Таксономічні категорії екологічного районування довкілля

Екологічний моніторинг довкілля в межах території країни, великих регіонів (Донбас, Крим, Поділля, Карпати тощо), окремих областей, районів, великих міст, повинен здійснюватись з додержанням вимог щодо відповідних масштабів проведення робіт і картографування їх результатів.

В загальному випадку базовими масштабами проведення екологічних досліджень (за аналогією з геологічним вивченням територій) слід вважати:

– на державному рівні: масштаби 1: 1000 000 і 1: 500 000;

– на регіональному рівні: масштаби 1: 500 000 і 1: 200 000;

– на обласному рівні: масштаби 1: 200 000 і 1: 100 000;

– на районному рівні: масштаби 1: 50 000 і 1: 25 000;

– на рівні полігону: масштаби 1: 10 000 і 1: 5000;

– на рівні об'єкту: масштаби 1: 2000 і 1: 500.

Застосування будь-якого масштабу екологічних досліджень і картографування довкілля грунтується на єдиному принципі: один см² карти міжнародної розграфування повинен відповідати щонайменше одному рівневому об'єктові спостережень, від якого інструментальними або розрахунковими методами можливо отримати необхідну екоінформацію і використовувати її на різних рівнях узагальнення чи деталізації.

Відповідно до масштабу ЕМД утворюється мережа місць (пунктів, об'єктів) спостережень довкілля.

Всю територію України, виходячи із світового досвіду географічних і геологічних досліджень, доцільно характеризувати в масштабі 1: 1000 000, тобто державний рівень екомоніторингу довкілля повинен забезпечуватись опорною мережею спостережень, в якій об'єкти спостереження (екологічні полігони) розташовані в середньому на відстані 10 км чи один полігон повинен характеризувати сто квадратних кілометрів території.

Міжрегіональний рівень екологічного моніторингу довкілля повинен здійснюватись в масштабі 1: 500 000, охоплюючи економічні і природні регіони України, наприклад, Донбас, Придніпров'я, Українські Карпати, Західне і Східне Полісся, Північне Причорномор'я, Крим тощо.

Регіональний рівень екомоніторингу довкілля повинен охоплювати ландшафтні райони в межах кордонів кожної адміністративної області і здійснюватись в масштабі 1: 200 000, що вимагає проведення спостережень НПС не більше ніж через 2 км (чи один екополігон повинен характеризувати стан НПС на площі 4 км²). Додатковим масштабом регіональних досліджень може бути 1: 100 000, що в чотири рази підвищує щільність мережі екополігонів.

Локальні (зональні) системи екомоніторингу довкілля організуються на рівні окремих ділянок ландшафтів, в межах адміністративних районів (масштаби 1: 100 000 і 1: 50 000, відповідно спостереження ведуться через 100 і 50 м), виробничо-міських агломерацій чи великих міст (масштаб 1: 50 000, спостереження ведуться через 50 м). Додатковий масштаб 1: 25 000 може бути запропонований для дослідження зони з високим техногенним навантаженням.

Об'єктовий рівень екомоніторингу здійснюється на окремих опорних (пробних) ділянках (об'єктах) екополігонів (масштаби 1: 500 – 1: 1000, спостереження здійснюються через 5-10 м).

Різномасштабні (рівневі) елементи екомоніторингу (полігони, опорні ділянки, об'єкти) повинні бути позиційно сумісні і утворювати єдину мережу спостережень, яка здібна надати повну інформацію про екологічний стан тієї чи іншої території, який характеризується властивостями компонентів довкілля.

Компонентами НПС є атмосфера, земельні, водні і рослинні ресурси, тваринний світ і населення, кліматичні умови і об'єкти життєдіяльності, які утворюють відповідні предметні області інформаційної моделі довкілля.

Кожний компонент навколишнього природного середовища повинен мати представничу інформаційну характеристику як в просторі, так і в часі, починаючи з визначення природно-історичних тенденцій їх змін, наприклад, за допомогою аналізу поетапних палеогеографічних карт, які відображають, в якому темпі і напрямку йде еволюція природного середовища як під впливом природної мінливості, так і від антропогенного навантаження.

Умовно можна виділити три категорії територій в залежності від антропогенного впливу на них:

а) величина техногенного навантаження на НПС перевищує допустимі рівні. Процес деградації (девастації) природного середовища має незворотний характер і більшість територіальних екосистем переходить в ранг " повністю зруйнована". Забруднення атмосфери, гідросфери, педосфери і рослинності досягає критичних значень. Відродження нормального екологічного стану потребує якісно нових соціально-економічних підходів і значних капітальних вкладень;

б) величина техногенного навантаження на НПС зростає до критичних значень, але не перевищує девастаційного рівня. Навколишнє середовище є дискомфортним для життєдіяльності. Розвиток екологічної обстановки на такій території може бути двозначним:

1) при відсутності системи контролю і управління природокористуванням можливий перехід до екологічної девастації;

2) при наявності ефективної системи контролю і управління можлива нормалізація антропогенного навантаження при зберіганні значущості промислово-сільськогосподарського комплексу території;

в) величина техногенного навантаження на НПС змінюється в допустимих межах, що може бути обумовлено не тільки сприятливими антропогенними факторами, але й існуючою системою контролю і управління екологічною обстановкою на всій території.

Основна задача створення раціональної мережі спостережень для моніторингу НПС полягає в екологічному районуванні території, яке дозволяє виявити і оцінити фактори, що впливають на первісне розповсюдження ЗР і наступну їх міграцію і накопичення, що необхідно для обгрунтування вибору об'єктів спостережень на площі полігону з урахуванням мінімізації обсягів вимірів/реєстрації і забезпечення представництва і рівноточності даних по всій території зони спостережень.