ВИСНОВКИ. Після здобуття Україною незалежності вітчизняна історична та юридична наука перейшла на плюралістичні методологічні засади

Після здобуття Україною незалежності вітчизняна історична та юридична наука перейшла на плюралістичні методологічні засади, для вчених відкрилися сприятливі умови для глибоких археографічних досліджень і об’єктивного відтворення доленосних подій минулого, серед яких є державно-соборний процес середини ХХ століття. Виконуючи замовлення пануючого режиму радянські історики до середини 1980-х рр. доклали чимало зусиль, щоб шляхом маніпуляції фактів, фальсифікації подій та іншим методологічним арсеналом досліджень виправдати злочинну змову диктаторів Сталіна і Гітлера, що призвело до розв’язання Другої світової війни та поділу Європи між нацистською та більшовицькою імперіями.

Праці українських істориків, юристів останніх десятиліть, базованих на методологічних принципах об’єктивізму й історизму, спростовують твердження ортодоксальної радянської історіографії щодо безальтернативної ситуації для СРСР у кінці 30-х рр., яка змусила Кремль йти на союз із Гітлером. Першими жертвами нової світової катастрофи, яку санкціонував кремлівський пакт Молотова – Ріббентропа, стало населення Східної Галичини і Волині; а інкорпоровані терени – головним театром геополітичного і збройного протистояння великих держав Європи, ареною битв армій Німеччини, Польщі, Румунії й СРСР. У радянські часи всіляко приховувалися масштаби «визвольного походу» Червоної армії, насправді стратегічної воєнної операції, кількість кинутих на Польщу військ, співробітництво з командуванням вермахту та ін. У всіх виданнях тиражувалися сцени про радісні зустрічі частин Червоної армії – «визволительки» західних українців. Проте останнім часом з’явилися праці вітчизняних істориків, в яких на основі архівних документів відтворена реальна картина військово-політичних подій 19–28 вересня 1939 р., коли могутні радянські угруповання (1, 5 млн. бійців) отримали бойові накази щодо розгрому польських частин, а окремі радянські частини й з’єднання на Прикарпатті діяли у тісній взаємодії з вермахтом. Загалом у Другій світовій війні слід виокремити два возз’єднувальні процеси: перший – це безпосередні військово-політичні події «золотого вересня», пов’язані з пактом Ріббентропа – Молотова; другий – це пошуки науково-юридичної формули легітимності інкорпорації українських земель, які тривали аж до 1945 року.

Передвоєнна Польща з огляду на власні інтереси неодноразово заохочувала агресорів, виступаючи як фактичний посібник силової зміни європейських кордонів. Наприклад, посол Польщі в Берліні 22 жовтня 1938 року повідомив міністра закордонних справ Райху, що Польща «вважає», що Карпатсь­ка Україна повинна відійти до Угорщини. Польські урядові кола проте не обмежувалися заохоченням лише чужої агресивності.

Заінтересовані держави у міжвоєнний період мали змогу виправ­довувати чи, навпаки, піддавати рішучому осудові силові акції інших суб'єктів міжнародного права, і робили це виключно залежно від влас­них інтересів. Питання впиралося лише у стимул. Висловимо не таке вже й неймовірне припущення, що у разі сподіваного деякими захід­ними політиками походу Гітлера на схід (а не на захід), у столицях «версальських» держав - Лондоні, Парижі чи Вашингтоні - не надто б переймалися новими кордонами «Росії», навіть якби Гітлеру вдалося їх провести, приміром, по Уралу. З плином часу ці кордони могли бути визнані як де-факто, так і де-юре західними демократіями, особливо, якби згадана «поступка» стимулювала зосередження німецьких зусиль на колонізації захоплених територій і тим самим виключила фашистську агресію на Заході.

Практично те саме стосується і міжнародно-правової відповідальності за зміну державних кордонів, проведену всупереч волі зацікав­леної сторони (до 1945 р. інкорпорація Західної України та Західної Білорусії здійснювалася Радянським Союзом всупереч волі польсько­го уряду на еміграції, який СРСР визнавав де-юре з липня 1941 р. по квітень 1943 p.). У сучасному міжнародному праві - це делікт. До прийняття Декларації Об'єднаних Націй можна говорити лише про спірність вказаних дій радянської сторони, оскільки чіткої міжнарод­но-правової норми на той час ще не існувало.

Вказану тезу про спірність питання про міжнародно-правову (не) легітимність зміни існуючого кордону СРСР, здійсненого одно­стороннім рішенням радянської сторони восени 1939 p., не знецінює навіть факт попереднього укладення таємного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа, особливо з урахуванням тієї обставини, що протокол був власне не «угодою по розчленуванню Польщі», а зобов'язанням сторін у своїх діях не посягати на сферу впливу контрагента.

Пакт Ріббентропа - Молотова у підсумку став де-факто(але не де-юре) угодою двох держав по розчленуванню Польщі, проведеному без її згоди, при по­літичній ізоляції зацікавлених Англії та Франції, ігнорації США та мовчазній згоді Італії.

Уряд Англії визнав Мюнхенську угоду не­дійсною лише у березні 1943 p., а уряд СРСР визнав недійсність пакту Ріббентропа - Молотова куди швидше - у липні 1941 р. Якщо Мюн­хенська угода відповідала звичаям і нормам діючого на той час між­народного права (а цей факт не викликає найменшого сумніву), то що може переконливо поставити під такий сумнів угоду Московську?

Не будемо забувати того, що ретельний аналіз тексту секрет­ного протоколу, рівно як непевність радянської позиції у першій по­ловині вересня 1939 p., не дають підстав говорити про те, що Ріббентроп і Молотов у серпні 1939 р. погодили «четвертий поділ Польщі» де-юре. Сторони домовилися лише про «сфери інтересів», тобто ті території, на які сторона-контрагент не повинна претендувати в май­бутньому - за будь-якого розвитку подій. Радянський Союз де-юре не брав на себе жодного зобов'язання здійснити військову операцію проти Польщі і тим самим порушити діючі з цією країною міжнарод­но-правові домовленості. Він «лише» обіцяв не втручатися, якщо Ні­меччина почне здійснювати «територіальні переміни» у своїй сфері впливу.

Введення радянських військ на територію Східної Польщі могло бути потрактоване як формальне порушення пакту про ненапад з цією країною (але жодним чином не як порушення Ризького договору 1921 p., оскільки територіальний статус східних районів Другої Речіпосполитої у заяві Радянського уряду від 17 вересня 1939 р. під сумнів не ставився). Але й - виправданим з огляду на необхідність протидії Ні­меччині, чия ворожість Союзу РСР не викликала сумніву на тривалу перспективу.

У міжнародному праві існує ще й на сьогодні доволі дискусійна доктрина rebus sic stantibus - застереження про збереження сили до­говору лише при незмінному становищі речей. Чи можна було 17 вересня 1939 р. припускати, що незалежна Польща, з якою СРСР підписував пакт про ненапад, продовжить своє існування як суб'єкт міжнародного права? Чи слід було чекати, щоб переконатися у зворотному, аж до того, поки Німеччина окупує усі польські землі і самостійно на власний розсуд вирішить, що робити з погодженою радянською сфе­рою впливу: передати угорцям, створити маріонеткову Польську державу в нових кордонах чи дозволити А. Мельнику сформувати свій уряд Західної України.

У міжнародно-правових оцінках так званого визвольного походу, зроб­лених урядами країн антигітлерівської коаліції восени 1939 p., поза сумнівом, велике значення відігравала радянська мотивація свого зов­нішньополітичного кроку. У тексті заяви радянського уряду від 17 ве­ресня 1939 р. вказувалося, що польський уряд, унаслідок власної без­розсудної політики, припинив своє існування і поставив під загрозу життя і майно єдинокровного українського та білоруського населення. Таке посилання було просто необхідним для теоретичного обґрунту­вання правомірності збройного порушення лінії кордону, встановле­ного Ризьким договором і підтвердженого пізнішими домовленостя­ми з Польщею (пакт про ненапад і т. ін.).

Проте суверенітет Другої Речіпосполитої над західноукраїнськими та західнобілоруськими землями був втрачений не лише у результаті завоювання - процесу екзогенного, але також внаслідок внутрішніх процесів, спричинених небажанням місцевого населення далі визна­вати над собою владу Варшави. Вже згадувалося про настійні спроби командування Червоної Армії у вересні 1939 р. спровокувати «рево­люційний» виступ українських «робітників і селян» проти «пануван­ня польських панів», а також про дійсні факти антипольських висту­пів західноукраїнського населення. У всякому разі можна говорити, що українське і білоруське населення східних регіонів Другої Речіпосполитої у своїй масі розцінювало німецько-польську війну як сигнал для відновлення національно-визвольних змагань. Народні Збори За­хідної України і Західної Білорусії можна - з певними застереження­ми - оцінювати як органи революційної, антипольської (в розумінні держави) народної влади. Війна УПА на Волині та в Галичині проти польських проурядових підпільних структур та підрозділів АК у 1943-1944 pp. стала ще одним переконливим доказом антипольських (як загалом і антирадянських) революційних настроїв українського населення. У цьому розумінні можна говорити про втрату контролю польських властей над територіями, заселеними переважно українським і білоруським етнічним елементом, і - відповідно - про припи­нення польської державності на цих територіях, безвідносно до факту існування емігрантського уряду в Анжері, а згодом у Лондоні.

Ще одним поважним міркуванням Заяви стала висловлена радян­ським урядом потреба взяти під свій захист єдинокровне українське і білоруське населення, яке з вини нерозумного керівництва Польщі опинилося у загрозливому становищі.

З міжнародно-правової точки зору найбільший сумнів у 1939 р. викликало те, що у сьогоднішньому міжнародному праві бачиться безсумнівним, а саме, право націй на самовизначення і правомірність рішень Народних Зборів Західної України як достатньої підстави для включення територій, на яких відбувався плебісцит, до складу СРСР і Української РСР. Справді, у міжнародній практиці міжвоєнної доби проведення плебісцитів для визначення державної приналежності спірних територій стало правовим звичаєм, який, однак, не носив обов'язкового характеру.

Тобто - входження Західної України до складу Союзу РСР та Української РСР цілком підпадає під сучасне визначення поняття са­мовизначення націй.

В українській історико-правовій думці дискусійним залишається питання про те, власне який правовий документ уперше закріпив со­борність українських земель. Намагання обґрунтувати легітимність державного об'єднання Західної і Наддніпрянської України посилан­нями на Акт про злуку УНР та ЗУНР від 22 (24) січня 1919 р. дуже вразливі для критики з огляду на той факт, що уряд Є. Петрушевича денонсував Акт злуки у грудні того ж 1919 р. Рішення Верховної Ра­ди Української РСР від 15 листопада 1939 р. про включення західно­українських земель до складу території Української радянської дер­жави може бути легалізоване лише на основі визнання легітимності рішень Народних Зборів Західної України. Раніше наводилися мірку­вання, які дозволяють стверджувати: незважаючи на тиск радянських властей (а жоден із міжвоєнних плебісцитів не може бути відзначений як зразок дотримання вільних демократичних норм народного воле­виявлення; досить згадати польське втручання у плебісцит у Верхній Сілезії), рішення Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) в цілому відповідали тогочасним настроям мас місцевого населення, особливо української національності. Отже - можуть вважатися легі­тимними.

Сценарій організації і проведення Народних Зборів розроблено у Москві, а їх депутати здебільшого відбиралися владою. Ця процедура за участю силових структур була потрібна радянському керівництву, щоб легітимізувати територіальні надбання на західному пограниччі й виправдати воєнну агресію проти Польщі. Втім, незважаючи на юридичну безвідповідальність, ігнорування міжнародного права, возз’єднавчий процес мав після історичного акту Злуки 1919 р. історично-об’єктивний характер. До певної міри приєднання Західної України до СРСР–УРСР врятувало східних українців від тотальної етнокультурної асиміляції. Процес соборизації українських земель дав певний поштовх наддніпрянським прихильникам національно-державного відродження, які зуміли зберегтися за умов сталінського терору.

Восени 1939 р. Східна Галичина і Західна Волинь були приєднані (інкорпоровані) до складу СРСР–УРСР. Історики права, які аналізують переділ Польщі з позицій міжнародного права, вважають вступ Червоної Армії у Східну Галичину і Волинь радянською окупацією. Щоправда, правники В. Макарчук та інші підкреслюють, що сам акт 17 вересня не змінив державно-правового статусу приєднаних земель. Власне «визвольний похід» 17 вересня став не стільки нападом на Польщу, скільки виправданим з точки зору міжнародного права кроком СРСР, яка змушена призупинити діючі домовленості з іншим суб’єктом міжнародного права внаслідок кардинальної зміни обставин, в яких ці домовленості були укладені. Тому радянський уряд мав в умовах швидкого гітлерівського наступу на Львів (уже за Сяном) не допустити висунення німецьких армій на лінію довоєнного радянсько-польського кордону. Отже, згідно з нормами міжнародного права за СРСР могло бути визнане право порушити кордон сусідньої держави, що припинило своє існування внаслідок окупації її території агресором – для забезпечення власних національних інтересів. Однак, згідно з нормами міжнародного права, СРСР не мав найменшої згоди оголосити зайняті території своїми. Вересневий похід Червоної армії не засудили Велика Британія, Франція, США, відтак радянська дипломатія одержала перемогу в боротьбі за міжнародно-правове визнання возз’єднання українських земель.

Розглядаючи наукову літературу з проблеми запровадження тоталітарного режиму в західних землях України у 1939–1941 рр., автор відзначила різні, часом протилежні, погляди науковців на важливі процеси докорінних перетворень з метою швидкої трансформації існуючого ладу на радянський зразок (уніфікація охопила всі сфери соціально-політичного життя, економіки, культури і освіти). Традиційно радянські вчені на догоду пануючому політичному режимові фальсифікували події, формуючи демократичний фасад тоталітарної системи. Висвітлюючи зміни в західноукраїнському суспільстві, почасти позитивні в економіці, соціальній сфері та освіті, вони всіляко замовчували негативні аспекти, зокрема масові арешти політичної опозиції й депортації поляків і українців, вирішення кадрової проблеми шляхом надіслання із східної України надійних і перевірених працівників-функціонерів, а з Росії – силовиків, тотальної уніфікації за радянськими зразками усіх сфер політичного і національно-духовного життя.

Вступ Червоної армії в Західну Україну її поліетнічне населення зустріло неоднозначно. Зокрема, близько 20 тисяч українців, чимало поляків і німців вважали за краще перебратися до окупованої німцями Польщі; водночас із Генеральної губернії на схід масово втікали євреї. Стало очевидним й те, що значна частина українського населення інкорпорованих теренів вороже ставилася до влади і загалом більшовицької політики СРСР, але, тим не менше, назад у Польщу не хоче. З перших днів встановлення радянської влади розгорнули широкомасштабну діяльність репресивні органи з метою очистки краю від «контрреволюційних і ненадійних елементів» – діячів УНДО, ОУН, польських держслужбовців, військовиків і громадсько-політичних діячів. В радянські часи ігнорувалися методи і засоби соціально-політичних перетворень, замовчувалися масштаби репресій і демографічних змін, фальсифікувався процес організації структур управління й вирішення проблеми кадрів. Наслідком правління «перших совітів» стали зміни суспільних настроїв місцевого населення, яке почало виявляти антирадянські, а подекуди й пронімецькі настрої, що проявилося з початком німецько-радянської війни. Суспільно-політична ситуація в Україні на початку XXI ст., потужний науковий потенціал держави й подолання кризи історичною наукою вселяють надію на осягнення нових творчих здобутків наших дослідників із узагальнення труднощів і закономірностей державно-соборного процесу в Україні.