Право міжнародних організацій 1 страница

10.1. Історичні аспекти створення міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним роз­ширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації.

Міжнародні організації є основною інституціональною формою співробітництва держав, вони є основним організатором міждер­жавного спілкування.

Хоча в сучасному розумінні міжнародні організації як правовий феномен виникли наприкінці XIX — початку XX століть, коли по­треби світового розвитку зумовили необхідність створення постійно діючих колективних міждержавних органів, в історії людської циві­лізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Давній Греції в VI столітті до н.е. були створені перші постійні міжнародні об'єднання — симакії та амфіктіонії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст зі спільними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедеминська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фермопільська амфіктіонія, до якої входило 12 громад Середньої Греції і Фессалії.

Ці об'єднання стали прообразами майбутніх міжнародних органі­зацій. Недаремно Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно до інших соціальних чинників, вони зближували народи і пом'якшували їхню замкнутість».

Досвід розвитку перших міждержавних міжнародних організацій пов'язаний зі створенням у XIV столітті Ганзейського союзу — тор­гового і політичного союзу північнонімецьких міст на чолі з містом Любеком, що формально проіснував до 1669 року. Союз здійснював посередницьку торгівлю між Західною, Північною і Східною Євро­пою, йому належала торгова гегемонія в Північній Європі. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному розширенню кількості членів союзу, до яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVI століття вивів зі стану середньовічного варварства всю Північну Німеччину.

Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало ві­дображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні організації наділяються власною компетенцією і повно­важеннями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали першими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такі ж риси мала створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версальської договірної системи і яка про­існувала формально до 1946 року.

Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створе­ною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. Спочатку статут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що брала участь у війні на боці Антанти або приєдна­лася до неї (Австралією, Бельгією, Болівією, Бразилією, Великою Британією, Гаїті, Гондурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Кубою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, СІЛА, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Союзом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом (у 1916-1925 роках — формально незалежне королівство, із 1925 року входить у Саудівську Аравію), Японією), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іспанією, Колум­бією, Нідерландами, Норвегією, Парагваєм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював президент США В. Вільсон, згодом США його не ратифікували і не ввійшли до членів цієї організації.

Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розви­ток співробітництва між народами та гарантія їхнього миру і без­пеки». Основними органами організації були: Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили що­річно у вересні). Рада Ліги Націй (спочатку складалася з чотирьох постійних членів — представників Великої Британії, Італії, Франції та Японії і чотирьох непостійних членів; згодом склад і кількість членів Ради змінювалися) і постійний секретаріат на чолі з Генераль­ним секретарем. Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно.

Ліга Націй визнавала, що будь-яка війна «цікавить Лігу в ціло­му» і остання повинна вживати всіх заходів для збереження миру. На вимогу будь-якого члена Ліги Націй негайно скликалася Рада. У разі виникнення конфлікту між членами Ліги Націй він мав бути внесений на розгляд або третейського суду, або Ради.

У разі якщо якийсь член Ліги вдавався до війни всупереч прийня­тим на себе зобов'язанням, то інші члени організації зобов'язувалися негайно порвати з ним будь-які торгові і фінансові відносини, аРада повинна була запропонувати різним заінтересованим урядам виста­вити той чи інший контингент військ, призначених для підтримки поваги до зобов'язань Ліги Націй.

При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуддя, Міжнародна організація праці й інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовува­лися в Женеві (Швейцарія).

У перші роки свого існування Ліга Націй була одним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, яка, проте, активно брала участь у конференціях, що проходили під егідою цієї органі­зації, і нарадах з роззброєння, вносячи пропозиції, спрямовані на реальне вирішення цієї найважливішої міжнародної проблеми.

Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XX сто­річчя був зроблений у формі роздачі мандатів поділ колоній між державами-переможницями. Ліга Націй робила численні спроби згладити гострі протиріччя між головними її учасниками на основі антирадянської змови. У1926 році членом Ліги Націй стала Німеч­чина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги Націй, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не зустрів — усе обмежилося лише її «рекомендаціями». У 1933році Німеччина і Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни.

У середині 30-х років, у зв'язку з наростанням військової загрози з боку фашистських режимів Німеччини, Італії та мілітаристської Японії, ЗО держав — членів Ліги Націй з ініціативи французької дипломатії звернулися до СРСР із пропозицією про вступ до цієї ор­ганізації. 18вересня 1934рокуСРСР вступив у Лігу Націй і зайняв постійне місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Португалія і Швейцарія. Вступаючи в Лігу Націй, СРСР розраховував, що в умовах виходу з організації най­більш агресивних держав, йому вдасться хоч певною мірою пере­шкодити розв'язанню війни. При цьому Радянський уряд попередив усіх учасників організації, що він не бере на себе відповідальності за їхні попередні рішення і договори, укладені без участі СРСР.

Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі На­цій із 1934 до 1939 років, були: італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936); порушення Німеччиною Версальського(1919)іЛокарн- ського (1925) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 році; італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939); захоплення Німеччиною Австрії (1938) та ін. У ці роки позиція за­хідних держав, що прагнули спрямувати фашистську агресію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, яка не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.

Водночас і сам СРСР не був взірцем дотримання своїх міжна­родних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією, Радянський Союз 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї органі­зації фактично припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування у квітні 1946 року, відповідно до рішення спеціально скликаної Асамблеї.

Хоча Ліга Націй не змогла виконати своє основне статутне зав­дання (насамперед запобігти розв'язанню Другої світової війни і мирно врегульовувати міжнародні конфлікти), вона відіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організації світового співто­вариства — Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.

10.2. Поняття і види міжнародних організацій

Міжнародна організація — це об'єднання держав відповід­но до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права та обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої між­народної організації:

— членство трьох і більше держав.

За меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнарод­на організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань;

— поважання суверенітету держав — членів організації і невтручання у внутрішні справи.

Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної ор­ганізації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і рівні обов'язки як суб'єкти між­народного права, незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характе­ризують державу. Втручання у внутрішні справи держави — члена організації ніяким чином не припускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

— створення відповідно до міжнародного права.

Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжна­родна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед, принципам jus cogens. Якщо міжнародна ор­ганізація створена неправомірно або її діяльність суперечить між­народному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

— заснування на основі міжнародного договору.

Зазвичай міжнародні організації створюються на основі між­народного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжна­родних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;

— здійснення співробітництва в конкретних галузях діяль­ності.

Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій чи іншій профільній галузі, наприклад, політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська орга­нізація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є орга­нізації, уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають як органи співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

— наявність відповідної організаційної структури (постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнарод­ної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відріз­няє її від багатьох інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз на рік (іноді один раз на два роки). Виконавчими органами є ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секрета­рем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

— наявність прав і обов'язків організації.

Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права та обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може розпочати дій, що стосуються інтересів її членів. Права та обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установ­чому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що далі мають бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації почати ті чи інші дії, і організація не може перевищити свої повноваження;

— самостійні міжнародні права та обов'язки організації.

Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється

державами-членами правами та обов'язками, у процесі діяльності вона починає набувати нових, відмінних від початкових, прав та обов'язків. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організа­ція вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї державами-членами;

— формалізація (установлення) порядку прийняття рішень і їх юридичної сили.

Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціально розробленій про­цедурі. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну силу рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави — члени міжнародної організації.

Вже зазначалося, що в міжнародному праві існує два види між­народних організацій:

— міжнародні міжурядові організації (ММУ О) — організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме їм держави делегу­ють певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається обмеженою, тому що вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;

— міжнародні неурядові організації (МНУО) — організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встанов­лення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати за декількома па­раметрами:

1. За предметом діяльності — політичні, економічні, кре­дитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здо­ров'я, культури, торгівлі й ін.

2. За колом учасників:

— універсальні — їх членами є практично всі держави світу (на­приклад, Організація Об'єднаних Націй);

— регіональні — їх членами є держави певного географічного регі­ону світу (наприклад, Організація Американських держав);

— субрегіональні — їх членами є групи держав усередині гео­графічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва);

— міжрегіональні — у їх роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпе­ки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії).

3. За порядком приймання нових членів:

— відкриті — відповідно до статутних документів їх членом може бути будь-яка держава;

— закриті — конкретні учасники цих організацій і їх кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій.

4. За сферами діяльності:

— організації з загальною компетенцією — вони вправі роз­глядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

— організації зі спеціальною компетенцією — коло аналізо­ваних ними питань заздалегідь оговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5. За цілями і принципами діяльності:

— правомірні — створюються відповідно до міжнародного пра­ва;

— протиправні — створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.

У МНУ О можна виділити певні ознаки міжнародних організа­цій (створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а та­кож застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО поділяють на такі групи;

— політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;

— жіночі організації, а також організації з охорони родини і дитинства;

— молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітницькі організації;

— організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;

— організації місцевих (регіональних) влад.

Слід, однак, мати на увазі, що су б' єктами міжнародного права є тільки ММУО. Таким чином, міжнародна міжурядова органі­зація — це добровільне об'єднання суверенних держав або між­народних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, авто­номну волю, відмінну від воль її членів.

Особлива значущість діяльності міжнародних організацій, їх роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжна­родних відносин зумовили необхідність створення окремої галузі міжнародного права — права міжнародних організацій.

Норми права міжнародних організацій є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій — однією з най­більш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж належать Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального ха­рактеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнарод­них організацій та ін.

Однак, незважаючи на те, що міжнародні організації, які є по­хідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правовий стан, діяльність організації, вза­ємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у між­народних відносинах.

10.3. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується у зв'язку з постійним зростанням їх кількості і посиленням їх ролі у вирішенні міжнародних проблем. Міжнародні організації стають практично універсальними структу­рами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, що ви­ступає від імені всіх. Для того щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відріз­няється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки за такої передумови, як відзначав В. Моравецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має певний сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації містить такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права та обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здій­снювати права та обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчос- ті;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація має тільки властивий їй обсяг правосуб'єктності, межі якої визначені насам­перед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

До найважливіших критеріїв правосуб'єктності міжнарод­них організацій можна віднести такі:

1. Визнання якості міжнародної особистості з боку суб'єктів

міжнародного права.

Держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права і обов'язки відповідної міжурядової організації, її компетенцію, коло повноважень, наділяти організа­цію та її співробітників привілеями, імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до установчого акта всі міжурядові організації є юридич­ними особами: держави-члени наділяють їх правами й обов'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їх функцій.

Про визнання за ММУО якості міжнародної особистості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів:

— участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом багатьох ММУО);

— укладання ММУО між собою угод загального (наприклад, про співробітництво) або конкретного (про виконання окремих заходів) характеру. Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 року.

2. Наявність відособлених прав і обов'язків.

ММУО мають такі права і обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародно­му рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСІСО визначені такі обов'язки організації: а) сприяння зближенню і взаємному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації; б) заохочен­ня розвитку народної освіти і поширення культури; в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

3. Право на вільне виконання своїх функцій.

Сутність даного критерія міститься в тому, що кожна ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила про­цедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функцій передбачає, що ММУО мають право:

— давати розширене тлумачення власної компетенції;

— вступати у певні правовідносини з державами, що не є їх чле­нами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави, що не є її членами, діяли відповідно до принципів, викладених у ст. 2 Статуту, оскільки це може виявитися необхідним для підтри­мання міжнародного миру і безпеки;

— самостійно реалізовувати приписи норм, що складають їх внутрішнє право;

— створювати будь-які допоміжні органи, необхідні для ви­конання функцій організації;

— самостійно приймати правила процедури й інші адміністра­тивні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого чле­на, що має заборгованість по внесках.

4. Право на укладання договорів.

Таке право, як відзначалося раніше, належить до головних кри­теріїв міжнародної правосуб'єктності — однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі укладати угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Право на укладання міжнародного до­говору має кожна міжнародна організація, це випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між державами та міжна­родними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

5. Участь у створенні (конституюванні) норм міжнародного

права.

Як правотворчий процес у рамках міжнародної організації роз­глядається діяльність, спрямована на створення правових норм, а також їх подальше удосконалення, зміну або скасування.

Правотворча діяльність ММУО має ряд особливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прийнятих міжнародною органі­зацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, має бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Нагадаємо, що правотворчість ММУО має межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрям­ки її правотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації у сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі системного та детального аналізу її установчого акта.

У міжнародній доктрині щодо підстав для здійснення правотвор- чого процесу міжнародною організацією існує дві позиції. Значна кількість авторів переконана, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, коли про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотворчий потенціал міжнародної орга­нізації повинен базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними. Так, К. Скубишевський вважає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, які містяться в її статуті або в іншому договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних органі­зацій показує, що позиція першої групи авторів має більш праг­матичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про їх правомочність щодо схвалення норм міжнародного права. Проте вони беруть активну участь в усіх ста­діях правотворчого процесу.

Необхідно особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком узгоджуватися з цілями такої організації.

Крім цього, продуктивною є думка про те, що правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, коли вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Це випливає з положень преамбули і ст.ст. 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної орга­нізації є і те, що вироблені в такий спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Отже, для правотворчості міжнародних організацій харак­терний ряд таких ознак:

— правотворчість міжнародної організації правомірна тільки тоді, коли вона є спрямованою на прогресивний розвиток міжнародного права;

— правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнарод­ним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність;

— міжнародні організації мають тільки такий обсяг і такі на­прямки правотворчості, які передбачено в їх установчих актах.

6. Право мати привілеї і імунітети.

Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забез­печенні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — націо­нальним законодавством. У загальній же формі право на привілеї і імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

7. Право на забезпечення виконання (реалізацію) норм між­народного права.

Наявність такого права в ММУО, в основу якого покладено пов­новаження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав- членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже зазначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома способами: