Тема 2. 1. Головні тенденції формування СГ, рівні і цикли його розвитку.

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО (СГ) ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ. ТИПОЛОГІЯ КРАЇН СВІТУ І

РОЛЬ ОКРЕМИХ ЇХ УГРУПУВАНЬ У СГ І МЕВ.

ЕВОЛЮЦІЙНІ ПЕРІОДИ ФОРМУВАННЯ МЕВ

План лекції

1. Головні тенденції формування СГ, рівні і цикли його розвитку.

2. Соціально–економічний принцип систематизації країн світу.

3. Країни, що розвиваються: поняття, загальні риси та місце у світовій економіці.

4. Основні періоди розвитку МЕВ.

5. Особливості сучасного етапу розвитку МЕВ.

6. Сутність, фактори і класифікація видів середовища розвитку МЕВ.

7. Світове господарство як складна відкрита система.

1. Світове господарство має такі ознаки:

- розвинута сфера міжнародного обміну товарами;

- розвинута сфера міжнародного руху чинників виробництва;

- міжнародні форми виробництва на підприємствах, які розміщені в різних країнах, тобто діяльність ТНК і МНК;

- відносно самостійна міжнародна фінансова сфера;

- єдність ринкового саморегулювання і системи національних, міждержавних, недержавних і наднаціональних механізмів регулювання.

Існують різні погляди на категорію “міжнародна економіка” і на її співвідношення з близькими за змістом термінами, зокрема, “світова економіка”, “світове господарство”, “міжнародний поділ праці”, “світовий ринок”, “міжнародні економічні відносини”.

На нашу думку, треба підкреслити наступне:

- міжнародна економіка, світова економіка і світове господарство – синоніми, тобто концентрують загальний зміст окремих категорій;

- міжнародний поділ чинників виробництва, насамперед, праці – передумова формування міжнародної економіки;

- світовий ринок – середовище існування міжнародної економіки, тобто сукупність зовнішніх умов функціонування;

- міжнародні економічні відносини – форма існування міжнародної економіки, функціональна підсистема останньої.

Розвиток світо господарських відносин веде до удосконалення світової інфраструктури, яка складається з двох груп:

1) виробнича (транспорт, телекомунікації, фінансово-кредитне обслуговування, енергопостачання);

2) невиробнича (наука, медицина, готельне обслуговування та ін.).

Міжнародні економічні відносини мають вузьке і широке тлумачення.

Міжнародні економічні відносини у вузькому розумінні є частиною теорії ринкової економіки. Вона вивчає закономірності взаємодії економіки різних держав.

Міжнародні економічні відносини у широкому розумінні – це теорія, яка вивчає економіку сучасного взаємозалежного світу.

МЕВ виділилися у самостійну науку в другій половині ХХ ст. Це пов’язано з вступом світового господарства в якісно новий етап розвитку.

Підкреслимо основні ознаки цього етапу:

- відкритість економіки;

- суттєва роль міжнародних, тобто наддержавних економічних організацій, які забезпечують стабільний та збалансований розвиток світової економіки (МВФ, СБ, СОТ, Паризький та Лондонський клуби);

- важлива роль інтеграційних угруповань країн, наприклад, ЄС, НАФТА, АСЕАН та ін.;

- провідна роль транснаціональних корпорацій (ТНК) у визначенні міжнародної промислової, інвестиційної та торговельної політики;

- досягли виняткового розвитку сфери міжнародної торгівлі, міграції робочої сили, руху капіталів і технологій;

- міжнародна фінансова сфера набула цілісної самостійності.

2.На початку ХХІ ст. світове господарство досягло принципово нових кількісних і якісних параметрів.

Чисельність населення перевищила 6 млрд. чол., економічно активне населення перевищило 2, 8 млрд. чол., з них 20% зайняте в промисловості, а близько 49% - у сільському господарстві. У середньому на душу населення у світі продукується близько 4000 дол. ВВП на рік. За даними Світового банку, 8% дає сільське господарство, 37% - промисловість, понад 50% - обслуговуючі галузі. У світі існують понад 200 країн. Вони відрізняються за економічним потенціалом, соціальними умовами.

Визначимо головні критерії, за якими здійснюється класифікація різних країн:

- схожі характеристики економічного розвитку;

- галузева і кваліфікаційна структура економіки;

- близька структура управління економікою;

- схожі принципи організації виробництва;

- спільні проблеми.

Традиційно визначають три групи країн:

- промислово розвинуті країни;

- країни з перехідною економікою;

- країни, що розвиваються.

До промислово розвинутих належать країни, які, насамперед, об’єднані в Організацію Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР або OECD). Зараз їх більше 30 (Австралія, Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Португалія, Республіка Корея, Словаччина, США, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія та ін.).

На чолі списку найбільш розвинутих країн стоїть так звана “велика сімка»: США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада.

До другої групи належать країни колишнього СРСР і Східної Європи, які не стали членами ЄС. Йдеться про наступні країни: Албанія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Сербія, Чорногорія, Білорусія, Росія, Україна, Молдавія, Грузія, Азербайджан, Вірменія.

До третьої групи належать інші держави світу.

Існує інший критерій – рівень доходів на душу населення на рік, за яким визначають:

- країни з низьким доходом, тобто до 125 дол. США;

- країни із середнім доходом, тобто до 9000 дол. США;

- країни з високим доходом, тобто понад 9000 дол. США.

Економічно розвинуті країни, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції розвитку в цілому складаються під впливом НТР, насамперед, інформаційних технологій. Господарська структура являє собою універсальний набір галузей, підгалузей та виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх, а й світового ринку. Інформація стала провідним економічним ресурсом.

У країнах з перехідною економікою пріоритетну роль відіграють структурна перебудова економіки, яка повинна забезпечити виконання завдань завершальних циклів індустріального суспільства.

У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми аграрної цивілізації (продовольча криза, відстала соціальна структура), також питання індустріальної епохи та втілення засад інформаційного суспільства.

3. Країни, що розвиваються, мають наступні головні риси:

- виникнення на периферії ринкової системи;

- відсталість продуктивних сил;

- низький рівень життя населення;

- багатоукладність економіки і суттєва питома вага нетоварних форм відносин.

В економіці країн, що розвиваються, діють три підсистеми виробничих відносин:

- неринково-традиційна;

- ринкова;

- перехідна з поєднанням рис двох попередніх.

Перехідна економіка слаборозвинутих країн спирається на активну роль держави з наступними ключовими функціями:

- створення правових засад перетворень;

- макроекономічні заходи, наприклад, при нагромадженні;

- безпосереднє господарювання.

Країни, що розвиваються, поділяються на 4 групи:

1. Нові індустріальні країни (НІК).

2. Країни – експортери нафти та природного газу.

3. Середньорозвинуті країни.

4. Найменш розвинуті країни (НРК)

Кожна з цих підгруп має свої ознаки.

До 1-ой підгрупи належать країни, в яких до 60% ВВП складає промислова продукція, 50% експорту - готова продукція: Аргентина, Бразилія, Мексика, так звані “азіатські тигри” – Республіка Корея, Малайзія, Сінгапур, а також Індія, Єгипет, Марокко та інші.

Експортери енергоносіїв представлені державами-членами Організації експортерів нафти ОПЕК (Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ та інші).

Середньорозвинуті країни - Еквадор, Колумбія, Туніс, Йорданія та інші з такими особливостями:

- слабкий розвиток промисловості та сфери послуг;

- низька інформаційна забезпеченість населення;

- несумісність сучасних технологій з традиційними технологіями, стереотипами мислення і поведінки.

Найменш розвинуті країни - Афганістан, Бангладеш, Чад, Непал, Нігер і деякі інші з ВВП на душу населення нижче 770 доларів США на рік.

Вони мають спільні риси:

- перевага традиційних укладів;

- домінування другорядних і допоміжних виробництв зі слабкою матеріально-технічною базою;

- низька сприятливість до інновацій;

- нездатність вирішувати соціальні проблеми, зокрема край низька тривалість життя велика смертність від стихійних лих.

4. Зародження та розвиток світової економіки розпочалися з ХV – XVI ст., цьому сприяли великі географічні відкриття, формування світової колоніальної системи, “революція цін”, зародження світового капіталістичного ринку, мануфактура.

Наступним етапом, який відбувався у XVII – першій половині XIX ст., було формування світового капіталістичного ринку, розвиток міжнародного поділу праці (промисловий переворот, буржуазні революції, перехід від мануфактурної до фабричної системи виробництва), розвиток світової торгівлі як головної форми МЕВ.

Період із середини ХІХ до кінця ХХ ст. був вже третім етапом і характеризувався промисловою революцією; становленням масового виробництва; посиленням взаємозалежності економік усіх країн на основі міжнародного поділу праці; становленням і розвитком форм МЕВ (міжнародна міграція факторів виробництва, світова валютно-фінансова система); розвитком НТР, інтернаціоналізацією господарського життя, економічною інтеграцією, транснаціоналізацією світового господарства та наступними кризовими явищами в МЕ:

- 1910-30-і рр.. – Перша світова війна, соціалістична революція, світова економічна криза (“Велика депресія”), тенденції до автаркії;

- 1930-40-і рр.. – Друга світова війна, створення світової соціалістичної системи господарства (новий злам структури СГ), згортання світогосподарських зв’язків в поєднанні з їх частковим відновленням;

- 1950-60-і рр.. – розпад світової колоніальної системи;

- 1990-і рр.. - розпад світової соціалістичної системи і СРСР, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності країн.

Межа ХХ і ХХІ ст. - новий (сучасний) етап світового розвитку, пов’язаний з глобалізацією світової економіки і переходом ключових позицій в її розвитку до ТНК і ТНБ.

2. Розвиток процесу глобалізації супроводжується суперечливими наслідками.

З одного боку, розширюються можливості окремих країн щодо використання оптимального співвідношення різноманітних ресурсів. З іншого - загострюється конкурентна боротьба і поширюється прірва в рівні розвитку країн і регіонів.

Визначимо ключові суперечності глобалізаційного процесу.

1. Галузеві диспропорції, коли перевагу отримують обробна промисловість і сфера послуг з одночасною деградацією сільського господарства, вугільної промисловості та ін.

2.Територіальні диспропорції з поширенням розриву в економічному і соціальному розвитку країн і цілих регіонів.

3. Так звана “деіндустріалізація”, коли, з позитивного боку, зростає питома вага сфери послуг, енергозбереження та екологічності виробництва, а з негативного боку, спостерігається повернення до патріархальних, доіндустріальних форм виробництва внаслідок неконкурентоспроможності суб’єктів окремих країн.

2. Відрив фінансових потоків від реальних потреб розвитку виробництва, що веде до зростання кризи заборгованості, насамперед, країн, що розвиваються, при одночасному дефіциті необхідних інвестицій.

3. Зростання організованої злочинності, зокрема, світового тероризму, який спирається на транснаціональні ресурсні потоки. Крім того, виникають рухи протесту проти проявів глобалізації (заходи антиглобалістів).

4. Розвиток масової культури, що сприяє взаємозбагаченню культур, але одночасно здійснює шкоду національним мовам і культурним цінностям окремих країн і регіонів.

5. Традиційні євроатлантичні цінності не завжди відповідають уподобанням представників окремих країн, конфесій та етнічних груп, що провокує прояви націоналізму, ксенофобії, релігійного фундаменталізму.

Україна є учасником сучасних глобалізаційних процесів. Це полягає у наступних моментах:

- наявність дипломатичних і відповідно економічних відносин більш, ніж з 190 країнами світу;

- членство в багатьох міжнародних організаціях, насамперед, системи ООН, і намір вступити в СОТ і ЄС;

- зростання відкритості економіки, наприклад, цифра експортної квоти перевищила 50%;

- високі місця в міжнародній торгівлі озброєннями, аерокосмічною технікою, продукцією чорної металургії;

- як транзитна держава Україна забезпечує значні потоки товарів і послуг через власну територію; одночасно здійснюються заходи щодо диверсифікації, насамперед, енергетичних постачань (нафтогон “Одеса-Броди”);

- підвищується використання національними господарськими суб’єктами міжнародних телекомунікаційних мереж;

- поширюється участь у русі міжнародних інвестицій, на світових ринках цінних паперів;

- участь у багатьох міжнародних політичних, культурних, спортивних, гуманітарних подіях, що забезпечує прямий економічний ефект (надходження до бюджету, розширення бази оподаткування, залучення інвестицій у виробничі й соціальні проекти та ін.).

Головними ризиками економічної глобалізації для нашої держави є:

- суперечлива залежність від коливань світової ринкової кон’юнктури;

- небезпека неефективності підприємств, які не здатні конкурувати з іноземними постачальниками;

- економічні втрати від виконання статутних вимог деяких міжнародних організацій;

- небезпека міжнародного тероризму, нелегальної міграції, контрабанди заборонених товарів та інших наслідків лібералізації прикордонного і митного режимів;

- негативний вплив масової культури на національні культурні цінності;

- додаткові проблеми, пов’язані з глобальними проблемами людства.

6. Кожний із суб’єктів МЕВ є відкритою системою. У зв’язку з цим їх діяльність залежить від зовнішнього світу. На діяльність суб’єктів МЕВ впливає багато факторів. Їх поділяють на два види:

- прямого впливу;

- опосередкованого впливу.

До першого виду належать:

· економічна поведінка суб`єктів - постачальників, споживачів, конкурентів;

· дія законів та установ державного регулювання.

До другого виду відносяться:

· стан економіки країни;

· міжнародні політичні події;

· соціально-культурні чинники.

Сукупність зазначених факторів створює середовище розвитку МЕВ.

Класифікація видів середовища являє собою наступне:

1. Політико-правове середовище:

1) політичні процеси і інститути;

2) законодавство.

2. Економічне середовище:

1) сутність економічної системи;

2) структура економіки;

3) ефективність і орієнтація.

3. Соціально-культурне середовище:

1) мотивація до праці;

2) освіта і виховання;

3) комунікації;

4) екологія.

4. Інфраструктурне середовище та ресурси:

1) природні ресурси;

2) населення;

3) транспорт;

4) інформаційно-комунікаційні системи.

Аналіз факторів політично-правового середовища показує існування взаємозв’язку політики та економіки у сфері МЕВ. Чіткіше він виявляється у межах національних економік. З політичних міркувань держави можуть надавати преференції, інтегруватися, встановлювати тарифні й нетарифні бар’єри, ембарго, бойкоти, блокади та інші режими.

Аналіз факторів економічного середовища спрямований на вивчення загального рівня розвитку економіки відповідної країни, рівня і розподілу доходів у ній, характеру витрат і заощаджень населення.

Фактори соціокультурного середовища визначають індивідуалізацію попиту зарубіжних клієнтів, ставлення до праці фахівців, поведінку підприємців на фінансових ринках. Економічна поведінка людини у будь якій країні ґрунтується на її фізіологічних, психологічних та інших особливостях, включаючи релігійну приналежність.

Інфраструктурні аспекти середовища, з одного боку, є передумовою наступної міжнародної діяльності, а з іншого боку, є підсумком інтегрованості національних економік у світове співробітництво.