Типи травянистих рослин за характером пагоноутворення, облистяності, висотою та розміщенням листя

По висоті росту в складних травостоях вони представлені трьома ярусами.

У верхньому ярусі розташовуються світлолюбні трави. Їх називають верховими. Вони формують великі (висотою 100 см і більше), грубі стебла і листя, мало кущаться. До цієї групи відносять грястиця збірна, житняк вузькоколосий (пустельний), кострець безостий, лисохвіст (китник) лучний, пирій повзучий, люцерну синю, еспарцет виколистий (посівний).

Низові трави в травостої займають нижній ярус. У них тонкі пагони висотою 50-70 см з вузьким листям. Після скошування сильно кущаться, утворюючи густу масу приземкуватих укорочених стебел і листя. До низових трав відносять тонконіг лучний, кострицю червону, мітлицю звичайну і білу, гребінник звичайний, конюшина біла, лядвенець рогатий і ін

Деякі злакові трави, які посилено розвивають вегетативні пагони і мало утворюють генеративних пагонів, називають напівверховими. Напівверхові трави займають проміжне положення між низовими та верховими. У складних травосумішах ростуть у другому ярусі. Разом з досить високими генеративними пагонами (70-100 см) утворюють багато вкорочених вегетативних пагонів, що дають кущ середньої щільності. Після скошування більшість із них швидко відростає і добре кущиться. До цієї групи відносяться такі види, як райграс пасовищний і багатоквітковий, костриця лучна, тимофіївка лучна, пирій безкореневищний, конюшина гібридна, люцерна жовта й хмелеподібна.

Майже всі трави, застосовувані для створення декоративних газонів, багаторічні низові або напівверхові відносяться до родини злаків. У лучних газонах також використовують трави з родини бобових. З інших ботанічних родин для газонів придатні лише деякі.

Для трав, що утворюють газон найважливіша ознака - вегетативне відновлення пагонів, або кущіння.

Стебло злаку являє собою соломину, розділену внутрішніми перегородками (вузлами) на окремі міжвузля. Перший вузол кущіння має життєво важливе значення для подальшого розвитку злакової рослини.

Залежно від типу кущіння та розвитку кореневої системи злакові газонні рослини поділяють на кореневищні, нещільнокущові, щільнокущові і кореневищно-нещільнокущові.

Кореневищні трави (деренові злаки) мають вузол кущіння, який залягає неглибоко під землею. Нові кореневі (підземні) пагони спочатку розвиваються горизонтально під поверхнею грунту і відходять від вузла кущіння на глибині 5-20 см на відстані від 2-3 см до 1 м і більше, утворюючи іноді по кілька підземних вузлів. На деякій відстані від вузла кущіння підземне стебло круто загинається вгору, піднімається на поверхню грунту і утворює там нова самостійна рослина зі стеблом і кореневою системою, що має, в свою чергу, підземні пагони-кореневища. Ці рослини цвітуть і дають насіння. Щорічно з вузлів раніше сформованих кореневищ відходять нові кореневища, а з їх вузлів – нові пагони. Завдяки постійному вегетативному розмноженню за рахунок наростання нових кореневищ і утворення нових самостійних рослин кореневищні злаки при сприятливих умовах можуть зберігати свій травостій десятки років.

Схема кущіння кореневищних злаків

До кореневищних газонних трав відносяться деякі форми костриці червоної, тонконіг звичайний, а також альпійський і болотний, стоколос безостий, пирій, мітлиця біла, лисохвіст лучний і ін

Нещільнокущові деренові злаки утворюють вузол кущіння, що залягає неглибоко в грунті (2-5 см). Стебло виходить на поверхню грунту на невеликій відстані від вузла кущіння, піднімаючись під гострим кутом вгору. У грунті це стебло утворює вузол кущіння, на якому знову утворюється брунька. Бруньки розвивають нові пагони, які також виходять на поверхню грунту на невеликій відстані від старих. Під землею у пагонів нещільнокущових злаків утворюється тільки один вузол кущіння, але не розвиваються підземні пагони, як у кореневищних. Над землею утворюється нещільний кущ, що складається з великої кількості пагонів.

Схема кущіння нещільнокущових злаків

До нещільнокущових злаків відносяться костриця лучна, райграс пасовищний, багатоквітковий і однорічний, житняки, гребінник звичайний, пирій безкорневищний, грястиця збірна та ін. Нещільнокущові злаки щільної дернини не утворюють (мичкувата коренева система), але травостій буває досить і рівномірно зімкнутий. Розмножуються тільки насінням.

Кореневищно-нещільнокущові дернові злакові трави подібно кореневищним утворюють підземні пагони - кореневища різної довжини. З підземної частини, що загинається вгору і дає на вигині розетку, розвиваються нові рослини, які кущаться по типу нещільнокущових злаків. З бруньок, що знаходяться в пазухах листків, утворюються кореневища другого і наступних порядків, які на вигині також формують розеткові ділянки.

Злаки цієї групи створюють рівний, пружний, міцний до розривів дерен. Вони формують систему розеткових пагонів кущового характеру, з'єднаних між собою кореневищами різної довжини. Завдяки цьому, їх підземні пагони рівномірно і густо заселяють поверхню грунту, одночасно утворюючи в підземній частині густий дерен.

Схема кущіння кореневищно - нещільнокущових злаків

Рослини даної групи більш повно відповідають вимогам, що пред'являються до газонів високої якості. До цієї групи відносяться злаки тонконіг лучний, костриця червона, мітлиця звичайна та інші.

Щільнокущові трави утворюють вузол кущіння над поверхнею грунту. Новий пагін, що розвивається із бруньки, щільно притискається до старого пагона. Одночасно розвиваються і коріння нового пагона. Такі рослини мають вигляд щільного куща, усередині якого розташовані старі, що відмирають частини, а по краях наймолодші.

Схема кущіння щільнокущових злаків

До щільнокущових трав відносяться костриця овеча, біловус стиснутий, костриця борозниста (типчак), деякі різновиди костриці червоної (строката), мітлиця собача та ін.. Щільнокущові трави при подальшому розростанні утворюють купини, тому при створенні газонів їх застосовують рідко, тільки в тих випадках, коли з-за посушливих умов інші трави не можуть рости.

При створенні лучних газонів використовують бобові трави, тому наводимо характер розвитку вегетативних органів бобових трав.

Стрижнекореневі рослини. За характером розвитку кореневої системи бобові трави відносяться до стрижнекореневих рослин.

При проростанні насіння бобових рослин у підземній частині формується центральний стрижневий корінь, який проникає в грунт завглибшки до 2 м і більше, а в наземній - пагін. Головне стебло у бобових часто вкорочене і перебуває у вигляді кореневої шийки на поверхні грунту. Нові стебла виростають з бруньок, розвиваються на кореневій шийці в міру розростання коріння, і утворюють над поверхнею грунту кущ, в принципі схожий за формою на нещільний кущ злаків. На стеблах також є бруньки, з яких відростають пагони після скошування. Залежно від умов існування ці рослини живуть від кількох до десяти років. Розмножуються такі трави насінням, іноді вегетативно.

Схема будови стрижневого кореня бобових трав

Кожне нове стебло в кущі стрижнекореневих трав не дає нову кореневу систему, а всі вони розвиваються на одному багаторічному центральному (стрижневому) розгалуженому корені, який з віком товщає, сильно галузиться і глибше проникає в грунт. Кожне окреме стебло багаторічних бобових трав існує тільки один вегетаційний період, рослина ж у цілому в залежності від виду живе багато років.

Стрижнекореневі рослини найбільш широко поширені на луках з добре проникними і аерованими грунтами.

До стрижнекореневих трав відносяться конюшина червона, біла і гібридна, люцерна синя, жовта, гібридна, хмелеподібна; еспарцет посівний; лядвенець рогатий і болотний та ін.

Цибулинні рослини - збірна група видів, що мають цибулини, бульбоцибулини, з яких утворюються пагони (частіше один), а коренева система сформована додатковим корінням. У цю групу входять багато видів однодольних (луки, лілії, рябчик шаховий, кандик сибірський, тюльпани та ін.)

Сланкі трави. Утворюють на поверхні грунту довгі пагони, які прикріплюються до нього додатковим корінням, що розвиваються з вузлів пагонів. Ці рослини дуже пристосовані до вегетативного розмноження. Із бобових – це конюшина повзуча.

Схема кореневої системи травосуміші:

а – підземний пагін кореневищного злаку; б – коренева система нещільнокущових і щільнокущових злаків; в – головний корінь стрижнекореневих рослин; г – поверхня грунту.

Отож, виходячи з вище сказаного, можна відмітити, що різні типи коренів і кореневищ розвиваються ніби в різних зонах грунтового середовища, а разом вони заповнюють його в повному обємі. Що добре видно на схемі кореневої системи травосумішки.