Економічне становище України в 1914 — 1921рр.

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економі-
ку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли ве-
личезні чорноморські порти. Війна відірвала від продук-
тивної праці 4 млн жителів України. Лише в 1914 p. були
мобілізовані на фронт ЗО—40 % робітників кам'яновугіль-
ної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики збільшували
воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів
широкого вжитку.

Під час війни зріс попит на метал, особливо для воєнних
потреб, а виплавлення його зменшувалося. Наприклад, Юзів-
ський металургійний завод у 1917 p. скоротив виробництво
порівняно з попередніми роками на 22, 8 %, Дніпровський
— 26, 3 %, Петровський — 27, 7 %, Олександрівський —
29, 1 %, Ольхівський — 35, 9 %, " Русский провиданс" —
42, 6 %, Катеринославський трубопрокатний — 42, 9 %, Ко-

596

стянтинівський — на 64, 2 %. Про стан металургійного
виробництва в цілому по Україні свідчать такі дані:

Отже, металургійна промисловість України йшла до за-
непаду і розрухи, хоча кількість робітників, зайнятих у ній,
аж до 1917 p. збільшувалася за рахунок некваліфікованих
кадрів і військовополонених.

Після деякого пожвавлення занепадала й кам'янову-
гільна промисловість Донбасу. Так, у 1916 p. видобуто ву-
гілля 28, 7 млн, а в 1917 p. — 24, 8 млн т. Середня продук-
тивність праці одного робітника на рік становила в 1916 p.
122, 1 т, а в 1917 p. — 88, 6 т. Якщо в 1916 p. частка видо-
бутку вугілля в Україні по відношенню до загальноросій-
ського видобутку становила 87, 2 %, то в 1917 p. вона зни-
зилася до 83, 3 %. Крім того, знижувалася продуктивність
праці шахтарів: у 1916 p. вона становила 81, 3 % проти
1913 p., а в 1917 p. — лише 59 %. Значно скоротився та-
кож видобуток залізної руди — з 5443, 4 тис. у 1916 p. до
3708, 6 тис. т у 1917 p.

При майже стабільній кількості робітників, зайнятих
у залізорудній промисловості, видобуток залізної руди в
1916 p. скоротився проти 1913 p. на 21 %, а в 1917 p. —
майже вдвічі (на 46, 2 %). Значно знизилася продуктивність
праці робітників залізорудної промисловості Півдня. Се-
редньорічний видобуток на одного робітника знизився із
303, 4 т у 1913 p. до 169 т у 1917 p., що становило лише

597

55, 7 % видобутку 1913 p. Протягом 1917 p. продуктивність
праці в марганцевій промисловості знизилася на 28, 1 %.

Катастрофічне зменшувався випуск продукції хімічної,
текстильної, харчової та інших галузей промисловості. -У
цукроварінні, яке було основою харчової промисловості, ста-
лися такі зміни:

Внаслідок першої світової війни зазнало великої розру-
хи й сільське господарство. Від виробництва було відірва-
но більшість чоловічого населення. В 1917 p. 1/3 селян-
ських господарств України не мала чоловіків. Зменшилася
кількість коней — основної на той час тяглової сили. У
1916 p. в Україні налічувалося 5477, 2 тис. коней, а в 1917 p.
— 4226, 6 тис. Сільськогосподарські машини та реманент,
яких і так було мало в ті роки, зношувались, а випуск но-
вих машин майже припинився, обмаль було і мінеральних
добрив. Все це разом призвело до скорочення посівних площ,
погіршення агротехніки, зниження врожайності. Загальна
посівна площа в Україні у 1917 p. становила 19 млн га, або
зменшилася порівняно з 1914 p. на 21, 3%. Середня вро-
жайність продовольчого хліба й вівса разом узятих у 1917 p.
порівняно з 1916 p. знизилася з 10, 2 до 9 ц/га, тобто на 11,
8 %, основної продовольчої культури (пшениці) — на 11 %.
Валовий збір зерна порівняно з 1913 p. знизився на 200 млн
пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни. Так, у
1917 p. в Україні з 398 тис. селянських господарств 640 тис.
не мали посівів, 14 тис. не мали коней, а 1141 тис. не мали
корів.

598

Такі специфічні умови воєнного часу, як гострий палив-
ний голод, занепад металургії, продовольча криза, що безпе-
рервно посилювалася, були найтісніше пов'язані зі станом
залізничного транспорту, значним руйнуванням залізнич-
них колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого
складу (паровозів і товарних вагонів). Внаслідок руйнувань,
заподіяних транспортному господарству, скорочувались об-
сяги перевезень.

Нестримна інфляція та зростання державної заборгова-
ності зробили ще тяжчим становище широких верств пра-
цюючих. Для них інфляція означала збільшення податків,
підвищення цін на предмети першої необхідності, різке ско-
рочення реальної заробітної плати, катастрофічне знижен-
ня життєвого рівня. Особливо важким було становище ро-
бітників Донбасу, Криворіжжя, Харкова, Катеринослава та
інших промислових центрів.

Воєнні витрати Росії з року в рік невпинно зростали,
про що переконливо свідчать такі дані:

До лютневої революції було використано на війну більше
як ЗО млрд крб. З лютого по жовтень 1917 p. війна кошту-
вала Росії ще близько 20 млрд крб. Середньодобові воєнні
витрати Росії в 1915 p. становили 26 млн крб., в 1916 p. —
майже 42 млн, а в 1917 p. — більше як 58 млн. Тимчасо-
вий уряд ще в більших розмірах, ніж царизм, вдавався до
емісії паперових грошей та до зовнішніх позик. Лише про-

599

тягом п'яти місяців — з березня по липень 1917 p. — було
випущено паперових грошей на суму 4500 млн крб., тобто
втричі більше, ніж за 1916 p., і на 1500 млн крб. більше, ніж
за весь період першої світової війни до лютого 1917 p. На
1 січня 1917 p. в обігу перебувало кредитних білетів на
суму 9, 1 млрд крб., на 1 жовтня 1917 p. — вже на суму
17, 2 млрд крб., а на 1 листопада 1917 p. — 22, 4 млрд крб.
Падіння курсу карбованця почалося з перших місяців війни.
На 1915 p. офіційний курс карбованця знизився до 80 коп.,
а на кінець 1916р. — до 55 коп. Набагато більше зменши-
лась купівельна спроможність карбованця, яка, за офіційни-
ми даними, на 1 березня 1917 p. знизилась майже в 4 рази
(1 крб. == 27 копійок). За іншим джерелом, індекс зростан-
ня товарних цін вже на 1 січня 1917 p. досяг 702 (в 1913 p.
він дорівнював 100), тобто купівельна спроможність карбо-
ванця знизилася до 14 коп. У наступні місяці ця тенденція
прогресувала. Вона переконливо свідчила про подальший
розвал господарства Росії та в її складі України.

Величезних матеріальних і людських втрат завдала пер-
ша світова війна західноукраїнським землям, які були од-
ним з основних театрів воєнних дій. Уже в ході перших
боїв було знищено багато лісів у Перемишлянському і Мос-
тиському повітах, у південній частині Ярославського, у
північній частині Добромильського і Старосамбірського по-
вітів. На великій території Поділля між річками Серетом
і Стрипою залишилися самі руїни. На Волині у 1915 p. була
спалена значна частина нерухомого майна. Зруйновано було
також Північну Буковину. У Чернівцях промислові підпри-
ємства ще в 1914 p. припинили роботу. Великих втрат за-
знало господарство усіх північноукраїнських повітів.

Складний і суперечливий етап економічної історії Украї-
ни ознаменувала національно-демократична революція
1917—1919 pp. Першочерговим завданням Центральної
ради була підготовка та проведення аграрної реформи.
Передбачалося, що землі казенні, удільні, монастирські та
великі поміщицькі маєтки " повинні бути забрані", а землі

600

землевласників треба було викупити коштом українського
державного скарбу (скарбниці) і роздати в користування
тим, 'хто на них працюватиме.

Ідеї про землю та про власність знайшли втілення в ряді
документів Центральної ради та її виконавчого органу —
Генерального Секретаріату. Так, третій Універсал проголо-
сив про скасування приватної власності на поміщицькі,
удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі не-
трудових господарств і про передачу їх " земельним комі-
тетам, обраним народом". Перед урядом Української На-
родної Республіки (УНР) було поставлено завдання — підне-
сти народний добробут, відбудувати зруйновані війнами
підприємства. Встановлювалася державна монополія на ряд
промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри). Уся
земля до початку весняних польових робіт мала бути пере-
дана трудовому народу без викупу.

В офіційному роз'ясненні Генерального Секретаріату
підкреслювалося: " Колишнім власникам забороняється
землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи переда-
вати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці
землі визнаються Українською Центральною Радою таки-
ми, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьо-
му трудящому народу". Потім цей принцип було покладе-
но в основу земельного законопроекту, ухваленого на-
прикінці січня 1918 p. Ним, зокрема, встановлювалося, що
" землі відводяться земельними комітетами в приватно-тру-
дове користування сільським громадянам та добровільно
складеним товариствам". Незважаючи на те, що закон до-
зволяв " перехід права користування в спадщину", ця про-
блема так і залишилася неврегульованою, що врешті-решт
призвело до фатальних наслідків.

На початку 1918 p. в УНР з'явилися власні українські
паперові гроші з державною символікою. В обігу були і
карбованці, і гривні (1 крб. дорівнював 2 гривням).

Ухвалою Української Центральної ради від 1 січня
1918р. надруковано перший державний кредитний білет

вартістю 100 крб. Він з'явився в обігу 6 січня 1918 p. (розмір
167 х 103 мм) з написом чотирма мовами: українською на
лицьовій стороні, російською, польською і єврейською на
звороті.

Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня
1918 p. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу
були " державні кредитові білети" вартістю 2, 10, 100, 500,
1000 і 2000 гривень, " розмінний знак державної скарбниці
УНР" вартістю 5 гривень, " білети державної скарбниці"
вартістю 50, 100, 200 і 1000 гривень. Гривні всіх вартостей,
за винятком 5-гривневої купюри, надруковано в державній
друкарні у Берліні.

Дрібна розмінна монета — шаги (1/100 гривні) друку-
валася на тих кліше, що й поштові марки, тільки на кар-
тонному папері з написом на звороті " ходить на рівні з
дзвінкою монетою". В обігу були монети вартістю 10, 20, ЗО,
40 і 50 шагів.

Функції головної скарбниці та Українського державно-
го банку попервах виконували Київська губернська скарб-
ниця і Київська контора Держбанку.

Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші
обставини викликали появу окремих міських грошей з
різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки). Свої гроші,
зокрема, були на Волині: Кременець (розмінні білети вартіс-
тю 1, 3 і 5 крб.), Дубно (чек вартістю 10 крб.), Луцьк (розмінні
знаки вартістю 20 гривень). У 1917—1918 pp. в Україну
плив потік російських грошей з друкарень Петрограда і
Москви. 9 лютого 1918 p. представники Центральної ради
підписали мирний договір із центральними державами. За
ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість
використовувати сировинні та продовольчі ресурси Украї-
ни. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти,
цей договір називали " хлібним миром". У Бресті була до-
сягнута усна домовленість про оплачування збройної допо-
моги Центральній раді з боку Четверного союзу українським
хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні за-

602

гарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була
не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Ав-
стро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сиро-
вині, а й переслідувала далекосяжнішу мету — назавжди
перетворити Україну на свій аграрний придаток й навічно
закріпити її за собою. Про це з відвертим цинізмом писав
А. Шмідт — один із співробітників командуючого Східним
фронтом генерала Гофмана: " Аграрна Україна економічно
становить собою чудове доповнення до розвиненої промис-
ловості центральних держав".

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського в укра-
їнській національно-демократичній революції розпочався
новий етап, який характеризувався намаганням відновити
правопорядок та ліквідувати " соціалістичні експерименти"
Центральної ради, насамперед в сфері економіки.

Засуджуючи діяльність " соціалістичної Центральної ради"
П. Скоропадський виступив за відновлення приватної влас-
ності й свободи підприємництва. Ці його погляди було втіле-
но у " Грамоті до українського народу" від 29 квітня 1918 p.

Неабиякого значення у державі набуло аграрне питан-
ня. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вжи-
вав заходів щодо нормалізації становища на селі. Для підго-
товки нового аграрного закону було створено губернські та
повітові комісії. " Тимчасові правила про земельні комісії"
зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та від-
шкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. У
жовтні 1918 p. створено Вищу земельну комісію, яку очо-
лив П. Скоропадський. На початку листопада з'явився про-
ект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп
державою великих земельних володінь і розподіл їх між
селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Лише
господарства, які мали культурне значення, обслуговували
цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по
200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних
магістралей України. Уже в середині літа 1918 p. вдалося
налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.

603

Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна си-
стема України. Вдалося створити державний бюджет. За-
коном від 9 травня встановлювалася національна грошова
одиниця — карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він
забезпечувався природними багатствами України, головним
чином цукром. У гетьманській державі допускався некон-
трольований обіг російських рублів та " керенок", німецьких
марок та австро-угорських крон. Україна платила велику
контрибуцію іноземним державам своїми природними ба-
гатствами, виробами народних промислів.

Гетьманське правління пішло на більші поступки німе-
цько-австрійським окупантам. Так, згідно з економічним
договором від 10 вересня 1918 p. на 1918/19 господарський
рік уряд Української держави надав право вивезти не менше
100 млн пудів хліба, худоби до 11 млн пудів (у живій масі),
овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 400 тис.
пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис, пудів м'ясних кон-
сервів, ковбаси і м'ясних товарів (за місяць), 2, 5 млн пудів
цукру, а також багато іншого продовольства та промислової
сировини. Наприклад, з 16 травня по ЗО жовтня було виве-
зено 4 500230 пудів вовни, 173 836 пудів волосу і щетини,
379 352 пуди різних тканин, 479 000 пудів шкур і хутра,
449000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965 пудів
тютюну, 78 250 пудів конопель і льону, 18 641 пуд гуми. Ця
економічна угода ще більше посилила залежність України
від західних союзників.

Тривало подальше скорочення промислового виробництва.
На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на
кінець травня 1918р. працювало чотири, а на кінець серпня
— лише дві. До осені з 102 мартенівських печей були в дії
тільки 7, працювало також лише 7 прокатних станів. Ви-
плавлення чавуну в 1918 p. скоротилося порівняно з 1913 p.
в 11 разів, сталі — в 13, виробництво прокату —в 15, видобу-
ток залізної руди — в 17, марганцю — у 10 разів. Весь гір-
ничопромисловий і металургійний регіон Донбасу та Криво-
ріжжя був суцільним промисловим кладовищем.

604

Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко
неповними даними, у 1918 p. тільки у 23 містах України
налічувалося 180, 6 тис. безробітних. Лише в Києві, Кате-
ринославі, Харкові й Одесі кількість безробітних досягла
75 тис. На Луганському заводі Гартмана з 6100 робітників
залишилося 160, на Донецько-Юр'ївському було звільнено
4100. На криворізьких рудниках безробітними стали по-
над 90 % всіх робітників. Підірваними були продуктивні
сили сільського господарства. Через скорочення в 1918 p.
посівних площ майже наполовину порівняно з довоєнним
періодом зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього
зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та това-
ри масового вжитку дуже підвищилися. Так, фунт білого
хліба коштував 300 крб., фунт цукру — 600 крб., сала —
700 крб. Робітники великих міст і промислових центрів
одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією.
26 грудня 1918 p. вона видала Декларацію, в якій заявила
про свій намір експропріювати державні, церковні та ве-
ликі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед
селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником
інтересів робітників, селян і " трудової інтелігенції".

У зв'язку з критичним політичним та воєнним стано-
вищем, в якому з самого початку діяла Директорія УНР,
звужувалась її соціальна база. Новій українській владі не
вдалося налагодити управління економікою.

У ряді галузей промисловості України внаслідок загаль-
ної розрухи, " хазяйнування" окупантів посилився процес
роздроблення виробництва. Навіть у такій галузі, як кам'я-
новугільна, в 1919 p. з 61 підприємства залишилося лише
23. Зросла частка середніх і невеликих підприємств. В
умовах господарської розрухи вони виявилися більш жит-
тєздатними.

Зменшувалися ресурси важливих для державного гос-
подарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 p. було
видобуто 34, 8 % вугілля порівняно з 1913 p., а в 1919 p. —

605

лише 20, 5 %. Паливний голод в Україні надзвичайно заго-
стрювався. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 p.
повністю припинили свою діяльність. Не працював жоден
рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна про-
мисловість України. Так, випуск паровозів у 1918 p. проти
1917 p. зменшився в 2, 5 раза, а в 1919 p.— в 15 разів.
Істотно зменшилося виробництво цукру. Якщо у 1918 p.
було вироблено тільки половину випуску 1913р., тов1919р.
— п'яту частину. В такому становищі перебували й інші
галузі харчової промисловості. Все це надзвичайно нега-
тивно відбивалося на матеріальному становищі населення,
особливо міського.

Українське селянство, яке на початку боротьби проти
гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти полі-
тичне невдоволення її економічною політикою. Поштовх
до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії,
опублікований 8 січня 1919 p. Декларувавши ліквідацію
приватної власності на землю, закон у той самий час, по
суті, не відповідав на головне запитання: коли ж селянство
одержить землю? Земельна власність іноземних (польських,
австрійських, німецьких) землевласників була оголошена
недоторканою. Її долю мав вирішити спеціальний закон.
Недоторканими залишалися 15-десятинні господарства. Все
це й обумовило виступ проти Директорії Виконавчого Комі-
тету Всеукраїнської Ради селянських депутатів (" Спілки").
Комітет заявив, що Директорія не здійснила обіцяних со-
ціальних реформ.

З великим запізненням згідно з законом Директорії
УНР від 4 січня 1919 p. українські гроші було визнано
єдиним законним засобом виплат на території України. І
хоч українська влада швидко втратила більшу частину те-
риторії, все-таки українські гроші мали більшу купівельну
вартість, ніж " керенки", більшовицькі рублі чи " денікін-
ки". Український карбованець на звільнюваних в ході війни
територіях зазвичай вимінювали за чотири радянських чи
денікінських карбованці. Щоб піднести функціональне зна-

606

чення українських грошей і довіру до них у населення, то-
гочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав час від часу
на ринок значну кількість цукру, борошна, спирту та інші
продукти, які були в розпорядженні уряду.

В результаті успішного збройного повстання, яке відбу-
лося на початку листопада 1918 p., відкрилася нова сто-
рінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Авст-
ро-У горської монархії й проголошена Західно-Українська
Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР, а потім
ЗОУНР стала Українська Народна Рада. У її програмній
декларації, виданій 5 листопада 1918 p., проголошувалося
народовладдя, основи економічної політики молодої респуб-
ліки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна
та соціальна рівність.

Законодавчим органом Української Народної Ради ста-
ла Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918 p.
Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально-
економічні завдання. Найбільшою турботою Секретаріату
внутрішніх справ було забезпечення населення та армії
продуктами харчування. В Галичині не вистачало продо-
вольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам
— було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в тому
числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей
для закупівлі продуктів харчування. Проте ця допомога
виявилася недостатньою. Тому Державний Секретаріат вну-
трішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних захо-
дів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої
необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках.

Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і те-
леграфів, йому вдалося налагодити рух поїздів, які з листо-
пада 1918 p. по січень 1919 p. перевезли сотні тисяч військо-
вослужбовців та полонених. Для підготовки нового заліз-
ничного персоналу Секретаріат подбав про залізнично-
технічні курси. З січня 1919 p. налагодилася робота пошт.
Діяли телеграф, а почасти й телефон.

607

З найбільшими труднощами зіткнулися секретаріати
фінансів й торгівлі та промислу. Першому Секретаріату
підпорядковувалися митне управління, скарбова сторожа,
управління мір та маси. Обом секретаріатам не вистачало
фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімаль-
ними. З огляду на повне зубожіння населення надходження
від податків були незначні. З великими зусиллями уряд
вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити " добове"
фронтовикам. Державні секретарі одержували невелику
заробітну плату, і то лише з січня 1919 p.

Секретаріат громадських робіт займався використанням
корисних копалин (нафти, вугілля, солі). Він здійснював
нагляд за шляхами і державними пилорамами. Пекучим
завданням Секретаріату була відбудова зруйнованої еко-
номіки Галичини. З цією метою в повітах діяли технічні,
будівельні експозитури. Взимку 1919 p. заготовлено необ-
хідну кількість лісу для відбудовчих робіт. З настанням
весни планувалося розпочати відбудову краю. Секретаріат
земельних справ займався реалізацією земельного закону,
прийнятого Українською Національною Радою, здійснював
нагляд за тим, щоб вся земля оброблялася. З цією метою
при повітових комісаріатах були призначені рільничі ре-
ференти. Діяли повітові, а в селах сільські аграрні комісії.
Для проведення реформи створювалися земельні органи.
Секретаріат здійснював керівництво лісовими інспектора-
ми й управами державних маєтків.

Навесні 1919 p. економічний стан ЗОУ HP наближався
до катастрофи. Внаслідок жорстоких боїв на її території
протягом п'яти років були зруйновані й спалені сотні місте-
чок і сіл, промислових об'єктів. Різко зменшилася кількість
працездатного населення. Крім великих людських втрат
на фронтах, близько 700 тис. галичан були вивезені в Росію
та Австро-Угорщину. 100 тис. чоловік воювали в лавах
Української Галицької Армії. При цьому в гірських райо-
нах краю, передусім на Гуцульщині, лютував голод. 19 на-
селених пунктів Зборівського повіту було повністю зруйно-

608

вано. Ось про що йшлося у зверненні селян на початку літа
1919 p.: " Матеріалу будівельного... не можна дістати за
жодну ціну. Поле лежить облогом, люди не засіяли до те-
пер навіть 10 % своєї ріллі". Телеграми, листи про розпач-
ливий стан краю надходили до столиці ЗОУ HP м. Стані-
слава щоденно.

Лютували інфекційні хвороби. В листопаді—грудні
1919 p. на Поділлі поширився тиф. Кількість хворих станом
на 20 грудня становила 26 тис. Багато з них померло. Взагалі
у ті часи смертність у Східній Галичині досягала майже
100 тис. чол. В кінці 1918 — на початку 1919 p. більшовики
знову захопили значну частину території України. Вже
5 лютого 1919 p. вони зайняли Київ. Більшовицький режим
проводив в Україні сувору економічну політику під назвою
" воєнного комунізму". Вона передбачала націоналізацію
всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову
мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів.

Важлива роль у формуванні економічної політики в ціло-
му належала організації продовольчої справи, введенню
продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уря-
ду УСРР було проголошення 26 січня 1919 p. державної
монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію
Декрет від 5 лютого " Про вилучення хлібних лишків".
Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та прода-
жу цих продуктів. Ці законодавчі акти були спрямовані, з
одного боку, на експропріацію хліба у заможних селян, а з
іншого — на " добровільне" здавання лишків зерна серед-
няками за твердими цінами та організацію постачання се-
лянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Отже,
передбачалася заготівля його як примусовими методами,
так і налагодженням товарообміну в державному масшта-
бі. Однак цих заходів було недостатньо навіть для мінімаль-
ного забезпечення армії і міських робітників.

Хоча відповідні постанови Наркомпроду УСРР і встанов-
лювали хлібні норми, що не підлягали відчуженню, однак
визначити фактичний розмір лишків у селянському госпо-

609

дарстві практично було дуже важко. Крім того, відсутність у
розпорядженні продорганів достатньої кількості товарів для
обміну, " політика твердих заготівельних цін" змушували се-
лянина користуватися приватним ринком, де йому було вигід-
ніше обміняти продовольчі товари. Все це потребувало суво-
рого дотримання хлібної монополії й більш рішучого засто-
сування позаекономічних заходів щодо вилучення лишків
урожаю. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет " Про роз-
верстку лишків урожаю 1918 p. та попередніх років", який
встановлював обов'язкову розверстку лишків продовольчих
товарів і зерна на насіння та зернового фуражу. При вилу-
ченні лишків розверстка передбачала орієнтацію не на їх
фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі
держави. На відміну від попередніх декретів продрозверстка
означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації
промисловими товарами.

У 1919 p. розверстка дала 10, 5 млн пудів українського
зерна. Створення за допомогою армійських працівників
розгалуженого продапарату дало змогу в 1920 p. охопити
системою державної продрозверстки значно більше районів,
ніж у 1919 p. На кінець 1920 p. було заготовлено вже
71, 5 млн пудів зерна.

Продрозверстка мала згубні економічні та політичні
наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересо-
ваності виробляти більше продуктів, що призводило до зни-
ження сільськогосподарського виробництва і занепаду всьо-
го господарства. Фактично безплатне вилучення у селян не
тільки лишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріа-
лу, а також зловживання, які припускалися при його про-
веденні, викликали невдоволення селян, яке переросло в
широкий повстанський рух.

З теоретичної установки більшовиків випливала не-
обхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це оз-
начало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо
тих, які застосовували найману працю. Проте й середняки
теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за

уявленням більшовиків, вела прямо до капіталізму. Тому
кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні
колективних форм обробітку землі. В лютому 1919 p. опуб-
ліковано " Положення про соціалістичний землеустрій і про
шляхи переходу до соціалістичного землеробства", де заз-
началося, що на всі види одноосібного землекористування
слід дивитися як на такі, що своє відживають, а їх заміню-
ють радгоспи, комуни та інші товариства зі спільним об-
робітком землі. В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства
України залишив за державою 65 % колишньої поміщи-
цької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких еко-
номій площею більше ніж 1 млн десятин, які було розділено
між радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп.
Селяни в ці об'єднання не йшли, незважаючи на вимоги
Уряду.

Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій
український радянський уряд, сформований 21 грудня
1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла
значно більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відби-
рати у селян зерно, більшовики стверджували, що воно при-
значається для української радянської армії, а не для Росії.

Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій
бік близько 500 тис. заможних селян, більшовики взялися
за середняків, запевняючи їх, що ті отримають можливість
зберегти свої землі. З метою нейтралізації впливу замож-
них селян партія більшовиків почала активніше здійсню-
вати свою стару політику створення комітетів незаможних
селян. Ці органи діяли проти основної частини українського
селянства, внаслідок чого було ліквідовано матеріальну базу
заможних хліборобів України.

У системі " воєнно-комуністичних заходів" була спроба
негайно запровадити " соціалістичний ідеал" і в промисло-
вості. Відбувалася прискорена націоналізація середніх і
частково невеликих підприємств, яку здійснювали насам-
перед місцеві органи влади. Так, Чернігівський губревком
прийняв рішення про повну націоналізацію текстильних,

611

цукрових, сірникових і тютюнових фабрик та заводів, серед
яких переважали середні та малі. Спостерігалися випадки
стихійної націоналізації, коли з тих чи інших причин робіт-
ники без відповідних санкцій державних органів влади
брали управління підприємством у свої руки, тоді як місцеві
господарські органи ще не мали змоги фінансувати та орга-
нізувати процес виробництва. Поступово складалася харак-
терна для економіки " воєнного комунізму" система управ-
ління — главкізм з його жорстким централізмом. Терито-
ріальна система господарського управління, хоча і продов-
жувала функціонувати, однак її роль поступово зменшува-
лася. Раднаргоспи керували роботою в основному місцевих
підприємств. На кінець 1920 p. 45 главків та виробничих
відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою
близько 10 720 підприємств. Такі тенденції в управлінні
економікою були зумовлені суттю диктатури пролетаріату.

Важливими напрямами політики " воєнного комунізму"
стали введення загальної трудової повинності та мілітари-
зація праці. 21 січня 1920 p. спільною постановою Раднар-
кому РРФСР і Всеукрревкому була створена Українська
трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала ЗО тис. чол.
Її завданням було максимальне збільшення заготівель про-
довольства, видобутку палива, сировини, встановлення тру-
дової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств
робочою силою. Лише протягом 1920 p. червоноармійці від-
працювали 2, 8 млн людино-днів.

Характерними для економіки " воєнного комунізму" були
натуралізація господарських відносин і різке знецінення
грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочен-
ня промислової та сільськогосподарської товарної маси,
обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення
карбованця. Внаслідок цього для покриття державних ви-
трат радянський уряд був змушений стати на шлях поси-
леної емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали
свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні
товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Так, Смілянське

районне управління Головцукру в червні 1920 p. повідом-
ляло Промбюро, що оплату праці робітників цукрових за-
водів здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення обмін
вугілля на хліб, фураж та інші сільськогосподарські про-
дукти. Отже, інфляція посилювала процес натуралізації
господарських відносин.

Стан господарства України у 1920 p. в результаті здій-
снення більшовицької політики був катастрофічним. Ти-
сячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з під-
приємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Нега-
тивно вплинула на економіку заборона кооперації та кус-
тарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі
важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, за-
лізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до
мінімуму. На початку 1921 p. в Україні не працювала жод-
на домна, не було вироблено жодної тонни прокату.

Великі економічні втрати, яких зазнала Україна вна-
слідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні
роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з нала-
годження виробництва. Кожного разу цей процес слід було
починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазна-
ли промисловість та сільське господарство. Трагічні соціаль-
но-економічні наслідки мала більшовицька політика " воєн-
ного комунізму", необхідність скасування якої на початку
1921 p. стала очевидною.