Право міжнародних організацій 2 страница

1. Шляхом надання доповідей державами-членами.

2. За допомогою спостереження й обстеження контрольованого об'єкта або ситуації на місці.

Надання доповідей державами-членами є найбільш поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Генеральна конференція, доповіді, які містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосуються її установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і конвенцій Генеральної конференції (ст. VIII).

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів поділяють на дві групи:

а) санкції, здійснення яких допустиме для всіх міжнародних організацій;

б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні ор­ганізації.

До санкцій першої групи, зокрема, належать:

— призупинення членства в організації;

— виключення з організації;

— відмова в членстві;

— виключення з міжнародного спілкування з певних питань співробітництва.

Застосування санкцій, віднесених до другої групи, залежить від цілей, виконуваних даною організацією. Наприклад, Рада Без­пеки ООН із метою підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до ст. 42 Статуту ООН, управі застосовувати примусові дії повітряними, морськими або сухопутними силами. Такі дії можуть передбачати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Слід мати на увазі, що ММУО надане право брати особисту участь у вирішенні спорів, що виникають у них з іншими суб'єктами між­народного пра.ва — державами й іншими ММУО. При вирішенні спорів вказані суб'єкти вправі вдатися до тих самих мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єкти міжнародного права — суверенні держави.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні об'єднання, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може настати й у разі зловживан­ня ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну від­повідальність.

Політична відповідальність організації може настати у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з ін­шими організаціями та державами, втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.

Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, над­мірної витрати коштів і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщуються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад, за необґрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

10.4. Організація Об'єднаних Націй: історія створення, правовий статус, головні органи

Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька декларація, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі».

14 серпня 1941 року Президент Сполучених Штатів Америки Франклін Делано Рузвельт і Прем'єр-міністр Сполученого Королів­ства Великобританії та Північної Ірландії (далі: Сполучене Королів­ство) Уїнстон Черчілль підписали документ, у якому запропонували звід принципів міжнародного співробітництва на підтримання миру і безпеки. Документ, підписаний під час зустрічі «десь на морі», відомий як Атлантична хартія.

1 січня 1942 року представниками 26 союзних держав, що воюва­ли проти країн «осі», була підписана Декларація Об'єднаних Націй, у якій вони заявили про підтримку Атлантичної хартії. У цьому документі вперше була офіційно використана назва «Об'єднані На­ції», запропонована президентом Рузвельтом.

У декларації, яка була підписана в Москві ЗО жовтня 1943 року в ході спеціальної конференції (Московська конференція), уряди Радянського Союзу, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Китаю закликали до якнайшвидшого створення міжна­родної організації для підтримання миру і безпеки.

Ця мета була знову підтверджена на зустрічі керівників Сполуче­них Штатів Америки, СРСР і Сполученого Королівства на зустрічі в Тегерані 1 грудня 1943 року (Тегеранська конференція).

Перші контури ООН були окреслені на конференції в особняку, відомому під назвою «Думбартон-Окс», у Вашингтоні. На двох се­ріях засідань, що проходили з 21 вересня по 7 жовтня 1944 року, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство, СРСР і Китай домовилися про цілі, структури і функції цієї організації.

11 лютого 1945 року, після зустрічей у Ялті (Ялтинська конфе­ренція), Рузвельт, Черчілль і Сталін заявили про свою рішучість заснувати «загальну міжнародну організацію для підтримання миру і безпеки».

25 квітня 1945 року делегати від 50 країн зібралися в Сан- Франціско на Нараду Об'єднаних Націй із питань міжнародних організацій (Конференція в Сан-Франціско). Делегати підготува­ли Статут із 19 глав і 111 статей, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року. Наступного дня делегати підписали його в будинку Меморіалу ветеранів війни.

24 жовтня 1945 року Статут ООН був ратифікований п'ятьма постійними членами Ради Безпеки, більшістю інших держав, що підписали його, і набрав чинності. Так була створена Організація Об'єднаних Націй, а 24 жовтня відзначається як день ООН.

З початку 1946 року починають створюватися й активно діяти основні органи ООН:

10 січня 1946 року в Центральному залі Вестмінстерського па­лацу в Лондоні відкривається перша Генеральна Асамблея, на якій представлено 51 державу;

17 січня 1946 року у Вестмінстерському палаці вперше збираєть­ся Рада Безпеки і приймає свої правила процедури;

24 січня 1946 року Генеральна Асамблея приймає першу ре­золюцію. Її головні теми: мирне використання атомної енергії та ліквідація атомної й інших видів зброї масового знищення;

1 лютого 1946 року Трюгве Лі (Норвегія) стає першим Генераль­ним Секретарем ООН;

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея приймає Загальну декларацію прав людини;

24 жовтня 1949 року закладений перший камінь нинішнього будинку Центральних установ ООН у Нью-Йорку.

Організація Об'єднаних Націй і її органи п'ять разів удостоюва­лися Нобелівської премії миру:

1954 рік: Управління Верховного комісара Організації Об'єд­наних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) за допомогу біженцям у Європі;

1965 рік: Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) за допомогу в порятунку життя дітей у всьому світі;

1969 рік: Міжнародна організація праці (МОП) за досягнуті успіхи у встановленні норм, що захищають права працюючих і гарантують їх безпеку;

1981 рік: Управління Верховного комісара ООН у справах біжен­ців за допомогу біженцям в Азії;

1988 рік: сили Організації Об'єднаних Націй з підтримання миру за миротворчі операції.

Крім того, Нобелівської премії миру у зв'язку з діяльністю ООН були визнані гідними:

1945 рік: Кордел Халл, колишній державний секретар Сполуче­них Штатів Америки, за керівну роль у створенні ООН;

1949 рік: лорд Джон Бойд Орр, Велика Британія, перший гене­ральний директор Продовольчої та сільськогосподарської органі­зації (ФАО);

1950 рік: Ральф Бунче, Сполучені Штати Америки, посередник ООН у Палестині, за керівну роль в укладанні угод про перемир'я, підписаних у 1949 році Ізраїлем, Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією;

1957 рік: Лестер Пірсон, колишній державний секретар Канади, голова Генеральної Асамблеї, за роботу на благо справи миру протя­гом усього життя і за керівну роль у зусиллях ООН із врегулювання кризи навколо Суецького каналу;

1961 рік: Даг Хаммаршельд, Швеція, Генеральний Секретар ООН, за допомогу у врегулюванні кризи в Конго;

1974 рік: Шон Макбрайд, Ірландія, Комісар ООН по Намібії.

Завдання, цілі і принципи ООН знайшли своє закріплення в Ста­туті організації, підписаному 26 червня 1945 р. у Сан-Франціско.

Преамбула до Статуту Організації Об'єднаних Націй містить таке:

«Ми, народи Об'єднаних Націй, сповнені рішучості

— врятувати прийдешні покоління від лихоліть війни, що двічі в нашому житті принесла людству невимовне горе, і

— знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй, і

— створити умови, при яких можуть дотримуватися справедли­вість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права, і

— сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов життя при більшій свободі,

і з цією метою

— виявляти толерантність і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди, і

— об'єднати наші сили для підтримання міжнародного миру і безпеки, і

— забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах, і

— використовувати міжнародний апарат для сприяння еко­номічному та соціальному прогресу всіх народів, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення цих цілей.

Відповідно до цього наші відповідальні уряди через представ­ників, які зібралися в місті Сан-Франціско, що заявляли свої повноваження, знайдені в належній формі, погодилися прийняти дійсний Статут Організації Об'єднаних Націй і дійсним засновують міжнародну організацію з назвою «Об'єднані Нації».

У статті 2 Статуту ООН закріплені демократичні принципи цієї організації:

— суверенна рівність членів ООН;

— сумлінне виконання ними зобов'язань за Статутом ООН;

— розв'язання міжнародних спорів тільки мирними засобами;

— відмова від погрози силою або її застосування в будь-яких цілях, не сумісних зі Статутом ООН;

— обов'язок членів ООН надавати їй всіляку допомогу в усіх діях, що здійснюються відповідно до Статуту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких ООН вживає примусових заходів;

— забезпечення Організацією Об'єднаних Націй такого положен­ня, щоб держави, що не входять в ООН, у разі потреби діяли відповідно до її Статуту;

— невтручання ООН у внутрішні справи держав.

Членство в ООН. Членами ООН можуть бути миролюбні дер­жави, які візьмуть на себе зобов'язання, що містяться в Статуті, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Початковими членами ООН була 51 держава.

Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомендацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшістю в 2/3 голосів. У тому ж порядку провадиться виключення з ООН держав, що систематично порушують Статут, і призупинення здійснення прав і привілеїв, що випливають із членства в ООН, стосовно держав, проти яких ООН уживає заходів превентивного або примусового характеру.

Головні органи ООН. Статут ООН до головних органів відно­сить Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.

Генеральна Асамблея — сесійний орган ООН — складається з представників усіх держав-членів. За станом на 1 травня 2008 року, членами ООН є 192 держави світу. Динаміка прийому до членства в ООН була обумовлена та залежала від змін на політичній мапі світу.

Так, Ємен був членом Організації Об'єднаних Націй з 30 вересня 1947 року, а Демократичний Ємен — з 14 грудня 1967 року. 22 травня 1990 року обидві держави об'єдналися й далі брали участь в Органі­зації як один член за назвою «Ємен».

Федеративна Республіка Німеччина й Німецька Демократична Республіка були прийняті до складу ООН 18 вересня 1973 року. У зв'язку з возз'єднанням Німецької Демократичної Республіки з Федеративною Республікою Німеччиною, що відбулось 3 жовтня 1990 року, обидві німецькі держави об'єдналися, утворивши одну суверенну державу.

Союз Радянських Соціалістичних Республік був початковим чле­ном Організації Об'єднаних Націй з 24 жовтня 1945 року. У листі від 24 грудня 1991 року Президент Російської Федерації Борис Єльцин проінформував Генерального секретаря ООН про те, що членство Радянського Союзу в Раді Безпеки й всіх інших органах Організа­ції Об'єднаних Націй буде продовжене Російською Федерацією за підтримки 11 країн — членів Співдружності Незалежних Держав. У 1992 році до кола членів ООН були прийняті республіки колиш­нього СРСР — Азербайджан, Арменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан.

Чехословаччина була одним з початкових членів Організації Об'єднаних Націй з 24 жовтня 1945 року. У листі від 10 грудня 1992 року її Постійний представник проінформував Генерального секретаря ООН про те, що Чехословацька Федеративна Республіка припиняє своє існування з 31 грудня 1992 року, а Республіка Чехія й Республіка Словаччина подадуть заяви про прийняття в ООН уже в якості її незалежних правонаступників. Після одержання таких заяв Рада Безпеки рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН 8 січ­ня 1993 року прийняти Республіку Словаччину в члени Організації. Республіка Словаччина, таким чином, була прийнята в члени ООН 19 січня 1993 року (резолюція 47/222).

Підписавши Статут ООН 26 червня 1945 року й ратифікувавши його 19 жовтня 1945 року, Соціалістична Федеративна Республіка

Югославія стала одним з початкових членів Організації Об'єднаних Націй, аж до її розформування у зв'язку з заснуванням й наступним прийняттям в якості нових членів ООН Боснії й Герцеговини, ко­лишньої югославської Республіки Македонії, Республіки Словенії, Союзної Республіки Югославії й Республіки Хорватії. Республіка Боснія й Герцеговина була прийнята в члени Організації Об' єднаних Націй відповідно до резолюції 46/237 Генеральної Асамблеї від 22 травня 1992 року. У резолюції 47/225 від 8 квітня 1993 року Генеральна Асамблея ухвалила прийняти в члени Організації Об'єднаних Націй держави, що тимчасово була іменованою для всіх цілей в Організації Об'єднаних Націй «колишньою югославською Республікою Македонією», до врегулювання розбіжностей, що ви­никли у зв'язку з назвою цієї держави.

Союзна Республіка Югославія була прийнята в члени Організа­ції Об'єднаних Націй відповідно до резолюції 55/12 Генеральної Асамблеї від 1 листопада 2000 року. З 4 лютого 2003 року Союзна Республіка Югославія стала називатися Сербією й Чорногорією. Членство державного союзу Сербії й Чорногорії в ООН, включаючи всі органи й організації системи ООН, продовжено Республікою Сербія відповідно до ст. 60 Конституційної хартії Державного спів­товариства Сербії й Чорногорії, що набула чинності в результаті Декларації незалежності, прийнятої Національною Асамблеєю Чорногорії 3 червня 2006 року.

21 травня 2006 року, у результаті проведеного референдуму, Чорногорія оголосила про свій вихід із союзу із Сербією з 3 червня 2006 року. Чорногорія була прийнята в члени ООН відповідно до резолюції 60/264 Генеральної Асамблеї від 28 червня 2006 року.

Республіка Словенія була прийнята в члени Організації Об'єднаних Націй відповідно до резолюції 46/236 Генеральної Асамблеї від 22 травня 1992 року.

Республіка Хорватія була прийнята в члени Організації Об'єд­наних Націй відповідно до резолюції 46/238 Генеральної Асамблеї від 22 травня 1992 року.

У вересні 1999 року в члени ООН прийняті острівні держави Ки- рибаті, Науру і Тонга; у 2000 році — Швейцарія та Тимор-Лешті.

Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що належать до компетенції ООН. Вона уповноважена розглядати загальні принципи міжнародного співробітництва в справі підтри­мання миру і безпеки, включаючи проблему роззброєння. Проте будь-яке питання, щодо якого необхідно почати дії, до і після його обговорення Генеральною Асамблеєю, має бути передане Раді Безпе­ки, тому що вона є єдиним органом ООН, уповноваженим приймати рішення щодо таких дій.

Чергові сесії Генеральної Асамблеї проводяться 1 раз на рік. За необхідності можуть проводитися також спеціальні сесії Генераль­ної Асамблеї, що скликаються Генеральним секретарем на вимогу Ради Безпеки або більшості членів ООН. На сесіях кожний член ООН може бути представлений делегацією, що складається не більш ніж із п'яти делегатів і п'яти заступників, кожна делегація має один голос.

На кожній черговій сесії створюється сім головних комітетів, у роботі яких можуть брати участь представники всіх держав — чле­нів ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет) — цей комітет займається в основному питаннями роз­зброєння; Спеціальний політичний комітет — йому передаються політичні питання, що належать до компетенції Першого комітету; Комітет з економічних і фінансових питань (Другий комітет); Комі­тет із соціальних, гуманітарних питань і питань культури (Третій комітет); Комітет із питань міжнародної опіки і територій, що не є самоврядними (Четвертий комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет); Комітет з правових питань (Шостий комітет). Генеральна Асамблея може також утворювати тимчасові або постійні допоміжні органи (наприклад, таким чином була створена Комісія з роззброєння, Конференція ООН з торгівлі і розвитку і Комісія ООН з міжнародного права).

Генеральна Асамблея на своїх сесіях приймає постанови, рішення і рекомендації. Постановами іменуються акти, прийняті Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки, що звер­нені до держав-членів і нагадують їм про їхні права та обов'язки. По­станови можуть прийматися і з питань прийняття або виключення держав з організації. Відповідно до ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і надає рекомендації членам ООН із метою сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодификації, а також сприяння міжнародному співробіт­ництву в галузях економічній, соціальній, культури, освіти і т.д. Рішення Генеральної Асамблеї, відповідно до п. 2 ст, 18 Статуту ООН, приймаються з важливих питань (рекомендації відносно миру і безпеки, вибори непостійних членів Ради Безпеки, прийом нових членів Організації, призупинення прав та привілеїв членів ООН) більшістю у 2/3 присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні членів Асамблеї.

Рада Безпеки. Являє собою найважливіший постійно діючий орган ООН, який складається з 15 членів (5 із них — Росія, США, Велика Британія, Франція і Китай — є постійними, а 10 — непо­стійними), які обираються Генеральною Асамблеєю на термін 2 роки (5 членів щорічно).

Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіляються таким чином: від Азії й Африки — 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2.

На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтри­мання міжнародного миру і безпеки. Її рішення, прийняті у встановле­ному порядку, обов'язкові для держав — членів ООН, що зобов'язані підпорядковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки; робити рекомендації щодо процедури або методів урегулювання таких спорів; розроб­ляти плани створення системи регулювання озброєнь; визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, яких необхідно вжити; робити рекомендації щодо прийому нових членів і виключення з ООН, умов, за яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призначення Генерального секретаря; вибирати разом із Генеральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здійснювати в «стратегічних районах» функції ООН з опіки; подавати щорічні і спеціальні доповіді Гене­ральній Асамблеї.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань можуть бути при­йняті дев'ятьма голосами будь-яких членів Ради. При виборах чле­нів Міжнародного Суду достатньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішень з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки. Постійні члени Ради Безпеки володіють пра­вом вето на всі питання, що регулюються нею.

Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій з підтримання між­народного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі потреби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу.

Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки у підтриманні миру і за­безпеченні міжнародної безпеки зводиться до здійснення таких основних заходів:

1. Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на попере­дження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти і обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

2. Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб схилити во­рогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою таких мирних засобів, які передбачені в главі VI Статуту ООН.

3. Підтримання миру — це забезпечення присутності ООН в даному конкретному районі, що пов'язане з розгортанням військового і/або поліцейського персоналу ООН, а нерідко і цивільного персоналу.

4. Миробудівництво в конфліктний період — це дії, спрямова­ні на запобігання спалаху насильства між країнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 чле­нів; що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на 3 роки. Таким чином, склад Ради оновлюється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін.

Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Америки. Кожний член ЕКОСОР має одного представ­ника.

Рада має на меті сприяння розвитку міжнародного співробітни­цтва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжнародних питань. Чергові сесії проводяться два рази на рік, рішення ухвалюються простою більшістю. Ор­ганами Ради є три сесійних комітети (економічний, соціальний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з промислового розвитку, з житлового будівництва, з планування, з використання з метою розвитку до­сягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з прав жінок, з наркотичних засобів). При ЕКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій з питань, що входять у компетенцію ЕКОСОР.

Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної системи опіки. За Статутом ООН до Ради з опіки повинні входити: а) держави, що управляють територіями під опікою; б) постійні члени Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, в) члени Ради з опіки, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки.

Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічни­ми територіями самоврядування і незалежності або як суверенних держав, або шляхом вільного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з 11 під­опічних територій — території Тихоокеанських островів (Палау), керованої США. Тому в наш час Рада скликається на свої сесії лише за необхідності.

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН. Міжнарод­ний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави, що не є членами ООН, також можуть брати участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обумовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних із осіб високих моральних якостей, які задовольняють вимогам, що надаються у їх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визнаним авторите­том у галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян однієї держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністра­тивних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому за­няттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Держави подають список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обираються на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобирають­ся п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'яти суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, яка розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізичні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Суд управі розглядати конкретні спори за участю тієї чи іншої держави тільки за її згодою. Проте держави можуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду.

Місцерозташування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд визнає це за необхідне. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнародного Суду в 1946 р. держави подали на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були затребувані міжнародними організаціями.

Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін. На Секретаріат у цілому покладений обов'язок забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резо­люцій та інших матеріалів.

Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секре­тар і персонал не повинні запитувати або одержувати вказівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, що встановлюються Гене­ральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов провадиться на договірній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сум­лінності. Співробітники секретаріату, кількість яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадянськими службовцями.

Першим Генеральним секретарем ООН, як уже зазначалося, був Трюгве Лі (Норвегія), що обіймав цю посаду з 1946 по 1953 рік. Даг Хаммаршельд (Швеція) був Генеральним секретарем із 1953 року до своєї загибелі в авіаційній катастрофі в Африці в 1961 році. Протягом 1961-1971 років цю посаду обіймав У Тан (Бірма, нині іменується Мьянмою). Потім його замінив Курт Вальдхайм (Австрія), який був на цій посаді з 1972 до 1981 року. Хав'єр Перес де Куельяр (Перу) одержав посаду 1 січня 1982 року і обіймав її до кінця 1991 року. Бутрос Бутрос Галі (Єгипет) був Генеральним секретарем із січня 1992 до грудня 1996 року. Наприкінці 1996 року Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначила Генеральним секретарем ООН Кофі Аннана (Гана) на період із 1 січня 1997 до 31 грудня 2001 року та з 1 січня 2002 року до 31 грудня 2006 року. З 1 січня 2007 року восьмим Генеральним секретарем ООН є Пан Гі Мун (Південа Корея), колишній міністр іноземних справ і зовнішньої торгівлі Південної Кореї, обраний на п'ятирічний строк.

10.5. Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй

Проблема реформування ООН прямо пов'язана із проблемою неефективності цієї найкрупнішої і єдиної універсальної міждер­жавної організації, яка почала проявлятися в 70-х роках минулого сторіччя.

Ця проблема одержала додатковий імпульс у період Косовської кризи 1999 року й воєнної операції США в Іраку в 2003 році. ООН дорікали в тому, що в ході цих подій вона з суб'єкта, який веде пе­реговори про мир, перетворилася в споглядальника війни. Відзна­чалося, що Генеральний секретар страждає від нестачі можливостей для здійснення того, за що він несе відповідальність, — підтримки миру й безпеки. Як писала в передовій статті впливова німецька газета «Вельт»: «У всіх великих кризах епохи після холодної ві­йни К. Аннан залишається примітно непримітним». Ця цитата відбила міжнародний песимізм відносно ефективності системи ООН і, насамперед, у питаннях подолання конфліктів і збройних зіткнень. «Висловлення Аннана по косовській війні, — відзнача­лося в статті, — являли собою ряд мудрих побажань. Як їх треба реалізувати — про це він умовчує. Так, про дипломатичні рішен­ня не домовляються на ярмарку, але ясних висловлень про те, як світове співтовариство хоче обійтися із цим лихом, від шефа ООН все-таки можна було б очікувати. От у цьому-то найбільша проблема Аннана, та й самої ООН».

У такий спосіб був зафіксований очевидний конфлікт між ви­могою міжнародного права поважати суверенітет держав і вимогою виконувати такі міжнародні зобов'язання, як дотримання прав людини.