Міжнародно-правові питання громадянства 2 страница

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті грома­дянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статусу біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достат­ньому для спілкування.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування.

Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статусу біженця в Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 ч. 2 статті 9 Закону «Про громадянство України > >, не поширюються на осіб, які мають визнач­ні заслуги перед Україною, і на осіб, одержання якими громадянства України становить державний інтерес для України.

Одержання громадянства України дітьми, які проживають в Україні, один з батьків яких, опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється без урахування умов, передбачених пунктами 1, 3-6 ч. 2 статті 9 зазначеного Закону.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;

2) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано за­конодавством України тяжким злочином.

У практиці натуралізації розрізняють сімейний і позасімейний порядок набуття громадянства. Під позасімейним порядком ро­зуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок регулює набуття громадянства при одруженні або усиновленні.

Найчастіше тут мова йшла про зміну громадянства жінки, яка одружилася, причому, нерідко така зміна носила автоматичний ха­рактер. Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в статті 1 визначила, що уряди держав, які її підписали, вживуть заходів щодо того, щоб одруження жінки або розірвання шлюбу не відбивалися «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм про­ханням громадянства свого чоловіка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що бере шлюб із громадянином України.

Стосовно набуття громадянства усиновленим українське законо­давство прийняло положення, узвичаєне в міжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12, 15 Закону України від 18 січня 2001 року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадян­ства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішен­ням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку уси­новляє подружжя, один з якого є громадянином України, а дру­гий — іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном (стаття 11).

Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іно­земцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та є особою без гро­мадянства або іноземцем, над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встанов­ленням опіки чи піклування не набуває громадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і ви­ховується в державному дитячому закладі України, що відносно неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, по­збавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недіє­здатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця по­стійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, передбаченому цією статтею, є дата народження дитини або дата набуття грома­дянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з громадянства. Відповідно до статті 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припи­нення громадянства України не набула іноземного громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном, за відсутності обставин, передбачених законодавством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземного громадянства, повернулася в Україну на постійне про­живання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передбачених законодавством, реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити інозем­не громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту по­новлення її у громадянстві України. Якщо особа, маючи всі перед­бачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір Укра­їни з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадян­стві України лише після припинення іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України, за якими передбачають припинення особами громадянства цих дер­жав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статусу біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у зазначених випадках є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Реінтеграція звичайно має індивідуальний характер, на відмі­ну від репатріації, що характеризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення громадянства шляхом повернення в країну свого громадянства (постійного, про­живання або походження) певної групи осіб, які опинилися вна­слідок різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, так званих переміщених осіб. Особливістю репатріації є й те, що вона є пере­селенням із правом добровільного вибору громадянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передбачена Женевськими конвен­ціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій державі або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуальною після за­кінчення Другої світової війни, коли з Німеччини і країн деяких її союзників поверталися на батьківщину сотні тисяч військовополоне­них, примусово вивезених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селилася в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. На цей час актуаліза­ція проблеми репатріації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення економічного добробуту в нових державах — республіках колишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно подарування громадянства є на­самперед формальним вираженням вдячності і поваги особи за певні заслуги загальнозначущого характеру. У свій час таке подарування дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі й більш ранні випадки подару­вання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке гро­мадянство було подаровано 18 видатним державним і громадським діячам-іноземцям: американському президентові Дж. Вашингтону, англійському філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шиллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час подарування громадянства не передбачало особою втрат і не вимагало її відмови від власного (первинного) громадянства. Воно мало символічний характер і не мало якихось юридичних наслідків, зокрема, не створювало прав і обов'язків між таким громадянином і державою. Водночас такій осо­бі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, почесним громадянином якої він був. У наш час подарування громадянства може мати місце і з інших, найчастіше політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яке має індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із територі­альними змінами, належать оптація і трансферт.

Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору у зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що переходить під суверенітет іншої дер­жави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені договором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи ви­брати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця територія. У ви­падку залишення старого громадянства особа повинна у визначений термін залишити територію свого проживання, у разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехословацькою респуб­лікою був укладений договір про Закарпатську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи української і російської національностей, що мешкають на території Чехословаччини (у Словаччині), мають право оптації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбу­валася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і сло­вацької національностей, які мешкали на території Закарпатської України і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, що отримали право оптації, повинні були протягом 12 місяців пере­селитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий самий договір був укладений 6 липня 1945 року між уря­дом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали пе­реселитися в Польщу, а також осіб російської, української, біло­руської, русинської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивідуальному порядку (при одруженні, при ліквідації подвійного або множинного грома­дянства). По-друге, у всіх зазначених випадках вона здійснюється тільки на підставі добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна грома­дянства настає автоматично. Фактично це обмін населенням між державами на підставі міжнародної угоди. І хоча сучасне міжна­родне право не допускає автоматичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Уперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року під час конференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемоги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські документи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманських підданих Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Другої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилося у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мо­тивовано насамперед тим, що німецьке населення, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (судетські німці, проблема Данцига і данцизького коридора).

12.3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) належить до виняткової компетенції конкретної держави. Згідно зі статтею 19 Закону України від 16 квітня 1997 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадяни­ном безпосередньо. Водночас Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, та­кий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає вико­нанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінститутам втра­ти і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску» такого механізму припинення громадянства ініці­атива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але й з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загально­визнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що в п. 2 статті 15 закріпила положення, від­повідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 року, відпо­відно до положень якої істотно обмежуються умови, за яких гро­мадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або по­літичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення грома­дянства вважається неприйнятним. Така позиція була вироблена світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фа­шистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не слід забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних держа­вах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадян­ства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Со- лженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших). І хоча в СРСР така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відпові­дає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Однак слід підкреслити, що в першому національному акті профільного ха­рактеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були вне­сені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції мав найменування «Призупинення громадянства України», у наш час — «Припинення громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що термін «призупинення» у міжнародно-правових документах не вживається, але й, головним чином, тому, що воно не відповідає етимологічному змісту поняття цього субінституту.

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також має на­йменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України». Такі зміни, як вважа­ється, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні до конкретно­го громадянина. Тут законодавець пійшов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, відповідно до статті 18 Закону України від 18 січня 2001 року громадянство України-втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв­ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув грома­дянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянства іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його доб­ровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянства України і не подав доку­мент про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Однак слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, 3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає по­ложенням Конвенції 1961 року.

Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається належність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає серед та­ких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, складання присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використо­вує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства у зв'язку з поданням явно непра­вильних відомостей при його набутті.

У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у по­чатковій редакції закону, привела його загалом у відповідність до п. 4 ст. 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має міс­це у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

12.4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають міс­це внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права ґрунту», від батьків, які є громадянами держави, що застосовує принцип «права крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавляє жін­ку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, США, Швеція) або громадянином такої країни, що авто­матично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація — надання громадянства даної держави на црохан- ня заінтересованої в тому особи — також може викликати ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється відносно особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадян­ства внаслідок колізії законів про громадянство^ Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на під­ставі міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної належності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване положен­ня, відповідно до якого: «за особою, що є громадянином України, не признається належність до громадянства іноземної держави». Але все ж цей закон передбачав можливість виникнення подвій^г ного громадянства на підставі міжнародних угод України. У наш час наявність за громадянином України подвійного громадянства не визнається.

Особа, що має подвійне громадянство, перебуваючи на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадян­ства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзнача­лося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави- члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним гро­мадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою при­кріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насам­перед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві будь-якої держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом імену­ється особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави внаслідок її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, напри­клад, при:

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що надається через п'ять-десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (СІЛА, Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспа­нія);

г) народжені від батьків, які втратили громадянство;

д) позбавленні громадянства і т.д.

Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відпо­відає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апатридам такий же статус, як і власним громадянам. Це стосується, зокрема, питань свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4), права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи за наймом (п. 2 статті 17)і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномаль­ні й збиткові не тільки стосовно відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках певних заходів вживають. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовніш­ні відносини держав, кодифікованих нині в ряді універсальних кон­венцій, діти дипломатичних агентів і інших прирівняних до даних осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства через виняткове законодавство цієї дер­жави. Тому основний засіб пом'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що й відбувається на практиці.

12.5. Правовий стан іноземців

Правовий стан іноземців, як і правовий стан своїх громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони зна­ходяться, але з урахуванням відповідних загальновизнаних норм загального міжнародного права, зокрема, тих, що стосуються можливості захисту їх прав, і державою їхньої національної на­лежності.

Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі. Як відзначалося, поняття «іно­земець» має комплексний характер і охоплює іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів). Таке поняття відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року.

Проте в різних державах спостерігається неоднакове трактування поняття «іноземець», від якого прямо залежить визначення право­вого стану іноземців. Деякі держави, як відзначалося, відносять до таких осіб, що мають громадянство іноземної держави, і осіб без громадянства. Хоча в сучасному законодавстві України це поняття має комплексний характер, Конституція України, Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року закріплюють поняття «іно­земець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають іноземцями лише осіб, що мають громадянство іншої держави. Так, відповідно до законодавства колишнього СРСР іноземними громадянами в СРСР визнавалися особи, що не були громадянами СРСР і які мали доказ своєї належності до громадянства іноземної держави. У разі відсутності такого доказу вони розглядалися як особи без громадянства.

Кожна країна установлює свій правовий режим перебування іно­земців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вжи­вають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян. Досить пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і росій­ськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права російськомовного населення. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.