ІV. Нова українська мова.

Першою державою східних слов’ян була Київська Русь (ІХ – ХІІІ ст.) – одна з найбільш розвинених і економічно процвітаючих держав тогочасної Європи. За різними підрахунками, Київська Русь мала від 3 до 12 млн. населення і охоплювала територію 800 тис. квадратних кілометрів.

Культура Київської Русі досягла високого рівня розвитку і не поступалася культурі більшості країн Європи. Щодо мови Київської Русі, то науковці стверджують, що існували два типи мови: церковнослов’янська (створена на основі староболгарської) та народнорозмовна мова – мова племен, що заселяли територію Київської Русі.

Церковнослов’янська мова на теренах Київської Русі з’явилася після запровадження християнства. Історичні перекази твердять, що основу старослов’янської мови заклав учений монах Кирило на базі західноболгарської (македонської) говірки міста Солуня. Виходець з цього міста Кирило за допомогою свого молодшого брата Мефодія у другій половині ІХ ст. (близько 863 р.) переклав рідною їм обом говіркою деякі грецько-візантійські церковні книги, незабаром ця мова стала літературною в болгар. Церковнослов’янською мовою в Київській Русі перекладалася церковна література, пишуться перші державні документи, літописи, проповіді. Проте переписувачі книг під впливом народно-розмовної стихії робили описки, вставляли слова живої мови. Наприклад, у складеному за болгарськими зразками невідомим українським автором Ізборнику Святослава 1076 р., оригінал якого зберігся до нашого часу, є чимало українських слів: ворогъ, морокъ, вотрила, сваритися, дивитися тощо.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінках Київської Софії, виявлені С.Висоцьким у 60 – 70-х рр. ХХ ст., що походять з ХІ – ХІV ст. Це лаконічні, переважно молитовні звернення до Бога та святих. Написані вони старослов’янською мовою, але їх писали різні люди, які не завжди володіли старослов’янською мовою, тому мимоволі використовували простонародні слова та форми. Наприклад, майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Петрови, Дмитрови, для уникнення одноманітності поряд вживалися форми на -у: попови Ивану. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святий Фоко, свята Софіє. Вживаються чоловічі імена на - о: Михалько, Марко.

Багатий і переконливий матеріал про український характер Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти (деякий час Новгород був у складі Київської Русі). Новгородські берестяні грамоти писалися старослов’янською мовою, але і тут знаходимо суто українські слова: синови, сир, рибою; Стоянови; гороху, меду, дару; господиня, господаръ, батько, година, свита.

Переважно всі визначні твори Київської Русі писалися церковнослов’янською мовою, але пізніші переписувачі не тільки копіювали оригінали, а й пристосовували їх до сучасної їм мовної ситуації.

Деякі вчені вважають, що сучасна літературна мова українців генетично пов’язана з розмовною (живою, народною мовою) Київської Русі, а літературна мова росіян – з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і „давньорусифікованою” (українізованою) в Києві церковнослов’янською мовою.

Для єдиної держави необхідна була загальнозрозуміла мова офіційних джерел, законодавства, церкви. Вважається, що початками літературної мови Київської Русі є київське койне – своєрідний конгломерат (суміш) різних діалектних рис племен, які заселяли Київську Русь. Адже держава в цей час була поділена на князівства: Київське, Новгород-Сіверське, Ростовське, Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігівське. У розквіт Київської Русі київське койне вважали навіть державною мовою.

У період Київської Русі виникла потреба розширення функцій мови, яка відтепер ставала і мовою документів державного рівня (договори русичів з греками), мовою законодавства („Руська правда”), мовою державного управління. Зароджується княжий, боярський етикет („Повчання Володимира Мономаха…”). Українська мова стає мовою мистецтва і художньої літератури („Слово…”), мовою релігії і освіти („Изборники Святослава”, „Остромирове Євангеліє”).

Аналізуючи літературу Київської Русі, ми можемо говорити про початки стилів мови: художнього („Слово…”), публіцистичного („Повчання Володимира Маномаха…”), наукового (літописи), офіційно-ділового („Руська правда”), конфесійного, або богословсько-дидактичного („Изборники Святослава”, „Остромирове Євангеліє”).

Треба зазначити, що в період Київської Русі існували два типи літературної мови: книжна давньоукраїнська мова і книжна церковнослов’янська мова, що прийшла на Русь з прийняттям християнства і слугувала зразком для книжної давньоукраїнської мови в галузі граматики й стилістики і яка підлягала впливам давньоукраїнської мови в галузі фонетики і лексики. Церковнослов’янську мову цього часу ще не можна назвати штучною, бо вона була мовою освіти, а значить чинила вплив на живе мовлення русичів. Уже в часи Київської Русі вживалося слово „Україна”. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року, де йдеться про смерть переяславського князя.

Наприкінці XII ст. Київська Русь була ослаблена, тому значні її землі стали здобиччю чужинців. У XII – поч. ХІV ст. західні і південно-західні землі потрапили під Литву; у XIV ст. більша частина південно-західних земель – Галичина, частина Західної Волині, Поділля – була поневолена Польщею. Угорські бояри загарбали Закарпаття. Буковина у XIII ст. потрапила під владу молдавських бояр. Наші пращури були землеробськими племенами, тому ставали здобиччю войовничих племен, хоч їхній загальнокультурний рівень був значно вищий: литовські князі одружувалися на русинках і приймали їх мову. Молдавське князівство офіційною мовою вважало руську.

Упродовж ХІ – ХІV ст. два типи літературної мови все більше віддаляються від живого мовлення русичів, і лише ті твори, що активно живилися народними джерелами, дають нам свідчення про динаміку розвитку української мови.

У 1569 році сталася політична Люблінська унія, що об’єднала Польщу і Литву. Після неї Польща захопила Волинь, Київщину з частиною Лівобережжя, Брацлавську землю. Польща принесла європейську культуру на українські землі, але соціальний, політичний і духовний гніт перешкоджав розвитку культури і мови народу. Основними літературними пам’ятками аналізованого періоду є грамоти, оскільки в грамотах зберігався значний пласт власне української лексики (сільськогосподарської, побутової, назв рослинного і тваринного світу, назв родинних стосунків). Саме грамоти вважають першими пам’ятками. Хоч грамоти мали сильну книжну традицію, складалися за певними зразками, що стримувало прихід живомовних засобів, та все ж вони розрізняються за виявленими у них мовними рисами тих територій, на яких вони були написані. За лексичними та фонетичними особливостями грамоти прийнято поділяти на: грамоти Центральної України, грамоти Галичини, Поліські грамоти, Молдавські грамоти, Закарпатські грамоти.

З середини XVI ст. до XVII ст. українська літературна мова мала значне функціональне поширення на українських землях. Вона виступала у текстах різних стилів: ораторсько-проповідницької літератури, панегіричної, полемічної, художньої. З кінця XVI ст. на український народ посилюється наступ польської шляхти, що став особливо тяжким для усіх після Брестської унії 1596 р. Ця унія, по суті, наклала заборону на розвиток української культури і мови, тому що мовою церкви стала латинська мова, а церковні канони спиралися на римські, а не на грецькі засади, що суперечило усьому історичному розвитку української духовності. Цей період ознаменувався так званою полемічною боротьбою (полеміка – суперечка з метою доведення своєї правоти). Полемічна боротьба відбувалася між прихильниками двох церков, а значить, – двох світоглядів, культур. Оскільки мовою католицької церкви була латинська мова, а православної – слов’яноруська мова, то це була і боротьба двох мов. Основним представником полемічної літератури був Іван Вишенський. Це видатний проповідник, вчений, захисник церковнослов’янської мови. Йому належить вчення про особливості мови проповідей у церкві, початки теорії про стилі мови. Полемічні твори мали чітку стилістичну диференціацію, тобто писалися або високим стилем (ті, що прославляли церкву) або середнім стилем (ті, що розтлумачували ворожість унії, недопустимість покатоличення). У І.Вишенського є декілька творів, написаних низьким стилем. Вишенський, звертаючись до фактів реальної дійсності, конкретного життя, віддає перевагу джерелам живої розмовної мови. Після так званої полемічної боротьби українська мова стає мовою Святого Письма, богословської літератури, науки. „Простою мовою” було перекладено Пересопницьке Євангеліє (1550 – 1551 рр.) та інші твори конфесійної літератури.

Представниками полемічної літератури були також Лаврентій Зизаній, Леонтій Карпович, І.Борецький та інші.

Кінець XVI – поч. ХVІІ ст. ознаменований заснуванням перших вищих шкіл в Україні. Зокрема, у 1631 р. була заснована школа вищого типу в Києві на Подолі, яка цього ж року з’єдналася зі школою при Києво-Печерській лаврі, яку очолив Петро Могила. Спочатку вона називалась Києво-Могилянською колегією, а в 1701 р., за пропозицією гетьмана Івана Мазепи, Петро І надав їй статусу академії. Києво-Могилянську академію порівнюють з такими національними святинями, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів. У 1710 р. Петро І перетворив Києво-Могилянську академію зі світської в духовну. Це був сильний удар по українській освіті, а разом з тим по українській мові.

Школи вищого типу потребували підручників, тому на цей період припадають початки українського книгодрукування. У 1574 р. у Москві був надрукований „Апостол” Іваном Федоровим. А з кінця XVI – поч. ХVІІ ст. в Україні активно виходять словники і граматики, що сприяє розвиткові української літературної мови, фіксації власне української лексики у словниках.

Найвідоміші з них – це „Лексис з толкованієм слов’янських мов просто” (1581 р.); „Лексис Лаврентія Зизанія” (1596 р.); „Лексикон слов’янороський” Памви Беринди (1627 р.), у якому церковнослов’янські слова пояснені живою українською мовою. У 1643 р. виходить перша граматика книжної української мови студента теологічного факультету Сорбонського університету Іоана Ужевича. На особливу увагу заслуговує праця М.Смотрицького, тому що в ній автор вперше в історії українського мовознавства дав повний курс граматики в її тодішніх основних частинах. Це найперша оригінальна спроба послідовно викласти морфологію церковнослов’янської мови, а також нормалізувати її. „Граматика” І.Ужевича – це посібник для самостійного вивчення слов’янської мови.

Цей же період ознаменувався науковим вивченням ділового стилю, що починався зі збору актових книг різного часу. В актових книгах ХVІ – ХVІІ ст. значно більше розмовних лексичних засобів, аніж в грамотах попереднього часу, що свідчить про активне проникнення у книжну літературну мову живої розмовної і народної мови, про розхитування книжних традицій.

У XVII ст. жива розмовна мова найповніше представлена в історичних думах та піснях. Історичні думи писалися з метою музичного супроводу, і їх ритміка була близька до ритміки розмовного мовлення. Тут спостерігається тенденція до витіснення церковнослов’янізмів засобами української літературної мови, що виявляється в паралельному використанні церковнослов’янських і східнослов’янських форм: голос – глас, порох – прах, золото – злато, городи – гради. Історичні думи для української літературної мови готували ґрунт у сфері художнього стилю.

Проте саме в ХVІІ столітті з’являються перші офіційні заборони української мови:

1627 р. – Московська церковна влада забороняє видання українських книжок; уряд російської імперії видав указ про знищення книжок, надрукованих українською мовою.

XVIII століття характеризується тим, що дві територіально найважливіші частини України стали розділені Дніпром між двома державами. Для Лівобережної України характерні міцніючі зв’язки з Росією. Для Правобережної – посилення впливу Польщі.

Ставлення до української мови було недоброзичливе. Узаконювалися різноманітні обмеження та заборони (див. тему 1). У школи вищого типу не допускалося викладання українською мовою, у Києво-Могилянській академії викладання велося російською мовою, у львівських школах – польською, німецькою.

У 1775 р. знищено Запорізьку Січ. Запорізька Січ – це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. „Славне Запоріжжя”, – казали селяни. „Святих лицарів, захисників вітчизни” оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах, що дійшли до нас зі збірок народної творчості пізніших видань. „Розбійники”, – стверджували польські шляхтичі. „Гнездом своевольства” називала Катерина ІІ Запорізьку Січ. Відомо, що Запорізька Січ – це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі ХІV – XV ст. У Січ приймали наймужніших людей незалежно від національності й соціального походження. Наприкінці ХVІ ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах ХVІІ – ХVІІІ ст. називали „нацією козаків”.

Козаки жили багатим духовним життям. Існували загальноосвітні школи і школа співу, які зникли наприкінці ХVІІІ ст. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії або західноєвропейських університетах. Були також співаки, музиканти, поети. Створені козаками думи і пісні досі хвилюють нас. Знищення Запорізької Січі – це замах на культурний і духовний розвиток українського народу.

Видатним явищем літературної мови XVII ст. були інтермедії до п’єс Т.Копистинського, М.Довгалевського та ін. Це п’єси побутового характеру, які ставили між діями п’єси з божественним змістом. Основою мови інтермедій була індивідуалізація мови персонажів: кожен герой розмовляв своєю рідною мовою. Такою ж мовою користувалися і в українському „Вертепі” – ляльковому театрі. У цих творах представлена народна мова доби.

Останнім представником старої української літературної мови був Григорій Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, мислитель, мовознавець, культуролог, поет. Літературна спадщина Григорія Сковороди відобразила високий рівень розвитку давньої української літературної мови, що сформувалася на книжних, переважно церковнослов’янських джерелах. Мовна ситуація ХVІІІ ст. відбилася у творчості Сковороди, який говорив у побуті простою українською мовою, добре знав український фольклор, але в літературній творчості використовував і церковнослов’янізми, і грецизми, і латинізми.

У мові Г.Сковороди проступало кілька стильових струменів:

· церковнослов’янський (філософські трактати);

· латиномовний;

· російськомовний („Басни Харьковские”);

· україномовний („Сад божественных песней”).

Практичне втілення знайшла нова українська літературна мова у художній, науковій практиці І.Котляревського, якого вважають її зачинателем.

В основі мови І.Котляревського є південно-східний полтавський діалект, а часом, від якого починається відлік нової української літературної мови, вважають 1797 – 98 рр. – час, коли була написана і вийшла друком „Енеїда” І. Котляревського. Вперше автор увесь поетичний твір, а не лише мову окремих персонажів пише народною мовою. Сюжет поеми запозичено у римського поета Вергілія. Поема наповнена розмаїттям епітетів, порівнянь, гіпербол, метафор, синонімів. Автор довів величезну спроможність народної мови та використання її у художній літературі.

Вперше жива народна мова використана у п’єсі з епічним мовленням („Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”).

Сучасники І.Котляревського продовжували використовувати живу мову як фактичний матеріал для написання своїх творів. Серед них – Г.Квітка-Основ’яненко (перший український повістяр і зачинатель гумористично-сатиричної прози), який широко використовує живу народнорозмовну мову для висвітлення життя українського народу, П.Гулак-Артемовський та Є.Гребінка, поети-романтики.

Та тільки з появою Т.Шевченка українська мова на письмі здобуває значення літературної, всесвітнього визнання і пошани. Мова Шевченка мала народнорозмовну основу, він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, усної народної творчості та розмовного мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх.

Друга половина XIX ст. – це період соціально-економічних змін. Було скасовано кріпосне право у Галичині та в 1861 р. – у Росії. Велика кількість селянства приходить у промисловість, тобто переїздить у міста. Україна все ще розділена між Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Уряди цих держав вели політику денаціоналізації корінного населення, що не сприяло вихованню національно свідомої інтелігенції, а рівень освіти не сприяв національній самосвідомості українців.

Це період, коли в Європі відбуваються соціальні потрясіння, активно розвивається наука, філософська думка, що мало позначення на структурі мови: з’являється багато нових термінів, слів-інтернаціоналізмів. Проте українську мову продовжують забороняти (див. тему 1).

Але зовсім заборонити українську мову після Шевченка було неможливо. Хоч українська нація не мала ні своєї держави, ні своєї мови, українська літературна мова в цей період і на Правобережній, і на Лівобережній Україні значно розширила свої творчі можливості у стилі художньої літератури. В цей час творили П.Куліш, Леся Українка, І.Франко, П.Чубинський, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, М.Драгоманов, М.Костомаров та ін.

З’являються повісті й романи в стилі критичного реалізму (І.Франко, Панас Мирний), повісті та новели реалістично-критичного напряму (І.Франко, М.Коцюбинський, В.Стефаник, М.Черемшина, Л.Мартович), драматичні твори реалістичного напряму (М.Старицький, М.Кропивницький).

Важливою рисою тогочасного художнього стилю було широке проникнення в нього елементів публіцистики; манера широкого повістевого опису вимагала залучення до художнього стилю компонентів інших стилів: наукового, ділового, епістолярного; набуває розвитку українська наукова термінологія, наукові переклади.

У Галичині та на Буковині в цей період починається національно-культурне відродження, хоч формально руська (українська) мова отримує статус „языка краєвого, людового і національного” ще з 1786 р. Фактичної ж реалізації цих прав не було, тому на оборону рідного слова вже з перших десятиліть ХІХ ст. починає звучати голос національно свідомої інтелігенції. Отже, друга половина ХІХ ст. (починаючи з 1848 р.) – це підготовчий етап у розвитку мовознавчої діяльності. У зв’язку з цим гостро постала проблема правописного унормування: „бути чи не бути” руській мові в графічному освоєнні кирилицею, латинкою, польським абецадлом чи навіть у чеському варіанті правопису. Характерним для цього періоду була увага до граматичної науки.

Великого значення має початок діяльності Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1892 р.). Основними представниками мовознавчої думки в Галичині були Я.Головацький, І.Верхратський, В.Левицький та ін.

Наприкінці XIX ст. було створено низку словників української мови (словники-додатки до творів І.Котляревського, до граматики О.Павловського); створюються нові граматики, проводиться правописне унормування. У 1893 р. виходить „Словарь росийсько-український” М.Уманця в Галичині.

Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 р., але воно, на жаль, тривало недовго.

На основі резолюції ХІІ з’їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов’язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосовуватися, зокрема у партійних і державних органах. Цей процес в Україні дістав назву українізація.

На перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з’явився лист Сталіна Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У, що прозвучав як донос на наркома освіти України О.Шумського, який нібито намагався проводити українізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого, – ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі – репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано.

Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення.

13 березня 1938 р. з’явилася Постанова „Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”. І водночас почалося масове закриття національних шкіл, перетворення їх у російськомовні. Знизився престиж української мови. Село, яке споконвіку трималося своєї мови, звичаїв, традицій, пам’яті, було відірване від землі. Молодь потяглася до міста, де швидко переходила на російську мову.

Українська мова для багатьох українців стала другою мовою, а російська – першою. За бажанням батьків діти звільнялися від вивчення рідної мови. Від української відійшли, а до російської не дійшли. У результаті попсувалися обидві мови. Виникло безліч слів, з яких можна було б укласти словник жаргонізмів.

Утворення соборної незалежної Української держави, нові соціальні умови, породжені демократизацією суспільного життя та розвитком ринкової економіки, сприяли формуванню нової державної мовної політики, нового ставлення до мовного питання і навіть нового мовного смаку в суспільстві.

У сучасному українському суспільстві змінилося на краще не тільки ставлення до української мови як мови корінної і титульної нації Української держави, а й ставлення до мови взагалі як складного суспільного явища, здатного впливати на інші важливі суспільні процеси, до мов національних меншин. Мова стала предметом політичних і громадянських інтересів, про неї вголос заговорили не тільки лінгвісти, письменники, освітяни, а й політики, історики, правознавці, урядовці, широка громадськість.

Загальновідомо, що лексична система мови динамічна, рухлива, чутливіша, ніж інші системи, до суспільно-політичного життя носіїв мови і змін у ній. Як стверджують учені, протягом десятиріччя словниковий склад мови змінюється в середньому на 25 відсотків. Можливо, що в суспільствах з класично стійким політичним і економічним життям ця цифра і менша, а от щодо останнього десятиріччя східнослов’янських мов, і особливо української, ніяких сумнівів немає.

Гострота мовного питання в Україні зумовлюється не сучасною політикою Української держави, а трагічною історією цього питання в минулому.

Унаслідок заборон і обмежень української мови певна частина її лексики, що є мовними знаками української національної культури, історії, виявилася на периферії мови, перейшла в пасивний словник. Ситуація ускладнилася й тим, що офіційно проголошена в Радянському Союзі двомовність (загальносоюзна мова – російська, в республіках – національні мови) насправді звелася до одноманітності – витіснення національних мов у республіках російською. Другий різновид двомовності зумовлювався глибокою відмінністю між офіційною мовою керівної верхівки попередньої тоталітарної системи (цією мовою була, зазвичай, російська) і приглушеною мовою (переважно національною, але часом і російською) незадоволених політичною системою громадян СРСР. Таких до 90-х рр. набиралось уже чимало. Водночас двомовність – це і роздвоєння однієї мови на приховану мову істинних думок і почуттів, які не збігаються з думкою керівництва, та мову відкритого спілкування, при якому закрита душа. Звичайно, навіть у найдемократичнішому суспільстві завжди є певне внутрішнє розшарування, роздвоєння мови, але частини цього роздвоєння доповнюють одна одну, а не протистоять одна одній.

У сучасному українському суспільстві, що прагне до відкритості й толерантності, українській мові повертаються ті її елементи, що силоміць були вилучені з норми, і зокрема такі, які відтворюють і поповнюють національний образ нашої мови на всіх рівнях її структури завдяки приведенню у відповідність з етнічною природою української мови норм літературної вимови і правопису, граматичних форм і синтаксичних конструкцій, багатоманіття лексико-семантичних варіантів, синонімії і фразеології, стильових і жанрових особливостей функціональних типів мовлення писемної та усної форм мови.

Кілька століть були заборонені українські національні форми християнських віровчень і віросповідань, вилучалася релігійна література українською мовою. Нині наше суспільство повертається до національних традицій християнства, до української мови в церковній діяльності. Відновлюється, оживає конфесійний стиль української мови, започаткований ще в Київській Русі.

У публіцистичному стилі української мови ідеологічна одноманітність змінилася плюрастичним багатоголоссям, що значно розширило мовний арсенал його із залученням у свій обіг різношарової лексики. Мова засобів масової інформації набуває ознак окремого інформаційного стилю.

Останнє десятиріччя ХХ ст. увійде в історію української літературної мови й тим, що повернуло в національну мову мовотворчість репресованих, заборонених, емігрованих і забутих письменників, політиків, вчених, діячів культури й релігії. Без їхньої художньої і публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолярію, без їхніх наукових здобутків була б неповною не тільки історія національно-самостійницького і культурного руху українства до незалежної державності, а й національно-мовна картина відображення цих рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів ХХ ст. засобами сучасної української літературної мови. Завдяки закономірним суспільно-політичним і духовно-культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася і збагатилася її стилістична система.

З проголошенням у Радянському Союзі політико-ідеологічного курсу на перебудову активізується національно-культурне життя в республіках, посилюється увага до національних мов, аналізується їх реальний стан. У цей період оживають на вустах мовців слова, що через свою українську сутність (семантику) були вилучені з обігу або призабуті. Слова і словосполучення державність, самостійність, незалежність, соборність, національне відродження, тризуб, жовто-блакитний прапор, вживані стосовно України, в Радянському Союзі однозначно оцінювались як антирадянський елемент, а люди, які їх вживали, каралися не на життя, а на смерть.

Суспільство вимагало демократичних змін і насамперед державності української мови, мови як одного з важливих засобів демократичних перетворень і національного відродження. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада України прийняла „Закон про мови в УРСР”, яким проголошено українську мову державною і мовою міжнаціонального спілкування в межах України. За цим же законом усі національні меншини в Україні одержали право на школи з навчанням рідною мовою (досі таке право мали тільки росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інші форми національного життя. Крім цього, у місцях компактного проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні в місцевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах. Як уже згадувалося (див. тему 1), усе це одержало правове забезпечення і в Конституції України.

Основою державної мовної політики в освітній сфері в Україні є приведення кількості шкіл з різними мовами навчання у відповідність з національним складом населення. Але ця основа може ефективно спрацювати тільки за умови, що всі середні школи й інші навчальні заклади України, незалежно від мови навчання і власності та фінансування, забезпечуватимуть вихованцям високий рівень вільного володіння сучасною українською мовою як державною. Нині на правовій основі відбувається планомірне утвердження державності української мови в навчально-виховних закладах і забезпечується право громадян України на навчання національними мовами.

Процеси демократизації суспільного життя, можливість вільно висловлювати свої думки без страху за політичні наслідки суттєво вплинули на стан сучасної української мови, зокрема на живе мовлення і на мову засобів масової інформації, які миттєво відображають найсвіжіші новації в мовленні.

Освіченому слухачеві сучасне українське живе мовлення часто видається незграбним, кострубатим, ненормативним. На перехідному етапі це характерне для більшості мовців усіх слов’янських країн, що звільнилися від тоталітарного впливу на них держави, від скутості й одноманітності ідеологічних настанов, від ритуальної партійної риторики. У мові тоталітарного суспільства домінувала писемна форма мови, бо вона передбачувана, наперед підготовлена, вивірена (щоб не сказати чого зайвого). Навіть усне мовлення в неприватних ситуаціях часто носило ознаки наперед продуманої підготовленої писемної мови. Недаремно й приказка виникла про гарне усне мовлення: „Говорить – як по-писаному”, – бо писане є завжди перевіреним та опрацьованим.

Величезним досягненням демократизації нашого життя є те, що тепер люди заговорили вільно, розкуто, виражаючи публічно свої думки, своє розуміння предмету розмови, щиросердне ставлення, виявляючи свій характер, свою особистість, ту, якою вона є, а не якою хоче її бачити влада.

В останнє десятиріччя ХХ – на поч. ХХІ ст. завдяки розширенню суспільних сфер використання української мови і зростання модусу її присутності в мовному просторі України активізувалися процеси демократизації, інтелектуалізації української мови. Це виявилось у проникненні в літературну мову уснорозмовних елементів, яскраво забарвлених вільними емоціями і суб’єктивними оцінками. Постійно відтворюючись у текстах, вони можуть „взяти планку” літературної мови або часом відійти на периферію мови. Деякі слова в останні десятиріччя „активно” увійшли в українську мову, так само швидко відійшли в пасив (наприклад: перебудова, неформал).

Загальна зацікавленість громадян проблемами державності, політики, економіки у зв’язку з надією на владний добробут зумовила появу в їхньому щоденному мовленні термінів із спеціальних, вузьких сфер. При цьому часто ці терміни втрачають дефінітивні функції, спрощуються, переосмислюються, модифікують значення.

У період утвердження державності країни і мови природним є прагнення до термінотворення на власнемовній основі. Ця орієнтація виконує позитивну роль, консолідуючи членів мовної спільноти. Водночас демократизація і відкритість українського суспільства, запозичення досягнень і досвіду інших народів стимулюють протилежну тенденцію – засвоєння уже готових чужих термінів, їх фонетичну і граматичну обробку за аналогією. Мовна політика Української держави сприяє і цьому явищу, оскільки воно відображає широкі процеси взаємодії мов, формування шару інтернаціональної семантики, яка висвітлює реальні немовні сфери знань і культури соціумів.

Як повернена, реабілітована лексика, так і запозичення поповнили собою терміносистеми багатьох сфер гуманітарних наук, особливо суспільних, культури, освіти, виробництва, медицини.

Отже, у мовній ситуації, що нині склалася в Україні, має зростати модус присутності української мови не тільки в середовищі української інтелігенції, що само по собі зрозуміло, а й в усіх інших сферах життя в Україні (без винятку) та увага до культури українського мовлення.