![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
На правобережній Україні у XVIII СТ. ⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2
ФОРМУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА Володимир Присяжнюк
При заміщенні духовних посад у греко-католицькій та православній церквах, поповненні священицько-чернечого сану і причту соціальне походження претендентів враховувалося разом з їх освіченістю, здатністю до пастирсько-релігійної діяльності чи духовної кар’єри, суспільно-політичним впливом, авторитетом тощо. Велику роль у цій справі відігравали не лише місцеві традиції та закони Речі Посполитої, а й інтереси держави, церкви, панівної шляхти в контексті суспільно-політичних змін на Правобережжі і в Польщі у XVIII ст. Здебільшого соціальне походження кандидата визначали значення посади і звання в ієрархічній драбині духовенства, становище тієї чи іншої конфесії в суспільстві і церкви в державі.
Перебування Правобережжя в складі Речі Посполитої, поєднання католицьких єпископських посад із першими місцями в польському сенаті та деякими вищими міністерськими й чиновницькими в державі в умовах шляхетської республіки спричинювало те, що «римські» діецезії (єпархії) в Україні в XVIII ст., як і раніше, очолювали переважно вихідці із знатних родин. Серед подільських єпископів Степан Рупневський (1716 –1721, єпископ луцький з 1722 р.) був сином сандецького каштеляна, Станіслав Гозій (1722–1732) — родичем кардинала Гозія. Микола Дембовський (1744–1757) доводився рідним братом Антонію Дембовському, єпископу плоцькому. Адам Красинський (з 1760 р.) народився в сім’ї малогоського каштеляна, був небожем Матвія Солтика, представника знатного польського роду. На чолі Київської католицької єпархії знаходимо Івана Тарло (1718–1722), Каетана Солтика (1750–1759), Франциска Оссолінськоґо, прізвища яких явно свідчать про їхнє походження із магнатських родин. Зрозуміло, що траплялися і винятки. Незначна кількість парафіян-католиків, гірша матеріальна забезпеченість українських кафедр, ніж польських, іноді спричинювали дефіцит знатних кандидатів на єпископські місця. Так, до 1759 р. Кам’янецьку дієйезію очолював номінат (названий, але не посвячений архієрей) Єронім Шептицький, виходець із середньої шляхти. Можливо, що авторитет рідного брата, Леона Шептицького, на той час (з 1749 р.) львівського уніатського владики, допоміг йому отримати це призначення. Католицькі суфрагани (або вікарії, заступники єпископів) також нерідко походили з родовитого дворянства. Відомо, що 1739 р. секретар Великого князівства Литовського граф Антоній Тишкевич на свої кошти заснував суфраганію в Київській єпархії, а сам став її першим вікарієм. Проте в 40–50-х рр. вікарним єпископом в Луцькій дієцезії був вищезгаданий Єронім Шептицький.
Польські середньовічні закони, згідно з якими простолюдини не могли обіймати вищих духовних посад, у XVIII ст. дедалі більше порушувалися навіть щодо католицької ієрархії. У другій половині XVIII ст. прелати й каноніки (почесні звання в католицькій церкві) Кам’янецького капітулу (рада при єпископі) лише наполовину були дворянами. Цьому сприяли як зниження авторитету церкви в суспільстві, так і причини матеріально-правового характеру. Оскільки право призначати кандидата на окремі капітульні місця, одержане за надання бенефіції (матеріальне забезпечення посади), мали не лише шляхетські роди, а й міський магістрат, то існувала реальна можливість для вихідців із міщан та інших верств населення ставати членами капітулу.
Греко-католицькі архіпастирі також походили здебільшого із шляхетського стану. Другорядність уніатської церкви в Речі Посполитій призводила до того, що кандидати на вищі ієрархічні місця найчастіше були вихідцями із середнього дворянства, збіднілої знаті. Про це свідчать посади родичів архієреїв: із справи про розподіл майна покійного митрополита Афанасія Шептицького між його спадкоємцями бачимо, що один небіж померлого, Антоній Бєльський, був старостою рабштинським, а другий, Йосип Бєльський, — червоногродським; Самійло Шумлянський, один із братів єпископа львівського, 1705 р. служив подільським чашником, а його син Олександр Шумлянський 1722 року — київським ловчим. Родич митрополита Пилипа Володковича, Франциск Ксаверій Волод- кович, обіймав посаду мінського табірного судді. В історії уніатської церкви відомі навіть випадки, коли архіпастирами ставали простолюдини за походженням. Переважно представники середнього дворянства посідали і православні кафедри. Польський уряд змушений був дотримуватися державних законів і традицій під тиском місцевої православної шляхти й Росії. 1694 р. луцько-острозьким єпископом став Діонісій Жабокрицький (уніат з 1702 р.), який до обрання на архієрейську посаду був земським писарем у Луцьку. Владика цієї ж єпархії Кирило Шумлянський (1710—1712), син єпископа Афанасія Шумлянського, небіж львівського архієрея Йосипа, належав до шляхетського роду «Корчак». Особливий вікарій у Польщі Віктор Садковський, посвячений згідно з указом Катерини II від 27 березня 1785 р. з титулом єпископа переяславського і бориспільського, також походив із дворян.
Після приєднання Правобережжя до Росії у цій сфері відбуваються помітні зміни. На утворені від 12 квітня 1795 р. Брацлавсько-Подільську і Житомирську (Волинську) православні єпархії були висвячені відповідно Йоаникій Полонський та Варлаам Шишацький. Перший народився в сім'ї мірошника, другий — селянина. Значний авторитет католицької церкви в державі забезпечував матеріальну й соціальну підтримку її монастирів з боку магнатів і шляхти. Дворяни впродовж XVIII ст. поповнювали лави католицького чернецтва. Вихідці з магнатських родин обіймали адміністративні посади в провінціях орденів, абатства, пріорства тощо. Оскільки представники знатного дворянства надавали перевагу навчанню і постригу у власне польських обителях чи за кордоном, то в правобережних монастирях знаходимо більше ченців із середньої та дрібної шляхти. Так, у Межирицькій францисканській обителі в 1750 р. перебував Феліціан Любенецький (отець Алоїзій), син чернігівського войського Яна Любенецького. 1788 р. чернець того ж монастиря Даніель (в миру Михайло Левкович) відписав власний маєток Лохвиновщину родичеві. Із його письмового розпорядження видно, що великого майна цей шляхтич не мав. Звичайно, дворяни обіймали керівні посади в обителях та орденах. У XVIII ст. католицькі монахи, зацікавлені в поширенні свого церковно- релігійного авторитету на Правобережжі, охоче приймали до лав чернецтва міщан, селян, представників інших верств населення. До уніатських монастирів значно більшу зацікавленість, ніж магнати, виявляло середнє та дрібне дворянство. Шляхтичі одержували місця монастирських настоятелів, звання і посади у василіанському ордені, намагаючись перетворити його на свою чернечу республіку. Леона Шептицького в 40-х рр. бачимо настоятелем Мелецького монастиря. 1750 р. один із Шептицьких (Афанасій) отримав згідно з королівським привілеєм Канівську архімандрію. Дворянин за походженням Йосафат Седлецький 1753 р. став овруцьким абатом. Постанова Замойського собору 1720 р. про те, що архієрейські кафедри можуть обіймати лише василіани, рішення Брестської конгрегації (з’їзд вищого духовенства ордену) 1751 р., згідно з яким уніатськими архіпастирями могли ставати особи, котрі належали до керівництва ордену чи провінції, — зміцнювали соціально-політичну консолідацію греко-католицької церкви та її вищої ієрархії. Згадуваний нами Леон Шептиць- кий здобув Львівську єпархію (1749 р.), зберігши за собою Мелецьку обитель. Попри цe, більшість насельників уніатських монастирів походили з міщан, селян, парафіяльного духовенства тощо. Чимало дітей різночинців діставали освіту в чернечих навчальних закладах. Бідність православних монастирів, взагалі непопулярність православ’я в державі та серед польського дворянства фактично визначали соціаль не походження «греко-російського» чорного духовенства. Іноки правобережних монастирів, судячи з прізвищ, рівня освіченості та неповних біографічних даних, найчастіше були вихідцями із селян, рідше — із міщан, парафіяльного духовенства, козаків і середньої лівобережної старшини. Так, із біографічних даних про черниць Чигиринського монастиря від 1750 р. бачимо, що інокиня Аполінарія була дочкою дяка, а черниці Порфирія і Памфілія народилися в козацьких сім’ях. Значно більше свідчень про соціальне походження православного чернецтва містить біографічна відомість ченців Медведівського монастиря за 1783 р. Із 21 насельника обителі (не враховуючи ігумена) 16 були дітьми посполитих, один — сином священика, один — козака, один — купця, один — значкового товариша, ще один — чигиринського писаря. Із наведених фактів видно, що православні монастирі Правобережжя у XVIII ст. населяли здебільшого простолюдини. Представники шляхти, навіть дрібної, в таких обителях були рідкістю. Престижнішою в тогочасному суспільстві була лише католицького парафіяльного священика (плебана). Різниця в матеріальному забезпеченії окремих костелів (церков), виховному статусі їхніх настом телів суттєво впливала на соціальне походження білого духовенства.
Бідні парафії діставалися простолюдинам та дрібній шляхті, а багатші — навіть представникам знаті. У другій половині XVIIІ ст. магнат Фелікс Потоцький надав багате Уманське пробощство (привілейована парафія) Михайлові Сєраковському, який потім став єпископом летичів- ським (1795 р.). Соціально-правове становище уніатського та православного білого духовенства у XVIII ст. на Правобережжі було майже однаковим. Попи обох конфесій мали право одружуватися, а їхні сини — претендувати на батьківські місця. Так, до Преображенської церкви в містечку Медведівці 1761 р. замість православного настоятеля Іллі Бантовського було призначено його сина Андрія. У першій половині XVIII ст. парафію Покровської церкви в містечку Вузівці після священика Самуїла успадкував його син Степан. Таке бачимо і серед уніатських парохів (попів). Під час опитування про претендентів на парафії свідки на запитання «Чий син цей аколіт (кандидат)?» — найчастіше відповідали: «Син небіжчика пароха», «Батько для нього відмовся від парохії». Польські урядовці, шляхта, духовна влада (уніатська й православна в Росії) упродовж сторіччя дуже толерантно ставилися до «дідичності» (спадковості) парафіяльних священиків. Почасти місце попа діставалося його зятеві, братові і чи іншому родичеві, котрі до отримання парафії були помічниками отця-настоятеля. Наприклад, на допомогу кирилівському православному священикові (Смілянська протопопія) Данилу Пахомієвичу 1738 р, був призначений його зять Василь Базік. У другій половині XVIII ст. уніат Іван Кусневич одержав Новосільську парафію (на Поділлі) лише за умови, що одружиться з однією із сиріт померлого священика.
Надлишок у суспільстві дітей білого духовенства у XVIII ст. був настільки помітним, що польський сейм 1764 р. ухвалив конституцію (постанову) «Про поповичів», згідно з якою, згідно з якою КОЖНИЙ попівський син, не отримавши після навчання парафії чи місця в ремісничого цеху, ставав кріпаком. Під час заміщення уніатських і православних парафій враховувалися інтереси й побажання місцевих поміщиків та громад. Переважно завдяки такій протекції попами ставали вихідці із дрібної шляхти, иішан, козаків, кріпаків. Так, підданий коронного підчашого Фелікса Чацького Іван Завадський, одружившись із дочкою купця містечка Брусилова, отримав 1722 р. від свого пана за вірну службу презенту (рекомендацію) на посаду пароха Брусилівської церкви. Другий кандидат на уніатську парафію дістає презенту від поміщика за те, що його батько служив у легкій хоругві (військовий підрозділ) «пана воєводи». Третій — як маляр, потрібний при оздобленні нового панського палацу.
Подібне бачимо й серед православного білого духовенства. Наприклад, до нової церкви в с.Тарасівцї (Чигиринську староство) 1764 р. був призначений (за бажанням громади та комісара староства) місцевий мешканець Юхим Татарченко. 1799 р. поміщик с. Хутір (Богуславський уїзд) відправив свого кріпака до київського митрополита для посвяти. Оскільки після приєднання України до Росії київське єпархіальне керівництво намагалося призначати на парафії митрополії, що зосередилася головно на Правобережжі, випускників столичної академії, то показовими є такі дані: із 845 студентів цього навчального закладу 1797 р. 575 походили з духовного стану, 270 — з різночинців.
Церковний причет (паламар, органіст, дзвонар, дячок) формувався, як правило, з виходців із низів суспільства. В уніатських і православних парафіях нерідко це були діти самих священиків чи церковнослужителів. Іноді родинні зв’язки не заважали виконувати обов'язки при церквах різних релігійних конфесій. 1787 р. в с. Калигірка при православній церкві служив дячок із «мужиків», а його родич у цей час був дячком уніатської церкви в с. Суха Калигірка (Смілянська протопопія). Зрозуміло, що католико-уніатська та православна церкви, зацікавлені у збереженні й покрашенні свого майнового становища та суспільно-політичного авторитету, активно сприяли тому, щоб духовні посади отримували якомога знатніші й багатші претенденти. Вихованці католицьких семінарій, що навчалися на власні кошти і здебільшого належали до родовитого дворянства, вже наперед визначалися для одержання найважливіших духовних посад, їхні родини та єпископи дбали, щоб вони не залишали духовної кар’єри; такого клірика (учня) ще в навчальному закладі називали каноніком. Нерідко вони отримували вищі церковні посади далеко не за душпастирські здібності. Наприклад, кам’янецький католицький єпископ Адам Красинський не зробив власне нічого для поширення релігії в своїй єпархії, покращення становища останньої. Проте, підтримуваний родиною Солтиків, королевичем Каролем (курляндський князь), графами Любомирськими, магнатами Браницьким і Радзивіллом, був активним діячем Барської конфедерації. Повагу серед польського дворянства Красинський здобув своєю політичною діяльністю. Значні прибутки за рахунок своїх насельників-дворян отримували монастирі. Так, 1751 р. згадуваний уже Ян Любенецький записав своєму синові Феліціану, ченцеві Межирицького францисканського монастиря, семивідсотковий прибуток від грошової суми 1000 пол. зл. По смерті Феліціана гроші мали надходити отцям-францисканцям.
Шляхетське походження багатьох іноків уніатських монастирів також забезпечувало їм швидке збагачення. Чернечі вклади Тригірської обителі в 1798 р. були не менші, ніж пожертви світських дворян, а останні (отримані лише на спорудження і ремонт церкви, не враховуючи надходжень за молебні, записаних у заповітах тощо) складали приблизно 58000 пол. зл. Суспільне становище василіан поліпшувала і практика поєднання кількох посад. 1765 р. Дерманська архімандрія належала київському митрополитові Пилипу Володковичу. Як один із найбільших землевласників у Польщі, що користувався значним авторитетом у державі, він певною мірою зміцнював суспільний престиж дерманських отців. Становище ж православних монастирів у XVIII ст. на Правобережжі було дуже скрутним. Тому ченці часто підшукували собі багатих ігуменів, які могли допомогти обителі власними засобами. Упродовж XVIII ст. уніатські архієреї намагалися зрівняти підпорядкованих їм парохів у правах із католицькими священиками. Іноді соціальне походження кандидатів на парафії забезпечувало те, чого не могли добитися від поміщиків митрополити та єпископи. Коли шляхтич купував парохію, то матеріально-правове становище такого священика значно покращувалося: відробітки на користь дідича-поміщика замінювалися грошовим чиншем; кожний господар-парафіянин був зобов’язаний працювати на попа-шляхтича один або й більше днів на рік тощо.
Зрозуміло, що представники різних верств населення Правобережжя були зацікавлені в отриманні матеріально забезпечених і престижних ду- ховних посад. Польсько-українська шляхта, що підтримувала церкву як державно-ідеологічний інститут з релігійних і світоглядних переконань, керувалася не в останню чергу і своїми життєво-матеріальними інтересами. Адже польський дворянин, шо посідав католицьку єпархію, одержував прибутки від багатих єпископських маєтків для власного забезпечення і утримання, не кажучи вже про суспільно-політичні та пастирсько-релігійні привілеї. Єпископи жертвували свої кошти на церковні потреби дуже рідко, хоч такі випадки й відомі. Кам’янецький біскуп Вацлав Сєраковський (1740–1743) витрачав власні гроші (навіть продав столове срібло) для матеріальної підтримки кафедральної семінарії, оскільки підпорядковане йому духовенство не виплачувало на ці потреби належних сум. Досить престижними були й уніатські кафедри. Шляхтич, посівши місце київського митрополита, ставав «душпастирем» не лише духовенства і мирян власної «архідієцезії» (митрополича єпархія лише на Правобережжі охоплювала три офіціальства (намісництва), до яких 1788 р. належало 52 деканати (2124 церкви)), а й восьми підпорядкованих йому єпархій в Україні й Білорусі (архіепископства Полоцьке й Смоленсько-Сіверське, єпископства: Володимирсько-Брестське, Луцько-Острозьке, Львівсько- Кам’янецьке, Холмсько- Белзьке, Перемишльсько- Самборське та Пінсько-Турівське), не рахуючи численної василіанської братії з її ієрархією та парафіянами, Від значних архієрейських маєтків почасти мали прибутки найближчі родичі владики. Отже, львівський єпископ Йосип Шумлянський, ставши 1671 р. адміністратором Київської митрополії, одержав на Поліссі та Волині обширні володіння Києво-Печерської лаври. 1682 р. орендарем сіл Гродки й Обарова (на Волині) зустрічаємо його брата, жидичівського войського Костянтина Шумлянського. Ці ж маєтки 1688 р. владика віддає в оренду на три роки другому своєму брату, подільському чашникові Самуїлу Шумлянському. У 1705 р. подільський чашник і його дружина отримують у трирічну оренду більшість поліських сіл Києво-Печерської архімандрії (тоді їх було понад 20) і містечко Радомишль. 1706 р. вдова Самуїла Шумлянського Олександра одержує ще й Білосороцький ключ (9 сіл). Завдяки зусиллям Йосипа Шумлянського його брат Афанасій (1688—1694) і небіж Кирило (1710—1712) отримали Луцьку єпархію. Чернецтво в католико-уніатських обителях нерідко рятувало шляхетські маєтки від роздроблення, а дворянські родини — від розорення. Монастирське забезпечення, скромніше, порівяно з мирянами, життя братії сприяли тому, що спадкоємці багатодітних і бідних шляхетських сімей, бажаючи врятувати родинні добра, почасти добровільно приймали постриг. Наведемо типовий приклад. Четверо дітей (2 сини та 2 дочки) чернігівського стольника Йосипа Млоцького одержали у спадок 40000 пол. зл., забезпечені маєтками, шо дісталися їм від матері (батьківські вони втратили, розрахувавшись із боргами). Степан Млоцький, один із спадкоємців, вступаючи до Володимирського «конвенту» (монастиря), 1753 р. розпорядився своєю часткою майна (10000 пол. зл.) так: 3000 пол.зл. відписав ченцям названої обителі; прибуток від 2000 пол. зл. залишив собі з тією умовою, що після його смерті ця сума буде належати рідному братові Франциску і його спадкоємцям; ще 3000 пол.зл. віддав тому ж братові; 2000 пол. зл. заповів своїм двоюрідним братам по матері Франциску і Петру Гостинським (сини чернігівського хорунжого Єро- німа Гостинського). Зрозуміло, що місце в архієрейському капітулі, навіть рядове чернецтво чи священицький сан, були привабливіші для простолюдинів. Кріпак, що посідав парафію, іноді одержував, крім свяшеницьких прав і привілеїв, звільнення від підданства. Інша річ, що такі кандидати мали значно менше можливостей для отримання духовних посад. Конкуренція серед охочих отримати священицький сан посилювалася за рахунок права спадковості парафій. Від претендентів на церковні звання вимагалися освіта і здатність до пастирської діяльності. Важливу роль відігравали світські зв’язки (особисті симпатії короля, поміщиків, урядовців). Якщо на вищі посади вихідці із суспільних низів не допускалися, згідно з канонами й традиціями (в середньовічному суспільстві це узгоджувалося з реальними можливостями простолюдинів), то на нижчих вони були просто небажаними. Знижуючи суспільний авторитет духовного звання, такі претенденти, до того ж, випадали з числа виробничо-податкового населення Правобережжя. В цьому не були зацікавлені ні держава, ні шляхта, ні тим паче церква.
|