Основні суб’єкти міжнародних відносин.

Суб’єктами міжнародних відносин є держави, партії, міжнародні організації, транснаціональні корпорації та таке інше. Чільне місце серед них займають держави і міжнародні організації.

Прихильники так званого політичного реалізму стверджують, що основним суб’єктом світової політики є держава, дії якої в цій царині сьогодні спираються на наступні закономірності: 1) формою міжнародної діяльності держав як головних учасників міжнародних відносин є військова стратегія і дипломатія; 2) державна політика існує у двох різновидах: внутрішній і зовнішній (міжнародній), що мають як взаємозв’язок, так і суттєві відмінності; 3) діючи у межах міжнародної економічної системи, кожна держава прямує до таких цілей як економічна корисність, власне зростання, соціальна стабільність і володіння засобами для досягнення своїх політичних цілей; 4) вихідний пункт міжнародної політики укорінений у національному інтересі, що розуміється як прагнення до максимізації власної могутності та зменшенні влади інших; 5) потреба в захисті та просовуванні національного інтересу викликає необхідність володіння якомога більш могутнім військовим потенціалом, котрий у свою чергу залежить від природних, економічних і інших ресурсів держави; 6) результатом прагнення кожної держави до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги (балансу) влади (могутності), котра є єдиним реалістичним засобом забезпечення і збереження миру.

Однак треба враховувати те, що за складності сучасного світу усі особливості міжнародних відносин віднести тільки на рахунок активності держави буде помилкою. Тому сьогодні політична наука поряд з державами в якості важливих учасників міжнародних відносин і суб’єктів світової політики розглядає і міжнародні організації.

Міжнародна організація – це інструмент сумісного вирішення міжнародних проблем, які стосуються інтересів декількох держав або групи громадян цих держав.

Політична думка по різному оцінює роль такого роду інститутів. Якщо представники реалістичного спрямування вважають, що міжнародні організації виконують другорядну роль в міжнародних відносинах, то на думку лібералів ці організації навіть поступово витісняють держави на периферію політики.

Теорія міжнародного права поділяє міжнародні організації на наступні їх види:

- міждержавні міжнародні організації загальної компетенції, якими є об’єднання держав і діяльність яких торкається усіх сфер відносин між ними – економічної, політичної, культурної та таке інше;

- міжнародні міжурядові організації спеціальної компетенції, якими є об’єднання держав і діяльність яких спрямована на одну із спеціальних областей міждержавних відносин, наприклад військово-політичні організації (НАТО), економічні організації (МВФ), організації ООН в питаннях культури та освіти (ЮНЕСКО);

- відкриті міжнародні міжурядові організації, якими є об’єднання держав, куди приймається будь-яка держава, якщо вона відповідає вимогам членства в них (наприклад, Світова організація охорони здоров’я);

- закриті міжнародні міжурядові організації, якими є об’єднання держав, до якого приймають нових членів тільки за згодою засновників (НАТО);

- універсальні міжнародні організації, які передбачають можливість прийому до них держав незалежно від їх регіональної належності (ООН);

- регіональні міжнародні міжурядові організації, якими є об’єднання держав одного якогось регіону (Ліга арабських держав).

Разом з міжнародними міжурядовими організаціями існують ще міжнародні неурядові організації, відмінністю котрих є те, що вони засновуються не представниками офіційних державних структур, а приватними особами і громадськими об’єднаннями різних держав.

В уставах міжнародних організацій її суб’єкти (держави, громадські об’єднання, приватні особи), яких називають членами цих організацій, формально є рівноправними.

Правова основа діяльності міжнародної організації визначається засновниками ще до її створення, але з часом переглядається і доповнюється. Якщо ж якийсь засновник відмовляється визнати зміни, то він може, по-перше, добровільно покинути цю організацію, по-друге, не брати на себе обов’язків по виконанню цих змін, але не заважаючи при цьому іншим членам організації в їх визнанні; по-третє, бути виключеним х міжнародної організації за систематичне невиконання своїх уставних обов’язків.

Діяльність міжнародної організації потребує чималих витрат, які розподіляються між усіма членами у вигляді внесків, розміри яких залежать від фінансових можливостей учасників.

4. Геополітичні концепції міжнародних відносин.

В кінці XIX і на початку XX сторіччя в політології з’являється її новий напрям – геополітика. Геополітика – це наука про умови безпеки в світі і формування світового порядку, про взаємозв’язок просторових факторів та міжнародних центрів сили, про вплив природних, технологічних, соціальних, демографічних умов на роль держави в сучасному світі. В останній час до сфери інтересів геополітики увійшов і такий «віртуальний» фактор як мобільний зв'язок і Інтернет.

Геополітика виникла на фундаменті ідей географічного детермінізму, сформульованих ще у Древній Греції. В Новий час на зв'язок політики та географії звернув увагу французький мислитель Жан Боден (1530 – 1596), який стверджував, що розвиток суверенної держави безпосередньо залежить від природних умов. Поступово ідеї географічного детермінізму розповсюдились і на інші країни, наприклад, Германію та Росію.

В своєму розвитку геополітика пройшла декілька етапів, в кожному з яких домінувала якась національна геополітична школа – германська, британська, північноамериканська. Саме ці школи утворили так званий класичний період в історії геополітичної думки.

Наприклад, германська геополітична школа здійснила перехід від ідей географічного детермінізму до сучасності. Саме німецький географ Ф.Ратцель (1844 – 1904) теоретично обґрунтував положення про те, що простір – це не тільки територія, яку займає держава, а її політична сила. Він же почав уживати термін «життєвий простір», а також сформулював закони експансії, за якими потяг до розширення території, в першу чергу за рахунок біль «культурно відсталих» країн, є невід’ємною рисою кожної великої держави.

Ідеї Ратцеля розвинув К.Хаусхофер (1869 – 1946), який також вбачав головну спонукальну силу кожної держави в її потязі до розширення свого життєвого простору. Тому поглинання малих держав великими державами заради економічної самодостатності є необхідністю, а не політичною примхою. До речі, майбутній світовий устрій за Хаусхофером має вигляд системи з кількох політичних регіонів, а саме регіону пан-Америки на чолі з США, регіону Великої Східної Азії на чолі з Японією та регіону пан-Європи на чолі з Германієй.

В британській геополітиці помітну роль відіграла творчість Х.Макиндера (1861 – 1947), який стверджував, що політична могутність держави залежить від її географічного положення і що материкова частина Землі визначає стратегічний вплив на політичні процеси. Макіндер в науковий оббіг ввів поняття «Світовий острів», яким він означив суцільну частину суші, до якої увійшли оточені з усіх боків Світовим Океаном Азія, Африка і Європа. Внутрішню частину Євразії (Хартленд) цей геополітик визнавав «Вісьєвим регіоном історії», тобто ключовою територією в геополітичному сенсі. Зміст головної геополітичної ідеї Макіндера визначена формулою «Хто володіє Східною Європою - той панує над Хартлендом; хто володіє Хартлендом – той панує над Світовим островом; хто володіє Світовим островом – той панує над усім світом». Пізніше він дещо змінив свою концепцію, стверджуючи, що геополітичним центром Землі є Північна Атлантика і тому країни, що розташовані по її узбережжі, зможуть протистояти могутності держави, яка буде домінувати у Хартленді. Саме завдяки своїй концепції північного атлантизму Макіндер став хрещеним батьком майбутнього блоку НАТО.

Засновником американської геополітики є адмірал адмирал А.Мэхэн (1840 – 1914), який стверджував, що військово-морська могутність держави є головною частиною її геополітичного потенціалу. Свою ідею він відобразив у формулі «військовий флот + торгівельний флот + військово-морські бази». Цей геополітик вважав за необхідне відмовитися від так званої зовнішньополітичної «доктрини Монро», за якою США повинні «самоізолюватися» від світової політики, і, навпаки, у союзі з Великобританією, як могутньою морською державою, боротися за панування в Світовому океані, з якого можна впливати на політичні процеси у будь-якому куточку світу. Пізніше Мєхен до стану союзників США вніс ще Германію і Японію, з якими Америка буде в змозі протистояти Росії та Китаю.

Послідовник Мехена політолог Н.Спайкмен (1893 – 1943) переглянув висновки Макіндера відносно значення в світовій політиці євразійського Хартленду. Дійсним ключем до влади над світом, стверджував він, є контроль узбережжя між Хартлендом та Великим морським шляхом, який прямує з Західної Європи від Балтійського та Північного морів через Атлантичний океан, Середземне та Червоне моря, Індійський океан до Японії. До цієї території, яку Спайкмен назвав Римлендом (Крайня Земля), ввійшли країни Західної і Центральної Європи, держави Ближнього та Середнього Сходу, а також Індія, Тібет, Китай та держави Південно-Східної Азії. В зв’язку зі своєю концепцією американський геополітик формулу Макіндера перетворив на формулу «Хто контролює Римленд панує над Євразієй; хто панує над Євразієй – контролює долю світу». Підкреслимо, що ідеї Спайкмена були використані під час «холодної війни» в якості теоретичних аргументів політичної та військової стратегії США відносно розміщення багато численних американських військових баз по всій лінії Римленду.

В цілому геополітика класичного періоду була євроцентристською та мала загальноконтинентальний та загальноокеанський характер і була спрямована на боротьбу та захоплення, території (звідси війни за поділ та пере поділ світу). Хоча треба визнати, що на той час геополітична теорія не була ні універсальною, ні глобальною.

Сучасний етап історії геополітичної думки починає свій відлік з післявоєнного переустрою світу. При цьому вона змінила свій європоцентристський вигляд, оскільки почала враховувати усіх учасників світової політики, а не тільки великі європейські держави. Суттєвою відмінністю сучасної геополітики є також те, що вона вже не визнає за потрібне захоплення певних територій, акцентуючи увагу на контролі над ними.

При усіх змінах в геополітичних парадигмах, в їх зміст завжди входять в якості головних складових геополітична та військова стратегія. При цьому під геополітичною стратегією розуміють визначення міста держави в світовій політиці, а під військовою стратегією – цілі та засоби підготовки, а також використання військових сил в можливій війні за геополітичні цілі.

Геостратегія сучасних розвинених держав має три рівні. Вищий рівень геостратегії зветься національною стратегією і включає до себе стратегії в окремих сферах і напрямах розвитку нації. Тобто, національна стратегія визначає цілі розвитку нації, забезпечує ефективне використання духовних та матеріальних ресурсів, спрямовуючи націю на досягнення національних цілей.

Другий рівень геостратегії – це стратегія національної безпеки або «велика стратегія», «оборонна стратегія», «стратегічна доктрина». Цей рівень включає до себе стратегії діяльності тих сфер, котрі виключно важливі для національної безпеки, тобто для забезпечення прийнятних умов існування та розвитку нації.

Третій рівень геостратегії – військова стратегія, котра координує тільки військові питання національної безпеки, а саме: розвиток військової промисловості та забезпечення армії і таке інше бойовою технікою, зброєю, засобами зв’язку, амуніцією, а також бойову підготовку військових, боєздатність армії.