Технологічна послідовність виготовлення виробу

Робота виконана в такій послідовності:

- розробляємо ескіз;

- розфарбовуємо малюнок на папері;

- малюнок переносимо на підготовлене полотно (дощечку);

- розфарбовуємо полотно за допомогою фарби гуаш з додаванням клею ПВА;

- коли картина просохла, вставляємо її в рамку і надаємо товарного вигляду.

Починаючи з 1950-х рр. в с. Петриківці відбулися своєрідні зміни в настінних розписах. Тут різко зменшилася кількість хат, власноручно розмальованих самими господарями, а стало звичайним і мало не обов’язковим прикрашати інтер’єри довгими орнаментованими паперовими стрічками, мальованими петриківськими майстринями. Орнаменти складаються з повтореняя у ритмічному чергуванні рослинних мотивів. Наліплюються стрічки на полицях, на карнизах печей і грубок, а вирізані з них окремі мотиви розмазуються в найрізноманітніших композиціях (відповідно до смаку господині) на печі в основному на комині.

Таким чином, при зниженні власної творчої роботи незрівнянно збільшилося декорування інтер’єра готовими малюнками виконаними найбільш кваліфікованими народними майстрами. (10, стр.53).

На думку мистецтвознавця Юлії Смолій, протягом 1950-1970-х рр. петриківське малювання набуло офіційно організованої виробничої форми. Вона вважає, що те, що узагальнено йменували “художнім промислом”, було системою підприємств під керівництвом Міністерства місцевої промисловості і Спілки художників. Змінилися функції малювання. Воно втратило свою природну “ужитковість”, тобто зв’язок із селянським побутовим середовищем і за нових умов мало репрезентувати малювання як сувенір, або як авторський твір. (17, стр.22).

Петриківські настінні розписи останнього десятиліття вийшли вже далеко за межі сільського інтер’єра. Перші розписи міського громадського інтер’єра, як ми знаємо, датуються 1940-ми роками. З того часу петриківчани брали участь у розписуванні павільйону УРСР на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві, а після війни розписали не один магазин у Москві та Києві. Їх останні праці-розписи екстер’єрів на Виставці передового досвіду УРСР у Києві і навіть оформлення кают окремих пароплавів, що курсують по Дніпру. Хоч у них і не вгадується на перший погляд нічого принципово нового, але це не зовсім так. Розписуючи той чи інший, навіть дуже великий за розмірами, громадський інтер’єр, петриківські майстри переносили раніше, по суті, свій хатній зразок у нові для них приміщення, міняючи лише масштаби до відповідних розмірів. Тепер вони працюють над оформленням інтер’єра і екстер’єру різних призначень і різної архітектури, виходячи з функції, яку має відігравати розпис у кожному окремому спеціалізованому приміщенні. (2, стр.48).

Змінюється й тип майстра, який зазвичай мав ту чи іншу форму фахової освіти, брав участь у виставках, стежив за загальним культурним процесом і почувався художником декоративного мистецтва.

Звідси походить різноманітність художніх проявів у пошуках власного “я”, характерна для повоєнної генерації. (4, ст..25).

Першими до роботи на промислі взялися випускники Школи декоративного малювання, що існувала в осередку 1936-1941 роках, чия творчість була представлена на виставці роботами Федора Панка, Василя Соколенка, Івана Завгороднього, Явдохи Клюпи, Олександри Пікуш, Галини Прудникової, Марії Шимацької, Надії Шулик. Засвоєні ними здобутки Тетяни Пати, яка викладала у Школі, в поєднання зі специфічними прийомами, що виникли в процесі опанування техніки підлакового розпису, зумовили загальний характер нового петриківського малювання.

1958 року було створено цех підлакового розпису на базі художньо-виробничої артілі “Вільна селянка”, трьома роками по тому реорганізованої у фабрику сувенірних виробів “Дружба”; а 1970 року був заснований ще й експериментальний цех петриківського розпису Художнього фонду УРСР. Так був закладений фундамент для творчого об’єднання усіх художніх сил Петриківки.