Сучасні центри притягання робочої сили

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX століття кількість країн, залучених до Міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів становить близько 1% населення планети, що в абсолютному виразі становить майже 70 млн. чоловік.

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрікорпоративного перерозподілу робочої сили в рамках світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, котрі визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити:

— Північно- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. З них найбільшими виступають США та Канада, котрі історично були і залишаються районами масової міграції населення і робочої сили.

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн. чоловік. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чоловік щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутріконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греція, Іспанія, Туреччина, Польща, Угорщина та ін.) до високо розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франція, Англія, Німеччина, Швеція тощо); з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високо-розвинутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Західної Європи з СНД та Прибалтійських держав. Наприклад, в Німеччину переселилось 2 млн. радянських німців, а всього число імігрантів з колишнього СРСР до Німеччини досягло 5 млн. чоловік.

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де вже у 1975 році загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія та АРЄ) становила 2 млн. чоловік, а в 1980 році — 4 млн. чоловік, або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів у всіх країнах Африки досягне 6 млн. чоловік.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, котрі відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, в інші, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих в менш розвинуті країни, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед " нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія.

Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна встановити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:

Перший: висока питома вага висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили.

Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів в США становила понад 10%, лікарів — понад 20%. " Відплив розумів" до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах.

Другий: значна питома вага робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 в автомобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, — це головним чином міграція між НІК та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого.

Основний склад мігрантів — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн в країни, що розвиваються. Для міграції в рамках колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.