Українські перекладачі ХХ ст.

У перші десятиріччя ХХ ст. відбулися дві російські революції 1905 і 1917 рр., які сколихнули імперію. У 1918 р. постала незалежна українська держава – Українська Народна Республіка, визнана за кордоном. Серед її міністрів були і перекладачі. Іван Огієнко, історик, філолог, філософ і міністр національної освіти, подає свій переклад Біблії. Зростання української самосвідомості дало сильний поштовх оригінальній та перекладацькій творчості. Вона не зупинилася навіть після більшовицьких репресій 20 – 30х років, через які українська література зазнала величезних втрат. Так званий Гурток неокласиків, заснований на початку 20х років, мав на меті заповнити прогалини в перекладацькому спадку української літератури, щоб ввести її у світовий контекст. Він об’єднував талановитих поетів і письменників, таких як М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен. Усі вони володіли кількома мовами і проявили себе в перекладі різних жанрів. Оди Горація, сонети Ронсара, трагедії Корнеля і Расіна, комедії Шекспіра, Мольєра, Бомарше і Ростана, поеми, романи у віршах Міцкевича і Пушкіна, поезії символістів дістали втілення в українській мові завдяки групі неокласиків [21, с. 141].

Доля більшої частини з них була трагічною, оскільки комуністичний режим не пробачав найменшого вияву національного самовираження. Така ж доля спіткала члена літературної групи МАРС Валеріана Підмогильного, відомого своїми перекладами з французької творів Вольтера, Дідро, Мопассана і Франса. Усі талановиті митці, що загинули протягом трагічних подій 1930х рр. (М. Зеров, В. Підмогильний, М. Драй-Хмара, М. Вороний, П. Филипович, Д. Загул), вважаються представниками «розстріляного Відродження». Ті, хто вижив під час репресій, знаходили порятунок у художньому перекладі, не маючи змоги вільно висловлюватися в оригінальній творчості [12].

Микола Зеров (1890 – 1937) у 1920 – 1930х рр. виконав переклади з латини («Антологія римської поезії»), польської (драма Словацького «Мазепа»), французької, італійської, англійської, російської, білоруської. Це твори Беранже, де Ліля, Бодлера, Петрарки, Байрона, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Янки Купали. Зерова цікавили й теоретичні питання перекладознавства, про що свідчать, зокрема, статті «У справі віршованого перекладу» та «Брюсов – перекладач латинських поетів» [12].

Чільне місце як теоретик і практик українського художнього перекладу ХХ ст. посідає М. Рильський (1895 – 1964). Зокрема він переклав поему Міцкевича «Пан Тадеуш», поему Вольтера «Орлеанська діва», роман Пушкіна «Євген Онєгін», новели Мопассана, оповідання Джека Лондона, повісті М. Гоголя, трагедії Шекспіра, сотні ліричних творів російських, білоруських, французьких, німецьких авторів. Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події та протягом 1920х рр. цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» або поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі [12]. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані та загинули в концтаборах. Після ув’язнення, з 1931 р. творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932 р.) поет проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору та був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Відома теоретична робота М. Рильського – книга «Мистецтво перекладу» [18, С. 11 – 18].

У другій половині 1940х – на початку 1950х рр. відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська-радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Прикладом виступає скандально відоме подарункове видання «Дон Кіхота» Сервантеса. У цей же період своєрідно відроджується практика буквального перекладу через штучне наближення української мови перекладів до російської мови оригіналів; з’явився своєрідний «перекладацький» варіант української мови, повний калькувань, штучно створених слів і граматичних конструкцій [24, с. 156].

Кінець 1950х – початок 1960х рр. – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. Починає виходити журнал «Всесвіт», спеціально присвячений перекладам іншомовних художніх творів. У видавництвах відкриваються відділи перекладної літератури. Видавництво «Дніпро» починає друкувати серії перекладних книжок «Бібліотека світової класики», «Вершини світового письменства», «Перлини світової лірики», «Зарубіжна новела». Виходять антології та зібрання творів класичних зарубіжних авторів. Починають активно перекладати не тільки з відомих європейських мов, але також з іспанської, італійської, шведської, данської, грецької, східних мов тощо. З поєднання практики перекладів і теоретичних розробок формується відома українська школа художнього перекладу [24, с. 168].

Нові українські версії творів Гомера, Софокла, Данте, Боккаччо, Шекспіра, Гете, Гейне, Байрона, Гюго та інших авторів з’являються між 40ми і 80ми роками минулого століття. До числа вище згаданої української школи художнього перекладу відносять відомих перекладачів ХХ ст. – Бориса Тена, Миколи Бажана, Максима Рильського, Василя Мисика, Євгена Дроб’язка, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Дмитра Білоуса, Дмитра Паламарчука [24, с. 280].

Борис Тен (1897 – 1983) – автор багатьох перекладів з давньогрецької («Іліада» та «Одіссея» Гомера, трагедії Есхіла та Софокла, комедії Аристофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської («Живий труп» Л. Толстого). У його перекладах глибина наукового проникнення до оригіналу сполучається із залученням широкого спектру засобів української мови [24, С. 283 – 284].

Микола Бажан (1904 – 1983) переклав «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі, «Фархад і Ширін» Навої, «Моцарта і Сальєрі» Пушкіна, твори Гете, Гельдерліна, Рільке тощо. Його переклади характеризуються відтворенням найтонших нюансів думки автора у поєднанні з глибокою увагою до особливостей поетичної мови оригіналу, зокрема її ритміки та фонетики [24, с. 286].

Яскравою постаттю у світі художнього перекладу ХХ ст. був Микола Лукаш. Він був поліглотом і перекладав з 14 мов. Його рисою був сміливий підхід до вирішення складних перекладацьких завдань, часто експериментував з мовними засобами. Довгі роки його переклади було заборонено друкувати, а сам автор був фактично під домашнім арештом [24, с. 289].

Що стосується Григорія Кочура, то він переклав «Гамлета», подав свої версії творів давньо- і новогрецьких, римських, австрійських, німецьких, англійських, французьких, італійських, російських, польських, чеських, словацьких, білоруських, грузинських, литовських, латиських, естонських та ін. поетів. Завдяки перекладам Кочура представники майже тридцяти літератур світу постали перед українським читачем. Був засуджений і провів у таборах 10 років по звинуваченню в українському націоналізмі. Після повернення до України став організатором літературних сил, передусім молодих перекладачів. Переслідуваний режимом, звинувачений у націоналізмі, виключений зі Спілки письменників, він зумів залишитися самим собою і зберегти своє перекладацьке «я». У своєму академізмі Г. Кочур наслідував неокласиків, яких уважав учителями. Він зробив великий внесок не тільки у практику, а й в історію і теорію художнього перекладу. Нариси Г. Кочура про знаменитих українських перекладачів ХХ ст. Миколу Зерова, Максима Рильського, Василя Мисика заслуговують на особливу увагу з погляду інтерпретативної теорії перекладу [24, С. 290 – 291].

Український переклад другої половини ХХ ст., дотримуючись традицій, прагне до розширення стилів і жанрів, що відтворюються. Поетичні та прозові версії іншомовних творів, які належать Івану Світличному, Дмитру Павличку, Івану Драчу, Дмитру Паламарчуку, Дмитру Білоусу, Віктору Коптілову, Михайлу Москаленку, Анатолю Перепаді, Андрію Содоморі, Всеволоду Ткаченку, Євгенії Кононенко, Марії Габлевич, Максиму Стрісі та ін., представляють класиків і сучасних авторів у комедії (Арістофан), трагедії (Есхіл, Евріпід), поетичній драмі (Марло), сонеті (Шекспір), романтичній поемі (Байрон, По), поезії символізму (Бодлер, Верлен, Рембо, Малларме), інтелектуальній ліриці (Еліот), натуралістичних (Золя), реалістичних (Бальзак, Мопассан), фантастичних (Франс), психологічних (Пруст, Вулф), сюрреалістичних (Кафка) та екзистенціалістських (Камю, Сартр) романах [24, с. 311].

Одночасно з перекладацькою діяльністю розвивалися українські теорії перекладу. Вони стосувалися головним чином художнього перекладу, який залишався однією з рідкісних сфер уживання української мови за радянського режиму. Сфери наукового, технічного, юридичного і військового перекладу, так само як і усний переклад на офіційному рівні, обслуговувалися виключно російською мовою [24, с. 325].

Попри всі перешкоди успіхи художнього перекладу в Україні стимулювали розробку його теоретичних принципів. Сучасна українська школа, від І. Франка і до метрів ХХ ст., ніколи не розглядала художній переклад як поле битви або суперництва між автором оригіналу і перекладачем. Формулювання типу «невірні красуні» (про художні переклади) або «перекласти – зрадити», поширені на Заході й відомі в Україні, не були сприйняті більшістю українських перекладачів. Максим Рильський бачив у художньому перекладі «акт найвищої дружби між письменниками» [18, с. 209], і, здається, його слова надихають українських перекладачів дотепер. Українські теоретики перекладу виключають саму можливість домінування стилю перекладача над стилем оригіналу. Згадаймо з цього приводу рекомендації перекладача і критика Богдана Лепкого (див. Додаток Б), з якими він звертався до всіх тих, хто хотів точно перекладати ліричну поезію:

1) перекладати лише з оригіналу і тільки тоді, коли знаємо мову оригіналу не менше від мови перекладу;

2) вибирати твори, що нам особливо подобаються, і таких авторів, які нам промовляють до душі, бо перекладач мусить відчути автора, перейнятися його способом думання і писання, його темпераментом, мусить ототожнюватися з ним, а про себе забути;

3) не перекладати, поки не проаналізуємо твору, не збагнемо його ритміки, строфіки, евфоніки, його рим, порівнянь, динаміки слова, орнаментики та всіх своєрідних його прикмет;

4) не поспішати і не задовольнятися частковим успіхом, а прагнути до повного, хоч би яким важким він був;

5) вірити, що навіть не цілком вдалі переклади посувають уперед техніку перекладання і є тими сходами, що по них інші дійдуть аж на шпиль [14].

Необхідність узгоджувати стиль перекладу зі стилем оригіналу є очевидною, але як слід розуміти останній? В українській теорії текст оригіналу розглядається як цілісна семантико-стилістична система, в якій зміст і форма перебувають у гармонійній єдності. Саме ця єдність, а не її частина, повинна становити предмет перекладу. За Михаїлом Бахтіним, розуміння народжується у відповіді, отже, залежить від інтерпретативної позиції того, хто дає відповідь [2, с. 199].

Інтерпретативна позиція перекладача зумовлена кількома чинниками. Вона зазнає значного впливу загального контексту перекладу, точніше – контекстуальної системи, яка охоплює кілька типів контекстів: національно-культурний, літературний, жанрово-стилістичний та індивідуально-авторський. Особливість контекстуальної системи перекладу полягає в тому, що вона не є закритою щодо контекстуальної системи оригіналу, з якою постійно взаємодіє і під впливом якої змінюється та збагачується. Ієрархія контекстів перекладу майже збігається з ієрархією контекстів оригіналу, але між ними існує і відмінність: у будь-якому літературному оригіналі домінує індивідуально-авторський контекст, чого немає (і в принципі не повинно бути) у перекладі. В адекватному перекладі контекст перекладача завжди поступається контекстові автора оригіналу. Здійснивши порівняльне дослідження контекстів оригіналу і перекладу, українські перекладознавці зробили висновок, що легше працювати з різними контекстами, ніж з одними лише текстами. Розширення тексту за допомогою позатекстового контексту є у будь-якому випадку необхідним для того, щоб знати, чи міг автор оригіналу використовувати те або інше слово-образ, яке йому приписують у перекладі [2, с. 211].

Інша важлива проблема, яку досліджують у межах української школи перекладу, це проблема відтворення національно-культурної своєрідності оригіналу в перекладеному тексті. Вивчаються різні типи текстових елементів, здатних нести фонову інформацію, пов’язану зі специфічністю культур, а також засоби їхнього перекладу. Мова йде, зокрема, про об’єктивні, асоціативні та ономастичні реалії, національну фразеологію, індивідуальні, національно-забарвлені тропи тощо. Ґрунтуючись на аналізі численних перекладів літературних творів, українські дослідники (О. Кундзіч [15], В. Коптілов [8], М. Новикова [16; 17], Р. Зорівчак [8], О. Чередниченко [22], М. Венгренівська [4] та ін.) показують шляхи подолання мовних перешкод, зумовлених розбіжностями культур.

В українському перекладознавстві досить добре співіснують традиційні та відносно нові течії. Перші представлені в діахронічних та синхронічних описових дослідженнях. Беручи до уваги те, що повну історію перекладу в Україні ще не написано, діахронічні дослідження набувають особливого значення. Вони мають на меті виявлення динаміки еволюції принципів і підходів до перекладу в різні часи. Вони також можуть допомогти у доповненні портретів перекладачів, описі їхніх інтерпретативних позицій і, таким чином, бути корисними для розвитку відносно нової течії перекладознавства, яка вивчає переклад як вид літературної комунікації, зосереджуючи увагу на відносинах між учасниками цієї комунікації [24, с. 330].

Історичні перекладознавчі студії потребують продовження, адже без історії науки немає самої науки. Тепер вона здебільшого торкається імен видатних перекладачів та перекладознавців, які істотно збагатили українську культуру і науку. Імена І. Франка, М. Зерова, Г. Кочура, М. Лукаша гідно представлені в наукових розвідках Р. Зорівчак, В. Коптілова, М. Новикової, М. Стріхи та ін. Значним здобутком вітчизняної історіографії став виданий у 2006 р. у Львові бібліографічний покажчик «Григорій Кочур», до якого увійшли відомості про переклади майстра, його наукові та критичні статті і те, що написано про нього. Укладений колективом науковців під керівництвом Р. П. Зорівчак покажчик, безумовно, сприятиме подальшому розвитку кочурознавства – невід’ємної частини українського перекладознавства. Заслуговує на всіляке схвалення ініціатива харківських дослідників під керівництвом Л. М. Черноватого видати вибрані праці українського перекладознавця Олександра Фінкеля, який ще 1929 р. опублікував у Харкові свою книгу «Теорія і практика перекладу». На жаль, у радянські часи його наукова спадщина була незаслужено забута [10, с. 477].

Описові синхронічні дослідження, що базуються на даних порівняльного мовознавства, дали змогу вибудувати часткові (спеціальні) теорії відносно конкретних пар мов, які контактують через переклади (українська – англійська, українська – німецька, українська – французька, українська – іспанська). Результати таких досліджень украй важливі для практики перекладу, оскільки вони описують різні типи міжмовних відповідників на лексичному, граматичному, стилістичному та прагматичному рівнях [10, с. 486].

Переклад в Україні на початку ХХ ст. характерний діяльністю неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен), які володіли кількома мовами та перекладали з різних жанрів. Доля більшої частини з них була трагічною, оскільки комуністичний режим не пробачав найменшого вияву національного самовираження. У другій половині 1940х – на початку 1950х рр. відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська-радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Кінець 1950х – початок 1960х рр. – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. До відомих перекладачів епохи відносимо Бориса Тена, Миколи Бажана, Максима Рильського, Василя Мисика, Євгена Дроб’язка, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Дмитра Білоуса, Дмитра Паламарчука.