду для них, обдумав я саме ті католицькі читальні, у яких один письменний може прочитувати на голос для інших всілякі добрі книжки. І коли б я в кожному селі найшов одну бодай щиру душу християнську (чи то вона зі старших, чи парібків, чи дівчат), яка пішла б за моєю радою і схотіла б поширювати поміж людьми побожні книжки, тоді з серця спала б мені тяженька журба за долю тих бідних людей, що не знають Бога. ТРЕБА ЖИТИ ЗА ПРАВИЛАМИ ВІРИ 2. Та не вистачає ще християнинові знати Святу Віру. Він мусить Її щиро полюбити і жити так, як Вона наказує. Бо мертвою є Віра такого християнина, що не має у своєму житті діл Віри. а) Приклад: Святий Яків (2.17) подає приклад такої мертвої віри: Коли брат, або сестра будуть у крайній потребі і не матимуть уже що їсти, — а хтось із християн скаже до них: „Ідіть собі з миром, грійтеся і живіться самі, як можете, “ — а не дасть їм того, чого так дуже потребують, — то що за користь із цього? Чи така віра може його спасти? А таке саме можна сказати і про всі інші речі. б) Що поможе християнинові вірити напр., у те, що Свята Сповідь відпускає гріхи, коли він ділами не стверджуватиме тієї Віри, — коли сам, або зовсім не сповідається, або (— що гірше!) зле сповідається, визнаючи свої гріхи нещиро, або й затаюючи їх, чи то з фальшивого стиду, чи то зі страху перед Духовним Вітцем!? Чи ж може така віра, — така Сповідь спасти його?! в) Або що поможе християнинові знати напр., що католицька Віра є Правдива, коли через подружжя, через маєток, чи з приводу якоїсь іншої причини він Її покидає і ще дітей своїх переписує на іншу віру?! Чи ж така віра може спаси його?! Ні! — Вона буде для такого чоловіка ще більшим осудженням! Тим більшим його гріх, чим ліпше знає він свою Віру! г) Що поможе християнинові знати всі свої обов’язки й Божий Закон, коли тих обов’язків він не виповняє, а Закон Божий переступає?! д) Що поможе йому знати, що Ласка Божа є конечно потрібна до спасіння, коли він живе в гріхах, без Божої Ласки, і не хоче своїх гріхів спокутувати!? З такого знання Віри має він лише шкоду! І тяжко відповість колись перед Божим Судом за великий дар Святої Віри, — дар, який у своєму житті так змарнував! Так! „Бо як тіло без духа є мертве, так і Віра без діл є мертва! “ (Як. 2, 26). Отже, бачите, Мої Милі Браття, що Віра має бути не тільки в розумі, але і в серці та й у житті. Той Святий Ланцюг, що в’яже християнина з Богом і його до Нього тягне, мусить держатися і Його Розуму і Волі; інакше він заслабий, щоб християнина потягнути до Неба. ЦІННОСТІ ЖИВОЇ ВІРИ 3. Така жива Віра стається для християнина, що Її держиться, в короткому часі ціннішою, ніж золото та срібло. Вона стається такою солодкою і стільки дає розради та щастя, що й життя готов він віддати, щоб не стратити Її! Бо і зрештою що ж варта таке життя, яке не веде до спасіння! Направду кажу Вам: Ліпше цей короткий вік на цьому світі пережити у нужді й терпінні, а після смерти доступити вічного щастя, багатства та здоров’я, — ніж тих кілька літ на цьому світі пережити хоч би й у найбільших багатствах, щасті та силі, а після смерти бути виключеним від усякого блаженства тай засудженим на вічний плач! „Бо що поможе чоловікові, коли й увесь світ здобуде, а свою душу занепастить?! “ (Мт. 16, 26). Знали це добре християни перших віків! І тисячі з них пролили свою кров за Святу Віру. Вони воліли радше вмерти з Божою Ласкою, ніж жити, хоч би й у достатках, — а без Божої Ласки! ПРИКЛАД СИЛЬНОЇ ВІРИ 4. Оповім Вам приклад, як то Святі, ще в Старому Заповіті, держались непохитно своєї Віри і радо віддавали життя за Віру, хоч Христа-Спасителя ще не знали, а тільки жили надією на Його Прихід. За насів царя Антіоха, що хотів відтягнути жидів від Віри Мойсея, трапилося що сімох братів Макавейських враз із їхньою матір'ю вкинено до в'язниці за те, що не хотіли їсти заказаного законом м’яса. А один із них, покликаний до царя, на запити сказав цареві: „Про що нас питаєш? Ми готові радше смерть понести, ніж переступити закон батьків. “ За цю сміливість велів цар відтяти молодцеві язик, здерти шкіру та пообтинати руки й ноги! А відтак казав розпалити великий вогонь і ледве живого молодця вкинути до нього! А мати та браття мученика гляділи на це все та ще й себе взаємно заохочували до мужности. Після такого замулення першого, — привели другого макавейця. Йому здерли живцем шкіру враз із волоссям із голови! А тоді спитали, чи буде їсти м’ясо на приказ царя. — «Ні!» — відповів... І вкинули його теж у вогонь. А він, віддаючи духа, закликав у сторону царя: «Ти, — окаянний! Відбираєш нам туземне життя, але знай, що Господь цього світу воскресить нас у день воскресіння до вічного життя за заховання Його закону!» А третій з черги молодець, витягаючи руки й ноги до катів, каже: «Від Бога з неба одержав я ті члени, і не жалію їх віддати за Божий Закон. Бо маю надію, що Бог їх мені поверне!» (Аж сам цар зі своїми дворянами здивувався, бачучи таке геройство та погорду смерти у цього молодця!). Після мученичої смерти цього третього, — мучили четвертого. А і цей, конаючи, сказав: „Ліпше перетерпіти муки від людей, а надіятись за те на Бога і від Нього ждати воскресіння! Але ти, царю, цього воскресіння (до вічного щастя) не матимеш! “ А коли мучили п’ятого, — цей поглянув на царя і сказав: «Маєш силу і владу робити з людьми, що хочеш! Але не думай, що Бог опустив уже наш народ! Пожди, а побачиш, як велика Його держава засудить тебе і твоє насіння» Відтак привели шостого. А він, умираючи закликав до царя: «Не ошукуй себе! Ми терпимо за свої гріхи, але ти не вважай себе невинним, коли почав боротьбу з Богом!» Що за подиву й пам’яті гідна та мати, що так терпеливо зносила біль серця, дивлячись на таку страшну смерть сімох синів, — і то одного дня! Так сильно уповала на Господа! І повна Божої мудрости, — мужеським духом піддержуючи своє м’ягке, жіноче серце, — промовила рідною, жидівською мовою, якої цар не розумів: «Не я вам душу дала і не я створила ваше тіло, а Сотворитель світу! Тому й Він віддасть вам і духа і життя, — за те, що жертвуєте себе задля Його законів!» Але Антіох хотів за всяку ціну поставити на своєму. Хотів конечно бодай сьомого, наймолодшого макавейця, — що зістав іще при житті, наклонити до відступства від жидівської Віри. І почав обіцювати йому, а обітниці свої скріпив клятвою, — що вчинить його багачем і щасливим чоловіком, — що візьме його навіть за свойого дорадника й приятеля, — та ще й повірить йому високі уряди, як тільки вволить його волю... А що хлопець про це й слухати не хотів, тоді звернувся цар до його матері, стараючись наклонити її обітницями, щоб вона, як добра дорадниця своєї дитини, зберегла його життя. І мати, нахилившись до сина, вдавала, що нібито радить йому відступити від Віри. А в дійсності так відізвалась до нього по жидівському (щоб цар не розумів): «Сину мій! Змилуйся наді мною, що тебе дев’ять місяців носила в утробі та три роки кормила молоком, — що тебе виховала і зростила! Прошу тебе, дитино: поглянь на Небо і на землю і на все, що бачиш довкруги! Зрозумій, що Господь Бог все те сотворив з нічого. І рід людський так само. Не бійся, дитино, цього лютого ката! Будь гідним своїх братів! Прийми смерть, щоб я віднайшла тебе колись враз із ними, в день милосердя!» Іще мати говорила, як молодець закликав до катів: „Пощо ждете! Не слухаю царя! Держуся закону, який дав нам Мойсей! “ Відтак звертаючись до царя мовив: „А ти, що на Божих слуг, на Юдеїв, вишукуєш усякі муки, не уйдеш Божих рук! Ми це терпимо за гріхи нашого народу! Але живий наш Господь, хоч і розгнівався трохи на наш народ, — та Він знову примириться зі Своїми слугами! Та ти, беззаконнику, найгидкіший зі всіх людей, не виносися в гордості! Бо суд Вседержителя Бога тебе ще минув! Мої брати перенесли короткі терпіння, — та одержали вічне життя! А ти, за свою гордість, одержиш справедливу кару на Божому Суді! Я, так само як і брати мої, душу тіло віддаю за закон батьків і приводжу Боже Милосердя на Ізраїля. На нас закінчився уже Божий Гнів на Ізраїля. Але тебе колись Божа Кара таки змусить визнати одного Бога! “ Ось так остро скартаний і завстиджений молодцем цар велів іще лютішими муками мучити молодця! На кінець велів замучити ще й геройську матір! (II. Кн. Махав. 7). Так умирали за свою Віру люди, що вміли Її цінити! ЗГАДКА ПРО ГЕРОЙСЬКИХ МУЧЕНИКІВ 5. А ми, християни, повинні ще ліпше держатися своєї Святої Віри! Бо вона куплена нам кров'ю Ісуса Христа! Тисячі й мільйони християн пролили кров за Неї з любови до Христа! (Ось і в цьому, 1900 р., цілими сотнями вмирали християни за Христову віру поміж невірними Китайцями). І наш український народ не так давно доступив тієї Ласки, що Бог вибрав собі з-поміж нього мучеників. Бо, як знаєте (1623 р.) за Святу католицьку Віру життя своє віддав наш український архиєпископ полоцький Святий Йосафат Кунцевич. Нема ще місяця, як я вернувся з подорожі до Риму. Більше, ніж сотня самих наших паломників їздили туди, — до цього Святого місця, щоби там доступти ювілейного відпусту, поклонитися найвищому Зверхникові Церкви, Святішому нашому Вітцеві Папі Римському та помолитися при гробах Святих Апостолів за себе і за цілий наш народ. А звиджуючи ті Святі Місця, ми на кожному кроці бачили пам’ятки святих мучеників і зі сльозами пригадували собі ті часи, коли то Свята Віра була між людьми така жива, що всі християни і не вагались віддавати за Христа життя! Ми ступали по тій землі, зрошеній Святою Кров'ю наших батьків, отих геройських борців за Христову віру. Ми бачили там той великий театр із давних поганських часів, „колізей", — у якому безбожні цісарі кидали колись тисячі невинних християн на жир диким звірам. Ми бачили збережені до нині керниці, де християни збирали кров Святих Мучеників. Ми бачили губки, насичені тією мученичою кров’ю, що їх вірні перших часів переховували по церквах, як найбільші святощі. Ми сходили у ті підземні каплиці та гроби, що називаються „катакомби", де християни перших сторіч, утікаючи перед переслідуванням, збирались на молитви; — де ховали теж Святих Мучеників, а на стінах записували свої імена, поручаючись їхнім молитвам. Ми звиджували т. зв. „мамертинські" в’язниці, V яких в’язнено тисячі християн, поки їх віддано на смерть. Ми відвідували церкви, де похоронено по десять тисяч тіл Святих Мучеників. Ми бачили місце, де вбитий був хрест, на якому вмер Святий Петро (Прибитий до хреста головою вділ, бо уважав себе негідним бути прибитим до хреста так, як його Спаситель). Ми бачили стовп, на якому стято голову Святого Павла. Ми поклонилися оковам Святого Петра і дотикались ланцюгів, якими сковані були руки Святого Павла. Ми бачили кам’яну таблицю, на якій спалено за віру Святого Лаврентія, — і своїми очима оглядали його Святу голову, на якій видні сліди вогню, у якому горів. А на кожному місці молились ми щирим серцем, щоб Всевишній так укріпив Святу Віру поміж нами, щоб і всі ми готові були взяти на себе всі муки, а навіть понести, як цього треба буде, і найлютішу смерть за свою Святу Віру, за нашого Найдорожчого Спасителя та за вірність Його Намісникові, Святішому Вітцеві, Папі Римському. А Ви, Браття, зростайте в благодаті та пізнанні Господа Нашого Ісуса Христа, що Йому слава і нині і в день вічності. Амінь
|