Тема 2. Історія становлення та розвитку сучасної української літературної мови як національної мови світу

Мова – це містичне ядро нації…

О.Потебня

Мова – це наша національна ознака. У мові – наша культура, ступінь нашої свідомості…

Іван Огієнко

Людина у своєму розвитку постійно прагнула до істини, до самовдосконалення, проходячи через терни, помиляючись. Ідея про новий ідеальний суспільний лад поєднувалася зі створенням однієї мови. Одна мова на весь світ – чим не приваблива ідея? Адже всі люди походять від одного кореня, як і мови. Проте мови поставали одночасно. Кожна мова самозародкова у спільному корені. І всі поєднані.

Питання походження української мови досі має дискусійний характер. Існує кілька теорій (версій) походження народної та літературної мови українців.

Нині популярною є думка дослідників „Влесової (Велесової) книги”, яку відносять до „героїчного епосу України-Руси”. Написана вона була на дерев’яних дощечках, з’єднаних ремінцем. Оригінал „Велесової книги” загублено, її автентичність доводили тривалий час вчені всього світу. Якщо було б доведено її справжність, постало б інше питання: чи можна цю книгу вважати праукраїнською пам’яткою? Якщо так, тоді початком українського народу (отже, і його мови) є приблизно ХІІ ст. до н. е., коли формувалися слов’янські племена.

За теорією професора Петербурзького університету, мистецтвознавця Ф.Буслаєва, який дослідив лексику і фразеологію „Слова о полку Ігоревім”, інші писемні пам’ятки, пам’ятки чеської літератури, українська мова древніша від російської.

М.Красульський, польський і російський східнознавець, у праці „Древность малороссийского языка” (1818) на основі зіставлення індоєвропейських мов стверджував, що найстарішою в Європі є українська мова, коріння якої сягають ще у ІV – ІІІ ст. до н. е. Він вважав, що українська мова є древнішою не лише від усіх слов’янських мов, але й від грецької, латинської, санскриту.

Дещо схожою є теорія професора Київського лінгвістичного університету І.Ющука. Її також учені називають „сенсаційною”. Спираючись на твердження багатьох вчених, зокрема російських мовознавців В.Кипарського та Ф.Філіна, історичні джерела, вчений припускає, що „сучасна українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою ускладнювала ту мову, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть українці, походить слов’янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, неслов’янських племен, набувала відмінних рис і започаткувала нові слов’янські мови”.

Автор цієї теорії, зіставляючи українську мову з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, доводить „архаїчність” української мови, вказуючи на наявність у ній великої кількості прадавніх елементів у фонетиці (напр., і в латинській, і в українській мові була пара приголосних г і ґ (лат. g i h); чергування голосного у (лат. u) з в (лат. v); у граматичній системі (відмінки, роди, особові форми дієслів) тощо. Таким чином, автор допускає, що українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ще в VІІ – VІ ст. до н. е., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше.

Про те, що українська мова має дохристиянське походження, за І.Ющуком, свідчать і приклади усної народної творчості, які сягають сивої давнини. Вчений доводить, що найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано понад 200 тисяч. Наприклад, щедрівка, яку й тепер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області:

Чи спиш, чи чуєш,

Господаречку,

У своїм домочку

На Новий рік, на Новий рік?

Підем орати, підем сіяти

Яку пшеницю

На Новий рік, на Новий рік.

Відомо, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати сіяти.

Або купальська пісня, записана на Івано-Франківщині:

Гей, око Лада, Леле Ладова,

Гей, око Ладове, ніч пропадає,

Бо око Лада з води виходить,

Ладове свято нам приносить.

У цій пісні усе – і ритм, й імена дохристиянських божеств – старовинне.

Саме тому І.Ющук стверджує, що на землях, завойованих київськими князями, уже існувала українська мова, або, як її називали, руська мова з усіма її граматичними та лексичними особливостями.

Тривалий час в радянському мовознавстві офіційною була версія російського вченого О.Шахматова про спільне походження трьох східнослов’янських мов – української, російської і білоруської – з єдиного джерела – давньоруської мови. Усі попередні версії суперечать цьому твердженню. Цю теорію спростовують й інші вчені.

Наприклад, професор Оксфордського університету Карл Абель виділяв дві гілки руської народності: слов’яноруси (українці) і фіноруси (московіти). Він пише, що наприкінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фіно-татарського населення і лише 15 млн. – слов’янського. Причини – величезні території, вплив фіно-угорських і татарських етнічних груп. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру та в Азіатських землях живуть не чисті великороси, а фіно-угри, татари та інші народи.

Офіційною мовою Російської імперії, за твердженням К.Абеля, стала великоруська, яка формувалася на базі церковнослов’янської (як давньої офіційної мови князівсько-боярської верхівки), і яка була значною мірою спотворена фонетично, адже місцеві угро-фінські риси й досі відчутні в російській мові, наприклад, „цокання”, „акання”, проривний ґ, „ковтання” голосних. Крім того, фіно-руси (за К.Абелем), приймаючи слов’янську мову, не сприйняли слов’янського способу мислення і надавали іншого відтінку слов’яноруським словам, які в звуковому оформленні залишилися майже без змін. Наприклад, укр. лихий – злий, поганий, рос. лихой – смелый, удалой; укр. лаяти – сварити, рос. лаять – гавкати; укр. вродливий – красивий, рос. уродливый – некрасивий тощо.

Отже, Карл Абель робить висновок, що ніякої спільної прамови (давньоруської) не було, а українська мова є первісною стосовно до російської.

Особливої уваги заслуговує теорія щодо походження української мови М.Грушевського та І.Огієнка.

І.Огієнко зауважує у своїй „Історії української літературної мови”, що всі слов’янські мови постали з так званої праслов’янської, яка виділилася з мови індоєвропейської.

На думку І.Огієнка, на слов’янській прабатьківщині була так звана слов’янська прамова, чи спільнослов’янська мова, яку легко розуміли всі слов’янські племена. Ця праслов’янська доба тривала близько 2000 років, у ній науковці розрізняють три періоди:

1) початковий, доба виділення з індоєвропейської спільноти;

2) доба розвитку спільнослов’янської (праслов’янської мови);

3) кінець праслов’янської мови, розпад її на окремі слов’янські наріччя.

Щодо появи української мови, продовжує автор, то вона зароджується на слов’янській прабатьківщині, після розпаду якої має свої, виразні риси. Цієї ж думки дотримується і М.Грушевський, котрий у своїх працях доводить, що українці – автохтони, які споконвічно займали Подніпров’я, землі Галичини, Закарпаття, Волинь і Поділля, та вирізнялися своєю мовою.

На думку цих же авторів, а також А.Кримського, Є.Тимченка, Г.Півторака, І.Ющука, С.Бевзенка, Ф.Міклошича, О.Потебні та ін., спільної „праруської” чи „давньоруської” мови ніколи не було. А.Кримський писав, що українська мова уже в Х – ХІ ст. існувала „як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця”. М.Драгоманов був переконаний, що „Слово” – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки. Митрополит Іларіон стверджував: „Три східнослов’янські мови: українська, білоруська і російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні”. Вчені зауважують, що в Київській Русі уже постала і „наша літературна мова, яку князь Володимир разом із християнством став поширювати по всій державі”.

Український мовознавець Є.Тимченко зазначав, що твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови. Г.Півторак стверджує, що у пам’ятках другої половини ХІ ст. фіксуються виразні українізми. Професор С.Бевзенко вказує у своїх працях, що формування „фонетичної природи” української мови можна віднести до ХІІ ст., а початки – до VІІ – VІІІ ст., коли стався розрив між слов’янськими племенами.

Саме тому сучасні мовознавці погоджуються з Ю.Шевельовим, котрий виділяє у становленні української мови такі періоди: