![]() Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Розділ 8. Дні збігали за днями і якось непомітно та слухняно вкладались у тижні
Дні збігали за днями і якось непомітно та слухняно вкладались у тижні. Осінь щораз упевненіше нагадувала про себе вранішньою та вечірньою прохолодою, вологим подихом нічних сутінок і необхідністю теплішого одягу для прогулянок. Яскрава зелена барва листя почала блякнути, за декілька днів прохолодної погоди перетворилася на золотаву та брунатну, а ще за тиждень затяжні львівські дощі впевнено витанцьовували свої монотонно‑ меланхолійні танці на кам’яній бруківці вулиць і безцеремонно заганяли запізнілих перехожих у теплі помешкання та у прихисток родин. Зустріч із Анелею якщо й не забулася, то, принаймні, вже не викликала в Анни такі сильні емоції, як у перші дні. Образа на Адама потроху притупилася, а біль став не таким гострим, як на початках, переріс у хронічний, муляв, як невдало допасований корсет, і не дозволяв забути про те, що колись доведеться рахуватися з новими обставинами в родині Адама. Еля росла, починала сидіти, іноді навіть намагалася рачкувати. Виглядало це доволі кумедно – мала згинала ніжки, випрямляла ручки, опускала голівку, але просувалася не вперед, а назад. Спроб рачкувати вперто не полишала і дедалі впевненіше посувалася до мети. Анна годинами бавилася з нею, тішилася з того, як мала голосно сміється, як кумедно намагається повторювати склади, бере до рук яскраві цяцьки і намагається бавитись самостійно. Поряд із донькою знов почувалася майже щасливою. Адам приходив як завжди, і в його поведінці Анну теж нічого не насторожувало. Не відчувала ні охолодження до себе, ані браку уваги чи доброго ставлення до дитини. Був майже завжди в доброму гуморі, приносив їм із малою подарунки, робив приємні несподіванки і жодним словом не прохопився про якісь проблеми у власній родині. Анна намагалася переконати себе в тому, що це ніяк не відображається на його дружині, проте не завжди вірила сама собі й дедалі частіше мучилася докорами сумління. Дійшло до того, що не лише цілком змирилася з очевидними доказами повернення Адама до Анелі, але почала замислюватися над тим, що зовсім не була би проти, якби він налагодив справді добрі стосунки з дружиною. Та найдивніше – була певна, що це не зашкодить її з ним стосункам. Можливо, це навіть дозволить віднайти якусь золоту середину в ситуації, яка з кожним тижнем ставала дедалі химернішою. Хіба ж їм усім погано? Кожен отримав бажане. Заглиблена у свої клопоти та проблеми, Анна майже не цікавилася тим, що діялося у світі, проте цілком ізолюватися від подій усе‑ таки не вдалося. Щось долітало і до її вух. Другого червня у Празі відбувся перший Слов’янський конгрес, і знов почалися розмови про поділ Галичини, про рівноправність мов у школах, про виклади обома мовами в ліцеях та університетах, про зрівняння у правах польської і русинської мов, про окремі для двох народів гвардії. Слухала всі ці розмови краєм вуха, не надто вникаючи в суть. Запам’ятала лише, що Конгрес не завершив своєї роботи, і одинадцятого червня все це закінчилося кривавим боєм між урядовими військами і чеською гвардією, і що врешті Конгрес розігнали бомбардуванням Праги. Потім відбулися вибори, а десятого липня у Відні зібрався парламент. Щось про ці події Анна почула від Адама, щось від Андрія, а дещо важко було не зауважити, навіть не особливо приглядаючись та прислухаючись, бо це було у всіх на устах. У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошутом. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Це викликало обурення у Відні. Там відбулося повстання, і революціонери захопили місто. Усі ці події дуже жваво обговорювались у Львові, але Анна сприймала їх як тло, як декорацію до свого особистого життя. Вони відбивалися від свідомості, немов сонячний промінь від дзеркальної поверхні, а потім взагалі випали з кола її зацікавлень, заступлені несподіваними подіями. Того вечора Адам прийшов навіть раніше, аніж звичайно, проте Еля, ніби навмисно, довго їла, потім так само довго не засинала, а коли врешті заснула, містом запанували нічні сутінки. Спокій та тишу порушували лише далекий відгомін звуків із бічних вуличок, сміх та надто голосні розмови запізнілих перехожих, а ще цокіт кінських копит бруківкою і, в унісон йому, рипіння коліс фіакрів. Визирнувши у вікно, Анна повернулася до Адама. – Пізно вже. Мала поламала нам усі плани. Тепер доведеться йти додому посеред ночі. Адам усміхнувся. – Чому доведеться? Маю цікавіші пропозиції на цю ніч для нас обох. Анна кинула на нього швидкий погляд з‑ під вій і заховала усмішку. – Дурниці вам в голові, а мені завтра раненько вставати. Я йду спати. – А хто ж тобі боронить? – Адам розвернув її плечима до себе. – Я навіть допоможу тобі роздягнутись. Відчувши біля вуха лоскіт його губ, Анна тихенько розсміялась. – З вами якраз заснеш… Хіба під ранок. – От і домовились… – Адам уже розщіпав гачки на її сукні й стягував тканину додолу. – Нізащо не повірю, що тобі не подобається саме так зустрічати світанок. Анна не відповіла, лише, усміхнувшись, відкинула голову назад. З ним їй завжди добре зустрічати світанок. Зрештою, з ним їй взагалі добре. Адам торкнувся поцілунком плавної заглибини між її плечем та шиєю, і Анна заплющила очі, цілком віддаючись розкошам неквапного доторку. Сьогодні в них із Адамом знов є ніч, ще одна довга‑ предовга ніч попереду. Так багато і так водночас мало. Вона підвела голову, шукаючи в напівтемряві поцілунку Адама, тоді відсторонилася. – Зачекайте, я розстелю ліжко. Адам зупинив її пожадливим поцілунком. – Ще встигнеш. Іди ліпше до мене… – Він нетерпляче потягнув зав’язки її нижніх спідниць. – Зніми всі ці ганчірки. На два кроки відступивши, Анна тихенько розсміялась і, вставши навшпиньки, крутнулася так, щоб плавно розгойдалися спідниці. – Ну, подивіться, які ж це ганчірки. Тут мережива і тоненького батисту на шалені гроші. І я, між іншим, вдягнула все це для вас. Усміхнувшись, Адам озирнув Анну з ніг до голови. – Вважай, що своє завдання вони виконали. Зніми все це. Усміхнувшись, Анна, навмисно не поспішаючи, почала роздягатися. Любила, коли Адам саме так дивився на неї – закохано, пожадливо, із захватом. Почувалася тоді найбажанішою та найщасливішою жінкою на світі. Адам нетерпляче притягнув її до себе. – Ну, все… Іди сюди. Досить бавитися зі мною. Анна слабо вперлася долонями йому в груди, ледь глибше вдихнула повітря і раптом відчула під собою опертя столу, а ще за мить залишки її усвідомлених думок уже тонули в поцілунках Адама, в його пестощах і в гострому бажанні тілесної насолоди. На мить вона завмерла в передчутті того, що мало б статись і… злякано відштовхнула Адама від себе. У двері хтось стукав. Стукав вимогливо, без жодних сентиментів, так, ніби поставив собі за мету підняти на ноги весь будинок. – О, Господи, що це таке? – Вона зсунулася зі столу і похапцем почала натягувати на себе сорочку. – Швидко вдягайтесь. Там хтось чужий. – Я відчиню. – Адам теж натягнув на себе штани. – Залишайся тут, я сам. Схопивши його за руку, Анна злякано потягнула Адама назад. – Куди? Не йдіть. Ви ж не в себе вдома… Може, ще підуть… Зачекайте. Новий град ударів у двері примусив Анну замовкнути, а Елю – невдоволено завовтузитися в колисці. Розпачливо притиснувши долоню до рота, Анна мовчки глянула на Адама. Так стукають на алярм, на нещастя, на біду – тоді, коли нікого вже не обходять чийсь спокій чи правила пристойності. Щось сталося. І, здається, щось дуже серйозне. Схопивши з крісла шаль, а зі столика – свічник, Анна відштовхнула Адама, який хотів її затримати, і вибігла у передпокій. Помешкання струсив ще один, ще дужчий удар у двері, і, ніби у відповідь на нього, у кімнаті заплакала Еля. Та що ж це таке? Тремтячими руками Анна поставила свічник на стільчик, відшукала на поличці ключі і, з жахом прислухаючись до звуків за дверима, кинулася відмикати. За мить двері розчинились, і Анна заціпеніла. На порозі стояла Тереза. То це вона так голосно гримала? Неймовірно. Десь поверхом вище відчинилися двері в сусідів, але Анна, цілком дезорієнтована тим, що діялося тут, навіть не почула того. Дивлячись перед себе розширеними від страху очима, вона раптом усе зрозуміла. Анеля народжує… Усе, догралися. Прожогом кинувшись назад у кімнату, вона зіштовхнулась у дверях із Адамом. – Ваша Анеля, здається, народжує… – забувши про те, що ніколи про це з ним не говорила, видихнула вона. – Там Тереза. Вона озирнулась і мимоволі зауважила, що до помешкання вже зацікавлено зазирає покоївка сусідки з горішнього поверху, а на сходовому майданчику з’явився сусід із нижнього. О Господи, ще й це. Метнувшись до вхідних дверей, Анна з тріском зачинила їх у них перед носом, а тоді, проігнорувавши спантеличений погляд Адама, побігла до малої, яка, злякавшись шуму, голосно плакала в колисці, проте взяти дитину на руки не встигла. Адам схопив її за плечі й повернув до себе. – Ти знаєш? Хто тобі сказав? Чому ти мовчала? Анна на мить злякано завмерла, але майже відразу опам’яталася. – О Боже, хіба не однаково? Я сама побачила, – пояснювати щось Адамові під голосний акомпанемент дитячого крику не було сенсу. – Швидше йдіть туди. Потім поговоримо. – Зачекай, а коли… Край усім суперечкам поклала поява в кімнаті Терези. Вона кинула швидкий погляд на напівроздягнених коханців, тоді на розкиданий і безладно переплутаний між собою чоловічий та жіночий одяг, на дитину, яка заходилася від плачу в колисці, і не змогла приховати відрази. – Ні сорому, ні совісті… В обох, – коротко оцінила вона ситуацію. Тереза перевела погляд на Анну, яка злякано дивилася на неї. – Дай дитині груди. Нехай не плаче. І все‑ таки, яка ж ти… – вона насилу втрималася від яскравого епітету. – Це ти так віддячуєш за добро? Адам першим прийшов до тями і спробував втрутитися в ситуацію. – Терезо, дай їй спокій. Маєш якісь претензії – кажи мені, а Анну не чіпай. Вона Богу душу винна. Змірявши брата роздратованим поглядом, Тереза перевела подих. – Кажеш, дай спокій? А чого ж ви всі біжите до мене, коли щось стається? Мастіть собі голову самі з вашими проблемами. Не хочете чомусь? Анеля, між іншим, народжує і хоче бачити тебе біля себе. – Їй зарано, – мимохіть зауважив Адам. – Ще місяць… Щонайменше. – Знаєш, дитина там того не знає і вже проситься на світ. Адам спохмурнів. Поступово до нього починало доходити, що саме відбувається вдома. – До неї хоч привели лікаря чи так, як тут було? Тереза роздратовано пересмикнула плечима. – Привели, звичайно. А що, думаєш, чекали, коли ти згадаєш про власну родину та дітей? Довго б нам довелося чекати. Проігнорувавши ущипливе зауваження сестри, Адам підняв свій одяг і почав швидко вдягатися. – І коли це почалося? Давно? – Ще від обіду – і наразі нічого. Казала привести тебе. Важко таке зрозуміти, але Анеля не лише знає, де ти, але все ще хоче бачити тебе біля себе. Не знаю, як вона, але я більше не хочу покривати цей блуд. Ця твоя… не хочу казати хто, але вона ще пошкодує, що народилася на світ Божий. Якщо я ще хоч раз… Зрозумівши, що ось‑ ось остаточно втратить контроль над своїми словами, Тереза сердито перевела подих і так виразно глянула на Анну, що та мимоволі зіщулилася під її поглядом. – Я не навмисно. Тереза кинула на Анну ще один зневажливий погляд. – Як можна спати з чужим чоловіком не навмисно? Що ти кажеш? А я тебе попереджала… – Тереза озирнулася на брата. – Не хочу залишатись тут ані на хвилину довше. Чекаю тебе в фіакрі.
|