Антиінфляційна політика України

Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційноїпрограми, яка визначає мету, задачі і шляхи її реалізації, що залежитьвід стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів.

Антиінфляційне регулювання економіки, що приймається урядом спрямовано на стримування інфляції, усунення причин її зростання та зменшення її негативних наслідків. Метою антиінфляційного регулювання є встановлення контролю за інфляцією і досягненні прийнятих для народного господарства темпів її зростання.[10, с.76]

Рис.3. Види та інструменти антиінфляційної політики

Дефляційна політика використовує фінансовий і кредитно-грошовий механізми задля регулювання та обмеження платоспроможного попиту. Цю політику проводять за умов, коли переважним чинником інфляції є тиск зайвих грошей у каналах обігу. Ця політика здійснюється, в першу чергу, скороченням витрат державного бюджету, таким чином зменшується надходження зайвих коштів в обігу. Скороченням підлягають, передусім, субсидії підприємствам, виділення на соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Щоб вилучити зайві кошти, що надійшли туди раніше, як правило посилюється податковий тиск на доходи. Незалежно від цього мобілізовані в бюджет через податки гроші можуть знову брати участь в обігу у вигляді державних витрат. Запобігти цьому можна реальним зменшенням бюджетних витрат, насамперед, невиробничого призначення.

Також, іноді використовують позики, що випускає держава. Отже, за послідовного і суворого проведення політики дефляції, можна отримати бажаний антиінфляційний ефект, але її реалізація і підтримка пов'язана зі значними труднощами, адже досить часто ця політика викликає соціальне напруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, загальним зменшенням зайнятості, банкрутством підприємств. Саме це й є причиною того, що урядам держав найчастіше доводиться виконувати деякі маневри у комбінації дефляційних та інфляційних методів. Інший напрям антиінфляційної політики, тобто політика доходів, передбачає державне регулювання заробітної плати й цін. Цей контроль полягає, наприклад, у фіксації заробітної плати і цін па певному рівні, або встановленні темпів їх зростання в певних межах, нерідко саме в межах темпів приросту продуктивності праці.

Ще одним антиінфляційним методом є її таргетування – одна з концепцій монетарної політики, що передбачає наявність трьох основних пунктів. По-перше, це законодавче закріплення цінової стабільності як пряма ціль монетарної політики в довгостроковій перспективі; по-друге, оприлюднення центральним банком кількісних цільових показників інфляції на певний часовий період та офіційне підкріплення обіцянки їх дотримувати; по-третє, оголошення планів органів влади щодо монетарної політики громадськості.[7, с.104]

На українському споживчому ринку у 2013 році спостерігається тенденція до відносно поступового уповільнення інфляції: якщо у січні індекс інфляції на споживчі товари та послуги сягав 100, 2, то вже у лютому відбулось уповільнення інфляційної динаміки до 99, 9. Так, починаючи з лютого до березня включно спостерігалася дефляційна динаміка на продукти харчування та комунальні послуги. У квітні було зафіксовано незначне зростання процесів інфляції відносно попередніх місяців до 100, 0. На жаль, за 2013 рік не збережено тенденцію до уповільнення інфляції так, як це було у 2012 році у якому індекс інфляції сягав небачених 99, 8 %. Переглядаючи статистику та зведені таблиці щодо інфляції в Україні (рис. 4), слід зазначити, що загальний індекс інфляції перетинав позначку і становив менше 100, 0 % за останні 13 років лише один раз, у 2002 році. Це, як ніщо інше, може охарактеризувати ефективність проведення антиінфляційного регулювання Отже, на сучасному етапі досить важко прослідити тенденції інфляції, адже наразі у 2014 році її індекс збільшується.

Рис. 4. Динаміка зміни індексу інфляції з 2012 до квітня 2013 року, %

Заходи Національного банку України та Міністерства фінансів, спрямовані на реалізацію політики дефляції, даюь бажаний антиінфляційний ефект, проте посилюють соціальне напруження в суспільстві, а це може спричинити передумови економічної кризи, банкрутству підприємств, зменшенню зайнятості. Тому уряду доводиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфляційні методи.[18]

Головна увага уряду має бути зосереджена на тому, щоб утримувати інфляцію на достатньому рівні, при якому мав би місце сталий розвиток вітчизняного підприємництва, збільшувався добробут громадян. Регулювання валютного курсу державою займає особливе місце в антиінфляційній діяльності. В антиінфляційній стратегії важливою є тривала монетарна політика. Її невід’ємна риса – введення жорстких фіксованих лімітів на щорічні прирости грошової маси. Таким чином, є очевидним, що здійснення та регулювання антиінфляційної грошової стратегії під силу лише Національному банку України, що не залежить ні від Уряду, ні від Президента України.

Не можна не згадати і про скорочення бюджетного дефіциту, він також є одним із основних заходів у антиінфляційній політиці. Досягнення цієї мети урядом можливо лише двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Більш дієвим є другий варіант, тому перевагу слід надати саме йому.[11, с.119]