Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Студентам пропонується, скориставшись методами описаними нижче, вирішити нетипове юридичне завдання колективно.
|
|
Основні відомості
В управлінській юридичній практиці використовують різноманітні методи творчого пошуку альтернативних варіантів, які умовно поділяють на три групи:
- методи індивідуального творчого пошуку (аналогії, інверсії, ідеалізації);
- методи колективного творчого пошуку (“мозковий штурм”, конференція ідей, метод колективного блокноту);
- методи активізації творчого пошуку (метод контрольних запитань, метод фокальних об'єктів, метод морфологічного аналізу).
Мозковий штурм – це ефективний метод колективного обговорення, пошук рішення, в якому вільно висловлюють думку всі учасники. Принцип мозкового штурму простий. Ви збираєте групу учасники дискусії, ставите їм завдання і просите всіх учасників висловити свої думки з приводу рішення цього завдання: ніхто не має права висловити на цьому етапі свої думки про ідеї інших або давати їм оцінку.
За ці декілька хвилин можна отримати велику кількість ідей, які служитимуть основою для отримання найбільш розумного рішення.
Мозковий штурм можна вважати вдалим, якщо висловлені під час I етапу 5 або 6 ідей служитимуть основою для рішення проблеми.
Методика проведення дискусії:
1. Ведучий ставить перед учасниками мозкового штурму завдання і розповідає про його правила:
мета штурму – запропонувати найбільшу кількість варіантів рішення завдання;
примусьте працювати свою уяву; не відкидайте ніяку ідею лише тому, що вона суперечить загальноприйнятій думці;
розвивайте ідеї інших учасників;
не намагайтеся дати оцінку запропонованим ідеям – цим ви займетесь трохи пізніше.
2. Ведучий призначає секретаря, який буде записувати всі ідеї, що виникають, слідкувати за тим, щоб не порушувались правила, при необхідності втручатися. Перший етап триває до тих пір, доки з'являються нові ідеї.
3. Ведучий оголошує коротку перерву, щоб учасники налаштувались на критичний лад мислення. Починається II етап. Тепер учасники мозкового штурму згруповують і розвивають ідеї, висловлені в ході I етапу (список ідей можна надрукувати і роздати або вивісити на дощі). Проаналізувати і вибрати ті ідеї, які можуть допомогти знайти відповіді на поставлені питання, учасники приймають рішення.
4. Ведучий підводить підсумок дискусії. Якщо мозковий штурм не приніс потрібного результату, слід обговорити причини невдачі.
Конференція ідей відрізняється від методу «мозкового штурму» тим, що допускає доброзичливу критику у формі реплік або коментарів. Вважається, що така критика може підвищити цінність ідей, що висувають. Усі висунуті ідеї фіксують в протоколі анонімно. Не рекомендується залучати до конференції ідей осіб, які скептично налаштовані щодо можливостей вирішення даної проблеми.
Синектика має чимало загальних рис із мозковим штурмом, однак, якщо мозковий штурм є разовим заходом і разовим інструментом для групової кооперації, то синектика припускає створення постійно діючої творчої групи. Правила набору синектичної групи такі:
групу комплектують із представників різних професій (у першу синектичну групу ввійшли біолог, дизайнер, психолог і архітектор);
критерієм відбору при комплектуванні служать такі здатності кандидатів, як наявність практичного досвіду в своїй області діяльності й гнучкість мислення;
у групу повинні ввійти люди з різним складом характеру, крім того, участь обмежують віковими рамками (групи формують з людей віком від 25 до 40 років);
після того, як проектна фірма визначає своїх людей (3-4 кандидатури), гідних увійти в групу синекторів, останню доповнюють два-три спеціально запрошених з боку фахівця, покликаних забезпечити професійну неоднорідність формування групи.
Так само як і в " мозкових атаках", генерація ідей відбувається під час спеціальних сесій. Продуктивність групи, як показує досвід, сильно залежить від особистості керівника. Нікого із синекторов, крім керівника групи, не посвячують в конкретні умови творчого завдання, що охороняє учасників від шаблонів сприйняття завдання. Обговорення починають з розгляду якихось загальних ознак завдання. Так, вирішуючи завдання забезпечення швидкого охолодження газових сумішей у конкретних пристроях, керівник може запропонувати групі почати з дискусії на тему переносу атмосферного тепла.
Після одержання ряду загальних ідей група обертає свою увагу на конкретне завдання, чому в чималому ступені сприяє талант її керівника. Вирішення конкретної проблеми здійснюється у два етапи: спочатку незвичне перетворюють у звичайне, " одомашнюють", а потім відбувається зворотний хід - перетворення звичайного в незвичайне. Вирішення конструюють за допомогою одного із чотирьох типів аналогій, причому вибір конкретної аналогії знову ж залишається за керівником групи. Пряма аналогія припускає зіставлення проектованого устрою із уже відомими об'єктами й відповідь на питання: " Як у принципі вирішують такі завдання? " Фантастична аналогія зобов'язує синектора розглянути проблему очами неіснуючих істот, або використати для її рішення фантастичний елемент. Символічна аналогія пропонує коротко й метафорично(поетично, алегорично) описати суть проблеми. Суб'єктивна аналогія припускає вживання синектора в образ явища або об'єкта техніки, з якими зв'язано поточну проблему.
Основні функції й області застосування мозкового штурму:
вирішення творчих практичних завдань будь-якої складності й спрямованості без перебору варіантів (і не очікуючи натхнення);
вирішення наукових і дослідницьких завдань;
виявлення проблем, труднощів і завдань при роботі з технічними системами й при їхньому розвитку;
виявлення й усунення причин браку й аварійних ситуацій;
максимально ефективне використання ресурсів природи й техніки для вирішення багатьох проблем;
прогнозування розвитку технічних систем і одержання перспективних рішень (у тому числі й принципово нових);
об'єктивна оцінка рішень;
систематизація знань будь-яких областей діяльності, що дозволяє значно ефективніше використати ці знання й на принципово новій основі розвивати конкретні науки;
розвиток творчої уяви й мислення;
розвиток якостей творчої особистості й розвиток творчих колективів.
Нормативні акти:
1.Конституція України
2.Господарський кодекс України
3. Закон України «Про режим іноземного інвестування»
4.Закон України «Про інноваційну діяльність»
5.Положення «Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій» затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7.08.1996 р.
6.Положення «Про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.1997 р.
Рекомендована література:
Основна:
1. Господарське право: навчальний посібник / О. В. Вінник; Міністерство освіти і науки.-2-ге вид., змін. та доп. -Київ: Правова єдність, 2009. -766 с.
2. Господарське право: підручник / за ред. О. П. Подцерковного. - 2-ге вид., перероб. та допов. - Х.: Одіссей, 2012. - 640 с.
3.Господарське право: підручник / В.С. Щербина.-5-те вид., переробл. і допов.- Київ: Юрінком Інтер, 2012.- 600 с.
Додаткова:
1.Балануца О. Оцінка стану іноземного інвестування в економіку України//Підприємництво, господарство і право.-К.: Ін Юре.-2009.- №5
2.Березанська В.Винахідник та інноваційна діяльність//Інтелектуальна власність.-2007.-№8
3.Вінник О. М. Інвестиційне право - К.: Юридична думка, 2005. – 568 с.
3.Коссак В. М. Правові засади іноземного інвестування в Україні. – Львів: Центр Європи, 1999
4.Поєдинок В.В. Гарантії для інвесторів у разі примусових вилучень інвестицій // Вісник господарського судочинства. – 2004. - № 2.
5.Тумакова М. Принципи та норми міжнародного інвестиційного права як основа законодавства України у сфері регулювання іноземного інвестування //Підприємництво, господарство і право.-К.: Ін Юре.-2009.-№8
Тема 4. Правове регулювання надання телекомунікаційних послуг та поштового зв’язку
Основу інформаційного суспільства становить передача, розповсюдження відомостей на значні відстані з використанням спеціальних засобів зв’язку. Відповідно до закону України «Про телекомунікації»: передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь–якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах має назву телекомунікацій.
Актуальність правового регулювання сфери зв’язку визначається у працях таких вчених як: І.В. Арістової, В.В. Бінкевича, К.І. Бєлякова, П.М. Байдика, О.В. Гладківської, Р.А. Калюжного, Д. В. Ланде, А. І. Марущака, Е. Ф. Мельник, Н. Р. Нижник, В.М. Смаглюка, В.Г. Хахановського, В.С. Цимбалюка, М.Я. Швеця, А.О. Якуніна та інших. Та, на жаль, дослідження зазначених вчених не охоплюють період сучасного розвитку телекомунікаційної сфери, а формують лише історично-правовий фундамент. Для аналізу сфері телекомунікацій звернемося до міжнародних та національних нормативно-правових.
Термін „телекомунікація” походить від двох латинських слів: telos — далеко, на відстані і communico — спілкуюсь, що означає можливість спілкування на відстані. Отже, виходячи із вищевикладеного, телекомунікації — це засоби віддаленого інформаційного зв’язку. В свою чергу зв’язок — це передача або прийом інформації за допомогою різноманітних технічних засобів, а також галузь народного господарства, яка забезпечує передачу або прийом поштових, телеграфних телефонних, радіо– та інших відомостей. Поняття „телекомунікації” невід’ємно пов’язано з поняттям „зв’язок”. Іноді ці поняття ототожнюють. Однак, вважати це вірним неможливо. За наявності ряду загальних характризуючих ознак повне ототожнення назвати вірним не можна.
Першим законом України, який врегульовував правовідносини у галузі зв’язку став Закон України від 16.05.1995 р. № 160/95 „Про зв’язок”. Він встановлював правові, економічні і організаційні основи діяльності в галузі зв'язку в Україні та визначав відносини підприємств, об'єднань, установ і організацій зв'язку з органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і споживачами послуг зв'язку, а також особливості галузі, пов'язані з особливими суспільними інтересами. Закон давав визначення наступних понять: „зв’язок”, „електричний зв’язок”, „поштовий зв’язок”, „підприємство (оператор) зв’язку”, „послуга зв’язку” та інші. Закон України „Про зв’язок” створив першооснову для розвитку галузі зв’язку в Україні та можливості ії подальшої зміни, розвитку та вдосконалення.
Чинне законодавство України у сфері зв’язку складається з міжнародних нормативно–правових актів та національних. Серед міжнародно–правових актів можна виділити: Статут Міжнародної спілки електрозв’язку від 22.12.1992 р., що ратифікований Україною 15.07.1994 р. Законом України «Про ратифікацію Статуту та Конвенції Міжнародної спілки електрозв’язку № 116/94–ВР. Статут врегульовує питання організації, експлуатації та захисту каналів та оснащення електрозв’язку відповідно до міжнародних технічних умов та науково–технічного прогресу.Національне законодавство у сфері надання телекомунікаційних послуг формують наступні нормативно–правові акти: Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003 р. № 1280 (далі – Закон про телекомунікації), що встановлює правову основу діяльності у сфері телекомунікацій, визначає повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної діяльності, а також права, обов'язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються телекомунікаційними послугами. Новелами цього закону є визначення понять „телекомунікації”, „суб’єкт ринку телекомунікацій”, „провайдер телекомунікацій”, „оператор телекомунікацій”, „споживач телекомунікаційних послуг” та інші. [5]Постанова Кабінету Міністрів України „Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг” від 11.04.2012 р. № 295 дає визначення поняття „роумінг”, «спам» та розподіляє послуги за видами. Цією Постановою розмежовуються та уточнюються права та обов’язки суб’єктів ринку телекомунікацій в залежності від виду телекомунікаційних послуг, що ними надаються. [6]. В умова сьогодення потребує уточнення правовий статус суб’єктів ринку телекомунікацій: через швидкі зміни технічних та технологічних умов надання телекомунікаційних послуг залишаються поза межами правового регулювання новітні напрями передачі інформації. Проаналізуємо чинні дефініції. До суб'єктів ринку телекомунікацій відносяться – оператори, провайдери телекомунікацій, споживачі телекомунікаційних послуг, виробники та/або постачальники технічних засобів телекомунікацій. Провайдер телекомунікацій – суб'єкт господарювання, який має право на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій без права на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв'язку. Оператор телекомунікацій – суб’єкт господарювання, який має право на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій із правом на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж. Споживач телекомунікаційних послуг (споживач) – юридична або фізична особа, яка потребує, замовляє та/або отримує телекомунікаційні послуги для власних потреб.Як слушно зазначає О.Ф. Батарська, «переважна більшість договорів про надання послуг телефонного зв’язку на території України виконується філіями (представництвами) ПАТ „Укртелеком”, які не мають статусу юридичної особи та виключені сьогодні з числа суб’єктів господарювання. Враховуючи, наявність філій у кожній з областей держави, а також те, що ними виконується весь цикл надання послуг замовникам, то варто все-таки віднести їх до суб’єктів господарювання та внести відповідні зміни до ст. 55 ГК України». [10] Неврегульованим чинним законодавством залишається питання визначення особи споживача: відповідно до чинної редакції закону України «Про захист прав споживачів», як споживач визначено лише фізичну особу. Натомість, в міжнародних конвенціях та договорах присвячених консюмеризму, споживача представлено як фізичну, так і юридичну особу. Як бачимо з викладеної вище дефініції споживачем телекомунікаційних послуг є і юридична, і фізична особа. Зазначена норма потребує виправлення за рахунок внесення змін до закону України «про захист прав споживачів». Споживачі під час замовлення та/або отримання телекомунікаційних послуг мають право на: 1) державний захист своїх прав; 2) вільний доступ до телекомунікаційних послуг; 3) безпеку телекомунікаційних послуг; 4) вибір оператора, провайдера телекомунікацій; 5) вибір виду та кількості телекомунікаційних послуг; 6) безоплатне отримання від оператора, провайдера телекомунікацій вичерпної інформації щодо змісту, якості, вартості та порядку надання телекомунікаційних послуг; 7) своєчасне і якісне одержання телекомунікаційних послуг; 8) перенесення абонентського номера, користування персональним номером та отримання послуг національного роумінгу; 9) інші права, визначені законодавством України та договором про надання телекомунікаційних послуг. До обов'язків споживачів телекомунікаційних послуг належить дотримуватися Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, що затверджує Кабінет Міністрів України зокрема: 1) використовувати кінцеве обладнання, що має документ про підтвердження відповідності; 2) не допускати використання кінцевого обладнання споживача для вчинення протиправних дій або дій, що суперечать інтересам національної безпеки, оборони та охорони правопорядку; 3) не допускати дій, що можуть створювати загрозу для безпеки експлуатації мереж телекомунікацій, підтримки цілісності та взаємодії мереж телекомунікацій, захисту інформаційної безпеки мереж телекомунікацій, електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів, ускладнювати чи унеможливлювати надання послуг іншим споживачам; 4) не допускати використання на комерційній основі кінцевого обладнання та абонентських ліній для надання телекомунікаційних послуг третім особам; 5) виконувати умови договору про надання телекомунікаційних послуг у разі його укладення, у тому числі своєчасно оплачувати отримані ними телекомунікаційні послуги; 6) виконувати інші обов'язки відповідно до законодавства тощо.Правовими основами діяльності операторів, провайдерів телекомунікацій(ст. 37 Закону про телекомунікації) є: 1) рівні права операторів, провайдерів на ринку телекомунікацій України; 2) пріоритет інтересів споживачів телекомунікаційних послуг; 3) розвиток конкуренції в умовах функціонування операторів та/або провайдерів різних форм власності; 4) недопущення дискримінаційних дій з боку операторів і провайдерів, що займають монопольне (домінуюче) становище, проти інших суб'єктів ринку телекомунікацій.Віднесення операторів і провайдерів телекомунікацій до операторів і провайдерів, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку телекомунікацій, проводиться Антимонопольним комітетом України на підставі законодавства про захист економічної конкуренції. Оператори телекомунікацій мають право на (ст. 38 Закону про телекомунікації): 1) здійснення діяльності у сфері телекомунікацій відповідно до законодавства; 2) отримання ліцензій відповідно до Закону; 3) отримання номерного ресурсу; 4) планування та розвиток власних мереж; 5) установлення тарифів на телекомунікаційні послуги, що ними надаються, крім тих послуг, тарифи на які регулюються державою відповідно до цього Закону; 6) присвоєння телефонних номерів споживачам у межах виділеного оператору номерного ресурсу та за діяння персональних номерів; 7) з'єднання телекомунікаційних мереж, що знаходяться в його власності або користуванні, з телекомунікаційними мережами, що знаходяться у власності або користуванні інших операторів, відповідно до Закону тощо.Провайдер телекомунікацій користується всіма вказаними правами, за винятком прав, передбачених пунктами 2, 3, 6, 7, а також має право на підключення засобів телекомунікацій до телекомунікаційних мереж загального користування відповідно до законодавства. Провайдери телекомунікацій здійснюють діяльність у сфері телекомунікацій на підставі договору з оператором телекомунікацій – резидентом України та копії ліцензії цього оператора на відповідний вид діяльності у випадках, передбачених законом. Оператори телекомунікацій зобов'язані (ст. 39 Закону про телекомунікації): 1) здійснювати діяльність у сфері телекомунікацій, яка підлягає ліцензуванню, за умови включення до реєстру оператору, провайдерів телекомунікацій, а у визначених законом випадках також за наявності відповідних ліцензій та/або дозволів; 2) надавати безоплатний доступ споживачам до телекомунікаційних мереж загального користування для виклику пожежної охорони, міліції, швидкої допомоги, аварійних служб газу та підрозділів екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером 112; 3) надавати телекомунікаційні послуги за встановленими показниками якості; 4) надавати споживачам вичерпну інформацію, необхідну для укладення договору, а також щодо телекомунікаційних послуг, які вони надають; 5) надавати абонентам послугу перенесення абонентського номера, користування персональним номером у порядку, встановленому національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації; 6) вести достовірний облік телекомунікаційних послуг, що надаються споживачеві; 7) забезпечувати правильність застосування тарифів; 8) зберігати записи про надані телекомунікаційні послуги протягом строку позовної давності, визначеного законом, та надавати інформацію про надані телекомунікаційні послуги в порядку, встановленому законом тощо.У разі якщо оператор, провайдер телекомунікацій встановлює плату за телекомунікаційні послуги згідно з почасовими тарифами, то при розрахунках із споживачами він зобов'язаний враховувати лише повні тарифні одиниці часу. Оператори, провайдери телекомунікацій не мають права відмовляти в подальшому наданні загальнодоступних послуг інвалідам I та II груп усіх категорій, поточна заборгованість яких за отримані послуги не перевищує трьох мінімальних пенсій за віком. Відповідно до ст. 13 закону України „Про телекомунікації”, державне регулювання у сфері телекомунікацій здійснюють: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади в галузі зв'язку; інші органи виконавчої влади відповідно до закону. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері телекомунікацій: 1) забезпечує проведення державної політики у сфері телекомунікацій; 2) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності у сфері телекомунікацій; 3) здійснює управління об'єктами державної власності у сфері телекомунікацій; 4) спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у сфері телекомунікацій. Повноваження центрального органу виконавчої влади в галузі зв'язку (Міністерство інфраструктури України - ст. 15 Закону про телекомунікації): 1) розробляє пропозиції щодо державної політики у сфері телекомунікацій і реалізує її у межах своїх повноважень; 2) розробляє проекти законів, інших нормативно-правових актів; 3) розробляє та затверджує нормативно–правові акти з питань, віднесених до його компетенції; 4) визначає вимоги щодо рівня якості телекомунікаційних послуг; 5) впроваджує технічну політику у сфері надання телекомунікаційних послуг, стандартизації, 6) підтвердження відповідності технічних засобів телекомунікацій; 7) організовує та відповідає за розроблення стандартів у сфері телекомунікацій тощо. Метою державного регулювання у сфері телекомунікацій є максимальне задоволення попиту споживачів на телекомунікаційні послуги, створення сприятливих організаційних та економічних умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів національної безпеки. Органом регулювання у сфері телекомунікацій є Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ), яка утворюється відповідно до законодавства України. НКРЗІ є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який підконтрольний Президенту України. НКРЗІ діє на підставі Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, розробленого відповідно до законодавства і затвердженого Указом Президента України № 1067/2011 від 23.11.2011 р. НКРЗІ має наступні повноваження (ст. 18 Закону про телекомунікації): 1) вносить пропозиції до органів державної влади щодо проектів законів та інших нормативно–правових актів, стандартів у сфері телекомунікацій; 2) видає нормативні акти з питань, що належать до компетенції НКРЗ, та контролює їх виконання; 3) забезпечує державний нагляд за додержанням суб'єктами ринку законодавства про телекомунікації; 4) здійснює ліцензування та реєстрацію у сфері надання телекомунікаційних послуг; 5) встановлює Правила здійснення діяльності у сфері телекомунікацій; 6) встановлює порядок надання послуг із перенесення абонентських номерів та порядок надання послуг національного роумінгу; 6) здійснює розподіл, присвоєння, облік номерного ресурсу, видачу та скасування дозволів, нагляд за використанням номерного ресурсу; 7) здійснює контроль за якістю телекомунікаційних послуг та задоволенням попиту споживачів; 8) здійснює відповідно до закону тарифне регулювання у сфері телекомунікацій та встановлює порядок взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій тощо. Державний нагляд за ринком телекомунікацій здійснюється шляхом (ст. 19 Закону про телекомунікації): 1) контролю за якістю телекомунікаційних послуг; 2) перевірки додержання ліцензій, особливих умов ліцензій операторами, провайдерами телекомунікацій; 3) контролю за додержанням суб'єктами ринку телекомунікацій законодавства, стандартів та інших нормативних актів у сфері телекомунікацій тощо. Суб'єкти господарювання, які бажають здійснювати діяльність у сфері телекомунікацій, зобов'язані не менше ніж за місяць до її початку подати повідомлення до НКРЗІ, зразок якого затверджує НКРЗІ. У тижневий термін після отримання повідомлення НКРЗІ зобов'язана внести суб'єкта господарювання до реєстру та надіслати йому відповідне повідомлення.Окремі види діяльності у сфері телекомунікацій здійснюються суб'єктами господарювання на підставі ліцензій. Основними принципами ліцензування у сфері телекомунікацій (ст. 43) є: 1) створення відкритих, недискримінаційних і прозорих умов доступу до ринку телекомунікацій та діяльності на ньому; 2) сприяння ефективному функціонуванню ринку телекомунікацій на основі збалансування інтересів суспільства і операторів, провайдерів телекомунікацій; 3) забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; 4) раціональне використання обмежених ресурсів у сфері телекомунікацій; 5) сприяння впровадженню нових видів телекомунікаційних послуг і застосуванню новітніх технологій; 6) залучення інвестицій у розвиток телекомунікацій України. Відповідно до Закону про телекомунікації ліцензуванню підлягають наступні види діяльності у сфері телекомунікацій: 1) надання послуг фіксованого телефонного зв'язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв'язку: місцевого; міжміського; міжнародного; 2) надання послуг фіксованого телефонного зв'язку з використанням безпроводового доступу до телекомунікаційної мережі з правом технічного обслуговування і надання в користування каналів електрозв'язку: місцевого; міжміського; міжнародного; 2) надання послуг рухомого (мобільного) телефонного зв'язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв'язку; 3) надання послуг з технічного обслуговування і експлуатації телекомунікаційних мереж, мереж ефірного теле– та радіомовлення, проводового радіомовлення та телемереж.Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у здійсненні діяльності у сфері телекомунікацій. Суб'єкт господарювання, який має намір здійснювати діяльність у сфері телекомунікацій, що ліцензується, особисто, через уповноважений ним орган чи особу або рекомендованим листом з описом вкладення звертається до НКРЗІ із заявою про видачу ліцензії за встановленим нею зразком та супроводжувальною документацією.НКРЗІ приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі у строк, що не перевищує 30 робочих днів від дати реєстрації заяви про видачу ліцензії. Копія рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові протягом трьох робочих днів від дати його прийняття. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави відмови. Відповідно до спеціального Закону, телекомунікаційна послуга (послуга) – продукт діяльності оператора та/або провайдера телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб споживачів у сфері телекомунікацій. Цілком слушним являється зауваження В.С. Мілаш. Вона зазначає, що „поняття послуги є досить багатогранним, тому питання про її природу є дискусійним у межах як правової, так і економічної науки.... Неможливість сформулювати єдиний правовий термін „послуга”, який охоплював би всі її змістові елементи, зумовила визначення в межах ВТО Класифікатора видів діяльності, які можуть розглядатися як послуги. Означений Класифікатор наводить перелік 160 узагальнених видів послуг, поділений на низку розділів”, один з яких охоплює телекомунікаційні послуги” [1, с. 72]. Підтримуючи думку вченої, зауважимо, що в сучасних умовах розвитку техніки та технологій, законодавчий розподіл телекомунікаційних послуг є умовним та потребує корінних змін.Відповідно до чинного законодавства телекомунікаційні послуги поділяються на: 1) загальнодоступні (універсальні) (ст. 62); 2) інші телекомунікаційні послуги. За ознаками надання телекомунікаційні послуги поділяються на основні та додаткові, що нерозривно пов'язані технологічно з наданням певних основних телекомунікаційних послуг. Перелік додаткових послуг визначається технічними можливостями обладнання операторів, провайдерів телекомунікацій (далі – оператори, провайдери). Надання телекомунікаційних послуг на території України є виключним правом юридичних осіб з місцезнаходженням на території України, які зареєстровані відповідно до законодавства України, та/або фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності з постійним місцем проживання на території України.Основною метою розвитку та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг є надання громадянам України, за регульованими державою тарифами, можливості задовольняти власні потреби в телекомунікаційних послугах, повноцінно брати участь у політичному, економічному та громадському житті суспільства. Розвиток загальнодоступних послуг здійснюється відповідно до Концепції розвитку телекомунікацій України.Відповідно до Закону України „Про телекомунікації” до загальнодоступних телекомунікаційних послуг належать: підключення кінцевого обладнання споживача до телекомунікаційних мереж загального користування (універсальний доступ), послуги фіксованого телефонного зв'язку в межах зони нумерації (місцевий телефонний зв'язок), а також виклик служб екстреної допомоги, послуги довідкових служб і зв'язку за допомогою таксофонів. Дзвінки з телекомунікаційних мереж фіксованого телефонного на телекомунікаційні мережі рухомого (мобільного) зв'язку не належать до загальнодоступних телекомунікаційних послуг.Умовами надання телекомунікаційних послуг є: 1) укладення договору між оператором, провайдером телекомунікацій і споживачем телекомунікаційних послуг відповідно до основних вимог до договору про надання телекомунікаційних послуг, установлених НКРЗ; 2) оплата замовленої споживачем телекомунікаційної послуги.Телекомунікаційні послуги споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України. Держава гарантує універсальне обслуговування, тобто забезпечення універсального доступу споживачів до телекомунікаційних мереж загального користування та надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг нормованої якості за регульованими державою тарифами.Універсальний доступ повинен відповідати таким вимогам: 1) забезпечення за вимогою споживача з'єднання його кінцевого обладнання з телекомунікаційними мережами загального користування за регульованими державою тарифами; 2) телекомунікаційні мережі загального користування, до яких підключається кінцеве обладнання споживачів, повинні забезпечувати підтримання голосової телефонії (здійснення й одержання зонових, міжміських, міжнародних дзвінків), факсимільний зв'язок, передачу даних на рівні, достатньому для доступу споживачів до мережі Інтернет; 3) при забезпеченні універсального доступу вартість підключення до телекомунікаційної мережі загального користування не залежить від технології доступу або способу підключення.У місцях з недостатнім рівнем насиченості телекомунікаційних мереж загального користування технічними засобами заяви на надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг задовольняються в такій послідовності: 1) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України та військові установи України; 2) медичні заклади, пожежні частини, організації, що надають інформацію про виникнення стихійних явищ (землетруси, повені, урагани тощо), державні дошкільні виховні та навчальні заклади, державні заклади науки і культури; 3) дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав; 4) громадяни, які відповідно до законодавства України мають право на отримання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах; 5) підприємства, установи та організації, громадяни.Фізичні та юридичні особи, що інвестують будівництво мережі телекомунікацій, до якої підключається кінцеве обладнання цих осіб, у розмірі не менше вартості відповідної кількості абонентських номерів, мають право на позачергове отримання послуг оператора цієї мережі без додержання зазначеного вище порядку. Тарифи на телекомунікаційні послуги встановлюються операторами, провайдерами телекомунікацій самостійно, за винятком випадків, передбачених у законодавстві. Державному регулюванню шляхом встановлення граничних або фіксованих тарифів підлягають: 1) тарифи на загальнодоступні послуги; 2) тарифи на надання в користування каналів електрозв'язку операторів телекомунікацій, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку цих послуг; 3) розрахункові такси за послуги пропуску трафіка до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій з істотною ринковою перевагою на певному ринку послуг трафіка або операторів телекомунікацій, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку телекомунікацій; 4) тарифи на надання в користування кабельної каналізації електрозв’язку операторів телекомунікацій.Тарифне регулювання на ринку телекомунікацій України базується на таких принципах: 1) базування розрахунків тарифів на собівартості цих послуг з урахуванням отримання прибутку; 2) залежність рівня тарифів від рівня якості телекомунікаційних послуг; 3) недопущення встановлення демпінгових або дискримінаційних цін з боку окремих операторів, провайдерів телекомунікацій; 4) необхідність уникнення перехресного субсидування одних телекомунікаційних послуг за рахунок інших; 5) стягнення почасової плати за фактичний час отримання споживачем телекомунікаційних послуг.Розрахунки за телекомунікаційні послуги здійснюються на умовах договору про надання телекомунікаційних послуг між оператором, провайдером телекомунікацій та споживачем або без договору за готівкову оплату чи за допомогою карток тощо в разі одержання споживачем замовленої за передоплатою (авансованої) послуги за тарифами, затвердженими згідно із законодавством. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України „Правила надання та отримання телекомунікаційних послуг” від 11.04.2012 р. № 925 телекомунікаційні послуги поділяються на: послуги місцевого телефонного зв’язку; послуги міжміського і міжнародного телефонного зв’язку; послуги рухомого (мобільного) зв’язку; послуги телеграфного зв’язку; послуги проводового радіомовлення; послуги з доступу до Іnternet; послуги з передавання даних; надання в користування каналів електрозв’язку; послуги ефірного телерадіомовлення; послуги у телемережах для потреб телебачення і радіомовлення. Договірні правовідносини та відповідальність у сфері телекомунікацій. Одним із найбільш неврегульованих питань сьогодення у сфері телекомунікацій залишаються договірні відносини. Договір про надання телекомунікаційних послуг не виділяється законодавством як окремий вид зобов’язань про надання послуг. Законодавець включив його до глави 63 „Послуги. Загальні положення” Цивільного кодексу України. За договором про надання послуг виконавець зобов’язується за завданням замовника надати послугу, яка споживається в процесі здійснення певної дії або діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцю вказану послугу. Тобто, за даним договором виконавець зобов’язаний виконати певні дії або здійснити певну діяльність, які не мають матеріального вираження. Спеціальним нормативно-правовим актом є Рішення НКРЗІ „Основні вимоги до договору про надання телекомунікаційних послуг” від 26.03.2009 р. № 1420, зареєстровані у Міністерстві Юстиції України від 12.05.2009 р. № 422/46438 (далі – Вимоги). Ним визначено основні вимоги до форми та змісту договору у зазначеній сфері. [8] Ці Вимоги є обов'язковими для застосування операторами, провайдерами телекомунікацій (далі – оператори, провайдери) і споживачами телекомунікаційних послуг при укладенні договорів про надання телекомунікаційних послуг, внесенні змін та доповнень до них. Відповідно до Вимог, договір про надання телекомунікаційних послуг (далі – договір) – правочин про надання та отримання телекомунікаційних послуг, укладений між споживачем і оператором, провайдером, за яким оператор, провайдер зобов'язуються на замовлення споживача надати (надавати) телекомунікаційні послуги, а споживач зобов'язується оплатити (оплачувати) ці послуги (якщо інше не встановлено договором). Договір укладається між споживачем та оператором, провайдером, які внесені до реєстру операторів та провайдерів телекомунікацій Національною комісією з питань регулювання зв'язку України відповідно до Законів України " Про телекомунікації" та " Про радіочастотний ресурс України", мають 2 ліцензії (для провайдера – копії ліцензій) на відповідний вид діяльності у сфері телекомунікацій та на користування радіочастотним ресурсом України. До укладення договору незалежно від його форми (письмової чи усної) оператор, провайдер зобов'язані довести до відома споживачів інформацію, визначену законодавством. Предметом договору про надання телекомунікаційних послуг є надання певних видів у визначених сторонами обсягах телекомунікаційних послуг визначеної якості. Відповідно до Вимог оператори, провайдери можуть затверджувати форми договорів, установлювати умови публічних договорів про надання певних видів телекомунікаційних послуг та оприлюднювати їх на своїх веб–сайтах і в місцях продажу послуг. Договір укладається відповідно до законодавства, Вимог та повинен містити істотні умови, визначені законодавством. Договір із споживачем (абонентом) про надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг укладається лише в письмовій формі шляхом оформлення єдиного документа, підписаного сторонами, за винятком доступу до послуг служб екстреної допомоги, довідкових служб зв'язку за допомогою таксофонів. Умови договору про надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг повинні оприлюднюватись та передбачати надання послуг на умовах, однакових для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надано відповідні пільги. Оператор, провайдер, які надають загальнодоступні телекомунікаційні послуги, не мають права відмовити споживачу в укладенні договору на надання цих послуг за наявності в нього технічної можливості їх надання. Забороняється включати до договору положення, що передбачають: передачу у власність споживачу обмежених телекомунікаційних ресурсів (радіочастотного, номерного тощо), використання яких здійснюється на підставі відповідних дозволів; стягнення зі споживача окремої плати за роботи і послуги, які не є самостійними і призначені для забезпечення належної якості телекомунікаційних послуг, ліквідації пошкоджень або аварій на телекомунікаційній мережі, що виникли не з вини споживача; отримання та/або сплату споживачем послуг, які не є предметом договору або які він не замовляв; стягнення зі споживача плати за отримання від оператора, провайдера рахунків за надані послуги та розшифровок нарахованої до оплати суми за той розрахунковий період, до якого споживач має претензії; інші норми, що суперечать законодавству.Істотні умови договору про надання телекомунікаційних послуг детально розкрито у Рішенні НКРЗІ „Основні вимоги до договору про надання телекомунікаційних послуг” від 26.03.2009 р. № 1420.Взаємодія операторів телекомунікацій здійснюється за допомогою встановлення взаїмоз’єднання їх телекомунікаційних мереж (інтерконект) і надання один одному послуг доступу до телекомунікаційної мережі в точці взаїмоз’єднання.
Згідно з чинним Порядком взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій за послуги доступу до телекомунікаційних мереж при наданні послуг телефонному зв'язку, затвердженому рішенням НКРЗ N 1586 від 09.07. 2009 р., в точці взаїмоз’єднання можуть надаватися такі послуги доступу до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій: початок з'єднання; транзит з'єднання; завершення з'єднання.
Покупцями й продавцями послуг доступу до телекомунікаційної мережі виступають оператори телекомунікацій. Встановлюючи взаємоз’єднання своїх телекомунікаційних мереж, вони паралельно звертаються один до одного із пропозиціями про надання таких телекомунікаційних послуг і укладенні відповідних договорів.
Цивільним кодексом України визначений принцип свободи договору і відповідно його умов. В той же час Закон України «Про телекомунікації» містить спеціальні норми, що встановлюють обов'язкові вимоги, яким повинні відповідати умови договору.
Так, згідно з статтєю 57 Закону України «Про телекомунікації», економічні умови взаїмоз’єднання телекомунікаційних мереж і розрахункові тарифи за доступ до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій визначаються на підставі собівартості і з врахуванням прибутковості тих послуг, які надаються операторами.
Визначальною обставиною при укладенні договору про надання телекомунікаційних послуг між операторами є одночасне укладення такими операторами договору про взаїмоз’єднання мереж (пункт 5.19 Правил взаїмоз’єднання телекомунікаційних мереж загального користування, затверджених рішенням НКРЗІ N 155 від 8 грудня 2005 року).
Умови таких договорів розглядаються як істотні умови взаїмоз’єднання телекомунікаційних мереж в цілому. Тому за відсутності домовленості сторін відносно умов надання телекомунікаційних послуг договір про взаїмоз’єднання телекомунікаційних мереж не може вважатися укладеним.
Таким чином, укладення і виконання договору про взаїмоз’єднання телекомунікаційних мереж має сенс і безпосередньо пов'язано з підписанням операторами телекомунікацій договору про надання телекомунікаційних послуг. Аналіз статей 27, 57— 61 Закону України «Про телекомунікації» дозволяє зробити висновок про обов'язкове укладення цих договорів.
Споживачі телекомунікаційних послуг несуть відповідальність за порушення норм Закону України „Про телекомунікації”, „Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг”. У разі затримки плати за надані оператором, провайдером телекомунікаційні послуги споживачі сплачують пеню, яка обчислюється від вартості неоплачених послуг у розмірі облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня. Сплата споживачем пені, правомірне припинення чи скорочення оператором, провайдером переліку телекомунікаційних послуг не звільняє споживача від обов'язку оплатити надані йому телекомунікаційні послуги. У разі виявлення пошкодження телекомунікаційної мережі, що сталося з вини споживача, усі витрати оператора телекомунікацій на усунення пошкодження, а також відшкодування інших збитків (у тому числі неотриманий прибуток) покладаються на споживача. Як висновок зазначимо наступне: 1. численні нормативно-правові акти, що регулюють правовідносини сфері телекомунікацій, незважаючи на обґрунтованість певною мірою ускладнюють розуміння та однозначне застосування норм права; 2. доцільність об’єднання більшості нормативно-правових актів сфери телекомунікацій в єдиний нормативно-правовий акт; 3. необхідність кодифікації та внесення до Господарського кодексу України розділу «Правове регулювання телекомунікацій»; 4. визначення поняття «ринок телекомунікацій» та уточнення правового статусу суб’єктів ринку телекомунікацій; 5. уточнення поняття «телекомунікаційна послуга» та визначення видів послуг, які до нього відносяться. Питання 2. Правовий статус Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації та Державної фельд’єгерської служби Відповідно до Закону України „Про державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України” від 23.02.2006 р. № 3475 (Далі – Закон про ДССЗ), спеціальний зв'язок – передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень, які містять інформацію з обмеженим доступом, по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах з використанням засобів криптографічного та/або технічного захисту інформації з додержанням вимог законодавства щодо її захисту. [8] Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (далі – ДССЗ) є державним органом, який призначений для забезпечення функціонування і розвитку державної системи урядового зв'язку, Національної системи конфіденційного зв'язку, захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно–телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації. Діяльність ДССЗ спрямовується Кабінетом Міністрів України, який здійснює заходи щодо забезпечення її функціонування. Вона підконтрольна Верховній Раді України. З питань, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки України ДССЗ підпорядковується і підконтрольна Президентові України. Відповідно до п. 2 ст. 176 Господарського кодексу України ДССЗ являється стороною організаційно-господарського зобов’язання та здійснює організаційно–господарські повноваження по відношенню до інших суб’єктів господарювання. Згідно ст. 16 Закону про ДССЗ серед обов’язків, які покладаються на ДССЗ можна виділити наступні, які відносяться до сфери господарського права: – встановлення порядку і вимог щодо використання інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно–телекомунікаційних систем, у тому числі загального користування, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності, які збирають, обробляють, зберігають та передають інформацію, яка є власністю держави, або інформацію з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом; – видача та реєстрація відповідно до вимог законодавства ліцензії на провадження господарської діяльності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації, встановлення порядку видачі та видача органам державної влади дозволу на проведення робіт з технічного захисту інформації для власних потреб, а також здійснення контролю за додержанням ліцензійних умов та умов проведення робіт для власних потреб.ДССЗ має право (ст. 17 Закону про ДССЗ): – зупиняти дію або скасовувати в установленому порядку ліцензії на провадження господарської діяльності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації, а також дозволів на проведення робіт з технічного захисту інформації для власних потреб органам державної влади; – здійснювати в порядку, передбаченому законодавством, господарську діяльність, що безпосередньо пов'язана із забезпеченням виконання покладених на неї завдань, за видами; – проводити планову та позапланову перевірку додержання ліцензійних умов провадження господарської діяльності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації на підприємствах, в установах і організаціях, а також умов проведення робіт з технічного захисту інформації для власних потреб в органах державної влади.ДССЗ здійснює ліцензування господарської діяльності у галузі криптографічного захисту інформації та контролю за додержанням вимог законодавства у сфері послуг електронного цифрового підпису та у галузі технічного захисту інформації відповідно до наступних нормативно–правових актів: Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”; Закону України " Про електронний цифровий підпис"; Положення про порядок здійснення криптографічного захисту інформації в Україні, затвердженого Указом Президента України від 22.05.98 № 505 тощо. [4, 6]
Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з розроблення, виробництва, впровадження, обслуговування, дослідження ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання послуг у галузі технічного зв’язку, затверджено спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва Адміністрації Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України від 20.01.2009 р. №5/9, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11.02.2009 р. №130/16146. [19]
Правовий статус Державної фельд'єгерської служби України врегульований Угодою про Міждержавний фельд’єгерський зв’язок від 22.01.1993 р., Положенням про порядок діяльності Міждержавного фельд’єгерського зв’язку, затвердженного Угодою від 22.01.1993 р. та Протоколом до Угоди від 27.03. 1997 р. № 997/332. [1, 2]Модельним законом „Про фельд’єгерський зв’язок” (далі – Модельний закон), що прийнятий на 26 пленарному засіданні Асамблеї країн–учасниць СНД Постанова № 26–16 від 18.11.2005р. визначені задачі, правова основа та принципи організації фельд’єгерського зв’язку, порядок взаємодії органів фельд’єгерського зв’язку з іншими органами державної влади, а також види контролю та надзорю за їх діяльністю. Фельд’єгерський зв’язок представляє собою сукупність методів та засобів забезпечення оперативної доставки та гарантованої збереженості кореспонденції осіб до яких відносять: вищі органи державної влади; органи державної влади, а також іх представництва та територіальні органи; органи місцевого самоврядування; адміністрації промислових та військових об’єктів; депутатів вищого органу законодавчої влади держави; органів військового керівництва, що розташовані в адміністративних центрах суб’єктів держави. Відповідно до ст. 1 Модельного закону до органів фельд’єгерського зв’язку відносяться – органи державної влади та територіальні органи, що здійснюють діяльність у сфері фельд’єгерського зв’язку. До послуг фельд’єгерського зв’язку відносять – діяльність по прийому, обробці, зберіганню, передачі, доставці кореспонденції. Під кореспонденцією розуміють – пакети, посилки, упаковки, що містять державну таємницю, прийняті до доставки відповідно до нормативних документів органів фельд’єгерського зв’язку. Крім того, Державна служба фельд’єгерського зв’язку України має право надавати платні послуги юридичним особам приватного права відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року N 1105 " Деякі питання надання платних послуг Державною фельд'єгерською службою" та Наказу Міністерства транспорту та зв’язку „Порядок надання платних послуг Держвною фельд’єгерською службою України” № 787 від 27.07.2006 р., зареєстрований у Міністерстві Юстиції україни 04.08.2006 р. № 939/2813. До платних послуг, які можуть надаватися Державною фельд'єгерською службою відносяться: 1. Доставка кореспонденції та/або цінних відправлень юридичних осіб з прийманням у приміщенні Держфельдслужби. 2. Доставка з прийманням кореспонденції та/або цінних відправлень юридичних осіб працівником Держфельдслужби у приміщенні замовника за його заявою: – без використання автотранспортних засобів Держфельдслужби; – з використанням автотранспортних засобів Держфельдслужби Міністерства транспорту та зв’язку.
Питання 3. Правове регулювання надання послуг поштового зв’язку
Літочислення державної пошти України ведеться з 1765 р., коли Малоросійська колегія – центральний орган державного управління Російської імперії, утворений указом Петра І для нагляду за діяльністю гетьмана та козацької старшини з метою обмеження автономії України, – видала Указ «Про створення урядової пошти», якою користувалося й населення. Сьогодні, ми користуємося послугами Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта» (далі – УДППЗ «Укрпошта»), що входить до сфери управління Міністерства транспорту та зв’язку України, є національним оператором поштового зв’язку України згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 року. д
Діяльність УДППЗ «Укрпошта» регламентується Законом України «Про поштовий зв’язок» від 4 жовтня 2001 року та іншими нормативно–правовими актами, а також нормативними актами Всесвітнього поштового союзу, членом якого Україна стала у 1947 році. В 1994 році було утворено Українське об’єднання поштового зв’язку «Укрпошта», яке в липні 1998 року реорганізовано в нині діюче УДППЗ «Укрпошта» згідно з Програмою реструктуризації Укрпошти, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.01.1998 р. №1. Послуги поштового зв’язку надають біля 15 тисяч відділень поштового зв’язку, з яких понад 11 тисяч знаходяться у сільській місцевості. Перелік послуг, які надаються УДППЗ „Укрпошта” перевищує 50 видів.
Відповідно до ст. 1 Закону України „Про поштовий зв’язок” від 4 жовтня 2001 р. № 2759, поштовий зв'язок – приймання, обробка, перевезення та доставка (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій. Поштовий зв’язок поділяється на два види: поштовий зв’язок загального користування і поштовий зв’язок спеціального призначення. Поштовий зв'язок загального користування призначений для надання послуг поштового зв'язку встановленого рівня якості всім користувачам. Поштовий зв'язок спеціального призначення – складова частина поштового зв'язку України, призначена для надання послуг поштового зв'язку окремим категоріям користувачів. Основними засадами діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку є: захист інтересів користувачів у сфері надання послуг поштового зв'язку; забезпечення надання послуг поштового зв'язку встановленого рівня якості; доступність до ринку послуг поштового зв'язку; законодавче регулювання відносин у сфері надання послуг поштового зв'язку; забезпечення прав користувачів на таємницю інформації у сфері надання послуг поштового зв'язку; забезпечення прав операторів поштового зв'язку; єдність правил, стандартів і норм у сфері надання послуг поштового зв'язку. У сфері надання послуг поштового зв'язку в Україні вживаються українська мова та мови інших національностей. Питання про застосування мов у міжнародному поштовому зв'язку вирішується відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Таємниця поштових відправлень, у тому числі листування та іншої письмової кореспонденції, електронних повідомлень, що пересилаються (передаються) засобами зв'язку, гарантується Конституцією та законодавством України. Державне регулювання діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку здійснюється з метою формування орієнтованого на користувача ринку послуг поштового зв'язку шляхом: нормативно–правового забезпечення діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку; контролю за додержанням законодавства про поштовий зв'язок; формування єдиної науково–технічної політики у сфері надання послуг поштового зв'язку; ліцензування визначених законодавством видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку; формування переліку показників якості послуг поштового зв'язку та встановлення їх рівня; стандартизації та сертифікації засобів поштового зв'язку; регулювання тарифів на послуги поштового зв'язку; забезпечення конкуренції у сфері надання послуг поштового зв'язку. Державне регулювання діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку здійснюється шляхом розроблення нормативно–правових актів, які регулюють діяльність у сфері надання послуг поштового зв'язку; визначення порядку введення та виведення з обігу поштових марок; контроль за якістю послуг поштового зв'язку, забезпечення поштової безпеки та таємниці інформації у сфері надання послуг поштового зв'язку; організація роботи, пов'язаної із стандартизацією та сертифікацією засобів поштового зв'язку; забезпечення підготовки та перепідготовки кадрів для надання послуг поштового зв'язку; сприяння розвитку ринку послуг поштового зв'язку. Тарифне регулювання у сфері надання послуг поштового зв'язку здійснюється Національною комісією України з питань регулювання зв'язку відповідно до законодавства України і повинно стимулювати впровадження операторами новітніх технологій, підвищення якості надання послуг, збільшення обсягів і розширення номенклатури послуг. Тарифному регулюванню у сфері надання послуг поштового зв'язку підлягають виключно універсальні послуги поштового зв'язку. Засоби поштового зв'язку, що застосовуються у мережах поштового зв'язку загального користування, підлягають стандартизації та сертифікації відповідно до законодавства України згідно з переліком, який встановлюється уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі зв'язку. На даний час до органів, які здійснюють державне регулювання надання послуг у галузі поштового зв’язку належать: – Кабінет Міністрів України; – уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі зв'язку – Міністерство інфраструктури України (створено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2011 р. № 581/2011); – Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ). Ефективність функціонування ринку послуг поштового зв'язку забезпечує НКРЗІ на основі збалансування інтересів суспільства, операторів та користувачів послуг поштового зв'язку. На Національну комісію покладаються: ведення єдиного державного реєстру операторів поштового зв'язку; формування цінової політики та регулювання відповідно до законодавства України тарифів на послуги поштового зв'язку тощо. Нормативно–правові акти Міністерства інфраструктури України, рішення НКРЗІ, прийняті в установленому порядку в межах їх повноважень, обов'язкові до виконання операторами та користувачами послуг поштового зв'язку. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень: надають допомогу операторам у розміщенні на відповідних територіях об'єктів поштового зв'язку; погоджують розміщення національним оператором поштових скриньок у зручних для користувачів місцях; сприяють операторам в укладенні договорів оренди приміщень у житлових і нежитлових будинках з їх власниками для надання послуг поштового зв'язку; сприяють операторам у доставці поштових відправлень до віддалених населених пунктів; розглядають пропозиції операторів щодо створення сприятливих умов для їх діяльності. До суб’єктів поштового зв’язку відносяться: оператор поштового зв'язку (оператор)– суб'єкт підприємницької діяльності, який в установленому законодавством порядку надає послуги поштового зв'язку; національний оператор поштового зв'язку (національний оператор) – оператор, який в установленому законодавством порядку надає універсальні послуги поштового зв'язку на всій території України і якому надаються виключні права на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку; користувачі послуг поштового зв'язку (користувачі) – фізичні та юридичні особи, які користуються послугами поштового зв'язку; Національний оператор забезпечує надання на всій території України універсальних послуг поштового зв'язку за переліком, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Держава забезпечує фінансову підтримку національного оператора у наданні універсальних послуг поштового зв'язку. Національний оператор має виключне право на: видання, введення в обіг та організацію розповсюдження поштових марок, маркованих конвертів і карток, а також виведення їх з обігу; офіційне видання каталогів і цінників колекційних поштових марок та іншої філателістичної продукції; пересилання простих листів масою до 50 грамів та простих поштових карток; розміщення та використання поштових скриньок для збирання листів і поштових карток на всій території держави відповідно до нормативів, встановлених уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі зв'язку; використання маркувальних машин та надання дозволу на їх використання іншим фізичним та юридичним особам; нанесення зображення Державного Герба України на поштові скриньки, транспортні засоби поштового зв'язку, а також на використання у своїй діяльності контрольно–гербових та страхових печаток із зображенням Державного Герба України. Для задоволення державних потреб національний оператор на договірних засадах може здійснювати діяльність, пов'язану з виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, надавати інші послуги відповідно до законодавства України. Юридична особа, на яку покладається виконання функцій національного оператора, визначається Кабінетом Міністрів України. Права та обов'язки операторів. Всі оператори незалежно від їх організаційно–правової форми користуються рівними правами і виконують однакові обов'язки відповідно до законодавства України, крім виключних прав і обов'язків національного оператора, визначених Законом України „Про поштовий зв’язок”. Оператори забезпечують: 1) доступ користувачів до інформації про тарифи, правила надання послуг поштового зв'язку, строки пересилання поштових відправлень, режими роботи об'єктів поштового зв'язку, заборонені до пересилання предмети, відповідальність операторів перед користувачами, номер і строк дії ліцензії на надання послуг поштового зв'язку; 2) надання послуг поштового зв'язку встановленого рівня якості відповідно до нормативно–правових актів, що регламентують діяльність операторів поштового зв'язку, умов договору; 3) пересилання поштових відправлень, що належать до універсальних послуг поштового зв'язку, у нормативні строки, встановлені Мінтрансзв'язку; 4) пересилання поштових відправлень, що не належать до універсальних послуг поштового зв'язку, поштових переказів у нормативні строки, встановлені ними самостійно згідно із законодавством; 5) схоронність поштових відправлень та коштів; таємницю інформації у сфері надання послуг поштового зв'язку; 6) доступ користувачів до інформації, передбаченої Законом України " Про поштовий зв'язок".Оператори мають право інформувати користувачів про надання ними послуг поштового зв'язку через засоби масової інформації та шляхом розповсюдження рекламних повідомлень. Права та обов'язки користувачів (ст. 19 Закону про поштовий зв’язок). Користувачі мають рівні права на користування послугами поштового зв'язку на всій території України. Користувач послуг поштового зв'язку має право: – на одержання поштових відправлень на свою домашню, службову адресу, до запитання чи з використанням абонементних скриньок; – на одержання інформації про порядок і строк надання послуг поштового зв'язку; – звернутися для захисту своїх прав як споживача до територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, а також до суду; – оскаржити неправомірні дії працівників поштового зв'язку в порядку, встановленому законом. Користувачі відповідно до закону несуть відповідальність за збитки, завдані операторам або третім особам внаслідок вкладення до поштових відправлень предметів, заборонених до пересилання, або неналежного упакування вкладення, що пересилається. Більш детально права та обов’язки користувачів послуг поштового зв’язку визначені Постановою Кабінету Міністрів України „Про надання послуг поштового зв’язку” від 05.03.2009 р. № 270.[11]Оператори надають користувачам послуги поштового зв'язку відповідно до законодавства України та провадять іншу підприємницьку діяльність в установленому законом порядку. Об'єкти поштового зв'язку – поштамти, центри обробки та перевезення пошти, зональні вузли, вузли поштового зв'язку, відділення поштового зв'язку, пункти поштового зв'язку та інші підрозділи, задіяні у єдиному виробничо–технологічному процесі з надання послуг поштового зв'язку. Сукупність об'єктів поштового зв'язку і поштових маршрутів утворюють мережу поштового зв'язку; Послуги поштового зв'язку – продукт діяльності оператора поштового зв'язку з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій, спрямований на задоволення потреб користувачів. Універсальні послуги поштового зв'язку – набір послуг поштового зв'язку загального користування встановленого рівня якості, які надаються усім користувачам на всій території України за тарифами, що регулюються державою. До універсальних послуг поштового зв'язку належать послуги з пересилання: поштових карток, листів, бандеролей, секограм – простих та рекомендованих; посилок без оголошеної цінності масою до 10 кілограмів. Поштові відправлення, поштові перекази поділяються на внутрішні (пересилаються в межах України) та міжнародні (пересилаються за межі України, надходять до України, переміщуються через територію України транзитом). Поштові відправлення – листи, поштові картки, бандеролі, секограми, дрібні пакети, міжнародні відправлення з оголошеною цінністю, посилки, прямі поштові контейнери, оформлені відповідно до законодавства України. Для дотримання прав з вадами зору використовуються спеціальний вид повідомлень – секограми. Це письмові повідомлення, написані секографічним способом, друковані видання для сліпих, кліше із знаками секографії, що подаються у відкритому вигляді, а також звукові записи та спеціальний папір, призначені виключно для сліпих, за умови, що вони відправляються офіційно визнаними установами для сліпих або на їх адресу.До вручення одержувачу поштового відправлення, иплати коштів за поштовим переказом відправник має право за місцем приймання цього поштового відправлення, поштового переказу для пересилання за додаткову плату подати заяву про: повернення поштового відправлення (міжнародного), поштово