Ознаки реалізму як великого стилю. Роман – провідний жанр реалістичного мистецтва.

Реалізм - це мистецький напрям ХІХ ст., що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях.

Ознаки реалізму:

- Соціальна зумовленість життя людини;
- Змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю людини;
- Історизм у відтворенні явищ дійсності;
- Гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення.

Роман (фр. roman — романський) — один із жанрів епічної розповідної літератури; місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів одного чи багатьох персонажів.

Головними структурними елементами роману є розповідь та створений за допомогою авторської уяви світ, організований у часі та просторі, населений персонажами, наповнений подіями, які утворюють сюжет. За змістом розрізняють роман: історичний, соціально-побутовий, автобіографічний, науково-фантастичний, пригодницький, філософський, психологічний тощо.

XIX ст. — особливий період у розвитку роману. Його автори стають не просто майстрами слова, а учителями, духовними наставниками. З’являються нові сюжетно-композиційні та жанрові різновиди роману, відбуваються зміни у формах типізації. Реалістичні за своєю основою великі епічні твори поступово витісняють романтичні, зазнають розквіту жанри історичного та соціально-побутового роману.

Історичний роман — роман, побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт з художнім вимислом, справжні історичні особи — з вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Для реалістичного роману XIX-XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через це історичний роман має певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій.

Соціально-побутовий роман — основний різновид реалістичного роману, для якого характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Утвердився у XIX ст. Письменники-реалісти (передусім французькі: Ф. Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер та англійські: Ч. Діккенс, У. Теккерей) розсувають сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, які охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв’язати його або констатує неможливість усунення конфлікту.

Автобіографічний роман — жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя. Як різновид біографічного роману, автобіографічний більш концентровано і послідовно втілює авторські погляди, суб’єктивно трактуючи події й факти життя.

Психологічний роман — різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, які зумовлюють його вчинки та поведінку. Головним об’єктом дослідження у психологічному романі є людина з її неповторним внутрішнім світом. Сформувався в XIX ст. («Герой нашого часу» М. Лермонтова, «Пані Боварі» Г. Флобера, «Злочин і кара», «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського та ін.). У реалістичному психологічному романі письменники досліджують вплив соціальних обставин на психологію людини, взаємозв’язок індивідуального та загального. В епоху модернізму суспільне не має визначального характеру, на першому плані — особистість, яка творить свій особливий світ.

Філософський роман — різновид роману, в якому безпосередньо викладено світоглядну або етичну позицію автора. Сформувався в епоху Просвітництва («Кандід, або Оптимізм» Вольтера, «Жак-фаталіст та його господар» Д. Дідро та ін.), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, осмислення суспільних норм, законів і політичних подій. У ХІХ-ХХ ст. великого поширення набувають романи соціально-філософський та філософсько-психологічний, де в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, глобально осмислюється історична епоха у зв’язку з філософією буття особистості (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Франс та ін.).

Наприкінці XIX - у першій третині XX ст. остаточно оформляються поліцейський і детективний, а також фантастичний і дамський («рожевий») роман.

Характерні риси реалістичного роману:

• інтерес до сучасності, прагнення до точності, достовірності, об’єктивності у її відтворенні;

• деталізація побуту, оточення, соціального середовища;

• типізація загальнопоширеного;

• відображення життя за-допомогою типових характерів, які діють за типових обставин;

• соціальний аналіз;

• «саморозвиток» героїв, вчинки яких не випадкові, а зумовлені рисами характеру та обставинами;

• історизм, принципи якого романтики застосовували до минулого, а реалісти — і до сучасного.

2. Сутність «бейлізму». Конфлікт індивіда і часу в романі «Червоне і чорне»

Основи «бейлізму». Стендаль мав оригінальну життєву і мистецьку філософію, яку літературознавці називають «бейлізмом». Світогляд письменника сформувався під впливом ідей Просвітництва, які є стрижнем його поглядів. Основоположною для нього була дуже поширена у ХVІІІ ст. ідея «природної доброти» людини, за якою індивіди поводитимуться морально, якщо будуть вільні у виявленні своєї власної неповторності. Прихильники таких ідей вважали, що суспільство псує людину тим, що змушує її дотримуватись суспільних умовностей. Тільки «благородні дикуни», тобто ті, які живуть за законами природи, можуть бути взірцем моральності й доброчесності. Стендаль, який уважно вивчивши усіх філософів доби Просвітництва, добре опанував цю ідею.
Зазначений принцип надає певної єдності суперечливим поглядам письменника з різних питань. Хоч які б думки він висловлював протягом життя, ключовими для нього завжди залишались три поняття: «свобода», «енергія», «щастя». Під «свободою» Стендаль розумів насамперед наявність умов, за яких людина може необмежено розкрити власне «я». З цього погляду, добрим буде такий порядок речей, чи, ведучи мову про політику, такий уряд, який не заважає, не стримує тієї життєвої енергії, котра робить нас несхожими на інших. Безперечно, гармонія між зовнішнім світом, який нав’язує індивідам правила поведінки, та внутрішніми пориваннями людей, і є щастя. Звичайно, то тільки мрія, утопія, і письменник добре усвідомлював це. Але Стендаль все-таки прагнув цього щастя і шукав його, хоча нічого, крім розчарування, це не приносило.

Розглянемо деякі його визначальні теми. Перша з них – Велика французька революція. Він визнавав її, незважаючи на якобінський терор, говорячи, що вона вивільнила енергію великих мас людей. Він захоплювався революцією, бо вважав, що благо полягає в тому, аби приносити щастя якомога більшій кількості людей. І, коли революція з усіма її жахами, здійснює це, тоді вона – щось святе. За таких умов навіть дозволяється жертвувати інтересами індивідів. Цікаво, що Стендаль спочатку із захватом зустрів Липневу революцію, але, побачивши, на що швидко перетворювалось «царство свободи», змушений був зайняти критичну позицію. Революція для нього була важливою не заради самої революції, а як гарант тих цінностей, що становили його ідеал.
Із цих позицій дуже легко пояснити негативне ставлення Стендаля до Реставрації. Повернення після 1814 р. династії Бурбонів означало відродження жорсткої системи станових забобонів, які, мов кайдани, сковували енергію «природної людини». У Стендаля складалося враження, що навколо нього лише слухняні раби, «що життя схоже на єгипетську мумію, сповиту в якийсь покров, для усіх однаково незмінний». Тоді ж він казав, що найкращих членів французького суспільства можна було побачити тільки у в’язниці.
І, нарешті, треба сказати про «наполеонівське питання». Стендаль повертався до постаті Наполеона все життя. Спочатку він вважав його генієм, символом людської енергії, визволителем світу. Саме таким чином письменник описує Наполеона в «Пармському монастирі», характеризуючи Італійську кампанію. Потім, коли Наполеон став імператором, Стендаль почав звинувачувати його в зраді ідеалів свободи заради влади. Упродовж Реставрації і в 1830-ті рр. ставлення письменника до Наполеона ще раз змінюється. Тепер він знову захоплюється цим великим полководцем і політичним діячем, але швидше за принципом контрасту: на тлі нудної повсякденноі реальності ця людина, яка зуміла зрушити цілий світ, має в очах письменника риси справжнього героя (принаймні, його герої Жульєн Сорель і Фабріціо дель Донго сумують за часом наполеонівських війн саме з цих причин).
язаний його культ Італії, який позначився як на його житті (майже половину свого віку романіст провів у цій країні), так і на творчості («Пармський монастир» це виразно доводить). З погляду Стендаля, італійці – нація, найменше зіпсована умовностями суспільства.

Саме тому серед них частіше зустрічаються «справжні люди», тобто цілісні характери, горді й імпульсивні. Вони збереглись такими, бо нерозвиненість Італії сприяла збереженню духу доби Відродження, яке було для Стендаля своєрідним еталоном чистоти. Ще одним притулком для мрії письменника стала історія. Стендаль вважав, що в сучасності не збереглося нічого цікавого, все найкраще залишилось у минулому.

Серйозні проблеми піднімає в романі Стендаль. " Червоне і чорне" - твір, що показує консервативність суспільства, яке перешкоджає реалізації потенціалу окремої особистості і навіть псує її, нерідко спонукаючи до лицемірства, брехні і підлості для досягнення своїх цілей. Ці непривабливі особливості видно в діях головного героя, Жюльєна соррель, і чим вище він піднімається по кар'єрних сходах, тим більше вони помітні. Заздрість і інші негативні якості окремих представників соціуму можуть стати непереборною перешкодою для інших людей.

Автор роману завжди робив наголос на психологічні особливості суспільства і своїх персонажів. Розглядаючи твір з цього боку, можна здивуватися тому, наскільки майстерно написав Стендаль " Червоне і чорне". Критика французького суспільства тих днів йде в ногу з проблемами окремої особистості. Зрештою, Жюльєн Соррель не намагається якось пом'якшити свою долю. Потрапивши у в'язницю і зрозумівши, що його дні полічені, він відчував духовне очищення. Він усвідомив, що якби він став чоловіком мадмуазель де ла Моль, то роль чоловіка все одно втратила б для нього всяку привабливість. Він зрозумів, що сенсу в такому житті він не відчув. Соррель спокійно і мужньо йде на смерть, а відчуття щастя йому дає турбота коханої жінки.

У романі " Червоне та Чорне" Стендаль торкнувся проблеми, які характерні не тільки для французького суспільства після повалення Наполеона, а й для нашого часу.

3. «Молодик з провінції» в реалістичному романі ХІХ ст.