ВИСНОВКИ. Унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр

Унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. та падіння Української Народної і Західно-Української Народної Республік Україна не лише втратила державну незалежність, але й була черговий раз розчленована: Наддніпрянська Україна увійшла до складу СРСР, Західна Україна (Східна Галичина та Західна Волинь) – до Польщі, Північна Буковина – до Румунії та Закарпаття – до Чехословаччини.

Становище українців у складі цих держав не було однаковим, але спільним для них було національне приниження та поневолення, а, отже, й прагнення відновити свою державну незалежність і соборність. Інтенсивність боротьби за визволення була різною.

У міжвоєнний період нерозв’язаність українського питання стала одним із важливих чинників загострення міжнародних відносин й, загалом, розхитування стабільності у Центральній Європі. Це проявилося в кінці 30-х років, коли під прапором перегляду версальської системи договорів українське питання надзвичайно швидко актуалізувалося і стало ефективним засобом стимуляції ревізії кордонів, зокрема Чехословаччини, насамперед імперськими державами – головними ініціаторами розв’язання Другої світової війни.

На першому етапі – наприкінці 1938 – початку 1939 рр. – ініціатором актуалізації української проблеми на міжнародній арені виступила Німеччина. У зв’язку з проголошенням автономії Закарпаття, вона використовувала українське питання в двох аспектах. З одного боку, як засіб розвалу Чехословаччини та шантажу щодо Угорщини, яка прагнула окупації Закарпаття, з метою залучити її до Антикомінтернівського пакту, а також щодо Польщі та Румунії – постійним залякуванням створити Велику Україну на українських землях, які входили до складу цих держав. З іншого боку, для керівників Третього рейху актуалізація українського питання дала змогу прозондувати можливу поведінку держав Заходу та Радянського Союзу на випадок реалізації плану створення Великої України, як засобу уникнути у майбутній війні боротьби на два фронти, а головне – визначити напрямок першого удару. Цих цілей німецький уряд досяг, розчленувавши і окупувавши Чехословаччину та залучивши Угорщину до Антикомінтернівського пакту.

На другому етапі – березень-квітень 1939 р., коли Німеччина чітко визначила Польщу як чергову жертву, не маючи повної ясності щодо поведінки Радянського Союзу на випадок польсько-німецької війни, Гітлер і його оточення розробляли план підготовки повстання у Східній Галичині та залякування Сталіна створенням Української держави. На третьому етапі – травень-серпень 1939 р. – керівництво Третього рейху перейшло від зондажу радянського уряду до активного залучення у справу спільного розчленування Польщі та поділу сфер впливу в Центральній і Східній Європі. В цьому контексті українське питання відіграло значну роль у розв’язанні загального комплексу проблем, що були об’єктом інтенсивних радянсько-німецьких переговорів з другої половини травня і 23 серпня 1939 р. завершилися підписанням пакту Молотова-Ріббентропа. Після нападу Німеччини на Польщу українське питання було важливим чинником німецько-радянських переговорів у процесі виконання серпневих домовленостей, зокрема пакту Молотова-Ріббентропа, а також підписання договору про дружбу та кордон. «Українська карта» стає істотним засобом у руках Гітлера, з метою прискорення військовий виступ Радянського Союзу проти Польщі, знову погрожуючи повернутися до проблеми створення «Галицької держави». Крім Німеччини, на різних етапах українською проблемою цікавились, насамперед, Польща, Угорщина та Румунія, до складу яких входили частини земель України. Якщо Угорщина прагнула анексувати Закарпаття та встановити спільний польсько-угорський кордон, то в Польщі та Румунії були занепокоєні можливістю реалізації планів Німеччини щодо створення Великої України за рахунок окупованих ними земель. Західні держави – Велика Британія та Франція, розглядали Україну виключно з позиції спрямування агресії Німеччини на схід, проти СРСР та реалізації своїх геополітичних цілей. Позиція українських політичних партій Західної України напередодні Другої світової війни визначалася бажанням скористатися з міжнародної ситуації, щоб у міру своїх можливостей впливати на позитивне розв’язання українського питання. Вважаючи Німецьку державу, що виступала проти версальської системи договорів, і яка до того ж демагогічно оголосила себе захисником прав національних меншин, своїм спільником, західноукраїнський політикум сподівався, що за її допомогою вдасться відновити державність і соборність України. Цим пояснюється активна участь українських партій, зокрема ОУН, у розбудові Карпато-української держави. Коли стало відомо, що Німеччина разом з Радянським Союзом мають намір розчленувати Польщу, частина політичних партій Західної України заявила про свою готовність разом з польським народом стати на захист незалежності Польської держави. Напередодні Другої світової війни Україна була не суб’єктом, а об’єктом міжнародної політики. Хоча у жовтні-листопаді 1939 р. Західна Україна, а у червні 1940 р. Північна Буковина були включені до складу радянської України в процесі реалізації німецько-радянських домовленостей, насправді сам факт возз’єднання українських земель був закономірним наслідком багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу та фактичною реалізацією акту злуки України від 22 січня 1919 р.