Соціально-економічні перетворення та зміни у духовному житті в процесі впровадження радянської політичної системи

Формальною підставою для перебудови краю тоталітарного зразка були декларації Народних Зборів Західної України щодо націоналізації банків, промислових підприємств, конфіскації землі та ін. Нормативно-правовою базою для органів радянської влади, на яких покладалися вказані заходи, стали: постанова ЦК ВКП(б) від 3 грудня 1939 р. «Про націоналізацію промислових підприємств установ на території Західної України і Західної Білорусії» та відповідні укази Президії Верховної Ради СРСР і УРСР. Львівські дослідники, зокрема, економіст Г.Ковальчак, історики Ю.Сливка і В.Чугайов надавали націоналізації визначну роль «на шляху створення державної соціалістичної власності на західноукраїнських землях, яка в корені підірвала основи капіталізму». Після ліквідації приватнокапіталістичного сектору, до якого автори віднесли дрібні майстерні, установи торгівлі та побутового обслуговування населення, економіка краю злилася «з соціалістичним народним господарством всього Радянського Союзу». Розвитку економіки, яку цілком слушно вважали надзвичайно відсталою й слабо розвиненою, сприяли значні надходження з союзного і республіканського бюджетів, що 1940 р. становили 1244 млн. карбованців. У результаті вдалося відчутно збільшити видобуток нафти, вугілля, побудувати новий газопровід Дашава–Львів. Наприкінці 1940 р. у регіоні діяло 978 великих і 6698 дрібних підприємств, на яких працювало відповідно 93 691 та 28 285 робітників [49, с.90-91; 94].

Історики права В.Кульчицький і М.Настюк свідчили, що проблемою ліквідації безробіття займалися як державні установи – Тимчасові управління, а згодом обкоми партії і облвиконкоми, так і профспілки й утворені спеціальні комісії при органах влади. Зокрема, у Львові облрада профспілок 1 жовтня 1939 р. створила біржу праці, на яку покладено облік і забезпечення роботою безробітних. За короткий термін чисельність робітників на промислових підприємствах Львова зросла від 11 до 46 тис. осіб. У комісії з надання допомоги безробітним і біженцям працювали 109 активістів. Їх зусиллями у місті функціонували 21 їдальня, де безкоштовно харчувалися безробітні й біженці. У квітні 1940 р. нібито внаслідок ліквідації безробіття львівська біржа праці була закрита [59, с.122-123; 383].

Кардинальні зрушення в економіці Станіславщини проаналізовано в праці колективу авторів на чолі з О. Карпенком «Прикарпаття під прапором Рад» [99]. Вони теж відзначали, що нова влада доклала відчутних зусиль для індустріалізації традиційно аграрного краю, вирішення життєво важливих проблем трудящих. «Відновлення роботи старих промислових підприємств і введення в дію ряду законсервованих дали можливість успішно вирішити проблему безробіття». Та, якщо на всіх підприємствах області до 1939 р. працювало 20 тисяч робітників і стільки ж безробітних, то на початку 1940 р. на заводах і фабриках Прикарпаття вже було відкрито 100 тисяч нових місць. Таким чином було створено можливість забезпечити роботою всіх бажаючих. Автори відзначали, що зміни в організаційній структурі промисловості краю, передача підприємств нафтової, газової, калійної та озокеритної промисловості, залізниці союзним наркомам і відомствам, а решти – республіканським, сприяли поліпшенню їх фінансування, відтак створили можливості їх докорінної реконструкції та збільшення виробництва [99, с.90-91].

Слід відзначити, що ця праця побачила світ у час горбачовської перебудови, 1989 р., коли ідеологічний тиск дещо ослаб, отже стало можливим висвітлювати й деякі негативні аспекти процесу, не зачіпаючи фундаментальні для соціалістичної системи риси. Слід віддати належне авторам, які, щоправда, досить обережно піддали критиці новий режим. «Адміністративно-командна система партійно-державного керівництва економікою, яка складалася в країні у 30-ті роки, – наголошували вони, – автоматично переносилася на керівництво промисловістю західних областей України, що призводило до посилення бюрократизму, відриву керівних органів від виробництва і трудових колективів, нехтування принципами соціалістичної демократії» [99, с.93].

На відміну від них, авторський колектив львів’ян під керівництвом Ю.Сливки у книзі, яка вийшла того ж року, фактично оминув увагою негативні аспекти процесу включення ринкового господарства краю в економічний комплекс СРСР. Відзначаючи успішний за показниками ріст кількості націоналізованих підприємств, випуск ними продукції, ліквідацію безробіття, львів’яни зробили однозначний висновок: «Становлення робітничих колективів, формування нових, соціалістичних виробничих відносин, механізмів планування, управління, всього виробничого процесу в нових умовах, хід революційної перебудови сприяли соціалістичній індустріалізації краю» [8, с.235].

Радянські вчені підкреслювали, що розвиток промисловості сприяв вирішенню низки соціальних проблем: збільшенню заробітної плати і пенсій, забезпечення житлом, розширення мережі установ охорони здоров’я, організації системи торгівлі, побутового обслуговування в інтересах робітництва, розвитку дитячих установ та ін. Зокрема, автори «Історії Львова» (Львів, 1984) відзначали, що останні місяці 1939 р. львів’яни отримали 5407 квартир, 2000 переселилися в них з підвалів (втім, очевидно «забули» сказати, що це не новозбудоване житло, а швидше всього залишене поляками-втікачами, або ж депортованими). 65% бюджету міста у 1940 р. було скеровано на соціально-культурні потреби його жителів. Після пуску газової траси Дашава–Львів у лютому 1941 р. місто забезпечили паливом, близько двох тисяч квартир газифіковано додатково. Крім трьох існуючих, відкрито нових п’ять лікарень, де вперше безкоштовно львів’яни отримували медичну допомогу. Засновано 12 нових поліклінік (раніше існувала лише одна), в яких працювали 380 лікарів. Отже, наголошували автори, «головною турботою Комуністичної партії і Радянської влади було піклування про благо трудящих міста та постійне поліпшення їх матеріального добробуту» [38, с.239-241]. Зрозуміло, що в тогочасних публікаціях «забуто» про репресії влади проти підприємців, позбавлення їх банківських рахунків, квартир тощо.

Аналізуючи творчі здобутки істориків останніх років із означеної проблеми, слід відзначити, що нова політична реальність незалежної України створила сприятливі умови для досліджень і висвітлення «білих» плям минулого, усунення численних фальсифікацій, зокрема процесу радянізації господарства західноукраїнських земель у 1939–1941 роках. Як слушно зауважив М.Коваль, в незалежній Україні нарешті «окреслено контури нової історіографії війни, координатами котрої є достовірність фактів і об’єктивність дослідників» [45, с.12].

Не відкидаючи позитивних аспектів у ході соціально-економічних перетворень 1939–1941 рр., історики К.Кондратюк, С.Кондратюк, С.Кульчицький, М.Кучерепа і В.Вісин, О.Луцький та ін. визнали, що широкомасштабні структурні зрушення в розподілі та концентрації виробництва не принесли очікуваних результатів [51; 52; 53; 54; 60; 63]. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстока централізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішень господарських керівників, інженерів та техніків. Внаслідок цього безпосередні виробники були відчужені від засобів виробництва і перетворилися у різновид найманих працівників, до того ж позбавлених серйозних матеріальних стимулів до високопродуктивної праці. Ускладнювало становище і необґрунтоване усунення з роботи місцевих спеціалістів, насамперед колишніх власників підприємств, яке проведено під прапором боротьби із засміченістю підприємств «класово ворожими елементами». Відтак, за підрахунками автора, лише у Львові звільнили близько 11 тисяч осіб [66, с.452-453].

Незважаючи на економічну недоцільність, націоналізовано тисячі дрібних приватних крамничок, кіосків, майстерень. За допомогою адміністративного тиску ліквідовано розгалужену мережу українських кооперативів. В результаті, у Волинській області перестали існувати 3 988 дрібних майстерень й на їх основі «стахановськими методами» утворено 139 артілей промкооперації. Ліквідація дрібного виробництва зруйнувала традиційну інфраструктуру, спричинила споживчий голод на ринку і вела до зниження життєвого рівня населення. Історик звернув увагу на важливий негативний аспект перетворень в економіці, який традиційно був притаманний радянській системі – непомірне й нераціональне зростання адміністративного апарату управління. Зокрема, у системі Станіславської облпромради на 5325 робітників припадало 1320 службовців апарату, в облпромспілці їх було ще більше: на 1880 робітників – 518 [54, с.25-26].

Навесні 1940 р. середній життєвий рівень волинського населення в цілому знизився порівняно з попередніми роками і це впливало на свідомість людей більше, ніж позитивні кроки радянської влади щодо змін у структурі виробництва в економіці краю. Взимку 1939–1940 рр. суттєво погіршилося постачання населення продуктами харчування, що було наслідком націоналізації маси дрібних торгівельних підприємств, скорочення торгівельної мережі, а також знищення старої інфраструктури в промисловості [63, с.165-166]. Націоналізація промислових і торгівельних підприємств, приватної власності, будинків привели до страждань сотень сімей колишніх польських урядовців, офіцерів, підприємців, лікарів, адвокатів, учителів; вони нерідко втрачали свої квартири, чесно зароблене або успадковане майно, нерідко речі першої необхідності; фізичні муки при цьому посилювалися моральним приниженням, цинічним розтоптуванням людської та національної гідності [40, с.578].

Якщо перебудова у сфері промисловості й транспорту, банківської системи здійснювалася революційно-експропріаційними методами і швидкими темпами, то уніфікація приватного сільського господарства за радянським колгоспним зразком була пов’язана з відчутними труднощами й потребувала набагато більше часу. Як відомо, Західна Україна традиційно була аграрним придатком Австро-Угорщини, згодом Польщі, у сільському господарстві було зайнято більшість українського населення. Тому земельне питання завжди залишалося болючою проблемою західних українців. Практично всі вітчизняні дослідники відзначали, що найскладнішою проблемою влади було завдання перебудови аграрного сектора – домінуючого в економіці Східної Галичини. Першим кроком у його вирішенні була націоналізація землі й конфіскація поміщицьких та монастирських земель, здійснені згідно з декларацією Народних Зборів Західної України. В результаті, було конфісковано у поміщиків, монастирів, інших великих землевласників 2, 5 млн. га (30% всієї земельної площі шести областей західного регіону земель). До кінця 1939 р. 474 тис. безземельних і малоземельних селянських господарств одержали 1, 14 млн. га землі, а також 84 тис. коней, 1, 6 тис. волів тощо [54, с.29-30]. (Однак, відомо, що через 4–5 років все це вже було «добровільно-примусово» колективізовано). Перший етап масового розподілу конфіскованих і націоналізованих земель завершено вже у грудні 1939 р. Розвиткові бідняцько-середняцьких господарств сприяла державна податкова політика: 35% господарств взагалі були звільнені від податків і всі селяни від орендної плати та боргів перед колишніми власниками. За пільговими цінами влада продала селянам молотарки, жниварки, сівалки, плуги, культиватори та ін. У західних областях було створено 190 машино-тракторних станцій, які обслуговували хліборобів за мінімальну плату.

Г.Ковальчак стверджував: «Розвиток сільського господарства західних областей УРСР був можливим лише на соціалістичній основі, єдиній для всього народного господарства Радянської України». Ця проблема активно розглядалася через призму постанов XV з’їзду Компартії України, який у травні 1940 р. обговорив питання подальшого розвитку сільського господарства в західних областях і поставив завдання розгорнути колективізацію – сприяти «біднякам і середнякам вступати в колгоспи, тому що це – єдиний шлях врятуватися від злиднів». В результаті цілеспрямованої політичної і організаційної діяльності, насамперед партійних органів, навесні 1940 р. у регіоні діяли 180 колгоспів, а у середині 1941 р. їх чисельність досягла 2650, які об’єднали 177 тисяч селянських господарств. Крім того, організовано 41 радгосп із земельним фондом 67 тис. га землі. Колгоспним рухом було охоплено, таким чином, 13% селянських дворів [49, с.97-98].

У краї проводилася широкомасштабна пропаганда і агітація на користь колгоспного руху, проводилися численні екскурсії селян на схід України, в Москву на сільськогосподарську виставку, де західні українці змогли «переконатися в незмірних перевагах колективного господарювання». Однак, як бачимо з показників, лише 13% селян повірили новій владі й стали колгоспниками. Отже, думка про те, що «широкі маси селянства західних областей стали на шлях колективізації», є документально непідтвердженою [11, с.200-201].

За допомогою колективізації сталінський режим прагнув остаточно утвердити в західних областях України тоталітарну систему управління суспільством, отримувати від колгоспів кошти для промислового і культурного розвитку, перетворити селян у джерело дешевої робочої сили. Крім того влада намагалася підірвати соціально-економічну основу українського опору в особі ОУН, яка була популярна серед селянства [111, с.489].

Для нової влади найскладнішим було завдання перебудови аграрного сектора – домінуючого в західному регіоні України. Віковічні традиції приватного, а не громадського землеволодіння становили велику перешкоду для переходу до колективних господарств радянського типу. Після першого етапу аграрних реформ – розподілу конфіскованих земель серед безземельних і малоземельних селян на початку 1940 р. розпочато другий етап – колективізацію. Головним стимулом була не добровільність чи якісь реальні переваги колгоспів, а нав’язлива пропаганда в супроводі адміністративного примусу. Таким шляхом навесні вдалося організувати на Волині лише 27 колгоспів. Отож основними виробниками сільськогосподарської продукції надалі залишалися одноосібні господарства, а не економічно слабкі колгоспи [63, с.163-164].

З метою ліквідувати приватну власність на землю і впровадити систему колективних господарств, які залежали б від держави і були зручним засобом експлуатації селянства, більшовицька влада застосовувала різноманітні форми примусу. Щоб змусити селян дати згоду на вступ до колгоспу, влада робила наголос на оподаткуванні: одноосібники обкладалися величезними податками, тоді як колгоспники діставали деякі пільги. На кінець 1940 р. в західних областях було створено 276 колгоспів, які об’єднали 21, 3 тис. селянських господарств. Ідею колективізації підтримувало лише найбідніше селянство, основна ж маса не бажала вступати до колгоспів. За таких умов декларований принцип добровільності підмінявся адміністративними заходами й грубим свавіллям [66, с.138-139].

Радянська влада докладала максимум зусиль, щоби якнайшвидше інтегрувати регіон у загальносоюзну адміністративну-командну систему, нівелювати його особливості. Цілеспрямовано відбувався процес послідовного й неухильного насаджування тих організаційних структур у всіх сферах суспільно-політичного та культурного життя регіону, які були притаманні сталінській тоталітарній державі [104, с. 208-209].

Більшість радянських істориків на основі документальних даних схвально (і цілком справедливо) оцінювали діяльність нової влади у сфері освіти, насамперед розвитку шкільництва. Зокрема, І.Кошарний зазначав, що у відповідності зі спеціальною постановою уряду СРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України», швидкими темпами розгорнуто перебудову системи народної освіти. Уже до кінця 1939 р. в регіоні було відкрито 980 нових загальноосвітніх шкіл. У середині 1940 р. їх кількість становила 6913, причому з них 6000 – з українською мовою навчання. На початку нового навчального 1940–1941 рр. у Західній Україні функціонувало вже 8199 шкіл, в яких навчалися 1284, 4 тис. учнів. Усі школи взято на державне утримання, навчання стало безплатним. Фінансування народної освіти у 25 разів перевищило колишнє – за польської влади. Однією з першочергових завдань стала ліквідація неписьменності серед дорослих, для чого створювалася широка мережа вечірніх шкіл, в яких навчалося 440 тис. осіб [57, с.89].

Відповідно до діючої в СРСР була проведена уніфікація шкільної системи: впроваджено нові шкільні програми, перелік предметів навчання (виключено релігію), освіта стала загальною і обов’язковою, оскільки, свідчать автори книги «Подія великого історичного значення», близько 400 тис. дітей раніше не були охоплені шкільним навчанням. Ужито термінові заходи щодо комплектування шкіл учителями, видання масовими накладами нових підручників. Поряд з українськими до 1941 р. діяли школи з викладанням на мовах інших національностей. Зокрема, у Волинській області, де раніше було лише 5 державних українських шкіл, створено 907 українських, 145 польських, 33 єврейських, 8 чеських і 7 російських шкіл (для дітей партноменклатури і військових). Безперечно, відзначали автори, шкільна політика нової влади імпонувала населенню Західної України [57, с.93]. Втім діяльність неукраїнських шкіл у той період вивчена недостатньо. Історики відзначали досить значну увагу, яку приділяла радянська влада реорганізації і розвитку вищої освіти в регіоні. Вперше в історії краю вузи широко відкрили двері для робітничо-селянської молоді. Якщо до приєднання на західноукраїнських землях було всього п’ять вузів, з них чотири у Львові, то у перші місяці радянської влади було відкрито 15, з них у Львові діяло сім. Всі вищі навчальні заклади включено в державний бюджет СРСР і переведено на українську мову [57, с.98].

У листопаді 1939 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про фонд допомоги інтелігенції Західної України. Цим рішенням республіканському партійному керівництву дозволялося організувати такий фонд при Президії Верховної Ради УРСР в розмірі 2 млн руб. УРСР, пропонувалося виділити цю суму з резервного фонду уряду. Того ж дня Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило «відвантажити УРСР на видання підручників для шкіл Західної України 1500 тонн паперу...», який передавався видавництву Наркомату освіти УРСР – «Радянській школі» [65, с.578].

У листопаді–грудні 1939 р. здійснено зміну адміністративно-територіального поділу Західної України. Тут створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську області, які поділялися на повіти. На початку січня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило ліквідувати в західних областях УРСР повіти і організувати райони. В самостійні адміністративно-господарські одиниці, які переходили в підпорядкування облвиконкомів, виділено міста Володимир-Волинський, Ковель, Борислав, Перемишль, Самбір, Стрий, Коломию і Кременець. У зв’язку з цим було затверджено склад керівних партійних і державних органів регіону. Першими секретарями обкомів партії стали: П. Таценко – Волинського, Я. Ткач – Дрогобицького, Л. Грищук – Львівського, В. Бегма – Ровенського, М. Груленко – Станіславського, І. Компанець – Тернопільського. Головами облвиконкомів призначено відповідно Г. Гришка, Д. Леженка, М. Козирева, П. Щербака, М. Косенка і В. Ягленка. Тоді ж Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ, що надавав радянське громадянство мешканцям приєднаних територій [8, с.250].

У здійсненні докорінних перетворень у галузі культури в західних областях України принципове значення відводилося процесу націоналізації. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР, націоналізації підлягали «навчальні заклади, у тому числі вищі, середні і нижчі»; «театри, кіно, музеї, стадіони, картинні галереї, бібліотеки громадського користування»; «усі підприємства поліграфічної промисловості (друкарні, літографії, цинкографії)» тощо. Цей процес практично розгорнувся ще до проведення Народних зборів, а отже, до затвердження згаданого указу Президії Верховної Ради СРСР [8, с.251].

У грудні 1939 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про організацію театрів, музичних колективів, філармоній, будинків народної творчості і театрально-музичних закладів у західних областях УРСР. Прийнято рішення про видання обласних і повітових (районних) газет, які служили дієвим засобом комуністичної пропаганди.

У лютому наступного року з’явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про план розвитку народного господарства західних областей УРСР на 1940 рік. У цьому документі, для розвитку попередніх рішень, перед урядом УРСР поставлено вимогу «використовувати палаци, садиби та особняки, які перейшли в державну власність, під музеї, школи, клуби, кіно, театри, будинки відпочинку, лікарні, дитячі садки, ясла і для інших потреб, що забезпечують зростання народної освіти та охорони здоров’я» [65, с.581].

Уже в жовтні 1939 р. більшість шкіл регіону розпочала роботу, орієнтуючись на радянські стандарти. Цього місяця міський відділ народної освіти в Луцьку доповів Тимчасовому управлінню що всі школи «розпочали науку, при сім не тільки бувші державні, але і приватні школи, як-то: торговельна гімназія, в програму котрої, окрім загальноосвітніх наук, входять науки торговельно-бухгалтерійні, єврейська гімназія, бувші єврейські школи та інші» [76, с.150]. Одним з першочергових завдань органів освіти стало проведення обліку дітей шкільного віку, а також неписьменного і малописьменного дорослого населення. Місцевим управлінням доручалося максимально залучати до школи дітей, надавати допомогу сім’ям бідноти, вирішувати матеріальні проблеми шкіл. При відділах народної освіти створювалися сектори освіти дорослих, які розгорнули роботу щодо проведення вечірніх курсів і шкіл для неписьменних і малописьменних. Почалося введення навчання у школах рідною мовою. Перші кроки з реорганізації освіти викликали неоднозначну реакцію місцевого населення. Деякі заходи влади породжували нерозуміння і занепокоєння людей, насамперед припинення викладання релігії в школах. Польська громадськість боляче реагувала на вилучення з програм ряду предметів, передусім історії і географії Польщі, латинської та грецької мов. Львівське відділення Польського філологічного товариства звернулося з листом до Тимчасового управління, в якому просило залишити латинську мову в гімназіях, «принаймні у вигляді факультативу» [54, с.23].

Поряд зі змінами в системі початкової і середньої школи, відбувалися серйозні перетворення у вищих навчальних закладах. Так, для реорганізації Львівського університету створено спеціальну комісію, яку очолив професор М. Гагарін і до якої увійшли представники ряду радянських вузів. Новим ректором університету призначено М. Марченка, який до цього працював в Інституті історії АН УРСР і який розпочав не тільки радянізацію, але й своєрідну українізацію університету.

Протягом жовтня, за розпорядженням органів влади, вчителі і викладачі широко залучалися до підготовки виборів в Українські народні збори. Вони входили до складу виборчих комісій, в різні агітаційні групи, проводили батьківські та учнівські збори тощо.

Політичне керівництво скеровувало в регіон представників творчої і наукової інтелігенції, на яких покладалося завдання організації літературного, мистецького і наукового життя за радянським зразком. У числі перших на західні землі України прибули О. Довженко та О. Корнійчук, які взяли участь у численних зборах і мітингах, а також провели ряд зустрічей з місцевою інтелігенцією. Одна з таких зустрічей відбулася у Львівському університеті, де в широкому колі викладачів відбулася розмова про шляхи реорганізації вищої школи. У цей час президія Спілки радянських письменників України звернулася з листом до ЦК КП(б)У, висловлюючи прохання відрядити в Західну Україну «бригаду письменників». У листі зазначалося: «Кожного дня письменники звертаються з проханням відрядити їх в Західну Україну. Серед окремих письменників існують нездорові настрої, що, мовляв, московська «Літературна газета» видрукувала повідомлення про більш як 30 письменників, які виїхали з Москви і Ленінграду в Західну Україну, а від українських письменників не посилають до цього часу» [42, с.10]. У листі називалися прізвища ряду відомих літераторів, зокрема І. Ле, П. Панча, Ю. Яновського, О. Копиленка, які висловлювали невдоволення таким станом справ. Згадані письменники заявляли, що «вони як прозаїки не можуть відтворити в літературі величний історичний факт – звільнення трудящих Західної України Червоною Армією, бо самі нічого не бачили і не були учасниками подій, а такі вимоги перед ними будуть поставлені». Тож президія СРПУ просила відрядити в Західну Україну Л. Дмитерка, О. Копиленка, І. Ле, П. Панча, Л. Первомайського, М. Рильського, І. Стебуна, П. Усенка, І. Фефера та Ю. Яновського. У Львові відбулася зустріч українських, польських та єврейських письменників з делегацією Спілки радянських письменників України. На ній було створено організаційний комітет письменників Львова, який працював під керівництвом П. Панча і до складу якого увійшли літератори різних національностей. Згодом почав діяти Клуб львівських письменників, що став центром не тільки мистецького життя, а й ідеологічного виховання місцевої творчої інтелігенції. Влада прагнула поставити письменників і митців під жорсткий політичний контроль [51, с.8].

Тоді ж з Києва в Західну Україну було скеровано ряд діячів мистецтва та науки, серед яких слід назвати композитора Б. Лятошинського, актора Г. Юра, секретаря президії Академії наук УРСР Й. Фраймовича та інших. Водночас у регіон відряджалась велика кількість військових і представників спецслужб, а також партійних, державних, профспілкових і комсомольських працівників, які переходили у розпорядження уповноваженого ЦК КП(б)У і складали кадровий кістяк нової політичної системи, що встановлювалась на приєднаних територіях. Серед прибулих були також працівники органів цензури, покликані провести ревізію експонатів музеїв і книжкових фондів бібліотек, забезпечити належний нагляд за роботою газет, друкарень, радіостанцій, встановити ретельний контроль за діяльністю літературної, мистецької і наукової інтелігенції.

Слід відмітити певні позитивні аспекти політики влади щодо народної освіти. Заходи у цій сфері випливали «із завдання тоталітарного режиму повністю підпорядкувати своєму контролю духовне життя місцевих жителів. Та все ж це вело до поширення в регіоні досягнень СРСР в галузі загальної освіти населення. Радянська влада, переслідуючи свої цілі, робила загальнодоступним отримання знань дітьми з усіх соціальних верств». Водночас радянське керівництво відкидало всі здобутки українського шкільництва в Західній Україні, ліквідувало випробувані просвітні структури й впроваджувало навчальні програми, підручники радянської школи, які були наскрізь заідеологізовані. Утверджувалася авторитарна педагогіка, каралися найменші спроби виховання дітей у національному та релігійному дусі [51, с.180].

Усе духовне життя суспільства в умовах тоталітарної системи підпорядковувалось єдиній комуністичній ідеології, а будь-які відступи від неї трактувалися владою як прояв антирадянщини, контрреволюційне посягання на основи панівного ладу. До таких перевірок закладів культури і реорганізації їхньої роботи за радянським зразком широко залучалися відомі українські письменники, що прибували в Західну Україну за вказівкою ЦК КП(б)У [54, с.141].

Так, у перевірці музеїв Львова брав участь М. Бажан, здійснивши її разом з представником республіканського партійного керівництва І. Сіриком. У доповідній записці на адресу М. Бурмистенка високі ревізори пропонували ліквідувати кілька музеїв «як націоналістичні», зокрема українського війська і «Молодої громади». Вони радили закрити окремі експозиції в інших музеях, а також провести націоналізацію ряду музейних закладів.

У ході цих перевірок відразу наводився необхідний ідеологічний порядок, зокрема вилучалися портрети і скульптурні зображення «буржуазно-націоналістичних» діячів. При огляді бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові вилучено портрети М. Грушевського і М. Костомарова з наукової читальні та канцелярії. Натомість, як видно з анкети бібліотеки НТШ, підписаної директором установи В. Дорошенком, з’явилися портрети радянських вождів – В. Леніна, Й. Сталіна та М. Хрущова. Зрозуміло, що така ж робота велася в інших закладах культури Західної України.З перших днів свого існування нова влада спрямувала значні зусилля на організацію кінопропаганди, популяризацію соціалістичного кінематографа. На відміну від польських часів, ціни на квитки в кінотеатри відчутно знизилися, а кількість сеансів – помітно зросла. Влада вважала кіномистецтво найбільш дієвим засобом утвердження комуністичної ідеології, показу здобутків соціалізму [54, с.142].

Радянізація Західної України мала наслідком масові депортації широких верств населення. Депортація цивільного як українського, так і польського населення, була проведена радянськими органами у три етапи. В ході першого етапу депортацій, що розпочався 10 лютого 1940 р., із новоприєднаних західних областей у північні райони європейської частини СРСР, в Сибір і Казахстан насильно вивезено 220 тис. осіб. 13 квітня того ж року розпочався другий етап депортацій, в результаті якого з краю було виселено 320 тис. осіб цивільного населення. У червні-липні 1940 р., впродовж третього етапу, було насильно вивезено 240 тис. осіб. Загалом, тільки зі Станіславської області з осені 1939 до осені 1940 р. було депортовано за політичними ознаками 1616 сімей (9302 осіб), більшість – без суду і слідства, навіть без примітивного письмового звинувачення. На підготовку до виїзду населенню давалося від 30 хвилин до двох годин, дозволялося брати лише одяг, взуття, продукти харчування на один місяць, всього до 500 кг на сім’ ю 15. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною вартою, оскільки ці люди називалися «ворогами народу» Так, в листі до Ватикану від 7 листопада 1941 р. митрополит Андрей Шептицький повідомляв, що на той час було вислано до Сибіру, арештовано або страчено 200 тис. українців із Львівської єпархії, а загальні втрати українців у Галичині сягали 400 тис. осіб [117, с.27].

Масові репресії, депортації, винищення десятків тисяч безневинних людей, зокрема, під час відступу Червоної Армії, коли у в'язницях Львова, Станіслава, Дрогобича, Золочева, Самбора та багатьох інших містах було розстріляно тисячі ув'язнених (в тому числі й інтелігенції), викликали загальну ненависть населення західних земель України до радянської влади. Керівники ОУН(Б), а також ієрархія Української Греко-католицької церкви, які мали значний вплив на формування громадсько-політичної думки і поведінку широкого загалу, далі сподівалися, що оскільки Німеччина розпочинає боротьбу проти головного, на їхню думку, ворога українського народу – Радянського Союзу, то все ж таки вдасться якщо не повністю реалізувати українську національну ідею, то хоч би створити кращі умови для національно-політичного і культурно-освітнього життя України [117, с.30].

Абсолютна більшість західноукраїнської інтелігенції, яка відігравала провідну роль у духовному житті населення краю, перебувала під політичною підозрою, відтак кадрова політика у сфері освіти, культури і науки базувалася на масовому використанні надісланих з УРСР керівних кадрів та ігноруванням місцевих, які нібито не мали «досвіду соціалістичного будівництва». Залучення представників західноукраїнської інтелігенції до виборних органів влади і накерівні посади творчих спілок та культурно-освітних установ було лише спробою зберегти демократичний фасад системи [104, с. 210]. Радянська влада намагалася поставити місцеву творчу інтелігенцію на службу офіційній ідеології, для чого створювала організаційні структури, щоб встановити державний контроль над цією специфічною соціальною верствою. До різних спілок, зокрема письменників включено 58 осіб, архітекторів – близько 200, художників – 70, а загалом у творчих закладах Львова у 1940 р. працювали 1972 митці. [51, с.184-185]. Цю проблему, крім істориків, також порушували літературознавці.

В Західній Україні на час вторгнення Червоної армії існували чотири головні релігійні конфесії. Вони об’єднували близько 2 млн. римо-католиків, 1, 5 млн. православних (переважно на Волині), майже 3, 5 млн. греко-католиків (головним чином у Галичині) та 800 тис. іудеїв. Конфесії віддзеркалювали поліетнічний склад населення регіону й складність історичної долі західноукраїнських земель. Релігія і церква відігравали важливу роль не лише в духовному, але й у політичному житті суспільства [76, с.146-148].

Напередодні Другої світової війни Греко-католицька церква нараховувала 4, 37 млн. вірних і мала 3040 парафій з 4440 церквами. До її ієрархії належали на чолі з митрополитом А.Шептицьким 10 єпископів і 2950 священиків. Крім Богословської академії існували 5 духовних семінарій. Усвідомлюючи вірність галичан національній Церкві, радянська влада, яка прагнула нейтралізувати УГКЦ, вела щодо неї обережну політику. Проте, після впровадження декрету про відокремлення церкви від держави влада поступово перейшла в наступ. Були конфісковані церковні землі, друкарні, закриті навчальні заклади, монастирі, накладено обтяжливі податки на духовенство, арештовані й вивезені на заслання (табори і поселення) десятки священиків [76, с.150]. Потрапивши до складу держави войовничого атеїзму – СРСР, всі церкви, що діяли на території Західної України, опинилися у дуже скрутному становищі: вони самою природою не вписувалися до радянської системи. Митрополит А.Шептицький був єдиним з церковних діячів, хто наважився відкрито у листах до партійних і державних керівників, зокрема М.Хрущова, А.Вишинського, критикувати деякі аспекти радянської політики.

Тверда національно-культурна позиція митрополита та заходи єпископату сприяли збереженню церкви та її впливу на суспільство. Зокрема, коли під час вересневого наступу Червоної армії дехто зі священиків покинув прифронтові парафії, митрополит спеціальним зверненням заборонив їм залишати службу й продовжувати діяльність, незважаючи на певні фінансові труднощі й ідеологічний тиск влади. Наслідки радянської антирелігійної кампанії 1939–1941 рр. були більш, ніж скромними, а культ войовничого атеїзму «закарбувався у свідомості мешканців Західної України як одне з найнеприємніших психологічних переживань у часи першого перебування під радянською владою» [42, с.12-13].

Приєднавши восени 1939 р. Західну Україну, більшовицька влада, проводячи прискорену «радянізацію» цих земель, розгорнула широкий наступ на релігію і церкву, зокрема Греко-католицьку, як важливий чинник духовного і політичного життя краю. Але перший удар нової влади був спрямований все ж проти Римо-католицької церкви, навколо якої гуртувалися підпільні польські сили опору радянській владі. Отож, ксьондзи потрапили у першу широкомасштабну хвилю репресій, спрямованих проти поляків [85, с.351].

Водночас, новий режим досить обережно ставився до Греко-католицької церкви, хоча уникнути певних втрат не вдалося: Москва і Київ все ж утримувалися від радикальних заходів щодо ліквідації УГКЦ, хоча її антирадянська спрямованість була загальновідомою. Відвертий курс на ліквідацію Української Церкви – визнаного захисника інтересів західних українців, суперечив би головному аргументові Сталіна щодо вторгнення 17 вересня 1939 р. у Польщу під гаслом взяти під захист українське населення. Іншою вирішальною обставиною був незаперечний міжнародний авторитет митрополита Андрея Шептицького, про що доповідали Сталіну з Києва у ті дні [85, с.198-201].

Хоча радянська пропаганда всіляко вихваляла «переваги колгоспного ладу», дійсний стан колгоспів не відповідав агіткам. Абсолютна більшість колгоспних господарств працювали неефективно, держпоставки забирали майже весь урожай, матеріальне забезпечення селян було незадовільним. Власне молодим колгоспам були притаманні всі вади радянської моделі сільського господарства. Ліквідація ринку, підірвала ініціативність виробників промислової продукції.

За короткий термін було чимало зроблено в галузі загальної освіти населення, ліквідації безробіття. Українська мова і культура висунулася на передній план і зайняли належне суспільне місце, потіснивши польську мову і культуру. Водночас тотальний контроль з боку держави і панування офіційної комуністичної ідеології збіднювали національну самобутню культуру, гальмувалиїї розвиток. Так звана «колективізація» творчої інтелігенції перетворила члена творчої спілки у «безумовного виконавця ідеологічних уподобань і потреб панівної системи, позбавляючи його головного – свободи творчості» [2, с.6-7].