Розділ 1. Актуалізація інтересу до українського питання з боку європейських держав наприкінці 1938 – напочатку 1939 років

ВСТУП

Актуальність теми. В сучасній українській історичній науці значний науковий інтерес викликає аналіз політики держав Європи щодо українського питання напередодні Другої світової війни. Це зумовлено потребою ґрунтовного вивчення зовнішньої політики європейських держав крізь призму їхнього ставлення до українського питання в період 1938–1939 рр. – один з найсуперечливіших і найдраматичніших епізодів у світовій історії ХХ століття. Тому актуальною залишається проблема вивчення геополітичного становища України напередодні війни в тогочасних міжнародних відносинах. Врахування уроків геополітичного становища України напередодні та протягом років Другої світової війни сприятиме розробці владними структурами більш раціональної сучасної зовнішньої політики. Не менш важливим було місце України і в політиці її найближчих сусідів. Аналіз планів іноземних держав допоможе уникнути політичних помилок у політиці сучасного керівництва України.

Історія вивчення теми. За часів радянської влади висвітлення теми відверто не підтримувалося, можливості її об’єктивного вивчення були вельми проблемними, про українське питання говорилося лише як про так зване і порушувалося воно виключно в контексті підступів міжнародного імперіалізму та реакційної діяльності українських буржуазних націоналістів.

Проте ця проблема досліджувалась Ю. Сливкою, М. Швагуляком, І. Попом та В. Ковалем, працям котрих були властиві ідеологічні штампи. Незважаючи на це, в їх публікаціях досить ґрунтовно подається характеристика політики Німеччини та держав Західної Європи щодо України, позиції урядів Польщі, Угорщини та Румунії в розв’язанні українського питання. Заслугою згаданих авторів є й те, що вони вперше залучили до наукового обігу документи і матеріали зовнішньополітичних відомств Німеччини, Великої Британії, Чехословаччини, Польщі, Угорщини та інших країн. Тому ці праці не втратили свого значення.

З кінця 80-х – початку 90-х років почався якісно новий етап дослідження концептуальних проблем історії України, зокрема її ролі в міжнародних взаєминах, виявлена роль України як важливого фактора європейської політики. До цього етапу належать публікації М. Гетьманчука, С. Кульчицького, А. Трубайчука, М. Швагуляка. Окрему групу літератури становлять роботи іноземних авторів, серед яких є розвідки вчених української діаспори. Так, П. Стерчо оцінював статус Карпатської України напередодні Другої світової війни. М. Прокоп аналізує політику керівництва СРСР щодо України крізь призму подій у Європі. Публікація Д. Зленка ґрунтується на маловідомих в українській науці документах МВС Німеччини. Фундаментальним є дослідження В. Косика, який визначає концепцію урядів Франції та Англії щодо українського питання. Автор підкреслює, що німецький уряд не мав ні точного плану щодо українського питання, ні послідовної політики щодо українських політичних сил, діяв ситуативно. Серед публікацій вчених Західної Європи про події 1938-1939 рр. виділяються роботи німецької дослідниці І. Фляйшхауер. Публікації Ж. Дюрозеля, дають можливість краще оцінити міжнародну ситуацію передодня Другої світової війни. На сучасному етапі українському питанню в політиці іноземних держав присвячена низка дисертацій. Варто визначити дослідження М. Вегеша, І. Ветрова, Н. Свідерської, Л. Трофимович та ін. Мета роботи полягає у здійсненні всебічного аналізу джерел, а також вітчизняної і зарубіжної історіографії, на основі якого з’ясувати причини актуалізації українського питання в міжнародних відносинах та охарактеризувати геополітичні цілі іноземних держав-учасниць Другої світової війни щодо України. Мета конкретизована в наступних дослідницьких завданнях: 1) встановити місце України в геополітичних планах іноземних держав; 2) проаналізувати передумови актуалізації українського питання напередодні Другої світової війни; 3)визначати основні етапи політики країн Європи щодо українського питання; 4) з’ясувати наслідки від підписання німецько-радянського договору для українського питання. Об’єктом дослідження є політика країн Європи щодо Українинапередодні Другої світової війни, а його предметом – українське питання у геополітичних планах європейських держав. Хронологічні рамки роботи охоплюють період вересень 1938 – вересень 1939 рр. Нижня межа означена Мюнхенською угодою, що стала переломним моментом у політиці країн Європи, проголошенням автономії Закарпаття та різкою актуалізацією українського питання на міжнародній арені, а верхня – вереснем 1939 р., початком світової війни, реалізацією серпневих німецько-радянських домовленостей та підписанням договору про дружбу і кордон між Німеччиною і Радянським Союзом. Територіальні рамки дослідження охоплюють всі землі, які входять до кордонів сучасної України. Методологія дослідження. Для всебічної характеристики зовнішньої політики держав Європи щодо українського питання залучались загальнонаукові методи аналізу та синтезу з опорою на принцип історизму. З їх допомогою картина вказаних подій представлена цілісним явищем у взаємозв’язку із реальними подіями. Проблемно-хронологічний метод став визначальним при аналізі історіографічного доробку. Також ми зверталися до таких загальнонаукових методів, як метод класифікації, узагальнення, статистичний метод тощо.

Джерельна база дослідження. На початку 90-х років були опубліковані вельми важливі збірники документів та матеріалів про радянсько-німецькі взаємини і загалом про радянську зовнішню політику напередодні та на початковому етапі Другої світової війни, в яких чільне місце посіла і українська проблема: «Оглашению подлежит: СССР – Германия 1939-1941. Документы и материалы», двотомник «Год кризиса: 1938-1939. Документы и материалы» і 22-й том «Документы внешней политики СССР. 1939 г.», які дають змогу по-новому осмислити міжнародні події того драматичного періоду в історії Європи та ще раз пересвідчитися у вагомості українського питання в радянсько-німецьких стосунках Структура роботи відповідає поставленій меті та основним завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1. АКТУАЛІЗАЦІЯ ІНТЕРЕСУ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ З БОКУ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ НАПРИКІНЦІ 1938 – НАПОЧАТКУ 1939 РОКІВ

На межі 1930 – 1940 рр. «українське питання» вкотре опинилося в епіцентрі великої європейської політики. Накопичивши потужний воєнний потенціал, низку проблем соціально-економічного та етнокультурного плану, уряди країн-учасниць Першої світової війни потроху наближалися до ідеї чергового переділу земель Східної Європи. В майбутній доленосній для Європи сутичці Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Лемківщина, Підляшшя та Холмщина виступали розмінною монетою чергових сепаратних угод і домовленостей гравців першої величини. Мало хто з них збирався брати до уваги інтереси й сподівання мешканців цих територій, зокрема й одвічне прагнення українців до створення власної суверенної держави[1].

Після завершення Першої світової війни створити соборну українську державу не вдалося. Українські землі ввійшли до складу Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Однак досвід визвольних змагань та будівництва власної держави в 1917-1921 рр. сприяв зростанню національно-патріотичних почуттів, зокрема в західних землях України.

Розділені кордонами чотирьох держав, українці перебували в різних умовах. Та частина, що проживала в межах СРСР, знекровлена голодомором та репресіями, була поставлена перед проблемою фізичного виживання. За умов сталінського тоталітарного репресивного режиму, котрий знищив українську національну еліту, не було можливості засвідчити перед міжнародним співтовариством своє політичне та національне кредо[2].

Позиція Сталіна в питанні про Україну залишалася незмінною впродовж 20–30-х років: повна інтеграція в загальносоюзний господарський комплекс, придушення будь-яких виявів національного життя, прагнення до автономії та «сепаратизму»[3].

Що ж до українців Закарпаття, то після включення цього краю до складу Чехословаччини, вони здобули досить сприятливі умови для політичного і культурного розвитку, що дало підставу говорити про його національне відродження в міжвоєнний період. В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою[4].

Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь – Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд напередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни)[5].

Серед держав, безпосередньо зацікавлених в українському питанні, була й Румунія. Існування Карпатської України влаштовувало Бухарест, оскільки певною мірою урізувало інтереси Угорщини, зміцнення якої було небажаним. У зв’язку з цим румунський уряд виступав проти анексії Закарпаття Угорщиною та встановлення спільного польсько-угорського кордону. Водночас у Румунії побоювалися реалізації планів Німеччини щодо створення Великої України за рахунок включення земель Північної Буковини. У Північній Буковині румунський уряд проводив послідовну політику повної асиміляції українців. Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах[6].

Треба згадати ще одну державу, яка була зацікавлена в ревізії Версальської системи, у тому числі домагалася перерозподілу українських земель на свою користь: хортистську Угорщину. Згідно з умовами Тріанонського мирного договору 1920 року від Угорщини відійшли дві третини території, заселені переважно іншими націями. Чехословаччина отримала, зокрема, Закарпатську Україну. Але угорська реакція не хотіла миритися з наслідками й уроками війни. Вона мріяла про створення «великої батьківщини Карпат і Дунаю», до якої б увійшли втрачені території[7].

Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більше заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю щонайменше чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні землі у міжвоєнний період. З приходом у 1933 році до влади в Німеччині націонал-соціалістичної партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, «українська проблема» набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів[8].

У політиці Німеччини, особливо з приходом у 1933 р. до влади нацистів, в українському питанні можна виділити два аспекти. З одного боку, плани гітлерівців щодо України зумовлювалися поглядами Гітлера, викладеними у «Майн Кампф»: «…ми хочемо призупинити вічний потяг німців на захід Європи і вказати на схід. Велетенська імперія на сході дозріла для загибелі…»[9], – здійснення східної експансії, воєнний розгром і розчленування СРСР, поневолення та колонізація всіх народів, що проживають на схід від Німеччини. З другого боку, українське питання вважалося зручним засобом дестабілізації внутрішнього життя країн, до яких входили українські території.

Якщо перший аспект відображав концепцію здобуття німцями «життєвого простору» на Сході, то другий – відому тезу німецьких геополітиків про послаблення Росії. Ще в 1897 р. П. Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключі від Росії»[10]. Саме цієї точки зору дотримувалось зовнішньополітичне управління НСДАП на чолі з А. Розенбергом: «Протягом найближчого часу утворення південної держави самостійної України стане фактом. Такий союз і утворення спільного кордону перетворюються на державну необхідність для майбутньої німецької політики...»[11].

Гучні заяви А. Розенберга, а також тези розділу «Східна орієнтація чи східна політика» «Майн Кампф» стали основою для народження блефу про «Велику Україну». Суть якого полягала у пропагуванні ідеї східного походу Німеччини на СРСР з метою відторгнення України. СРСР в 1930-х рр. не становив мілітарної загрози для Західної Європи, але примара комуністичної навали хвилювала її набагато більше відродження сильної Німеччини. Саме на цьому Гітлер починає вибудовувати блеф. Німеччина об’єктивно прагнула зміцнити своє становище в центрі Європи, а не на її сході. Останній у планах Гітлера мав стати господарським придатком Рейху [12].

Відновлення могутності Німеччини, бачилося Гітлером, шляхом ведення складних дипломатичних комбінацій, в основі яких протиріччя Англії та Франції. Щоб вивести Німеччину з міжнародної ізоляції, фюрер завдав удару по найслабшому місці Версальської системи – національному питанню. Адже гасло «право націй на самовизначення», яке було концептуальною основою системи облаштування повоєнного світу, для деяких народів не було реалізованим. Новоутворені держави: Чехословаччина, Югославія та Польща були багатонаціональними. Судетським німцям, словакам та українцям-русинам в Чехословаччині, галицьким українцям в Польщі, всупереч міжнародним договорам, не було надано автономії. Це давало змогу Німеччині вимагати перегляду Версальських договорів[13].

Уперше українське питання було використане Третім рейхом у ході чехословацької кризи, де була застосована тактика, яку згодом буде неодноразово використано – ослаблення майбутньої жертви агресії з середини через підтримку відцентрових сил у державі. У Чехословаччині однією з таких сил були неконсолідовані політично, зате розміщені в стратегічній точці Європи закарпатські українці[14].

Намагаючись порушити, а згодом і зруйнувати систему рівноваги сил у Європі й встановити «новий порядок», який міг би гарантувати Німеччині домінування і добробут, Гітлер зумів використати різні політичні фактори на користь німецького рейху. Серед цих факторів – права німецької меншини, більшовицька загроза в Європі. Політичні класи Європи, починаючи із самої Великобританії, відчували сильну загрозу з боку Радянської Росії. Гітлер зробив цю загрозу головним козирем у своїй дипломатичній грі[15].

Пропагандистська кампанія навколо Великої України, яка вийшла з Берліну, швидко охопила Велику Британію та Францію. Проголошення автономної Карпатської України відбулося в той момент, коли дипломати займалися здогадками про найближчі плани Гітлера й шукали засоби захисту Заходу від можливого конфлікту. Тому їх цілком влаштовувало повернення вістря німецького експансіонізму на схід, що, з одного боку, дозволяло Третьому рейху вирішувати свої економічні та політичні проблеми, а з іншого – не зачіпати життєві інтереси Заходу. Британія і Франція прагнули уникнути війни через недостатній рівень своєї боєготовності і під майже одностайним тиском громадськості. Після колосальних людських втрат у Першій світовій війні народи цих країн не бажали воювати з-за чужих їм Судетів. 25 серпня 1938 р. чехословацький президент Е. Бенеш заявив: «Я боюся лише двох речей: війни, а після неї – більшовицької революції»[16].

Для нападу на Чехословаччину був розроблений план «Грюн» («Зелений»), а також план «Рот» («Червоний») – війни з Францією, якщо вона виступить на захист Чехословаччини. Остаточний варіант плану «Грюн» містив такий прогноз: «Рішення розпочати війну буде прийняте Францією лише в тому випадку, якщо можна буде з певністю чекати військової допомоги з боку Великобританії». Отже, Англії належала ключова роль у таборі противників Німеччини. Якщо Велика Британія однозначно підтримала українські прагнення, то для Франції це було складніше. Підтримуючи українське питання, Париж наражав на небезпеку свого союзника Польщу, до складу якої входила велика частина українських земель. В кінцевому рахунку Франція зайняла позицію мінімального втручання в східноєвропейські справи, зосередившись на внутрішніх[17].

Така поведінка Заходу дозволила керівникам Німеччини дійти до висновку, що у випадку східного напрямку експансії з боку західних демократій не варто чекати будь-яких рішучих кроків. У такій ситуації для походу на СРСР Німеччині потрібно було залучити в союзники Польщу. Ще в січні 1934 р. було підписано німецько-польський пакт про ненапад. Обидві країни урочисто оголосили початок «вічного миру» та «дружби двох народів». У Берліні Польщу називали «великою державою» і натякали на можливість здійснення спільної акції на Сході, зокрема в Україні[18].

У період чехословацької кризи 1938 р., будучи впевненими, що Англія і Франція не воюватимуть за Чехословаччину, польські лідери і, насамперед, міністр закордонних справ Ю. Бек, вирішили скористатись сприятливим, як їм здавалося, моментом для розв’язання давньої суперечки з останньою за Тешинську Сілезію[19].

Для кращого розуміння суті польської зовнішньої політики необхідно проаналізувати діяльність міністра Ю. Бека, який постійно декларуючи принципи «політики рівноваги», почав вносити до неї істотні зміни. Польща, на думку польського міністра, в умовах кардинальних змін міжнародної ситуації повинна енергійніше захищати свої «інтереси», а її зовнішня політика стати «динамічною». Безумовно, потужним каталізатором для подібної позиції Ю. Бека могла бути тільки агресивна політика А. Гітлера. Йому, очевидна, імпонувала гітлерівська політика з позиції сили, яка сприймалася як ефективний засіб вирішення міжнародних проблем. Проте «динамічну» зовнішню політику Ю. Бек впроваджував у життя, постійно озираючись на А. Гітлера, намагаючись за усіляку ціну його не дратувати і не допускати конфліктів з Німеччиною[20].

Справжні наміри Польщі в українському питанні проявилися у 1938-1939 рр. під час спроби населення Карпатської України вибороти незалежність[21]. Польська республіка була серйозно стривожена виникненням автономної Карпатської України. Маючи під своєю владою українців, вона не була зацікавлена в актуалізації українського питання, яке почала пропагувати Німеччина. З одного боку, Польща боялась, що Карпатська Україна стимулюватиме національно-визвольний рух на її східних теренах, а з іншого, – що автономія стане в руках Німеччини зародком майбутньої пронімецької України, в тому числі й за рахунок Польщі. Тому Варшава виступала за анексію Закарпаття Угорщиною. Вона підтримувала ідею спільного польсько-угорського кордону ще й тому, що вбачала в її реалізації перший крок на шляху втілення в життя свого амбітного проекту «третя Європа».

Спочатку у Варшаві вважали, що створення польсько-угорського кордону вдасться встановити силами безпосередніх учасників, однак протиріччя інтересів, з яким вони зіштовхнулися, наводили на думку, що єдиною державою, яка реально впливає на хід подій у Європі, є Німеччина. Восени 1938 р. за підтримку польських інтересів Берлін зажадав таких поступок, на які Польща не могла піти. За таких умов польські дипломатичні кола дійшли висновку про необхідність поліпшення стосунків зі східним сусідом. У Варшаві сподівались, що усунення напруги між Польщею та СРСР зміцнить становище країни перед Німеччиною і продемонструє світові єдність позицій двох держав в українській проблемі. Однак польсько-радянське потепління не дало бажаних результатів, а зимові переговори з Німеччиною загнали польсько-німецькі стосунки в глухий кут. Польща відкинула німецькі територіальні зазіхання і відмовилась стати союзником у поході проти Радянського союзу[22].

На початку 1939 року, в зв’язку з провалом німецько-польських переговорів, Гітлер переглянув свої стратегічні плани і остаточно накреслив план майбутньої експансії. Було вирішено розгромити Польщу, потім напасти на Захід і тільки після цього – на СРСР. Доля Карпатської України була вирішена – відігравши свою роль у внутрішній дестабілізації ситуації в Чехословаччині, вона мала стати винагородою Угорщині за її приєднання до Антикомінтернівського пакту.