Відносини, які входять до предмету аграрного права.

Земельні, трудові, майнові, організаційно-управлінські, а також соціальні; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єк­тами сільськогосподарської виробничої та пов 'язаної з нею іншої ді­яльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер кот­рих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з ви­користання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землеко­ристування — сільськогосподарську виробничу діяльність із вико­ристанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — грунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комуналь­ну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегу­лював правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня, які є природною базою сільськогосподарської виробничої ді­яльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших катего­рій земель України.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земель­них і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

крім безпосередньо земельних відносин (в частині регла­ментації правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові від­носини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначен­ня, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьо­му норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра­ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різни­ми аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складають я переважно під час використання земель як основного засобу ви­робництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й " відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі сільськогосподарської діяльності.

ся переважно під час використання земель як основного засобу ви­робництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й " відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного пра­ва для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сіль­ськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні від­носини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виник­нення приватної власності не лише на землю, а й на майно (зде­більшого через паювання майна колишніх колективних сільського­сподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучас­них аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність та­ких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166). Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування при­ватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орен­дних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майно­вого статусу сільськогосподарських виробничих та інших коопера­тивів, фермерських господарств, особистих селянських госпо­дарств.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійно­го характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського ви­робництва.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформовано­му секторі аграрної економіки стосовно державного управління ни­ми, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає ціл­ковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеть­ся лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.