Козацьке військо

У козацькому війську не існувало єдиних стандартів озброєння та амуніції і кожний козак мав озброєння згідно з його вподобанням та матеріальними можливостями.

Вогнепальна зброя, яка носилася або в спеціальній кобурі вершниками або на ремінці за спиною була надзвичайно різноманітною, що значно знижувало ефективність стрільби шеренгами та наскоків кавалерії.

Основною вогнепальною зброєю козаків були мушкет та рушниця, або аркебуза, яка була легшою та меншою за калібром:

• калібром 18-20 мм
• дальність пострілу 250-300 м
• довжина ствола, який виготовляли методом свердлення близько 0, 85 – 1 м.
• часто стволи були нарізними, що значно збільшувало (ледь не вдвічі) прицільну дальність пострілу, проте принаймні втричі зменшувало скорострільність
• основним був ударно-кремінний замок, набагато рідше колісний чи ґнотовий
• середня вага 7 кг, проте залежить від індивідуальних характеристик зброї

Гаківниця – більш потужна та важка рушниця з калібром 25-30 мм, довжиною ствола 1-2, 5 м. Застосовувалася в якості стаціонарної зброї, особливо при облогах чи для захисту табору.

Карабін – в основному зброя кавалерії, являв собою вкорочений та полегшений варіант рушниці з калібром 10-12 мм. З ударно кремінним чи колісним замком.

Бандолет – трішки коротший за карабін, але калібру 14-16 мм. З ударно кремінним чи колісним замком.

Пістоль – був на озброєнні також у кавалерії, являв собою найменш потужний варіант ручної вогнепальної зброї з коротким стволом.

Лук – незважаючи на перехід до вогнепальної зброї, доволі довгий час використовувався, особливо під час дощу, коли порох намокав або при закінченні набоїв. Середня відстань стрільби 200-300 кроків, іноді до 500. Лучник міг за хвилину випускати 8-12 стріл, і влучно стріляти на відстані близько 130 кроків.

Холодна зброя:

Шабля – основна холодна зброя, зазвичай угорсько-пользького типу, чи «ординка». Це шаблі з довгим (до 90 см), плавно вигнутим клинком, як правило з відкритим руків’ям, на перехресті іноді знаходився перстень для великого пальця, що забезпечувало надійніше утримання шаблі. Тримали при лівому боці у спеціальних ножнах.

Бердиш – бойова сокира з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у пластинку, яка кріпилася до держака для кращого кріплення обуха. Основне застосування проти кінноти. Піхотинці тримали на спеціальному ремені за спиною.

Келеп – фактично бойовий молоток. Мав довгий загострений клівець та багатогранний обух, закріплювався на довгому дерев’яному держаку. Також проти вершника.

Чекан – невелика сокира на короткому держаку.

Ножі – різних розмірів та форм з дерев’яними та кістяними руків’ями, також суцільно металеві (на думку Свєшнікова вони були метальними).

Спис – Використовувався і кіннотою і піхотою, металевий наконечник від 27 до 63 см, а держак зазвичай 3, 5-4 м.

Спорядження козака:

• Ладівниця – секційний футляр, що кріпився на окремому ремінці та використовувався для зберігання ладунків (завчасно приготовані порції пороху з кулею запаковані в паперовий мішечок). Там було від 25 до 35 ладунків чого мало вистачити на недовгий бій.
• Порохівниця.
• Натруска – менша порохівниця в якій зберігали дрібніший порох для запалу в замку.
• Кулелійка для самостійного виготовлення куль з шматків свинцю, якими забезпечували військо іноді могли стріляти просто шматочками заліза чи свинцю, але це псувало канал ствола.
• Торбинка з вже готовими кулями.
• Шомпол для прочистки ствола від нагару.
• Для тих, хто використовував зброю з колісним замком також носили спеціальний ключ для його накручування.
• Лучники носили сагайдаки зі стрілами за плечима.

Артилерія: Основу складала польова артилерія. Найбільш поширеними були гармати-фальконети 3 фунти (7 см) (розмір ядра та калібр) – тобто легка польова артилерія, через її маневреність та можливість її здобуття в бою з супротивником. Рідше важка польова артилерія: 6 фунтів (9 см) – «октава», 12 фунтів (12 см) – «колюбрина», 30 фунтів (16 см). Основу, за Хмельницького складали саме трофейні гармати, пізніше їх спеціально замовляли. Стріляли ядрами або картеччю.

Формування та постачання козацького війська. У війську служили козаки, які самі мали забезпечити себе озброєнням та амуніцією, кіньми та фуражем. З часом з гетьманської казни виділяли гроші на ці потреби і закупки здійснювалися або полковниками або сотниками централізовано, але частіше самими козаками.

Кінноти у війську майже не було і вона так само як і артилерія виділилася в окремий рід військ тільки на поч. 18 ст.

Основна побудова війська – це шеренги, проте на відміну від європейських армій не існувало окремих пікінерів, які мали прикривати стрілків при атаці кавалерії, козацькі стрілки робили це самі. Також через різницю в характеристиці зброї (калібр, відстань пострілу, вага) ефективність шеренги падала, що намагалися компенсувати високим рівнем швидкострільності.

Тактика табору з возів, як стаціонарного так і пересувного мала на меті забезпечити максимальне прикриття для стрілків та польової артилерії, тобто бій вівся від оборони.

Флот: Не був бойовим, а козаки використовували їх лише як транспортний засіб, рідко для того щоб підпливти до ворожого корабля та взяти його на абордаж, але не для морського бою.

Хто писав: І. Свєшніков – дослідник Берестечка майже все, що відомо про зброю іде від нього. Мицик, Щербак, Грушевський, Стороженко, Заруба, Сокирко Олексій.

2.2 Козацькі прапори та герби

Запорізьке козацтво мало великий вплив на формування українського прапорництва. Проте єдиного прапора для всієї України ще не існувало. Корогви були різнобарвні із зображенням зірок, хрестів, сонць, місяців, гетьманських або місцевих гербів. У Київських прапорах, які збереглися в описах з часів визвольної війни Богдана Хмельницького, вживалися такі кольори: червоний і малиновий — 8 разів, білий — 7, блакитний — 6, жовтий — 5, чорний — 4, зелений — 1 раз. Всього збереглося 14 описів прапорів. Ось один з описів очевидця штурму м. Гомеля в 1651 p.: «Наступ почався 4 червня в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі і дві чорні, і дві жовтооблочисті (тобто жовто-блакитні), і під ними 8 тисяч козаків кінних і піших вибраного війська».

В інших описах знаходимо відомості про придбання полотна для прапорів. Так у 1717 р. полтавський полковник Іван Черняк писав гетьману: «На сотенні корогви куплено блакитного лудану, а жовтий лудан дано на пряжі». У 1758 р. лубенський полковник Іван Кулябка писав у листі: «прапор кріпосної сотні Лубенського полку з одного боку має бути національним, а з другого — згідно бажанню полкової канцелярії: на світло-голубій голі з правої сторони на золотій землі на знаменах козак розписан будет» (За В. Сергійчуком).

Існували полкові, сотенні, курінні та інші корогви й малі знамена та значки. На козацьких прапорах іноді зображалися святі або хрести, а на морських знаменах — кораблі, козацькі чайки тощо.

У XVIII ст. жовта й блакитна барви домінували навіть у побуті. Як свідчили сучасники, навіть одяг козаків цього часу мав національні кольори: гайдамаки Ґонти були вдягнуті в жовті жупани і сині шаровари під час повстання 1768 р.

Поєднання блакитного з жовтим було також характерним для родових гербів Апостолів, Богунів, Нечаїв, Дворецьких, Долинських, Безбородьків, Дорошенків, Брюхо-вецьких, Розумовських та ін.

Корогва, зроблена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського 1774 р., мала золоті герби на блакитному тлі.

Синьо-жовті прапори використовувалися в Україні і в XIX ст. У часи революції в Австрійській імперії (1848) українці підняли національний прапор на Львівській ратуші. Австрійська влада дозволила українцям створити Національну гвардію для підтримання порядку і використовувати синьо-жовті прапори. Відродження національних барв у Галичині було поштовхом до відродження їх на всій території України.

2.3 Особистісна козацька символіка

Найважливішу ознаку влади кошового отамана становила булава - палиця з горіхової деревини завдовжки 50-70 см зі срібною чи визолоченою кулею в кінці. Булава розкішно оздоблювалася, здебільшого смарагдами і перлами. Вона завжди була на видному місці; під час переговорів- у руках гетьмана, а під час виборів- на столі. «Булава – всьому голова» - казали запорожці.Дійсно, на той час саме вона була символом влади, гетьманування.

Ще одним важливим атрибутом був бунчук, держак із золотою кулею, з підвішеним кінським волоссям на ній, який символізував гетьманську владу. Вважається, що бунчук – не власне українського походження, а що його українці перейняли від турків. Відомо, що бунчук козакам вперше офіційно надав польський король Стефан Баторіє у 1578 році як знак звитяги.

Символом влади судді була військова печатка. Нею утверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування.

Символом влади військового писаря був срібний каламар, відзнакою довбуша- литаври. Існувало правило, що без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду.

А скликав козаків на Січову Раду, а також супроводжував під час походів звук литавр, які були відзнакою довбуша. Це був ударний музичний інструмент, який складався з двох котлів та натягнутої між ними шкіри.

Козацька доба – найвеличніша сторінка історії України. Символи цієї епохи є відображенням нашої національної ідеї, незламного духу і любові до волі. Культура нашої держави заснована на елементах козацького устрою. Неможливо уявити Україну без козаків, так само як козаків без прикметника «українські».

Козацький образ став втіленням сильної, мужньої, нескореної особистості. Воїна, який зможе захистити себе і свою країну.

Козацька символіка також є проявом сміливості і волелюбності українських козаків та їх культури.

Саме козацьку емблематику можна назвати гарним проявом рекламування у 17 – 18 столітті.

В культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів є одним з важливих архаїчних елементів. Козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни, посилено займалися фізичною і військовою підготовкою, щоб пройшовши ініціацію стати повноцінним членом суспільства. У всіх індоєвропейських народів велика увага приділялася становленню молоді, отриманню нею початкової військової підготовки, що давало можливість її представникам стати справжніми фаховими воїнами. Для західноєвропейського лицарства була властива комплексна підготовка молоді, тривале навчання майбутніх воїнів (з 7 до 19-21 року), що закінчувалося святковим обрядом посвячення у лицарі. У

культурному комплексі українського козацтва простежуються паралелі культурою степових номадів. Як зазначалося в попередніх розділах, українське козацтво — це типовий вияв індоєвропейської військової культури і певною мірою є своєрідним проявом на українському грунті загальноєвропейських лицарських традицій. Хоча козацтво сформувалося і постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., але його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже давніх загальноіндоєвропейських військових традицій. Безсумнівно, мілітарна традиція протягом всього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, але стрижень її залишався незмінним.

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру українського козацтва. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство християнізувалося. Розпочинається новий етап його розвитку, а саме відбувається формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів. Своїм існуванням та успішною боротьбою з ворогами ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки серед західноєвропейського неорденського лицарства, але і на своїх близьких та далеких сусідів, в тому числі і на східноєвропейські військові стани, включаючи козацтво. Цей вплив на українське козацтво знайшов своє відображення в найвищому його прояві — Запорозькій Січі — “козацькій християнській республіці”. Недаремно один із найвідоміших істориків і історіософів XX ст. Арнольд Тойнбі у своїй відомій праці “Дослідження історії” писав, що січове товариство дніпровських козаків утворювало напівчернецьке військове братство, маючи спільні риси як з еллінським братством воїнів-спартіатів, так і з орденами лицарів-хрестоносців.

Таким чином, Запорозька Січ мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII-XIV ст. З ними Січ пов’язують релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія (св. Юра). Ймовірно, що ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а скоріше всього, опосередкованими, через Польщу, можливо Мальтійський орден. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об’єктом для наслідування запорозькими козаками. Зокрема, і січове козацтво розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському грунті.

Висновок:

Аналізуючи історію і культуру запорозьких козаків, можна зробити висновок, що козацтво – це доба розвитку високої української культури. Козацька символіка стала проявом свободи, незалежності, сили духу і волелюбності українського народу.

Саме козацьку символіку можна назвати гарним прикладом реклами 16 – 17 століття. Культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII–XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід. Культура українського народу за роки визвольної боротьби досягла настільки високого рівня, що і в наступному сторіччі була здатна протистояти нищівному настанню імперії. Якнайкращі досягнення українських майстрів другої половини XVII — першої половини XVIII в. — архітектура козацького бароко, зображення козака Мамая й ікони народних майстрів, сповнені любові до рідної землі і її минулого, козацькі літописи — складають нині нашу національну гордість. Вони не тільки не втратили свою художню цінність, але й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, який їх викохав. Утиски й заборони, до яких вдавалися колонізатори, звичайно, завдавали збитку нашій культурі (скільки талантів було погублено, а скільком довелося відректися від коріння, щоб творити), проте зупинити духовний розвиток нашого народу не змогли. Свідоцтвом цього є художні досягнення наступних поколінь — не занесені звідкись освіченими чужоземцями, а створені власним тисячолітнім досвідом.

Отже, роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став складовою Великого герба України.