Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного. 3 страница

На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імператорським актом у 1785р. Однак за селянами залишалися усі феодальні повинності, зберігалося поміщицьке землеволодіння.

Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на Закарпатті. 1766р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, селяни мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік зі своїм тяглом чи 104 пішої панщини), нести інші натуральні й грошові повинності. У 40-х роках ХІХст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинність на користь держави. В цілому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.

Соціальне становище міського населення наприкінці XVIIIст. мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисловості Галичини, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й більшість заможних громадян складали чужоземці. Але робітники майже скрізь були українського походження, оскільки ними переважно ставали зубожілі селяни та ремісники.

Революція 1848р. змусила австрійського імператора проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. У квітні 1848р., щоб не допустити загострення революційної кризи і відколоти селян від революційного табору, офіційна влада скасовує кріпосне право в Галичині, а невдовзі – на Буковині. Суть цієї селянської реформи зводилась до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їх власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Як наслідок такого рішення – у руках поміщиків Галичини опинилось 44%, на Буковині – 54%, Закарпатті – 70% земельної площі.

Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами – халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах - коморах) було “звільнено” зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за які селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод ціну.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848р. і підтверджений 1853р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830-1916рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

Суттєво підірвала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Ці селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Цікаво, що галицький селянин сплачував суму в 3 рази більшу, ніж чеський, і в 5 разів більшу, ніж німецький. Цю компенсацію селяни повинні були сплачувати протягом 40 років.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання і ін.) – усе це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу як в боротьбі за своє соціальне визволення, так і на шляху до повної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Лише наприкінці ХІХст. вільнонаймана робоча сила почала переважати в сільському виробництві, що стимулювало розвиток як поміщицьких, так і заможних селянських господарств. У 1900р. в сільському господарстві та суміжних з ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. поденних робітників. Така ж перевага поденників спостерігалась і на інших західноукраїнських землях, що свідчило про незадовільне матеріальне становище селянства, його подальше розорення і пролетаризацію.

Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, розвивалося воно переважно пруським шляхом. Селянство становило близько 90% населення Західної України. Сільська буржуазія була малочисельною: в Галичині її кількість становила 11%, на Буковині – 8%.

Пролетаріат, як клас, теж був малочисельним, тому що промисловість залишалось відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими, більшість підприємств були дрібними. Навіть на кінець ХІХ ст. у Західній Україні робітники становили лише 13, 6 % населення. Серед кваліфікованих робітників на Галичині переважали поляки, а власниками підприємств була іноземна буржуазія. Щодо української буржуазії, то вона зосередила у своїх руках харчову промисловість, хоч була також нафтовидобувна і деревообробна.

У першій половині ХІХ ст. у Східній Галичині, Південній Буковині та на Закарпатті не існувало істотних відмінностей у формуванні національної інтелігенції порівняно з аналогічним процесом на тих землях, що перебували в складі Російської імперії. Більшість інтелектуалів була іноземного походження: польського, німецького, угорського тощо. До того ж серед освічених людей переважало духовенство з його природним консерватизмом і відданістю властям. У ІІ половині ХІХ ст. у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка із середини 70-х рр. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856-1916рр.), Михайлом Павликом (1853-1915рр.), Остапом Терлецьким (1850-1902рр.) і прагнула надати цьому рухові модерного європейського характеру.

Отже, розглянувши соціальну модернізацію України у складі двох імперій, можемо зробити висновок, що вона не мала системного характеру, особливо в Росії, де реформи були обмеженими, непослідовними, незавершеними і половинчатими. Не було усунено впливів соціальних сил, які були залишками попереднього феодально-кріпосницького ладу, що суттево ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, капіталістичного ладу.

В обох частинах України модернізація здійснювалась панівними націями, які не були зацікавлені у прогресивному розвитку українців як самостійної нації.

Лекція ІІ. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.

План.

1. Громади та нові суспільно-політичні організації їх діяльність.

2. Суспільно-політичні зміни в українському суспільстві в Австро-Угорській імперії в другій половині ХІХст.

3. Формування українських політичних організацій та їх діяльність в революції 1905-1907рр.

4. Тактика українських партій в революції 1905-1907рр. в Росії

Для сучасного розвитку суспільства історичний процес формування української самовизначенності має безперечно одне з найактуальніших значень. Саме прагнення збереження та розвитку національної самобутності в умовах відсутності власної держави та тиску імперської ідеології складало зміст організованих дій українського народу в кінці ХVІІІ-ХІХ століть.

В історичних умовах, що склалися в цей час в українському суспільстві, стверджувалося нове розуміння національно-культурних потреб в житті народу.

Поява літературних творів, історичних праць в кінці ХVІІІ-ХІХ ст. стала не просто надбанням в духовному житті народу України, а являла собою завершення певного етапу еволюційного національного розвитку. “Історія Русів”, літописи Самійла Величка, Григорія Граб’янки, літописи Лизогубівський, Чернігівський та ін., історичні твори М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського стали першим суттєвим кроком на шляху національного самоусвідомлення українців.

Україна продовжувала залишатись дослідницьким об’єктом історичних праць також європейських авторів, - французьких П.Шевальє, Жана Бенуа, Шерера, Шарля Масона, німецьких – К.Гаммерсдорфа, Й.Енгеля, І.Гердера, англійських та ін. В їх працях описувалася історія українців як окремого народу з особливими рисами національного характеру, народу, що не має “нічого спільного” з сусідніми народами, який не змирився з втратою своїх традиційних прав і свобод.

Отже, рівень української історіографії зазначеного періоду свідчив про наявність суттєвих змін в суспільній свідомості народу, певним чином стимулював процес розвитку українського суспільства, підтримував інтерес західноєвропейських вчених до історії українського народу.

Велике значення для розвитку національної свідомості мало становлення в кінці ХVІІІ - на поч. ХІХ ст. української літературної мови, мови великого народу, носія і творця глибоко самобутньої етнічної культури, благородства, людяності, моральної чистоти. Еволюція народної мови в літературну стає ще одиним засобом національного самоствердження. Значну роль тут відіграла творчість І.Котляревського, що започаткувала національну літературу – частину світової культури. Згодом літературну ниву поповнюють твори Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, В.Білозерського, М.Максимовича, О.Марковича, Т.Шевченка з ідеями просвітництва, демократизму, новими проблемами, досягненнями та відкриттями.

Незважаючи на моральну деградацію частини еліти, яка підтримувала імперські позиції щодо “малоросів”, набувала впливу освічена українська інтелігенція, що ставала вирішальною силою в історичному ХІХст., коли формування національної ідеї закладало умови самоорганізації, як необхідної підвалини для української державотворчості.

ХІХст. для українських земель, які перебували у складі Російської та Австрійської імперій, розпочалося з драматичних подій. В 1812р. 640-тисячна армія Наполеона вдерлася на територію Росії і дійшла до Москви. Не без підтримки українських полків, що створювались за зразком козацьких, Росія змогла відбити ворога і її війська дійшли до Парижа. Разом з цим, сотні тисяч людей змогли побачити інше життя, нові ідеї, способи вирішення суспільних проблем, якими жили європейські держави. Це стало ще одним поштовхом до розвитку нового світогляду для великої кількості освічених українців.

Починаючи з 1816р. в Україні виникають різні масонські ложі, гуртки, таємні товариства. В Полтаві - “Любов до істини”, членами якої були І.Котляревський, В.Лукашевич, М.Тарновський; в Києві - “Ложа об’єднаних слов’ян”, в Житомирі подібна організація. Цей рух став рухом втрачених надій на здійснення російським царем Олександром І реформ з демократизації управління та суспільних і національних відносин. Поширеними стали ідеї повалення самодержавства та кріпосництва.

Серед прикладів свідомої організації протесту проти існуючого становища визначне місце займає рух декабристів. В 1816р. в Петербурзі представники знатних родів Росії організували товариство “Союз порятунку”. Більш дієвим стало “Південне товариство”, керівником якого був полковник Полтавського полку Павло Пестель. Після злиття з таємною групою “Товариство об’єднаних слов’ян”, “Південне товариство” нараховувало до 160 офіцерів. В їхній програмі, яка називалась “Руська Правда”, пропагувалось скасування соціальної нерівності, кріпосного права, модернізація економіки. Існувала в Україні й ще одна таємна організація “З’єднаних слов’ян”, керівником якої був полтавський предводитель дворянства полковник Василь Лукашевич. Програмною ціллю цього товариства було звільнення слов’янських народів через їх об’єднання в федеративний союз, і таким чином, відновлення української автономії.

Ця ідея розглядалась як можливий варіант вирішення проблеми поневолених слов’янських народів Європи, що знаходились у складі Австрійської, Російської та Османської імперій і була перейнята українськими патріотами в боротьбі за відновлення національних свобод і автономії.

Спроба повстанців-декабристів змінити становище в 1825р. закінчилась трагічно як для керівників, так і для сотень учасників повстання.

Ідея слов’янської федерації у ХІХст. видавалася її творцям фактично єдиним шляхом до власного державного відродження слов’янських народів. Українцям ця ідея, на їх думку, давала можливість висунути питання про право на національний та політичний розвиток.с Російська влада забороняла українцям освітню роботу, вороже ставилась до їх національних потреб. Засновані в 1805р. на благодійницькі кошти університет у Харкові, в 1834р. – Київський університет як бастіон “русской культури” в Україні, а також ліцеї, гімназії стали осередками суспільно-політичного руху на українських землях, що перебували у складі Російської імперії. В першій пол. ХІХст. професори, викладачі цих учбових закладів, ризикуючи своєю свободою, поширювали революційні ідеї серед студентів, учнів.

Важливою частиною визвольного руху в Україні були селянські виступи проти кріпосної неволі. З 1826 по 1847рр. відбулося 250 виступів селян, серед яких найпомітніше місце займає повстання під проводом Устима Кармалюка, яке продовжувалось більше 20 років, до його загибелі у 1835р.

Західноукраїнські селяни не менш активно боролись проти кріпосницького гноблення. Бунтівники під керівництвом М.Штолюка, Лук’яна Кобилиці та ін. громили поміщицькі маєтки і оголошували ліси та пасовиська своєю власністю.

В середині століття, незважаючи на репресії, боротьба народних мас розгорнулася з новою силою. В свою чергу, українські інтелектуали, звертаючись до свого історичного минулого, народного фольклору та мистецтва, мовного багатства, відроджували народні традиції, організовували національні товариства, які відтворювали прагнення народу до самовизначення.

Самою помітною подією в національному русі українців ХІХст. стало створення в січні 1846р. Кирило-Мефодіївського товариства. Його керівники М.Костомаров, М.Гулак, П.Куліш та ін. головну увагу при розробці мети діяльності товариства зосередили на політичних, соціальних та національних проблемах.

Програмні документи “Статут і правила товариства”, “Книга буття українського народу”, прокламація “До братів українців” засуджували політику царського самодержавства, проголошували необхідність скасування кріпосного права, конституційних перетворень в Росії, самостійного розвитку слов’янських народів в федеративному союзі.

“Книга буття українського народу” М.Костомарова та його звернення “До братів українців” розкривали систему політичної федерації слов’ян, де кожен народ управляв би своєю державою самостійно, мав свою мову, літературу. А проблеми всього союзу вирішувала б Рада Слов’янства з депутатів від окремих слов’янських округів. Засобами досягнення поставлених цілей проголошувались мирні шляхи, а не насильство.

Іншим першочерговим напрямком діяльності товариства, визначеним П.Кулішом, вважалась просвітницька робота. Розвиток національної культури, історії, літератури і поширення їх серед селян мали сприяти поступовій самоорганізації народу.

Кардинальним підходом Кирило-Мефодіївців до розв’язання соціальних проблем був заклик до більш рішучих дій, активних форм протесту народу, революційного встановлення народного правління і національного звільнення. Ці ідеї об’єднували Т.Шевченка, М.Гулака, О.Навродського та ін. Т.Шевченко не був організатором товариства, але він своєю творчістю надихав на революційні зміни. Всі напрямки діяльності Кирило-Мефодіївського товариства були об’єднані гуманізмом, ідеєю християнської терпимості, любові до свого народу.

Революційний протест і силу таланту Т.Шевченка відчув сам Микола І, тому, коли почались арешти та суди в 1847р. над провідними членами цієї організації, найсуворіше був покараний саме Т.Шевченко. З забороною писати і малювати його віддали на 10 років в солдати на службу в степах Казахстану.

Організація та діяльність Кирило-Мефодіївського братства показала російській владі наявність потенційної небезпеки для самодержавства і кріпосницької системи Російської імперії. Для України вона означала, що культурно-просвітницький етап національного руху переростав в політичний.

Кріпосницька система Росії доживала останні часи. Криза системи провокувала появу нових таємних революційних організацій. У 1855р. в Харкові виникло підпільне товариство Я.Беркмана і П.Завадського. Ціллю своєї діяльності воно проголошувало знищення кріпацтва, повалення самодержавства, демократичні реформи, а також впровадження права українців на національний розвиток, мову, культуру.

В 1859-60рр. у Києві викладачами та студентами Київського університету, гімназій та інтелігенцією була заснована перша чисельна організація – Громада, що об'єднувала тисячі людей. Поступово Громади виникали в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Ніжині та інших містах. Громадівці організовували недільні школи, святкування ювілейних дат видатних діячів літератури, музики, читали публічні лекції для народної аудиторії, вивчали документи з історії, філології, етнографії.

Російські владні структури почали переслідування українських діячів Громад, звинувачували їх в сепаратизмі, забороняли друкування публікацій українською мовою. Одним з таких заходів був таємний Указ 1863р. міністра внутрішніх справ П.Валуєва. Видавати українською мовою дозволялось тільки художні твори. Ряд українських діячів було заслано до російської глибинки. Громади майже на 10 років змушені були звузити та змінити порядок своєї діяльності, оскільки народна освіта цим указом була оголошена державною монополією.

На початку 70-х рр., з реформуванням Російського законодавства, громадівський рух знову активізувався. До нього увійшли нові діячі української культури, такі як В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, М.Драгоманов, П.Русів, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький та ін. Члени громад, які тримались осторонь від політики та політичних справ, брали участь в органах самоврядування, роботі земств. В др. пол. ХІХст. особливо активно розвивався ще один напрямок громад – наукові розробки з економічних, політичних, етнографічних, статистичних проблем. Стара громада в 1875р. мала свій друкований орган “Київський телеграф”. Такі форми діяльності сприяли об’єднанню громадівців інших міст Росії, а також Галичини, Буковини та Закарпаття. Завдяки науковим дослідженням українських вчених їх виступи на ІІІ Археологічному з’їзді в 1874р., стали підтвердженням існування великої героїчної історії та культури українського народу. Російським урядовцям це не подобалось. Вони були налякані можливим відродженням української державності. Сама ідея створення в 1843р. “Археографічного товариства” для вивчення археологічних матеріалів “неросійської історії” повинна була сприяти утвердженню міфа про єдині корені тогочасної російської держави і давньоруського українського народу, а не відновлення його окремої історії.

Тому висновки науковців, що не вписувались в офіційні догми, стали для влади сигналом переходу до більш активних дій проти українофільства. В 1876р. Емським указом імператора Олександра ІІ знову забороняється друк та завезення з-за кордоку творів і перекладів українською мовою, використання української літератури, мови, пісні, проповідей. Було розігнано відділ Географічного Товариства, припинено видання “Київского телеграфа”. Після заборони українського письменництва громадівці вирішили заснувати українське видавництво за кордоном.

Громада Лівобережної України активно співробітничала з українцями Галичини. В 1872р. відновилась робота львівського журналу “Правда”. Активну участь в роботі західноукраїнської громади бере Михайло Драгоманов. Розроблена ним декларація, в якій визначалися основні принципи федералізму майбутньої демократичної держави, як найбільш ефективного способу політичної організації, стала не тільки основною ідеєю демократичного руху в Галичині, а також і фундаментом для перебудови революційного українського визвольного руху на національній основі.

Відомий український історик, публіцист, політичний діяч М.Драгоманов показав можливий шлях українського національного відродження в умовах слабкості національного руху та відсутності українських політичнх партій в Російській Україні. Його ідея створення демократичної федерації слов’янських народів в першу чергу сприяла ідеї соборності України, тісній співдружності всіх сил українців на шляху визвольної боротьби.

Щоб національне відродження українства поглиблювалось відстоюванням демократичних і політичних свобод, М.Драгоманов закликав до розвитку освіти, науки, культури, активізації діяльності національної інтелігенції в Російській та Австро-Угорській імперіях.

Після Емського указу 1876р. М.Драгоманов змушений був виїхати з Росії і в еміграції продовжував підтримувати українське слово, засновуючи друкарні, часописи, з сторінок яких дискутував з “народними демократами” Росії про федеративно-демократичне влаштування народів Російської імперії. Своєю працею він, фактично, продовжував федералістичні ідеї “З’єднаних слов’ян”, декабристів та Кирило-Мефодіївців в другій половині ХІХстоліття.

В 1891р. група молодих українців – Самійленкo, брати Mіхновські, I.Липа, Б.Грінченко, В.Антонович – створили “Братство Тарасівців”. Осередки цього товариства швидко зростали по території України. Крім організації та проведення свят, ювілеїв, фестивалів, в 1893р. нова група української інтелігенції проголосила політичну програму “Декларація віри молодих українців”. В цьому документі визначалась необхідність організованої національної політичної боротьби та роль i обов’язок української інтелігенції у справі визволення рідного народу. Це була перша в національному русі організація, яка розробила політичну програму дій для відродження України. Поступово товариство розчинилося в різних політичних групах, які активно стали поширюватись по Україні.

В 1897р. з ініціативи В.Антоновича та М.Кониського була створена з багатьох таємних груп “Всеукраїнська загальна організація” (ВЗО). Поява такого масового об’єднання з книговидавництвом, фондом допомоги передусим свідчила про новий рівень можливостей самоорганізації українців.

Отже, наприкінці ХІХст. в національній свідомості українського народу, що знаходився у пригнобленому стані в обох імперіях, утворилося два напрямки:

перший – слов’янсько-автономістсько-федералістський, який теоретично був обгрунтований М.Драгомановим; другий – боротьба за незалежну українську соборну державу: він поєднувався з національно-політичним рухом західних українців.

Незважаючи на поступову ліквідацію впродовж ХІХ ст. українських традиційних форм культурного, соціального життя і введення адміністративно-правових імперських форм управління, намагання з боку російської влади знизити рівеньнаціонального самоусвідомлення українського населення, заборони, що стосувалися його рідної мови, літератури, історії, заселення російськомовним населенням території України, в останнє десятиліття ХІХст. сформувалось і вийшло на арену національного руху нове покоління української інтелігенції з прогресивними демократичними ідеями і намаганнями активної роботи задля відродженню державницького життя народу.

Українці, що перебували під владою Австрійської імперії, теж жили за незвичними для них законами. Надмірно централізована влада в особі імператора вимагала покори і вірності, спиралася на армію і бюрократичний апарат. Західні українці теж шукали шляхів до відродження державності.

До революційних подій 1847-48рр. землі Галичини, Закарпаття перебували в жалюгідному становищі провінції, сировинного придатку східного регіону імперії. Українці не мали можливості для інтелектуального розвитку і перебували у тяжких екномічних і соціальних умовах. Спочатку тільки священники греко-католицької церкви могли сприяти утриманню в українському суспільстві національних традицій, мови, писемності, бо проведені в Австрійськії імперії реформи відновили її митрополію, розширили права греко-католицького священництва. Це мало велике значення для українського народу. Нове становище церкви обмежувало втручання поляків у їх життя. В Галичині були відкриті семінарії для греко-католицьких священників, у Львівському університеті (1784р.) стали навчатись українці поруч з поляками, були відкриті початкові школи, гімназії.

З 1832 року у Львові почав діяти просвітницький гурток “Руська трійця”, заснований І.Вагилевичем, М.Шашкевичем, Я.Головацьким. Основна діяльність гуртка була направлена на захист кріпосного селянства. Велика робота проводилась по дослідженню історії слов’янства, збиранню фольклорного матеріалу. Своєю творчою працею члени “Руської трійці” започаткували нову літературу в Галичині. Створена ними збірка-альманах “Русалка Дністрова” (1838р.) несла народну мову, думку, сприяла відродженню і укріпленню самосвідомості українців.

Після революції 1848р. українці, навіть група селян на чолі з І.Капущаком, стали депутатами Віденського парламенту. По всій Галичині було створено біля 70 філій нової політичної організації Галичини - Головної Руської Ради, яку очолив єпископ Яхимович. Було ліквідовано кріпацтво, селянам надані ділянки землі, відкрита кафедра української мови та літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький, а потім М.Грушевський. Саме тут він починає написання багатотомної “Історії України-Руси”, в якій розкриває ідею державництва в минулому і у перспективі на майбутнє. Українці відкрили Український Народний Дім з музеєм, бібліотекою, видавництвом.

Українські громадські діячі, письменники Я.Головацький, О.Духнович, Марко Вовчок, Л.Глібов, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка та ін. своєю творчістю зберігали і розвивали рідну мову, культуру, політичною і суспільною роботою сприяли відкриттю українських шкіл, виданню підручників. Їхня літературна та громадська робота формувала самосвідомість українського люду, закликала до активних форм протесту, до свободи і національної гідності.

У жовтні 1890р. в Галичині була заснована Українська радикальна партія (УРП). Вона першою назвала себе українською. Її програмними вимогами проголошувались ідеї автономії краю, освітянська робота, зокрема через організації “Просвіти”, видавничо-літературна діяльність.

У 1899р. вона була перетворена в Національно-демократичну партію (НДП), на чолі її стають Франко, Левицький, Охримович. Зазнала змін і програма, яка ставила остаточною метою державну самостійність і злиття, з часом, в єдину національну державу всіх українських земель.

У вересні 1899р. в Галичині була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) з видавничими органами – газетами “Воля”, “Земля і воля”, “Робітничий календар” тощо. Ця партія мала постійне представництво в ІІ Інтернаціоналі. Особливий вплив вона отримала в суспільно-політичному житті краю, коли в грудні 1899р. за ініціативою М.Грушевського, І.Франка, Ю.Романчука УСДП злилась з прихильниками Народної Ради, однієї з найбільш впливових громадсько-політичних організацій Галичини. Вона була названа “Українська національно-демократична партія” (УНДП). Головою партії став народовець Ю.Романчук. УНДП мала багато прихильників, бо своєю програмою проголошувала поступовість реформ в економіці до повної передачі екноміки краю українцям, посилення впливу українського населення на законодавство, формування представницьких інститутів і їх участь в адміністраціях всіх рівнів від місцевих до федеральних. Стратегічним завданням партії стала боротьба за соборну, незалежну Україну.

Польські чиновники проводили відверту антиукраїнську політику. Цьому сприяла і тактика австрійського уряду. Для укріплення своєї влади він підтримував поляків, нацьковуючи народи один на одного. З 1868р. Галичина була повністю підпорядкована польському управлінню. Почалась полонізація освіти, церкви. Греко-католицькі священники, шукаючи собі підтримку ззовні, звернулись до російського уряду, який активно проводив політику підтримки москвофільства серед слов’янських народів, які жили в Австро-Угорській імперії і взагалі в Європі. Прихильники москвофільства вважали себе не українцями-русинами, а частиною російського народу. Зрозуміло, що частина греко-католицьких священників з 60-х років ХІХст. відколюється від москвофільської ідеї і створює нову партію – народовську. Ідеологи цієї партії вважали, що вони мусять поширювати народну мову, поширювати серед своїх земляків великі творчі здобутки Т.Шевченка, І.Котляревського, П.Куліша, М.Костомарова, М.Драгоманова та ін.

Частина народовців з ініціативи керівника партії А.Вахнянина засновує товариство “Просвіта”, яке поширюється і на територію Наддніпрянської України, зливається з громадами Києва, Полтави, Петербурга. Просвіти розповсюджують через дешеві видавництва книги з історії та інших галузей знань, підручники, створюють бібліотеки, клуби, кредитні товариства, страхові компанії. Народовці започаткували ще одним напрямок національного руху в Галичині.

Так проходило організаційне оформлення партійно-політичної системи українців Австро-Угорщини (з 1848р.). Незважаючи на створення і деякий вплив на частину населення Української соцпартії (УСП) та правого “Католицького русько-народного союзу” (КРНС), найвпливовішою партією в кінці ХІХст. була Українська національно-демократична партія. Вона, крім шляхів розв’язання соціально-екномічних проблем, пропонувала боротьбу за національну єдність та створення незалежної держави. Галицькі українці змогли не тільки відродити високу культуру народу, створити різні громадсько-політичні утворення, а й сприяти розвитку самосвідомості українців.

Нові умови для революційного національного руху підросійських українців виникли на рубежі століть.

Незважаючи на русифікаторську політику, українське національно- культурне відродження все більше набувало політичного характеру. Цьому значною мірою сприяло те, що в Росії швидко розвивалась промислова революція, докорінно змінюючи всі сфери життя українців. Індустріалізація, як результат проведених важливих реформ від відміни кріпосного права до адміністративних та освітніх, перетворила територію України в найбільш розвинутий у промисловому відношенні регіон імперії. Тут швидкими темпами зростала видобувна та переробна промисловість, відбувався активний приплив іноземного капіталу, утворювались монополістичні об’днання у виробництві, паливній, банківській галузях тощо.