Міжнародні валютно-кредитні відносини і рух міжнародного капіталу.

МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З РЕГУЛЮВАННЯ

ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН

План лекції

1. Міжнародний кредит, його роль у світовій економіці;

2. Різновиди формування і розвиток світового ринку позичкового капіталу;

3. Проблеми зовнішньої заборгованості країн.

4. Міжнародні організації системи ООН.

5. Інші міжнародні валютно-фінансові організації.

1. Міжнародний кредит (далі МК) є другою формою міжнародного руху капіталу, тобто рухом позичкового капіталу у сфері МЄВ. Сутність його полягає у наданні валютних і товарних ресурсів на умовах платності, строковості повернення та забезпеченості.

МК бере участь у кругообігу капіталу і послідовно приймає такі форми: грошову (авансований капітал), виробничу, товарну, знову грошову (з додатковою вартістю).

МК виконує у світовому господарстві такі функції:

• забезпечення перерозподілу ресурсів (фінансових і матеріальних) між країнами. Це сприяє їх ефективному використанню;

• прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за рахунок використання тимчасово для фінансування капіталовкладень в інші держави;

• прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних перетворень в національних економіках;

• фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів.

Фактори, що обумовлюють поширення у МЕВ кредитних відносин:

1) інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

2) активізація і поглиблення міжнародних економічних зв’язків;

3) зміцнення позицій ТНК;

4) наслідки науково-технічних здобутків;

5) досягнення у сфері комунікаційних технологій.

За цільовим призначення розрізнюють дві основні форми МК:

- зв’язані кредити, які надаються на конкретні цілі, що визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для закупівлі товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів), проміжкові (для змішаних форм вивозу капіталу);

- фінансові кредити (не мають цільового призначення і можуть використовуватись позичальником на будь-які цілі).

МК за джерелами можуть бути внутрішніми, зовнішніми (іноземними) та змішаними кредитами.

За суб`єктами розрізнюють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

За формами кредитування бувають товарні та валютні кредити.

Фірмовий кредит – це позика, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг (має цільове призначення, закріплене в угоді, оформляється векселем або надається за відкритим рахунком).

Факторинг – це купівля фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію.

Форфейтинг – це купівля на певний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів. У цих випадках банк купує цінні папери, виплачуючи експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фінансової облікової ставки.

Лізинг – це різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. Лізинг буває фінансовий та оперативний.

2. Світовий ринок позичкових капіталів - це грошові відносини, які складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал з боку різних країн. Світовий ринок позичок капіталів – комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів.

Структура сучасного світового ринку позичкового капіталу складається з функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.

Так, приміром, географічна структура відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.

В аспекті географічної структури відокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт–на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Кайманові острови тощо).

Інституціональна структура в визначається:

1) вкладниками, тобто суб’єктами ринку, чиї кошти акумулюються (населення, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, тощо);

2) позичальниками, тобто споживачами капіталу (ТНК, державні установи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації);

3) посередниками (транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи).

Функціональна структура складається з грошового ринку (тобто сукупності попиту і пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринку капіталів (який забезпечує здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів. Останній диференціюється щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та інші).

Валютна структура відображає частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому.

Тут відрізняють такі ринкові сегменти: національний, міжнародний, євроринок кредитних ресурсів.

На євроринку здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента. Євроринок має такі характерні риси:

1) відсутність чітких географічних та часових меж;

2) універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;

3) специфіка відсоткових ставок (за депозитами вони вище, а за кредитами нижче від національних);

4) високі бар’єри входження на євроринок внаслідок його монополізації;

5) спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом, тощо.

3. Проблема зовнішньої заборгованості виникає у зв’язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг. Зумовлена така неможливість надмірним і неврегульованим залученням в країну кредитного капіталу, включаючи позики міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).

Рівень зовнішнього боргу визначають як суму зобов’язання держави перед зовнішніми кредиторами. Для його розрахунку залучають різні показники. Це можуть бути абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту. Можуть використовуватися такі індикатори: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (це відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг).

Чинники, що зумовлюють виникнення проблеми зовнішньої заборгованості. наступні:

- невеликі обсяги внутрішніх заощаджень,

- від’ємне сальдо за торговельними операціями,

- значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.

До початку 70 ^х років минулого століття сума боргу слаборозвинених держав вважалася відносно невеликою. Вона була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового Банку і регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалася за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів. На початку 80 ^х років становище різко змінюється: до процесу кредитування слаборозвинених країн підключилися комерційні банки. За останні роки ціна отриманих ресурсів настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.

Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування. Вона включає амортизацію (виплату основної суми) і виплату відсотків.

Зобов’язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються:

• за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту,

• через нові запозичення.

За 32 роки (1970-2002) зовнішній борг країни, що розвиваються, зріс з 68, 4 млрд. дол.. до 2, 6 трлн. дол., тобто на 2000%. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку 90 ^х років XX ст. 169 млрд. дол. 16 країн мають сьогодні високі рівні зовнішньої заборгованості: Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща та інші.

Вийти із скрутного становища можна двома способами:

1) скорочення імпорту, проведення жорсткої податкової та монетарної політики, що гальмує темпи заборгованості;

2) фінансування дефіцитів рахунків за поточними операціями завдяки залученню нових зовнішніх позик.

4. Міжнародний валютний фонд (МВФ), було створено на конференції в Бреттон-Вудсі у 1944р., розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Відповідно до Уставу МВФ його офіційними цілями є:

· сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням;

· сприяння багатосторонній системі платежів і усуненню валютних обмежень;

· надання державам-членам коштів у іноземній валюті для урівноваження платіжних балансів;

· організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Група Світового Банку (СБ) об’єднує п`ять пов’язаних між собою фінансових установ:

- Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), створений першим на конференції в Бреттон-Вудсі у 1944р. працюючий з 1946 р.;

- Міжнародну асоціацію розвитку (МАР);

- Міжнародну фінансову корпорацію (МФК);

- Багатостороннє агентство гарантій інвестиціям (БАГІ);

- Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Головна мета діяльності СБ – сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки через надання довгострокових кредитів (терміном до 20 років під гарантію урядів) і гарантування приватних інвестицій. До 1/3 кредитів надається на умовах спільного фінансування. Крім того, здійснюється страхування інвестицій від некомерційних ризиків (війна, націоналізація, громадянські заворушення). Також надаються консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучити приватні інвестиції.

2. Банк міжнародних розрахунків (БМР) був створений у 1930 р. у Базелі (Швейцарія) для спрощення розрахунків по операційних платежах Німеччини і воєнних боргах. У сучасних умовах його основна функція – сприяння співробітництву центральних банків і розрахункам між ними. Об’єднує центральні банки 30 країн.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) створена у 1961р. Попередником ОЕСР була Організація Європейського економічного співробітництва, створена у 1948 р. для реалізації “плану Маршалла”, а потім переорієнтована на забезпечення діяльності Європейського платіжного союзу (1950-1958 рр.). Мета ОЕСР – сприяння економічному зростанню, фінансовій стабілізації, вільній торгівлі та розвитку молодих держав.

Лондонський клуб кредиторів, розпочавши діяльність у 1976 р., є міжнародним об’єднанням майже 600 приватних комерційних банків, яке координує дії своїх членів у вирішенні питань заборгованості перед ними.

Паризький клуб країн-кредиторів розпочав діяльність у 1956 р. як організація промислово розвинених країн, що розглядає проблеми врегулювання, відстрочки платежів по державних боргах країн.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), створений у 1958р., надає кредити на термін від 20 до 25 років під найнижчу з можливих процентних ставок для освоєння відсталих регіонів, здійснення міждержавних проектів, модернізації галузевої структури виробництва, поліпшення систем зв’язку та охорони довкілля.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС), створений у 1973р., надає кредити країнам – членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), створений у 1990р., надає кредити країнам Східної і Центральної Європи при переході до ринкової економіки під великі проекти (вартістю не менше 15-17 млн. дол.. США) в галузях енергетики, транспорту, зв’язку, охорони довкілля тощо. Перевага надається кредитуванню приватного сектора. Максимальний річний процент – 16-18%.

Інші регіональні банки розвитку вирішують проблеми структурної перебудови економіки країн, що розвиваються, за допомогою інвестицій розвинених країн, зокрема:

- Міжамериканський банк розвитку (1949 р.), об’єднує 27 учасників з країн, що розвиваються, і з 16 розвинених країн;

- Азіатський банк розвитку, створений у 1966 р., об’єднує 31 країну, що розвивається, і 14 розвинених країн;

- Африканський банк розвитку, створений у 1964р., об’єднує 50 країн, що розвиваються, і 25 розвинених країн.