Легітимність політичної влади та її типи.

Важливе значення для політичної стабільності та підтримки політичних лідерів має легітимність влади (від лат. legitimus – законний, правомірний, правильний) як стан, коли населення країни та міжнародне співтоваристо визнає правочинність даної влади. Легітимність безпосередньо пов’язана з авторитетом влади, з вірою більшості населення у те, що існуючий порядок є найкращим для даної країни, з консенсусом стосовно базових політичних цінностей.

Дослідники приділили чимало уваги з'ясуванню суті легітимності. М.Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши триосновнихїї типи:

1. Традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомірними, оскільки відповідають звичаям та історичним перецендентам. Прикладом традиційного панування є абсолютні монархії; де влада має традиційний характер та завжди була легітимною, адже освячена авторитетом віддавна існуючих патріархальних настанов, а також релігійними нормами. Йдеться про те, що піддані за такого тип легітимності абсолютно слухняні правителю в обмін на його постійну турботу про них.

2. Харизматичне панування (від грецьк. charisma – особливий божественний дар, милість, виняткова обдарованість) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя, вождя, якому приписуються виняткові особисті риси, сила пророка, здатність творити дива та здійснювати неординарні вчинки у переломні та критичні моменти історії. Також така влада може базуватися на проявах виняткового таланту лідера, який виказує у ньому борця зі злом за правду та справедливість. У цьому випадку йдеться про безумовну довіру великої кількості людей до вождя, сліпе йому підкорення, що грунтується на почутті страху та самозбереження. Харизматичними особистостями в історії були основоположники всіх світових релігій (Мойсей, Христос, Магомет, Будда) та пророки (Ілля, Ісайя, Даниїл тощо), видатні полководці (Александр Македонський, Ю.Цезар, Наполеон тощо), засновники держав, вожді та диктатори (В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Б.Муссоліні тощо).

3. Легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними правовими принципами. Такий тип влади базується на вірі у силу права, закону та врахуванні конкретних раціонально виражених інтересів громадян. За такого типу легітимності влада знаходиться у руках чиновників, які не мають яскравих особистісних рис та здатності вести за собою маси, втім є професіоналами та компетентними для управління. Прикладом такої легітимності є прем’єр-міністр чи президент у сучасних європейських країнах, який часто є професійним чиновником. Такий тип легітимності можливий лише у економічно благополучних країнах, у яких високо розвинута правосвідомість громадян. Менш розвинуті країни найчастіше потребують харизматичного лідера чи лідера змішаного типу – традиційно-харизматичного.

Названі М.Вебером три ідеальні («чисті») типи легітимності у реальності найчастіше функціонують у формі певних їх комбінацій.

Д.Істон виділяє інші джерела підтримки влади та відданості політичного режиму: ідеологічна прихильність до владних структур та правових норм режиму; позитивна оцінка особистих якостей суб'єктів влади тощо. На цій основі Д.Істон пропонує розглядати такі різновиди легітимності:

· Ідеологічна – опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою;

· Структурна – опирається на прихильність громадян до механізмів та норм політичного режиму. Прикладом може бути Великобританія з її демократичними традиціями, прихильністю до монархії та парламентаризму;

· Особистісна (персональна) – опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатіях громадян до політичного лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д.Істон вважає США, де президент повинен володіти саме персональною легітимністю.

Проблема легітимації політичної влади важлива для будь-якого політичного режиму. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим, оскільки тільки та влада, яка чітко виконує норми права та правила гри стає легітимною, а народ готовий її підтримувати без загрози застосування сили. Йдеться про процеси легітимації, тобто процедури суспільного визнання певної дії, події чи факту, діючої особи.

Процес легітимації поєднується з протилежним – процесом делегітимації, наслідком якого є втрата політиками та системою влади довіри, суспільного визнання. Причинами делегітимації можуть бути: суперечності між універсальними цінностями, що панують у суспільстві, та егоїстичними інтересами владної еліти, між основними принципами демократії та соціально-політичною практикою, що виявляються у спробах силового вирішення проблем, тиску на ЗМІ, відсутності у політичній системі механізмів захисту інтересів громадян, зростанні бюрократизації та корумпованості, зіткненні різних гілок влади, внутрішніх соціальних протиріччях всередині неї, втраті владою віри у власну правочинність тощо. Всі ці ознаки можуть призвести до кризи легітимності, яка виникає коли статусу основних соціальних інститутів загрожує небезпека, коли вимоги основних суспільних груп не сприймаються політичною владою. Для подолання кризи легітимності та зміцнення своїх позицій суб′ єкт політичної влади може використати такі засоби:

· Змінити систему законодавства та державного правління відповідно до нових вимог суспільства (наприклад, реформування партійного керівництва у Радянському Союзі за часів «перебудови»);

· Створити таку політичну систему, легітимність якої грунтується на традиціях населення (наприклад, повернення до недемократичних традицій у Туркменістані);

· Використати харизматичні риси політичних лідерів (М.Горбачов, Б.Єльцин тощо);

· Успішно здійнювати державні програми, підтримувати законність та правопорядок (наприклад, зростання добробуту у Китаї завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі).

Таким чином, структура, зміст, способи здійснення та ефективність політичних владних відносин як в демократичних, так і в недемократичних суспільствах залежать від багатьох чинників, зокрема від рівня розвитку самого суспільства, а особливо від правочинності даної системи, тобто від її легітимності, готовності народу визнати владу.