Міжнародне право прав людини 3 страница

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснен­ня прав і свобод людини і громадянина не має порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'язків іно­земців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобода­ми, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іно­земних держав, а під особами без громадянства (апатридами, апо­лідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відпо­відають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливе наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

Більш детально основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Кон­ституції України» (стаття 9 Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і правове зна­чення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що за своєю правовою силою дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до певної міри дають відповіді на питання прак­тичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їх співвідношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою — правонаступницею Української PCP і однією із держав — правонаступниць Союзу PCP, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки У PCP, але й СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам Республіки, іщеу 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

Право народів на самовизначення

«Всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розви­ток» (стаття 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були про­голошені і незмінно проводяться в життя Українською державою. Її перші конституційні акти проголосили державний суверенітет і незалежність України, виходячи з права народу на самовизначення. Верховна Рада Української PCP у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і не­подільність влади Республіки в межах її території, а також неза­лежність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська PCP як суве­ренна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії про­ти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших об'єднань або окремих осіб пере­слідуються законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затвердження сувере­нітету українського народу стало проголошення Верховною Радою

УРСР 24 серпня 1991 року незалежності України і створення само­стійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно по­збавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину... Це покарання може бути здійснено тільки у виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3. Коли позбавлення життя полягає у злочині геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в даній статті не надає права державам, які беруть участь у даному Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до Конвенції про попередження злочину ге­ноциду і покарання за нього.

4. Кожний присуджений до страти має право просити про по­милування або пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, скоєні особами молодше вісімнадцяти років, і не приводиться у виконання щодо вагітних жінок.

6. Ніщо в даній статті не може служити підставою для відстроч­ки або недопущення скасування страти державою, що бере участь у даному Пакті» (стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Кон­ституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур, кожної конкретної люди­ни зі створення і підтримки безпечних соціального і природного середовища проживання, умов життя. До такого роду чинників належать, насамперед, політика держави, що забезпечує відмову від війни, військових засобів вирішення соціальних і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистос­ті, незаконним збереженням і поширенням зброї й ін.

Важливе значення мають і заходи медичного характеру: належ­не медичне обслуговування, служба швидкої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язане зі збереженням і відновленням природного середовища проживання людини.

Розширюючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Цей винятковий засіб покарання зберігається тимчасово, тому що зі вступом України до Ради Європи наша держава прийняла умову про відмову застосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким, не­людським чи таким, що принижуюють його гідність, поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюд­ському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медич­ним, науковим чи іншим дослідам» (стаття 28 Конституції Укра­їни).

Повага людської гідності — невід'ємна ознака цивілізованого суспільства. Ніщо не може бути підставою для її приниження. Будь- які заходи впливу на неправомірну поведінку особи не можуть бути пов'язані з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гідності має містити в собі не тільки уважне ставлення до задо­волення прав і законних інтересів людини, але й етику поведінки працівників державних органів при спілкуванні з людьми, поважне до них ставлення, чуйну увагу до людини у важких для неї життєвих ситуаціях, особливу шанобливість до осіб похилого віку.

Право безперешкодно дотримуватися своєї думки і вільно її виражати

«1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право передбачає свободу шукати, отримувати і поширювати всяко­го роду інформацію й ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово або за допомогою преси чи художніх форм вираження, або іншими засобами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в пункті 2 даної статті правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Отже, воно може бути сполучене з деякими обмеженнями, що, проте, по­винні бути встановлені законом і бути необхідними:

a) для поваги прав і репутації інших осіб;

b) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я або моральності населення» (стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадсько­го порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (стаття 34 Конституції України).

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегшити більш вільне і широке розпов­сюдження усіх форм інформації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами», Укра­їна, поряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

а) поширенню усної інформації;

б) поширенню на своїй території газет і друкарських видань з інших держав-учасниць;

в) поліпшенню доступу громадськості до друкарських видань і розширенню можливості передплати на основі правил, вла­стивих кожній стороні;

г) поширенню радіоінформації так, щоб це відповідало інтересам порозуміння між народами.

Погляди, думки, міркування людини залежать від її світогляду, розуміння прав і обов'язків. Топу справжня свобода думки являє со­бою не будь-яке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише віль­ний виклад гуманних поглядів, думок, що відповідають інтересам кожного громадянина і загальним інтересам суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи громадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювалися в інтересах усього народу України. Особ­ливу увагу Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У ч. З статті 15 Конституції України закріплено: «цензура заборонена». У той самий час і громадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекру­чувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом критики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викладати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подібної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інфор­мації доповнюється свободою виступу по радіо і телебаченню.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року за­кріплює загальні правові основи одержання, використання, по­ширення і збереження інформації, установлює право громадянина на інформацію в усіх сферах цивільного і державного життя. Він закріплює також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і суспільство від не­правдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно проголошені ві­домості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері. Основними видами інформації є: статистична інформація, масова інформація, інформація про діяльність дер­жавних органів, правова інформація, інформація про особистість, інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Громадяни й організації мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правиль­ність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформа­ційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Інформація не може бути використана з метою, що завдає шкоди правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторкан­ність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або незаконному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручан­ня або таких зазіхань» (стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторкан­ність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті при­чини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке запропоноване йому обвинувачення» (п. 1 і 2 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права),

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторкан­ність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його попе­редити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрун­тованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімде­сяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29 Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотиво­ваним рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя лю­дей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрю­ються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, про­ведення в них огляду і обшуку» (стаття ЗО Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кри­мінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (стаття 31 Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випад­ків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недо­стовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32 Конституції України).

Недоторканність особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями і вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утриманню під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави для арешту регламентовані кримінально-процесуальним і іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регла­ментує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на те органів.

Передбачено різні форми відповідальності за безпідставне вторг­нення в особисте життя громадян, розголошення таємниці листу­вання, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко визначених випадках може бути накладений арешт на корес­понденцію і одержання її з поштово-телеграфних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію або пе­реконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

2. Ніхто не повинен піддаватися примусу, що применшує його свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.

3. Свобода сповідати релігію або переконання підлягає лише об­меженням, установленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод інших осіб.

4. Ті держави, які беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються

шанувати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання сво­їх дітей відповідно до своїх власних переконань» (стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; аналогічні вимоги містяться в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, а також у п. VII розділу І Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі).

«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це пра­во включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від дер­жави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед дер­жавою або відмовитися від виконання законів за мотивами релі­гійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35 Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав мають свобода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вони регулюються Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встанов­люватися як державна або обов'язкова.

Наявність у багатонаціональній Україні різноманітних конфе­сій, релігійних вірувань надає цій конституційній нормі особливої значущості. Вона забезпечує свободу вибору релігії, не обмежену ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або неприйняття релігій­них вірувань, сповідати індивідуально або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення людиною свого ставлення до релігії. Свободі вибору релігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський характер освіти. Вона не ставить за мету формування того чи іншого ставлення людини до релігії. Викладання віровчень може здійснюватися в недержавних на­вчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ

«1. Кожна людина має право брати участь у керуванні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби

у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля по­винна знаходити собі вираження в періодичних і нефальсифі- кованих виборах, що повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування» (стаття 21 Загальної декларації прав людини).

«Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дискримінації, що згадується в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, що відбуваються на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне воле­виявлення виборців;

в) допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби» (стаття 25 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» (ст. 38 Конституції України).

Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пря­ме народовладдя, реалізацію права громадян на участь у керуван­ні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референ­дум — це засіб прийняття громадянами України шляхом голосуван­ня законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Залежно від предмета розгляду референдуми поділяються на конституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержавним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року зі змінами і доповненнями від 19 червня 1992 року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12 грудня 1993 року, — це професійна діяль­ність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави і отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах) мають громадяни України неза­лежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, вибори або призначення.

Служба в органах місцевого самоврядування, відповідно до Закону України від 7 червня 2001 року, — це професійна, на по­стійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом. Право на службу в органах місцевого самоврядування мають гро­мадяни України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території. На посаду в органах місцевого самоврядування можуть бути призначені особи, які мають відповідну освіту і професійну підготовку, володіють державною мовою в обсягах, достатніх для виконання службових обов'язків.

Право громадян на об'єднання в громадські організації (право асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демо­кратичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в даній статті не надає права державам, які беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб завдавалася шкода цим гарантіям» (стаття 22 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Держави, що беруть участь уданому Пакті, зобов'язуються забезпечити:

а) право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів професійні спілки і вступати в такі за своїм вибором за єдиної умови дотримання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що перед­бачаються законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

б) право професійних спілок утворювати національні федерації або конфедерації і право цих останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до таких;

в) право професійних спілок функціонувати безперешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, що передбачаються за­коном і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

г) право на страйки за умови його здійснення відповідно до за­конів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень ко­ристування цими правами для осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єднання у по­літичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, со­ціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами полі­тичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.