Розділ 4 основні принципи міжнародного публічного права

4.1. Юридична природа основних принципів міжнародного права

' Основні принципи міжнародного публічного права — це керів­ні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільш загальне виражен­ня і практику сталої поведінки і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права виконують одно­часно дві функції.:

— сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відно­син, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

— закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їх розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, ст.ст. 1 і 2). Розширене тлумачення основних принци­пів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учасниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

До загальних принципів міжнародного публічного права на­лежать:

— принцип суверенної рівності держав;

— принцип незастосування сили або загрози силою;

— принцип територіальної цілісності держав;

— принцип непорушності державних кордонів;

— принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

— принцип невтручання у внутрішні справи;

— принцип загальної поваги прав людини;

— принцип самовизначення народів і націй;

— принцип співробітництва;

— принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Основні принципи міжнародного права мають такі особли­вості, що дозволяють їм посісти важливе місце в системі норм міжнародного права:

— вони є універсальними нормами міжнародного права, їх від­різняють незаперечність і загальна обов'язковість;

— вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

— вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;

— вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, яка виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;

— тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються як міжнародні злочини',

— ці принципи можуть бути правовою основою для регулювання міждержавних відносин за відсутності прямого регулювання.

Привертає увагу тенденція зростання кількості основних прин­ципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що були детально регламен­товані в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної ціліс­ності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпним. Очевидно, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав юридич­ного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і пов­ного роззброєння під ефективним міжнародним контролем, який не був закріплений в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного публіч­ного права слід ураховувати, що всі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.

Особлива важливість основних принципів міжнародного права знаходить свій прояв у їх безпосередньому закріпленні (див. Консти­туцію СРСР 1977 р.) або в указівці, посиланні на них в конституціях держав-членів світового співтовариства. Так, ст. 18 Конституції України визначає, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

4.2. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку між­народного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їх поступова де­мократизація призвели до розширення змісту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві принцип рівності із найбільшою повнотою відбито в Декларації про принципи міжна­родного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав — учасниць На­ради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних організацій, у багато­сторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнародних організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності містить такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність ін­ших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпе­чити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учас­ницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права та обов'язки.

У наш час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного сувере­нітету. Відбувається це з різних причин, у тому числі у зв'язку зі зростанням кількості глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і відповідно збільшенням кількості об'єктів міжнародного правового регулювання. Проте це не озна­чає применшення принципу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суверенних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контролю за діяльністю міжнародних організацій.

4.3. Принцип незастосування сили або погрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучістю при­зводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена як принцип міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підпи­саному в Сан-Франціско 26 червня 1945 року, який був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні прагнення і надії народів на справедливий повоєнний устрій між­народних відносин.

Відповідно до ст. 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об'­єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недотор­канності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь- яким іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єднаних Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкретизована в доку­ментах, прийнятих у формі резолюцій ООН. Серед них Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших документів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефектив­ності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

Нормативний зміст принципу незастосування сили склада­ють:

— заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;

— заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

— надання державою своєї території іншій державі, що вико­ристовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

— організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актів в іншій державі;

— організація або заохочення організації збройних банд, іррегу­лярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважа­ти насильницькі дії стосовно міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насиль­ницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII < «Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: з метою самооборони (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 42).

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тому випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі вживання останньою за­ходів економічного або політичного порядку. У подібних ситуаціях або навіть якщо існує загроза нападу країна може вдатися до відпо­відних заходів лише при дотриманні принципу домірності.

4.4. Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затверджено з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку триває, навіть назва цього принципу остаточно не визначена: можна зустрі­ти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільш пов­не формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кож­ної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Орга­нізації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політич­ної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких дій, що являють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть однаковою мірою утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт військової окупації, або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права, або на об'єкт придбання за допо­могою таких заходів чи погрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законною».

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози си­лою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили чи її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недотор­канності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територіального суверена є порушенням не тільки недоторканності кордонів, але і недоторкан­ності державної території, оскільки саме вона використовується для транзиту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторканна територія в цілому, то не­доторканні і її компоненти, тобто природні ресурси в їх природному вигляді. Тому їх розроблення іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням терито­ріальної недоторканності.

Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

4.5. Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордо­нів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непо­рушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, який, зокрема, проголошує, що «держави- учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордонй всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і відмову від будь- яких територіальних домагань.

Держави — учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно- правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це ви­знання не можна анулювати.

Відповідно до ч. З ст. 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». Зважаючи на свій суверенітет і, зокрема, територіальне верховенство, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання націо­нального закону про державний кордон) або такий порядок уста­новлюється за згодою зацікавлених держав з урахуванням загаль­новизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордо­нів можна звести до трьох елементів:

— визнання існуючих кордонів як юридично встановлених від­повідно до міжнародного права;

— відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

— відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

4.6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, покликаний забезпечити мирне співіснування держав, належить до норм, покладених в осно­ву існування і стабільного функціонування міжнародного співтова­риства. Відповідно до п. З ст. 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними за­собами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів від­значена серією міжнародних договорів і угод, які, у міру обмеження права звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного ви­рішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

— принцип закріплений у Статуті 00Н і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

— першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй. Її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати конфлікт, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькому пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визна­ли, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфлік­тів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжна­родного права 1970 року сформулювала принцип таким чином: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

Із наведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів випливає, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не в праві відмовитися від мирного врегулювання і не можуть вивести з-під дії принципу будь-які спо­ри. Принцип не поширюється на спори, які стосуються справ, що входять, по суті, до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі прин­ципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення прин­ципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, для того щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнай­швидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтру­чання — мирне врегулювання не повинне супроводжуватися втру­чанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

4.7. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріп­лений у п. 7 ст. 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключному акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгородження їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучас­ному міжнародному праві принципу права народів і націй на само­визначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення, і визначає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного устрою і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпи­гунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи, що, по суті, входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави».

Проте слід мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як такі, що не стосуються винятково внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада Безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події пере­стають бути внутрішньою справою даної держави, і дії Об'єднаних Націй стосовно цих подій не будуть втручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь- які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їх зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

4.8. Принцип поваги прав людини

Як самостійний принцип поваги прав людини був сформульо­ваний у Заключному акті НБСЄ 1975 року. В аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких належать: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про громадянські і політичні права, інший — про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Кон­венцій з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.

Затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини вносить зміни в саму концепцію сучасного міжнародного права.

Ставлення держави до свого населення стає об 'єктом уваги між­народного співтовариства. Держави беруть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і між­народного життя держав. У ст. З Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу по­ваги прав людини — важливе свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визна­чають права й обов'язки її громадян. Проте реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнарод­ний контроль у цій галузі не суперечить принципу невтручання. У Документі Московської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки дотримання цих прав і свобод складає одну з основ міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до винятково внутрішніх справ від­повідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного права принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національ­ному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні по­ложення принципу поваги прав людини:

— визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, спра­ведливості і загального миру;

— кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і са­мостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту 00Н;

— права людини повинні охоронятися владою закону, що за­безпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

— держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім особам, що знаходяться в межах її юрисдикції, права і свободи, ви­знані міжнародним правом, без будь-якої різниці, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походжен­ня, станового або іншого становища;

— кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

— держава зобов'язана вжити законодавчих та інших заходів, необхідних для забезпечення міжнародно визнаних прав лю­дини;

— держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

— держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і діяти відповідно до них.

4.9. Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з принципових основ між­народних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй як обов'язкова норма сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «роз­вивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 ст. 1 Статуту). За­значена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправності і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це зумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більше того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відноси­нам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, гео­графічним, культурним, релігійним та іншим традиціям і уявлен­ням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення». Слід брати до уваги, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну дер­жаву або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН показує, що мова йде про міждержавні відносини, які мають здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправ­ні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насиль­ницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самови­значення не повинне здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то будь-які на­сильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначен­ня, можуть розглядатися як порушення принципу невтручання і суверенної рівності держав.

Право народів на самовизначення тісно пов'язане зі свободою по­літичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і зовнішньополі­тичну орієнтацію. Поважання свободи політичного вибору стає фун­даментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у вирішенні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Міжнародні пакти про права людини 1966 року підтвердили зв'язок самовизначення з правами людини, закріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначенні!» (ст. 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то належним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (відповідно до ст. 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення розвинуті у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігій­них і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких мен­шин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

4.10. Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розбіжностей їх полі­тичних, економічних і соціальних системах.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від роз­біжностей у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що закріплені в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульова­на в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у між­народних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відпо­відно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у ви­рішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культур­ного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих ними міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Де­кларація про принципи міжнародного права 19 70 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ1975 року), показує прагнення дер­жав надати принципу співробітництва універсального характеру.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, перед­бачає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

— підтримка миру і безпеки;

— загальна повага прав людини;

— здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до прин­ципів суверенної рівності і невтручання;

— співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

— сприяння економічному зростанню у всьому світі.

4.11. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип су млінного виконання міжнародних зобов'язань

виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди слід дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку дер­жавності, а в даний час відображається в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

Як загальновизнана норма поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкрес­лює прагнення членів ООН створити умови, за яких можуть дотри­муватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 ст. 2 Статуту, «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують взяті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб за­безпечити їм усім у сукупності права і переваги, що випливають із належності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний харак­тер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968року, кожний чинний договір обов'язковий для його учасників і має ними сумлінно виконуватися. Більше того, учасник не може посилатися на положення свого вну­трішнього права як на підставу для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що було відбито у формулюваннях відповідних міжнародно- правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава повинна сумлінно виконувати зобов'язання, взяті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що випливають із загальновизнаних норм і принци­пів міжнародного права, а також зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів, які діють відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

У Декларації підкреслюється необхідність сумлінного дотри­мання насамперед тих зобов'язань, що охоплюються поняттям «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно виконувати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зобов'язання, що випливають із загаль­новизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що ви­пливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, ширше зобов'язань, що випливають із загальновизнаних принципів і «норм міжнародного права».

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосередньо позначається на дотри­манні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності дістала закріплення у великій кількості міжнародних договорів, ре­золюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віден­ської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином з розділів «Застосування договорів» (ст.ст. 28-30) і «Тлумачення договорів» (ст.ст. 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань по­ширюється тільки на дійсні угоди. Це означає, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укла­дених добровільно і на основі рівноправності.

Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед по­рушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскіль­ки Організація Об'єднаних Націй базується на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, взяли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів.

Література

Алексидзе Л.А. Некоторые вопросы теории международного права: императивные нормы (jus cogens). — Тбилиси, 1982.

Бараташвили Д.И. Принцип суверенного равенства государств в международном праве. — М., 1978.

Волова Л.И. Нерушимость границ — новый принцип междуна­родного права. — Ростов-на-Дону, 1987.

Каламкарян P.A. Принцип добросовестности в современном международном праве. —М., 1991.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутриго­сударственном праве. — М., 1995.

Корецкий В.М. «Общие принципы права» в международном праве. — К., 1957.

Купчишин A.M., Рудько Е.Т. Характерные черты и система принципов современного международного права. — К., 1979,

Левин Д.Б. Принцип мирного разрешения международных спо­ров. — М., 1977.

Менжинский В.И. Неприменение силы в международных отно­шениях. — М., 1974.

МовчанА.П. Международный правопорядок. — М., 1996.

Талалаев А.Н. Право международных договоров. — М., 1985. — Т.2.

Тиунов A.M. Принцип соблюдения международных обяза­тельств. — М., 1979.

Ушаков H.A. Невмешательство во внутренние дела госу­дарств. — М., 1971.

Ушаков H.A. Правовое регулирование использования силы в международных отношениях. — М., 1997.

Фельдман Д.И. Система международного права. — Казань, 1983.

Спеціальні терміни

Кодифікація основних принципів міжнародного публічного права, нормативний зміст основних принципів міжнародного пуб­лічного права, загальне визнання й загальнобов'язковість основних принципів міжнародного публічного права, принципи jus cogens, універсальність, функції основних принципів міжнародного пуб­лічного права.

Контрольні питання

Що розуміється під основними принципами міжнародного пуб­лічного права?

Яке тлумачення терміна «принцип міжнародного права» у док­трині й практиці міжнародного публічного права?

Яке значення основних принципів міжнародного публічного права?

Який юридичний статус основних принципів міжнародного публічного права?

Які функції основних принципів міжнародного публічного права?

Опишіть тенденції розвитку міжнародних відносин, що вплива­ють на формування основних принципів міжнародного публічного права.

Що розуміється під системою основних принципів міжнародного публічного права?

Як розуміються стабільність і динамізм системи основних прин­ципів міжнародного публічного права?

Визначте та обґрунтуйте взаємозв'язок основних принципів між­народного публічного права з його основними цілями.

Дайте характеристику одному (кожному) з основних принципів міжнародного публічного права.

Що розуміється під кодифікацією основних принципів міжна­родного публічного права?