ББК 65.9 11 страница

своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних се­лян, які мали повну упряжку худоби і були записані в особ­ливі податкові списки. Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес продов­жувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селян­ства. В 1882 p. селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли 28, 6% оброблюваних зе­мель. З млн господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв'язку з високою земель­ною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграр­них відносин. Для східних районів характерним був юн­керський шлях аграрної еволюції. У північних та півден­но-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876—1895 pp. Знач­на роль в цьому належала урядовій політиці аграрного про­текціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і тра­вопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських гос­подарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво, насам­перед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. ' почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імпер­ський союз сільськогосподарських товариств, який об'єдну­вав 13 тис. кредитних товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4, 5 млрд марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеч-

чини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборго­ваність.

У США перша половина XIX ст. — це період утвер­дження фермерського господарства як пануючої форми зем­леволодіння. Після війни за незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1 акр дорівнює 0, 4 га), що оброблялися, перейшли у володін­ня уряду. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрно­го законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335, 4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зро­стання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав пра­во кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстра­ційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власні­стю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забу­дови. Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1, 25 дол. за 1 акр після 5-місячного прожи­вання на гомстеді. За 1860—1900 pp. було роздано 1, 4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2, 2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході без­платно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпо­рядженні індійців залишилося менше 2 % землі.

На початок XX ст. в США налічувалося 5, 8 млн ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п'ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1, 5—2 тис. га, серед­ньої — 55—80 га, невеликої — 1, 5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі інду­стріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були тем­пи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відпо­відно в 3, 5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 %.

Зерновий напрям був визначальним для сільського гос­подарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м'ясне тваринництво. Роз­виток техніки сприяв механізації сільського господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій заліз­них плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молота­рок, у 1911 p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського гос­подарства зросли за останню третину XIX ст. на 424, 4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему елева­торів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшив­ся за 1900—1914 pp. у 2, 7 раза. Найману робочу силу вико­ристовувала половина американських ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 p. вона стано-

вила 2, 5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний харак­тер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p. експорт пше­ниці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні пла­тежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втра­тили переваги і, як наслідок, американський експорт знач­но скоротився.

Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов'я­зане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872—1873 pp. Було ану­льовано феодальне право і утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залиши­лися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний позе­мельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього врожаю. Землю оброб­ляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським вироб­ництвом.

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбу­вався двома шляхами: революційним (з переходом на індус­тріальну основу) та еволюційним, або поступовим перерос­танням господарств з феодальних у фермерські.

2.4. Міжнародні економічні відносини

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова частина загальносвіто­вої ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредит­ний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розви­ток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг по­глинути масовий випуск фабричних товарів. Для збережен­ня панування на внутрішньому ринку національні корпо­рації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 p. територія ко­лоній промислове розвинених держав становила 85 млн м² з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, яка володіла 33, 5 млн м²

колоній з населенням 393, 5 млн осіб, і Франція, площа ко­лоній якої становила 10, 6 млн м² з населенням 55, 5 млн осіб. Німеччина і США у 20-х роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914 p. відповідно 2, 9 і 0, 3 млн м².

Основою формування світового ринку став міжнарод­ний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення по­треб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною фор­мою МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Ве­ликобританія як " майстерня світу" спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування. За 1845— 1870 pp. експорт машин збільшився в 10 разів. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогос­подарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисло­вості, Франція — текстильних машин, шовкових і сукон­них тканин, Великобританія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів, Бель­гія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на ви­робництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металур­гійному виробництві експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург, кольорових — Авст­ро-Угорщина, Франція.

Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості. Почався про­цес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни, її динаміку характе-

ризують такі дані: 1720—1780 pp. — зростання фізичного обсягу в 2, 1 раза, 1800—1880 pp. — в 10, 4, 1896—1913 pp. — в 2, 4 раза. Отже, світовий товарообмін перевищував тем­пи зростання виробництва. Ця тенденція була властива для зовнішньої торгівлі промислове розвинених країн, світу:

Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобрита­нія. Частка торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17, 4% в 1801 p. (в 1871 p. — 22%) до 27, 5% в 1907 p. Це можна пояснити наявністю значної кількості товарів внаслідок промислового перевороту, що почався швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії; індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн т з 49 млн т загального тоннажу світового флоту.

У 40-х роках XIX ст. Великобританія проводила політику вільної торгівлі та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні порівняно з англійськими, були обкладені 10—30%-м митом від вартості, а англійські товари, що експортувалися в Індію, — в |розмірі 2—5% від вартості. Це призвело до збагачення анг-

лійських фабрикантів і розорення індійських ткачів. Там, де не можна було економічно підкорити країну, Великобри­танія вдавалася до воєнної сили (війни з Китаєм, поява англійської ескадри в Японії в 1853, 1854 pp.).

Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового ринку. З європейських країн лише Прусія, а потім об'єднана Німеччина у перші роки свого існу­вання проводили політику вільної торгівлі, оскільки були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з Великобританії. Французький уряд підвищував протек­ціоністські мита. США неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі країни, крім Великобританії, проводили політику аграрного протекціо­нізму.

Зовнішньоторговий баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало (посеред­ницькі, торгові, банківські операції за кордоном, фрахт, транс­портні послуги). Так, у 70-х роках XIX ст. від'ємне торгове сальдо становило 181, 9 млн ф. ст. і перекривалося прибут­ками від міжнародного обміну послугами — 160 млн ф. ст., від іноземних інвестицій — 95, 9 млн ф. ст. У 1913 p. це співвідношення становило відповідно 159, 1251187 млн ф. ст. Із зростанням світового товарообороту частка Велико­британії скорочувалася: в 1870 p. — 25%, в 1900 p. — 19, 5, в 1913 р— 15, 5%.

Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1850 р. її зовнішньоторговий оборот оцінювався в 10, 6 млрд марок, у 1913 р. — 20, 7 млрд марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж тор­гового флоту протягом 1871—1913 pp. зріс з 982 тис. т до З млн т. З кінця 70-х років XIX ст. країна остаточно стала на шлях протекціонізму. Застосовуючи підвищені мита на

імпорт промислових і сільськогосподарських товарів, вона збільшувала експорт у промислове відсталі країни.

У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. зросла в 5, 3 раза. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за 1870—1913 pp. відповід­но 6, 5 і 4, 1 раза), а також із обсягом промислового вироб­ництва, тобто промисловість США почала працювати на експорт.

Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту протя­гом XIX ст. займала друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої торгівлі США і Німеччи­ни вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце. Перева­жав імпорт товарів. Відставання експорту в 1, 6 раза пояс­нювалося повільним розвитком господарства.

Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої торгівлі: за 1870—1913 pp. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46, 3, імпорт — в 21, 6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена індустріа­лізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для промисловості.

У 80-х роках XIX ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Експорт товарів з Великобританії зменшився на 20 %, Німеччини — на 5, Франції — на 3 %. Це було пов'я­зано з падінням цін на промислові та сільськогосподарські товари через зміни у промисловому виробництві в межах світового господарства, а також із загостренням економіч­ної боротьби між європейськими країнами та США.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що знову розвивалася швидшими темпами порівняно з промислові­стю. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і відкриття золотих копалень на Алясці, в Канаді, Південній Африці.

У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночас­но зросло значення американських і азіатських країн, що видно з таких даних, %:

У світовій торгівлі Європа зазнала втрат в основному через Великобританію (на 3, 6%) і Францію (на 1 %). Част­ка США під тиском конкуренції зменшилася з 11, 5 до 11, 1 % у світовій торгівлі. В цілому частка Великобританії, Німеччини, Франції, США в 1900 p. становила 42, 9%, а в 1913 p. — 38, 79% світової торгівлі.

Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія — 77, 9% всього експорту в 1913 p., потім Франція — 60, 8, Німеччина — 58, 7%.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки най­розвиненіші країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 p. в усьому імпорті Вели­кобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини — 56, 1 %, Франції — 58, 7 %, США — 53, 2 %.

Для світової торгівлі сільськогосподарськими продук­тами був притаманний аграрний протекціонізм, який по­глибився кризою 1875—1896 pp. Лише Великобританія заборонила хлібні мита, що було викликано інтересами про­мислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бель­гія, Шотландія. На початку XX ст. відбувся перелом у світо-

вих цінах на хліб, почалося їх підвищення. Різко скоротив­ся експорт зернових культур із США, а посилився з Росії, Канади, Аргентини, Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту м'ясо-молочних продуктів та птиці.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підпи­сували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про що свідчать такі дані, млрд марок:

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 p. становила 6750 млн дол. Одночасно протягом першого деся­тиліття XX ст. вони збільшили ввіз капіталу з 500 млн дол. до 2, 5 млрд дол. в 1913 p.

Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у ко­лонії та залежні країни. Великобританія 52, 2 % капіталів вклала в колонії та домініони, 21, 9% — у залежні країни. У 1910 p. вона мала 72 банки з 5, 5 тис. відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні дороги (61, 4%), торгівля (19, 9%), банки та страхова справа (2, 5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9, 2 %).

США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті. Так, частка Латинської Аме­рики становила 49, 9%, американських експортних капі­талів, Канади — 28, 8, Європи — 13, 4%.

Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики саксонському королю в 1811 p. До 70-х років XIX ст. капітали спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст, Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто нада­вала його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою війною французькі позики розпо­ділялися так, млрд марок: Європа — 22, в тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1, бал-канські країни — 3, Австрії — 2, 5, в країни Латинської Америки — 6, у свої колонії — всього 10% капіталу.

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в осво­єння джерел сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).

Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856 p. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18 млн осіб. До середини XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з розвинених країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст. збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи: Австро-Угорщини, Італії, Росії. Так, з усієї кількості емігрантів частка Італії становила 21, 1 %, Австро-Угорщини — 19, 9 %, Росії — 20 %.

Основною імміграційною країною були США, частка якої серед країн-іммігрантів була досить високою і становила в 1913 p. 61, 9 %. Зросло значення Канади (до 13, 1 %), Арген­тини (15, 6 %), Бразилії (9, 4 %).

Важливим економічним результатом міжнародної мі­грації робочої сили було прискорення розвитку промисло­вості та сільського господарства в країнах імміграції, поси­лення міжнародного поділу праці, збільшення експорту то-

варів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.

У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класич­ного монометалізму). Ця система виникла у Великобри­танії в кінці XVIII ст., а в кінці XIX — на початку XX ст. стихійно сформувалася як сукупність національних валют­них систем. Основу валютних курсів становив золотий па­ритет, коли грошова одиниця будь-якої країни.мала відпо­відний золотий вміст. Відхилення допускалося лише в ме­жах так званих золотих точок — не більше 1 % від золото­го паритету. У 1871 p. золоту валюту запровадила Німеч­чина, в 1877 p. — Голландія, в 1879 p.— США, в 1892 p.— Австрія, в 1897 p. — Японія, в 1898 p. — Росія. Золото було основою міжнародних розрахунків, що здійснювалися опла­тою боргових зобов'язань через банки. Не обмежувався обмін національної валюти на іноземну. Золото вільно вивозило­ся і ввозилося. Крім золотих монет в обігу були білонни (розмінні) монети, що виготовлялися з срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські білети. З усіх грошей, що були в обігу країн у 1885—1913 pp., 70 —80 % становили золоті та срібні монети. За 1880—1908 pp. в усіх країнах було викарбова­но на ЗО млрд марок золотих монет. Система класичного золотого стандарту була зруйнована під час першої світо­вої війни. Золотий обіг законодавче був скасований.

Протягом XIX cm. у західноєвропейських держа­вах і США відбувся промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Зміст розвитку світової економіки в індустріальну епоху полягав у здійсненні структурних зрушень, внаслідок яких змінилося зна­чення сфер і галузей господарства, їх частки у вироб­ництві валового внутрішнього продукту та національ­ного доходу. Випереджаючими темпами розвивалася промисловість, що забезпечувало її перевагу над сільським господарством у світовому та національ­них господарствах. Зростання важкої промисловості почало змінювати галузеву структуру індустріального потенціалу.

Прискорилося економічне зростання. Загальні серед­ньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріаль­них держав Західної Європи, Північної Америки в 1870—1913рр. становили 2, 5 %, зокрема США —4, 1 %, Японії — 2, 5%, Німеччини — 2, 8%, Франції — 1, 7 %, Великобританії. — 1, 9%.

Характерною особливістю світової економіки ос­танньої третини XIX cm. був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великоб­ританії, яка першою стала на шлях промислового пе­ревороту й індустріального розвитку і була " майстер­нею світу", стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Тем­пи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в серед­ньому 1, 7 %. У США за 1870—1914 pp. екстенсивні фактори забезпечували 73% приросту продукції.

Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя призвели на межі XIX—XX cm. до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної ци­вілізації. Світове господарство — це сукупність на­

ціональних господарств як макроекономічних організмів, пов'язаних між собою міжнародними еко­номічними відносинами в цілісну систему. Матеріаль­ною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці, за­вершення формування світового ринку. Істотним чин­ником розвитку світового господарства стала інтер­націоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визнача­лося міжнародними зв'язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнарод­ного господарського процесу.

У XIX — на початку XX cm. відбулися радикальні перетворення в аграрному секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеч­чині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. В чому полягає суть промислового перевороту? Які його наслідки? Які особливості промислового перевороту у Великобританії, Німеччині, Австрії та США?

2. Розкрийте основний зміст процесу індустріалізації. Покажіть динаміку та особливості індустріального розвитку США, Німеччини, Великобританії.

3. Які структурні зміни відбулися в економіці провідних країн світу протягом останньої третини XIX — на початку XX cm.?

4. Використавши конкретні приклади і факти, порівняй­те аграрний розвиток провідних країн світу в період їх індустріалізації.

5. Проаналізуйте два напрями розвитку (революційний та еволюційний) сільського господарства США, Японії та європейських країн.

6. Коли завершилося формування світовою ринку? Дай­те визначення поняття " світовий ринок". Які зміни відбулися в світовій економіці в кінці XIX — на по­чатку XX cm.?

7. Доведіть, що на зламі XIX—XX cm. сформувалося світове господарство.

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО СВІТУ

В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД