Модуль №1 9 страница

На відміну від колишніх американських колоній Іспанії Бразилія здобула незалежність без війни. Одним з найважливіших наслідків цього стало збереження цілісності колишньої португальської колонії. Тут не виявилося умов для суперництва честолюбних воєначальників. Тема каудильизма і гіпертрофованої ролі військових, яка задавала тон в історії XIX в. у багатьох країнах Латинської Америки, у Бразилії звучала приглушено.
У Бразилії, як і в інших латиноамериканських країнах, не існувало господарської єдності, не склався єдиний внутрішній ринок і, отже, існувала об'єктивна основа для дії відцентрових сил, суб'єктивний фактор, спрямований на розкіл, був ослаблений. Мрія Болівара про єдину Іспанську Америку не здійснювалася, створення ж єдиної Бразилії виявилося справою досяжною, хоча і тут центральній владі треба було прикласти чималі зусилля для подолання сепаратистських настроїв. Немаловажне значення для забезпечення політичної єдності Бразилії мав і той факт, що Бразилія на 14 років стала резиденцією монарха, тобто власне кажучи центром великої Португальської імперії. Це вселяло особливу гордість у бразильців, що відчули себе нарешті рівними португальцям.
Відзначаючи, однак, визначені розходження в способах досягнення незалежності Бразилією й іншими країнами Латинської Америки, варто підкреслити схожість цілей і результатів руху. Безсумнівною є тотожність соціальних сил, які брали участь у протиборстві: з одного боку, колоніальна адміністрація, збройні сили метрополії і незначна меншість місцевого населення (зокрема, тих торгових кіл, які обслуговували потреби колоніальних чиновників), а з іншого боку — основна маса жителів колонії: латифундисти, селяни, міська буржуазія, інтелігенція. Це було аж ніяк не звичайне зіткнення між двома етнічними спільнотами, оскільки мова йшла не тільки про завоювання політичної влади, але і про зміну самої політичної системи (в інших країнах Латинської Америки подібне прагнення знайшло більш завершену форму, ніж у Бразилії), а також деяких елементів соціальної структури.
Боротьба селян за землю, а рабів за право бути вільними накладала певний відбиток на бразильський визвольний рух. Динамічним елементом його була буржуазія, найбільш діяльні представники якої відштовхувалися в політичній практиці від ідей французької революції. Економічна слабкість місцевої буржуазії визначила в кінцевому рахунку втрату нею лідерства у визвольному русі й оволодіння владою класом латифундистів.
Суспільні ідеї, які зріли в різних соціальних прошарках у Бразилії, при всьому їхньому різноманітті і суперечливості були підлеглі домінантній ідеї того часу — ідеї незалежності, яку розділяли майже всі бразильці, багаті і бідні, експлуататори й експлуатовані. Стихійно сформований класовий союз об'єктивно знижував загострення соціальних протиріч у країні і заважав дозріванню в лоні руху за незалежність буржуазної революції: на прапорі визвольного руху в Бразилії не було гасла рішучого знищення головного соціального зла — рабства.
У цілому визвольний рух у Бразилії й в інших районах Латинської Америки — явище однопорядкове. Володіючи рисами буржуазної революції, воно не зуміло, однак, піднятися до рішення головних соціальних проблем. Латинська Америка була захоплена могутнім історичним потоком, який набрав небачену колись силу з моменту Французької революції XVIII в., яка підвела риску під феодалізмом у всесвітньо-історичному масштабі. Але незрілість об'єктивних умов (відсталість соціально-економічних відносин) і суб'єктивного фактора (сформованого суспільного класу з революційною ідеологією) не дозволила війні за незалежність у Латинській Америці встати в один ряд з революціями того часу в Європі й у Північній Америці. Історичне значення війни за незалежність полягає насамперед в утворенні в регіоні політично самостійних держав, усуненні одного з головних бар'єрів на шляху їхнього розвитку.

· НЕ. 1.7. Проголошення незалежності країн Центральної Америки

1. Становище в Центральній Америці на початку ХІХ ст..
2. Події боротьби за незалежність 1821 – 1826 рр.

1.В часи іспанського колоніального панування Центральна Америка у всіх відносинах займала більш ніж другорядне положення серед заморських володінь короля. Рідке населення, відсутність значних родовищ золота і срібла, далекість від основних центрів колоніальної імперії — такі фактори, що протягом багатьох літ визначали зневажливе відношення корони до Центральної Америки.
Соціальна структура суспільства тут мало чим відрізнялася від інших іспанських колоній — усі вищі посади займали представники дворянства, що надсилалися безпосередньо з Іспанії, тобто класична колоніальна еліта.
Креоли поступово нагромадили у своїх руках чималу економічну міць, але их доступ до вирішального політичним важелям влади був обмежений. Креол не міг претендувати на більше, ніж посада заступника губернатора міста, офіцерську посаду в армії і сан рядового священика.
Інша частина населення, що складалася з індіанців і метисів (що одержали в Центральній Америці назва (ладино), у переважній більшості була селянами або ремісниками. Вони не мали ніяких політичних прав.
Як і в інших частинах Латинської Америки, у центральноамериканському регіоні накопичувалося невдоволення політикою метрополії, поволі зріли насіння бунта. Важким тягарем лягали на плечі населення іспанські податки. Постійно збільшувалися ножиці цін між промисловими товарами, які центральноамериканцы вивозили з Іспанії, і продукцією сільського господарства, яка складала єдине джерело доходу в генерал-капитанстве Гватемала. Для приклада можна сказати, що простирадло коштувало в ті роки 12 песо, вовняна ковдра продавалася за 40 песо, а за голову великої рогатої худоби не давали більш 6 песо. Кінь продавався за 8 песо.
Насущні економічні потреби й інтереси штовхали центрально-американців на розвиток контрабандної торгівлі з англійцями, що мали володіння в Карибському басейні.
На початку XIX в. активно проявилися і деякі зовнішні фактори, що сприяли росту руху за звільнення від колоніального панування. Серед них особливе місце займає Велика французька революція. Але безпосередній вплив на обстановку в Центральній Америці зробили події в сусідній Мексиці, де з 1810 р. почалася визвольна війна проти іспанців.
Перший антиколоніальний виступ у Центральній Америці відбулося 5 листопада 1811 р. у Сан-Сальвадорі, де група креольських родин на чолі з вікарієм кафедрального собору Хосе Матиасом Дельгадо проголосили незалежність Сальвадора від Іспанії.
Приводом до цього виступу, відомому за назвою «Клич з Мерсед» (за назвою церкви, чий сполох скликав городян на площу), послужило те, що один з видних креольських лідерів, Мануэль Агиляр, був викликаний у столицю генерал-капитанства і там арештований за переписування з керівником мексиканських повстанців. Більш місяця Сан-Сальвадор залишався вільним, але тому що його прикладу не послідували інші міста, то під загрозою військового штурму сальвадорцам знову довелося визнати владу корони.
У грудні 1811 р. спалахнув антиурядовий виступ у нікарагуанському місті Леоні, однак він незабаром був також силоміць придушений. З кінця грудня 1811 р. по квітень 1812 р. палахкотіло антиіспанське повстання в іншому нікарагуанському місті — Гранаді, але і там у кінцевому рахунку вірні королю війська відновили колишні порядки.
Визвольні бурі не оминали і самої столиці генерал-капитанства. Там центральноамериканські патріоти в 1813—1814 р. планували зробити переворот, заарештувати генерал-капітана і верхівку армії, звільнити всіх арештованих за колишні антиколоніальні виступи і проголосити незалежність від Іспанії. Підготовка цього виступу, який одержав назву «змова в Белені» (оскільки збори проходили в монастирі Белені у місті Гватемалі), стала відома владі, яка суворо розправилася з його учасниками.
Хоча ці перші спроби домогтися незалежності і не принесли бажаних результатів, вони послужили каталізатором росту визвольного руху.

2.На подальший хід подій у Центральній Америці вирішальним чином уплинули вісті із сусідньої Мексики, де до 1821 р. намітився новий підйом визвольного руху. До вересня стало ясно, що Мексика стоїть на порозі незалежності. Адміністрація генерал-капитанства встала перед очевидним фактом розвалу іспанської колоніальної імперії. Щоб не допустити прояву стихійної активності народних мас, у місті Гватемалі була скликана спеціальна нарада вищих державних чиновників, духівництва й армійської верхівки, яка була змушена 15 вересень 1821 р. прийняти Акт про незалежність. Відповідно до цього документа, колишній генерал-капітан Габино Гаинса залишався особою, у руках якого зберігалася уся влада. Тільки надалі він іменувався «Політичним керівником». Для остаточного рішення питання про відносини з Іспанією було оголошено про вибори конгресу, якому і належало внести ясність у цю проблему. Усі власті, що існували, зберігали цілком свої повноваження, навіть королівські податки не були скасовані.
Однак справжній заколот в Центральній Америці почався через два місяці, коли Габино Гаинса в листопаді 1821 р. одержав листа з Мексики від Агустина Ітурбіде. У листі говорилося, що «Гватемала не повинна залишатися незалежної від Мексики, а, навпаки, зобов'язана разом з колишнім віце-королівством утворити велику імперію... що Гватемала поки не в змозі самостійно керувати собою і що внаслідок цього вона стане об'єктом зазіхань іноземних держав».
Цей лист став вододілом суспільної думки в Центральній Америці. Прихильники колоніальних порядків висловлювалися за приєднання до імперських планів Итурбиде, а патріотичні сили відкрито виступили проти. Справа доходила до гострих збройних зіткнень. Габино Гаинса віддав розпорядження провести опитування органів місцевого керування (кабильдо). 157 кабильдо з 237 висловилися за входження до складу мексиканської імперій.
Для придушення незгодних Габино Гаинса викликав на допомогу мексиканський Експедиційний корпус під командуванням генерала Висенте Филисолы.
Деякі сальвадорські політичні діячі 22 листопада 1822 р. зненацька прийняли рішення просити США прийняти Сальвадор до складу Штатів. У Вашингтона направилися два емісари, що ставили метою домогтися військового втручання США. Однак цим задумам не було призначено збутися. Місто Сан-Сальвадор незабаром було зайнято експедиційним корпусом Филисолы, і циркулюючі слухи про наближення американської ескадри стихли.
Тим часом відбувся крутий поворот у внутрішньополітичному положенні Мексики, який наклав глибокий відбиток на історію Центральної Америки. У березні 1823 р. спалахнуло повстання проти імператора Агустина I, який був скинутий і висланий із країни. Разом з падінням монархії зникли і правові підстави для приєднання Центральної Америки до Мексики. У цій обстановці командуючий мексиканськими військами Висенте Филисола скликав відповідно до Акта про незалежність загальнонаціональний конгрес Центральної Америки. У червні 1823 р. у Гватемалі зібралися депутати Національної установчої асамблеї. З 64 депутатів 28 представляли Гватемалу, 13 — Сальвадор, 11 — Гондурас, 8 — Нікарагуа і 4 — Коста-Рику.
1 липня Національна установча асамблея прийняла рішення про абсолютну незалежність Центральної Америки як від Іспанії, так і від Мексики, і від будь-якої держави Старого і Нового Світу. Нова держава одержала назву Об'єднані провінції Центральної Америки. Мексиканські війська почали відхід на свою територію.
Протягом майже року Установча асамблея обговорювала питання про державний устрій Центральної Америки. Боротьба йшла навколо того, чи бути Центральній Америці унітарною державою із сильною виконавчою чи владою залишатися федеративною державою. Прихильники централізму вказували, що при наявності великої території зі складною географічною конфігурацією при слаборозвинених шляхах сполучення федеративний устрій неминуче приведе до росту сепаратизму. Основним аргументом федералістів були посилання на приклад Сполучених Штатів, де нібито гармонійно сполучалися інтереси федерації й окремих штатів. Представники провінцій, крім того, побоювалися, що Гватемала знову, як і при іспанському колоніальному пануванні, підкорить собі своїх більш слабких сусідів. Оскільки в Установчій асамблеї більшість складали делегати провінцій, то, природно, восторжествував принцип федеративного пристрою. У силу цього було змінено і назву держави. Воно стало називатися Федеральна Республіка Центральної Америки. Кожна з п'яти держав, які входили до складу республіки, ставали вільними і незалежними в питаннях внутрішнього управління.
За даними на 1824 р., на території нинішньої Гватемали проживало 661 тис. чоловік, у Сальвадорі — 213 тис., у Нікарагуа—207 тис., у Гондурасі— 137 тис. і в Коста-Рике—70 тис. осіб.
Законодавча влада у федерації належала конгресу, що обирався з розрахунку один депутат на 30 тис. населення. Був створений і сенат з 10 сенаторів (по 2 від кожного з 5 складових федерації держав). Сенат санкціонував закони, прийняті конгресом, стежив за виконанням конституції, пропонував на вибір виконавчої влади по трьох кандидатури на кожні з наступних посад: посли і великі дипломатичні працівники; головнокомандуючий збройними силами федерації; військовослужбовці в званні полковника і вище; начальники портів, погранзастав; скарбники і збирачі податків і т.д.
Виконавча влада належала президенту і віце-президенту, які обирається терміном на 4 роки. Права президента были досить обмеженими. Наприклад, він міг очолити збройні сили, але тільки за згодою сенату, міг змістити чи міністра високопоставленого чиновника, але лише в тому випадку, якщо його дії одержали схвалення двох третин сенату, і т.д.
У 1825 р. у підсумку багатоступінчастого голосування колегія виборців обрала першим президентом Федеральної Республіки Центральної Америки сальвадорського політичного діяча Мануэля Хосе Арсе.
Федеральний уряд відразу ж зіштовхнувся в практичній діяльності з рядом труднощів. З'ясувалося, що не було визначено місто, якому належало стати столицею федерації, і уряду довелося явочним порядком обґрунтуватися в Гватемалі, де були скільки-небудь придатні адміністративні будинки, що залишилися в спадщину від іспанської адміністрації. Але в результаті цього новому уряду власне Гватемали було ніде розміститися і воно, до невдоволення багатьох гватемальцев, переїхало в місто Антигуа.
Важким було і фінансове положення федерації. Місцеві власті взяли під свій контроль головні джерела одержання прибутків: монополію на продаж спиртних напоїв і податки на торгівлю. На превелику силу удалося домовитися про те, що на користь федерального уряду підуть доходи від торгівлі тютюном. Але цих засобів була явно недостатньо, тому молода республіка відразу ж стала вдаватися до іноземних позик для фінансування своєї діяльності.
Внутрішньополітична стабільність із самого початку була підірвана боротьбою двох тенденцій — ліберальної і консервативний, котрі відбивали боротьбу між буржуазією і феодально-клерикальними силами. Приводів для конфліктів завжди виявлялося в надлишку.
Коли лібералам удалося домогтися приїзду в Гватемалу колишнього полковника наполеонівської армії Ніколае Рауля, який погодився очолити артилерійські частини армії, федеральний президент вирішив, що влада в небезпеці. 6 вересня 1826 р. ним був здійснений державний переворот, який поклав початок нескінченній серії переворотів в історії Центральної Америки.
Дії Мануэля Хосе Арсе носили вкрай реакційний характер. Він розпорядився відновити виплату церковної десятини, в армію були знову запрошені колишні іспанські офіцери, активні прихильники ліберальних ідей відправлялися у вигнання. Поліція одержала наказ вилучити в населення всі книги, що пропагують ліберальні ідеї. Сформований ним уряд цілком складався з консерваторів. Очолив його великий землевласник Мариано Айсінена. Однак дії Арсе зустріли опір майже у всіх державах, які входили до складу федерації. Насувалася громадянська війна.
Отже, безкровне, мирне завоювання незалежності Центральною Америкою не стало наслідком діяльності в цьому районі могутніх патріотичних сил. Незалежність прийшла як результат військового розгрому іспанських військ у Південній Америці й у Мексиці, що й створило сприятливі умови для звільнення Центральної Америки.

· НЕ. 1.8 КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ХІХ СТ.

1. Бразильська Імперія.
2. Аргентина в 20—60-х роках XIX ст.
3. Парагвай у період диктатури Франсії і Лопесів (1814—1870).
4. Чилі в 30—70-і роки XIX ст.

1. Тисяча вісімсот двадцять другий рік став роком народження найбільшої держави Америки, що уступала за розмірами лише британським володінням на півночі континенту. Як і в інших країнах Латинської Америки перші десятиліття після проголошення незалежності пройшли тут у гострій соціальній і політичній боротьбі. Становлення нових латиноамериканських держав відбувалося дуже схожими шляхами. В економіці — панування великого землеволодіння, яке розвивалося на основі напівфеодальних відносин чи плантаційного рабства, повільний розвиток капіталістичного укладу, який локалізувався насамперед в містах.
У соціальному плані — протистояння класу великих земельних власників і маси безземельних чи малоземельних сільських жителів, що знаходилися в напівфеодальній залежності від латифундистів. Місто додавало до цих класів швидко зростаючу торгово-лихварську буржуазію, тісно зв'язану своїми інтересами з місцевими латифундистами й іноземним, головним чином англійським, капіталом, прошарок ремісників і торговців, які обслуговували внутрішній ринок і відчували жорстоку конкуренцію з боку заморських товаровиробників і купців, нарешті, інтелігенцію, яка визріла в надрах колоніального суспільства і, яка представляла в політику класові запити всіх соціальних груп.
У політичному плані — гостра боротьба між носіями різних ідей того часу -федералістами і централистами (унитариями), республіканцями і монархістами, лібералами і консерваторами. Часто ці тенденції перепліталися. До цього варто згадати активну роль церкви й армії, які часом ставали самими активними суб'єктами політичного процесу.
Бразилія на відміну від інших країн Латинської Америки (не вважаючи короткочасного досвіду Мексики) виявилася монархією. Однак проголошення незалежності при збереженні монархічної форми правління не означало краху надій республіканців. У 1823—1824 р. вони виступали під гаслами ліквідації монархії і проголошення республіки на всій території країни. Особливо грізним виявилося повстання в ряді північних провінцій у 1824 р., які об'єдналися в Конфедерацію Екватора. У Пернамбуку була навіть зроблена спроба створення уряду конфедерації. Якщо в 1817 р. відозви і декрети повсталих звичайно починалися звертанням «Пернамбуканці!», то тепер на початку подібних документів стало фігурувати звертання «Бразильці!».
Із самого початку двір опинився під тиском могутніх сил, які вимагали змін. Монархія була поставлена в конституційні рамки. Хоча реальна влада залишалася в руках монарха, створення парламенту привело до включення в активне політичне життя заможні прошарки місцевого населення. При прийнятті Конституції 1824 року імператор заявив, що вона повинна поставити «нездоланні бар'єри деспотизму, яким би він не був — самодержавним, аристократичним, демократичним» 4. Імператор сам того не усвідомлюючи, указав три основних напрямки розвитку політичного життя в країні. Дійсно, ці три тенденції відразу ж вступили в довгу і завзяту боротьбу. Ця боротьба ускладнювалася об'єктивними процесами, які протікали в державі. У складній структурі влади бразильці повинні були в короткий термін замінити чиновників португальської колоніальної адміністрації.
29 серпня 1825 р. був підписаний португало-бразильский договір. Крім того, Бразилія приймала на себе зобов'язання виплатити Португалії у вигляді компенсації 2 млн ф. ст., з яких 600 тис. приєднувалося португальському монарху. З цього ж часу починається довга історія Бразилії як боржника англійських банкірів. У 1824 р. через три англійські посередницькі фірми була оформлена позика на 3 млн ф. ст.
Португало-бразильский договір зняв останні перешкоди для визнання Бразилії тими європейськими державами, які, згідно консервативним легітимістським принципам Віденського конгресу 1815 р., противилися будь-яким замахам на встановлений ними світовий порядок. Відносини з європейськими державами виявилося відрегулювати легше, ніж зі своїми найближчими сусідами. Багато сил у молодої держави віднімали конфлікти з Ла-Платою, які продовжувалися до 1828 р. і набули характеру війни.
Здобуття Бразилією незалежності не відбилося на характері соціально-економічних стосунків, що панували в країні. Як і раніше плантаційне рабство залишалося основою бразильської економіки. Майже вся земля знаходилася в руках плантаторів. Якщо на півдні в скотарських фазендах використовувалася праця напіввільних пастухов-гаушо, то на всій іншій території країни основним працівником залишався чорний раб. Опір негрів-рабів не припинялося протягом усього часу існування інституту рабства. Стійкою формою опору в XIX в. було створення таємних мусульманських сект. Бразильська плантаційна система рабства ставала елементом світового капіталістичного ринку, де ведучі позиції займала Англія. Англійські фірми стали основним покупцем бразильської кави - головного продукту країни в XIX ст., (у 1820-х роках частка кави в експорті країни складала 18 %, а в 1840-х — уже більш 40 %).
На відміну від інших країн Латинської Америки, де війна за незалежність сприяла висуванню на передній план політичного життя військових, у Бразилії вищі армійські чини залишалися в тіні. Придворні намагалися тримати професійних військових подалі від престолу.
У перші десятиліття після проголошення незалежності основна політична боротьба в Бразилії йшла між монархістами і республіканцями. Крайні монархісти, яких називали «карамурас», групувалися навколо двору. Оплотом других були південні райони країни — насамперед провінція Риу-гранди-ду-сул. Спроба державного перевороту 5 квітня 1831 р., почата Педру I і інспірована карамурас, провалилася, і через день імператор підписав акт про зречення на користь свого сина, якому в ту пору було всього п'ять років.
Внутрішньополітична ситуація ускладнювалася боротьбою ще двох течій — централістської і федералістської. Якщо республіканці були в більшій частині федералістами, то серед монархістів були прихильники як сильної центральної влади, так і широкої автономії провінцій.
У цей час складається група поміркованих монархістів на чолі з Диегу Антониу Фейжо, який став в 1831 р. міністром юстиції і, що виконував в уряді роль «сильної особистості». Конституціоналіст Д. Фейжо не зміг довго втримати у своїх руках правління, але в пошуках опори він створив національну гвардію, яка зіграла велику роль у наступних подіях. Вжиті урядом заходи виключили з політичної гри пропортугальскі елементи, а смерть в 1834 р. колишнього бразильського монарха остаточно зняла питання про реставрацію. У 1834 р. під тиском федералістів палати парламенту оголосили Бразилію федеральною монархією. У провінціях виникали свої асамблеї. Тоді ж були розширені повноваження нижньої палати парламенту — палати представників, у якій помітну роль відігравали демократично налаштовані депутати.
Боротьба між монархістами і республіканцями не вщухала. Особливо вона розгорілася в червні 1835 р., коли монархісти внесли в парламент законопроект, який проголошував імператора спадкоємцем престолу повнолітнім у 14 років. Ця пропозиція мала на меті не тільки завдати удару по республіканцях, але і зруйнувати інститут регентства, тому що з 1835 р. одноособовим регентом виявився ліберал — помірний монархіст Д. Фейжо. У відповідь республіканець-ліберал Антониу Феррейра вніс контрпроект, за яким імператор ставав повнолітнім у тому ж віці, що й інші громадяни.
В другій половині 30-х років відбулося перегрупування політичних сил: прихильники монарічної влади об'єдналися в консервативну партію, інша фракція панівних класів — ліберали — робила ставку на зміцнення парламентських інститутів. Якщо в столиці Бразилії в ці роки справи складалися на користь імператорської влади, то в провінціях боротьба республіканців з монархістами розпалювалася з новою силою. А республіканські повстання в Минас-Жерайсе, Сан-Паулу, Риу-гранди-ду-сул і інших районах імперії ледь не викликали падіння монархії.
Найбільш грізним було повстання «фаррапос» (обшарпанців) у Риу-гранди-ду-сул (1835—1845 р.). Цей південний скотарський край сильно відрізнявся від інших бразильських провінцій. Основну масу жителів цього району складали гаушо-пастухи, формально вільні, але фактично знаходилися в прихованій напівфеодальній залежності. Коли після проголошення незалежності Бразилії центральні власті стали посилювати адміністративний контроль над провінцією і підвищувати податки, вільнолюбні жителі півдня вирішили організуватися для відсічі домаганнь імператорської влади.
У 1836 р. була проголошена республіка Риу-Гранди. Соціальна база руху повсталих була дуже широкою: гаушо, міські низи, місцева інтелігенція, купці і землевласники. Кожна з цих соціальних груп мала свої класові інтереси, але їх усіх поєднувала одна мета - скинення влади монарха і його чиновників на місцях. Найважливішим актом республіканського уряду Риу-Гранди стало проголошення волі для рабів, які вступили в армію республіки.
Республіканці Риу-Гранди були добре організовані. Могутньою зброєю в руках повстанців стала флотилія під командуванням Джузеппе Гарібальді. На чолі повсталих знаходився досвідчений воєначальник Бенту Гонсалвіз, обраний пізніше президентом республіки. Республіканський рух не був долею тільки південних провінцій. У Байї в 1837 р. також спалахнуло велике повстання, яке отримало назву «сабинада». Байанская республіка упала 16 березня 1838 р.
З 1838 по 1841 р. розгортався республіканський рух в Мараньяне характерною рисою цього руху була його багаторасова основа.
Повстання 30—40-х років XIX в. завдали сильного удару по монархічним підвалинам. Виступи бразильського народу в другій чверті XIX в. змусили монархію маневрувати, запроваджувалися федеральні принципи в управлінні державою. У 1850 р. була заборонена работоргівля. Із середини XIX в. відтворення робочої сили починає йти в першу чергу по лінії імміграції.
У той же час після 1850 р. приплив рабів з Африки майже цілком припинився. У 1850 р. число вільних людей перевищувало число рабів у 2, 5 рази, тоді як до моменту досягнення незалежності ці показники були приблизно рівні. Зміцнення економіки було значною мірою пов'язано зі зростанням виробництва кави — продукту, який користувався стійким попитом на світовому ринку. До середини XIX в. кава відтіснила з ведучих позицій цукор. Особливо процвітали у вирощуванні кави плантатори Сан-Паулу, які вдосконалювали агротехніку цієї культури.
У країні розгорнулося залізничне будівництво. По темпах розвитку воно не відставало від розвитку цієї галузі не тільки в Аргентині, Мексиці, Чилі і на Кубі, але й у деяких європейських країнах, наприклад у Португалії. У той же час у середині XIX в. починають усе більш помітно проявлятися регіональні розходження. Південь країни швидше переходить на промислові рейки. А північ стає зоною соціально-економічної відсталості.
Наприкінці 1854 р. на півночі Бразилії були виявлені золоті розсипи. Золота лихоманка, що почалася, спровокувала різкий ріст імміграції. Доля посміхалася деяким. Основна маса прибулих поглиналася промисловістю, що піднімалася, і сільським господарством.
Змінювався вигляд великих міст. Мандрівники з Європи відзначали зрослу активність бразильців, освоєння ними ідей і звичаїв, характерних для буржуазної Європи. Бразилія в 1889 р. взяла участь у всесвітній виставці в Парижеві під девізом «Нова латинська нація Нового Світла».
У 60-і роки відбувається відродження республіканського руху, але на нової, більш зрілій основі. Поступово при дворі укоренювалися ліберальні елементи, що домоглися після багаторічної боротьби змін виборчого закону.
Таким чином, за неповних 70 років Бразилія пройшла значний шлях, перетворившись з португальської колонії в монархію з плантаційним рабством як головним соціально-економічним укладом, а потім і в республіку із капіталізмом, який ще не став пануючим, але був досить динамічною, новою систему виробничих стосунків.

2. Визвольна боротьба проти іспанського панування на Ла-Платі привела до знищення колоніального режиму і створила можливості для незалежного розвитку країни. Однак місцеві великі землевласники і духівництво зберегли свої привілеї, земля як і раніше залишалася в їхніх руках. Будучи по своїм цілям антифеодальної, визвольна війна на Ла-Платі не привела до корінної перебудови соціально-економічних відносин.
В роки війни за незалежність революційні уряди в Буенос-Айресі не могли цілком утримувати досить численні армії і у внутрішніх провінціях покладалися в цьому питанні на великих землевласників і скотарів — латифундистів, які самі створювали з числа залежних від них, гаучо і пеонів численні збройні загони. У таких загонах, які формувалися на базі латифундії, зберігалася звичайна для мирного часу ієрархія: хазяїн ставав командиром, його службовці — офіцерами, а пеони чи гаучо — солдатами. Так виникли війська, організовані за принципом відносин хазяїн-пеон (гаучо), що дуже нагадували загони феодальних сеньйорів середньовічної Європи.
У збройних загонах такого роду і командири, і підлеглі далеко не завжди усвідомлювали мету і завдання визвольних воєн. Вони слідували за своїми хазяїнами, які захищали насамперед егоїстичні інтереси. Часто повстанські загони на Ла-Платі перетворювалися в таку собі «вольницю», під проводом каудильо і які використовуючи послаблення центральної влади для грабунку за межами тієї місцевості, яку ця «вольниця» вважала «своєю». Так, уже в роки визвольних воєн зароджувався місцевий автономізм, подальша еволюція якого протягом багатьох наступних десятиліть принесла Аргентині незліченні міжусобні війни.
Внутрішньополітичне положення Об'єднаних провінцій Ла-Плати до 1820 р. характеризувалося відтисненням від влади радикальних революційних елементів і захопленням її представниками консервативних поміщицьких груп. Розкиданість економічних центрів, слабкий розвиток зв'язків між окремими районами Ла-Плати, існування в них автономістських тенденцій привели до розколу її на ряд фактично самостійних територій, кожна з якої контролювалася або каудильо, або «кланом», який володів збройною силою.
Уполітичній боротьбі, яка розгорнулася на десятиліття велику роль зіграли протиріччя між прибережною провінцією Буенос-Айрес, яка намагалася гегемонії і глибинні провінції, що відстоювали самоврядування. Уже тоді виділилося три основних райони Аргентини: найбільш розвинута провінція Буенос-Айрес, у якій жила чверть 530-тисячного населення країни; прибережний район (Літораль) у межиріччя Парани й Уругваю і внутрішній район (Интериор), що прилягав до Анд.
Самим серйозним суперником Буенос-Айреса республік була Кордова, яка відокремилася від центрального уряду після заколоту Північної армії в Арекито в січні 1820 р. Влада в Кордове знаходилася в руках Хуана Баутисты Бустоса, яки намагався організувати союз провінцій, спрямований проти гегемонії Буенос-Айреса.
У цій ситуації уряд Буенос-Айреса, послаблений активною участю у визвольних війнах, шукав шляхів до відновлення і розвитку економіки. Так у політичному розвитку Аргентини чітко визначилися дві тенденції — централистская і федералістська: носіями першої сталі унитарии, які виступали за централізовану державу із сильним національним урядом; носіями другої стали федералісти — прихильники федеративного державного устрою зі збереженням широкої економічної і політичної автономії провінцій. Боротьба цих двох тенденцій, що почалася відразу після завоювання незалежності, має тривалу історичну проекцію — аж до наших днів. Тоді ж, у 20-х роках XIX в., унитарии об'єктивно виражали інтереси молодої буржуазії. Федералісти ж були представниками великих скотарів і каудильо, які намагалися зберегти свою владу і привілеї в роздріблених і відособлених провінціях.
1820 рік ознаменувався напруженою збройною боротьбою між унитариями і федералістами, у якій унитарии потерпіли поразку. Лише до кінця 1820 р. положення стабілізувалося: у результаті компромісу між різними політичними силами губернатором Буенос-Айреса став Мартіне Родригес. У його уряді були представлені і федералісти, і унитарии, серед яких склалося радикальне крило. Найвизначнішим представником останніх був Бернардино Ривадавия, який у середині 1821 р. зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Займаючи цю посаду (до 1824 р.), а також будучи обраним президентом Об'єднаних провінцій Ла-Плати (з лютого 1826 по червень 1827 р.), Ривадавия проводив политику, спрямовану проти феодальних інтересів місцевих олігархій.
Найважливішим із заходів, проведених Ривадавией, вважається аграрна реформа. Успіху економічних заходів Ривадавии повиннен був сприяти національний банк. Декрет про заснування такого першого в історії країни банку з капіталом у 300 тис. песо був прийнятий у 1822 р.
Неодмінною умовою економічного прогресу Аргентини Ривадавия вважав залучення робочої сили в країну. Для цього він сприяв припливу європейських іммігрантів, щоб «дати землю колоністам, які бажають і здатні принести з Європи мистецтво землеробства і пов'язаних з ним ремесел».
Весь широкий комплекс політичних і економічних перетворень Ривадавии відкривав для Аргентини перспективу перетворення її у високорозвинену країну; його ідеї багато в чому випередили час.
Протягом 1826 р. Установчим конгресом країни було прийнято ряд законодавчих постанов, які повинні були сприяти об'єднанню країни. Буенос-Айрес був проголошений столицею держави, знищені митниці провінцій. В обстановці гострої боротьби між унитариями і федералістами була прийнята конституція, по якій передбачалася республіканська форма правління, країна була оголошена конфедерацією й одержала назву Федеративна Республіка Аргентина. Назва Аргентина стала офіційною у 1826 р., але потім на довгі роки зникла з вжитку й остаточно була відновлена в 1853 р. спеціальною поправкою до конституції.
Однак обстановка була такою, що прийняті в 1826 р. законодавчі постанови залишилися на папері. Боротьба провінційної скотарської верхівки проти центрального уряду і його заходів не припинялася. Каудильо Кордовы Бустос відкрито відмовився визнати владу президента. Каудильо Ла-Риохи Факундо Кирога підкорив собі значну частину провінцій і завдав поразки унитариям. Збройна боротьба між прихильниками і противниками центрального уряду йшла по всій країні.
Крім того, у 1825 р. почалася війна з Бразилією, яка намагалася опанувати Уругваєм. Ця війна велася насамперед Буенос-Айресом, що вимагало величезних матеріальних витрат, спустошило скарбницю, людські ресурси; установлена бразильським флотом блокада перервала морську торгівлю. У цих умовах Ривадавия в середині 1827 р. пішов у відставку.
У 1829 р. на гребені нової хвилі міжусобної боротьби до влади в Буенос-Айресі прийшов багатий і впливовий асендадо Хуан Мануэль Росас. Це означало перемогу великих торговців і землевласників. Прихід Росаса до влади став логічним наслідком незавершеності революції на Ла-Платі. Встановлення в Буенос-Айресі панування класових сил на чолі з Росасом більш ніж на 20 років визначило економічний і соціальний застій Аргентини, оскільки провінція ця мала єдиний на всю країну порт, а право на імпорт і експорт давало не тільки грошові надходження, але могло впливати на багато економічних факторів. І хоча юридично влада Росаса як губернатора поширювалася лише на провінцію Буенос-Айрес, у більшому чи меншому ступені вона торкалася території всієї країни.
Характерно, що Росас не був учасником визвольних боїв. Будучи пов'язаний узами споріднення і ділових отношениями з найбільшими землевласниками і торговцями провінції Буенос-Айрес, Росас використовував час міжусобиць для того, щоб прибрати до рук землю і худобу, і швидко перетворився в одного з найбагатших людей країни. З юних років живучи в скотарських маєтках, Росас «засвоїв спосіб життя гаучо і незабаром перевершував більшість їх у обходженні з конями і худобою, зброєю і засвоїв їхню мову. Згодом він використовував знання життя гаучо, щоб здобути популярність у народі.
В роки перебування у влади Ривадавии Росас знаходився в опозиції до його перетворень, забезпечивши собі на майбутнє доброзичливість впливових груп великих землевласників провінції Буенос-Айрес. І до влади він прийшов за підтримкою цієї соціальної сили.
Росас використовував підтримку й іншу впливову силу — духівництва, яке виступало на стороні федералістів проти лібералізму унитаріїв; одним з перших кроків Росаса було відновлення привілеїв церкви, скасованих урядом Ривадавии. Росас встановив тісні зносини з Ватиканом, була відновлена діяльність ордена єзуїтів.
Перші ж кроки уряду Росаса були спрямовані на масове переслідування «дикарів-унітаріїв», як їхній постійно іменували в офіційних документах. Декрет від 13 березня 1830 р. загрожував жорстокими карами всякому, хто буде запідозрений «у задумах порушення порядку чи в співучасті в таких задумах». Як обов'язковий прояв лояльності до режиму було введено для усіх без винятку посадових осіб, включаючи священнослужителів, носіння червоної стрічки (червоний колір у той час означав приналежність до федералістів), військові повинні були мати на такій стрічці напис «Федерація чи смерть».
Із самого початку свого правління Росас прагнув поширити вплив на прибережні і внутрішні провінції, одночасно розширюючи й удосконалюючи апарат придушення в самій провінції Буенос-Айрес. Для цього він спирався насамперед на військову силу.
Коли в 1832 р. формально скінчилися повноваження Росаса як губернатора Буенос-Айреса, він розпочав підготовку до завойовницького походу проти індіанців-арауканов. Головна мета Рососа при цьому була підвищити свій авторитет серед великих землевласників, а також здобути лавры полководця. Так звана «експедиція в пустелю» була почата в 1833 р. ПРОТЯГОМ року Росас захопив територію в 100 тис. кв. км 26, це завоювання супроводжувалося варварським винищуванням індіанців. Утім, незабаром з'ясувалося, що «пустеля» на ділі не була завойована: новий кордон не був укріплений і згодом індіанці повернулися на «завойовані» Росасом землі. Проте, він одержав те, чого домагався цим походом: його престиж у Буенос-Айресі і за його межами зріс, його військова слава була непомірно роздута, у нагороду він одержав великі землі на завойованих територіях. Крім того, йому був привласнений пишний титул «Героя пустелі».
В області культури й освіти, які встигли за роки незалежності досягти певних успіхів, запанувало мракобісся. Були знищені всі інструменти хімічних лабораторій університету Буенос-Айреса, та ж доля спіткала телескопи астрономічної обсерваторії. У 1838 р. шкільним учителям припинили виплату платні, а згодом школи були віддані у відомство поліції в ім'я зміцнення «федералістської добропорядності викладачів». Різко скоротилося число шкіл: у 1830 р. у провінції Буенос-Айрес їх було 114 (39 державних і 75 часток), у 1850 р. їх стало 35 (5 державних і 30 часток).
В області економічних заходів Росаса найбільш характерною була ліквідація всіх прогресивних перетворень Ривадавии. У серпні 1830 р. одним з перших актів уряду Росаса стало скасування імміграційної комісії. Ця постанова, що ознаменувала відмову від політики колонізації, визначила наступну орієнтацію на передачу державних земель латифундистам.
Аграрна політика Росаса, що проводилася насамперед в інтересах землевласницької верхівки Буенос-Айреса, сприяла концентрації земельної власності в руках лише деяких родин.
Зростала торгівельна залежність від Англії, яка у роки диктатури Росаса зуміла фактично установити тут свою торгову монополію.
Іноземний, насамперед британський, капітал з'явився в країні з моменту досягнення нею політичної незалежності. Першою областю, де він придбав безроздільне панування, стала аргентинська зовнішня торгівля.
Росасу було притаманне зловживання псевдопатриотической лексикою; відомий такий його вислів: «Європа хоче завоювати нас; розбудимо ж гнів у наших дітях і зі зброєю в руках вигукнемо:
,, Смерть іноземцям! На справді вся діяльність диктатора мала мало спільного із захистом національних інтересів.
У той же період посилену експансію в районі Ла-Плати розпочала Франція, яка закладала тоді основи своєї колоніальної імперії. У 1839 р., використавши як привід залучення аргентинською владою на військову службу французького підданого на Ла-Платі французька ескадра здійснила напад на аргентинські військові кораблі.
У 1838 р. під приводом так називаного «справи Бакле», французького підданого, обвинуваченого в шпигунстві й арештованого в зв'язку з цим, Франція зажадала ліквідації високих мит і надання французам прав, рівних з англійцями. Сподіваючись на підтримку Англії, Росас відхилив ультиматум; тоді французька ескадра під командою адмірала Леблана блокувала Буенос-Айрес. Англія, щоб підтримати Росаса і закріпити свій вплив на Ла-Платі, вчинила потужний дипломатичний тиск на Париж, який задовольнився відшкодуванням збитків.
У 1845 р. відбулася нова збройна експансія Франції в районі Ла-Плати, цього разу разом з Англією. Причиною була фінансова політика Росаса. Тільки через чотири роки Росасу вдалося врегулювати конфлікт і укласти в 1849 р. договір з Англією, а в 1850 р. - з Францією.
У цілому ж оцінка диктатури Росаса і самої його особистості як державного і військового діяча навряд чи може бути однозначною. Він безсумнівно зіграв важливу роль в організації збройного опору колоніальної експансії Англії і Франції в 1838 р. Відомий політичний діяч Аргентини А. Паласиос виступаючи в 1919 р. у Національному конгресі, сказав: «Якщо судити про події, пов'язуючи їх з атмосферою епохи, у якій вони здійснювалися... то ми побачимо, що Росас, який проклинається як тиран, свідомо чи несвідомо вершив справу об'єднання, що підготувало національну організацію країни».