Розділ 14 дипломатичне право

14.1. Право зовнішніх зносин

Загальновідомо, що міжнародне право регулює взаємозносини між своїми суб'єктами — державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представлени­ми уповноваженими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території якої вони перебувають і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та приві­леями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхнє поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому тлумаченнях. У широкому тлумаченні під ними ро­зуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної належності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фізичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, що взята в сукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних зносин. Зовнішні зносини у вузько­му тлумаченні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних зносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні зв'язки, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку, і зносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому тлумаченні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і поса­дові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюється. До таких договорів входить, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки пред­ставництво держав стосовно їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право. Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закор­донних органів зовнішніх зносин. Крім того, слід зазначити і зви­чаєві норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнародному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин є галуззю загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуван­ні, і регламентують їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії орга­нів зовнішніх зносин:

1) дипломатичну — на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ — посольства і місії за кордоном);

2) консульську сферу;

3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;

4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями.

Слід зазначити, що в наш час уся сфера зовнішніх зносин дер­жав є достатньо розробленою й упорядкованою в правовому плані. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і копіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала чинності з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала чинності з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 року (набрали чинності з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року (чинності ще не набрала). Україна є учасником усіх зазначених вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визна­чити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основу цього права покладено юри­дичну можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних зносин з іншими державами й іншими суб'єктами між­народного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але й про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків з боку держав- контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілку­вання). Розрізняють активне право посольства — право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогодні Україну як суверенну державу визнали більше 150 держав. Із 138 з них установлені дипломатичні зносини. У більш ніж 70 держа­вах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісництвом. У Львові, Ужгороді,

Сімферополі й Одесі вікрито більше 15 консульських установ іно­земних держав.

Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні є:

— членство держав у міжнародних організаціях;

— участь держав у роботі міжнародних конференцій;

— входження держав у міжнародні органи ad hoc.

При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих чи інших питань, що зачіпають її законні права та інтереси в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних за­явах, нотах та інших актах дипломатії. Усі ці права фактично є елементами міжнародної правосуб'єктності держави.

14.2. Органи зовнішніх зносин держави

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зов­нішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Ком­петенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й ін­шими суб'єктами міжнародного права.

Слід зазначити, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного права про це, із зазначенням, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави.

Органи зовнішніх зносин поділяються на:

— внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави;

— закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин по­діляються на дві групи органів:

1) загальної компетенції і

2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відом­ство зовнішніх зносин (найчастіше воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин);

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що згідно зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної ком­петенції визначають основи зовнішньої політики держави, розроб­ляють її тактичні і стратегічні цілі і завдання, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють під­готовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин всередині держави за­кріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроблюваних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але й з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку.

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верхов­ною Радою України — документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрям­ки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети подаються у вигляді завдань із зазначенням тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, постав­лені в цьому документі і пов'язані з першочерговими завданнями входження незалежної України у світове співтовариство і його ін­ституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього спів - робітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами — членамиСНД, РЄ, ЄС, НАТОіт.п., реалізовані. Тому в наш час Президентом України поставлене завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в нього відповідних коректив.

У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить:

— парламент — Верховна Рада України;

— глава держави — Президент України;

— уряд — Кабінет Міністрів України;

— відомство іноземних справ — Міністерство закордонних справ України;

— міністерства та відомства України.

Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; за­слуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладання миру; схвалює рішен­ня Президента України про використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти України; назначає щодо подання Президента України Міністра закордонних справ; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; підтверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; дає в установлений законом строк згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію між­народних договорів України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України и закону. Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (стаття 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, те­риторіальної цілісності України, дотримання Конституції Укра­їни (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при між­народних організаціях; приймає вірчі й відзивні грамоти диплома­тичних представників іноземних держав; вносить до Верховної Ради України подання щодо призначення Міністра закордонних справ; очолює Раду національної безпеки і оборони; вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і у випадку збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших створених відповідно до законів України військови формувань; надає вищі дипломатичні ранги;

приймає рішення про прийняття в громадянство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні. Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (стаття 106 Конституції України).

Кабінет, Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність Укра­їни; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здій­снює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і законами України, актами Пре­зидента України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її дипломатичної діяльності покладені на Міністер­ство закордонних справ України (МЗС України).

Діяльність Міністерства закордонних справ України регулюється Положенням «Про Міністерство закордонних справ України», яке було затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 року із змінами, доповненнями, що були внесеними Указом Президента України від 14 вересня 2000 року.

Згідно з п. 1 Положення «Про Міністерство закордонних справ України» в редакції Указу Президента України від 14 вересня 2000 року Міністерство закордонних справ України (МЗС України) як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) орга­ном у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері.

У своїй діяльності Міністерство закордонних справ України керується Конституцією України, законами України, актами Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, міжнародними до­говорами України, а також цим Положенням.

Дане Положення визначає головні завдання Міністерства закор­донних справ України, якими є:

— участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки Укра­їни шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співро­бітництва з членами міжнародного співтовариства;

— сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного парт­нера;

— забезпечення реалізації державної політики з питань інте­грації України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки;

— створення сприятливих умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збе­реження територіальної цілісності України;

— забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;

— захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України закордоном;

— сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадянами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законо­давства України.

Водночас з виконанням головних завдань на Міністерство закор­донних справ покладені й інші задачі у сфері зовнішньополітичних зв'язків, а також керівництво власними органами.

Відповідно до покладених на нього завдань Міністерство закор­донних справ України:

— бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності дер­жави;

— розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх відносин і у вста­новленому порядку подає їх Президентові України;

— розробляє і подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та заходів, спрямованих на підвищення ефективності спів­праці України з іноземними державами і міжнародними організаціями;

— вносить у встановленому порядку на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України пропозиції щодо розроб­лення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань зовнішньої політики і дипломатичної служби;

— розробляє та подає Президентові України та Кабінету Міні­стрів України пропозиції щодо реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки, проводить та координує від­повідні заходи, які здійснюють органи виконавчої влади у цій сфері;

— розробляє та вносить Президентові України пропозиції щодо визнання іноземних держав, встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами;

— проводить роботу щодо підвищення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах;

— сприяє розширенню політичних, економічних, науково- технічних, культурних, гуманітарних та інших зв'язків України з іноземними державами і міжнародними організа­ціями;

— сприяє взаємодії органів виконавчої влади з органами зако­нодавчої і судової влади в частині здійснення ними зовнішніх відносин та дотримання міжнародних зобов'язань України;

— вносить у встановленому порядку пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України, припинення, зупинення їх­ньої дії, в тому числі разом з іншими центральними органами виконавчої влади, а також погоджує подання таких пропози­цій міністерствами та іншими органами виконавчої влади;

— бере участь у приведенні національного законодавства України у відповідність до її міжнародних зобов'язань та міжнародно-правових норм, готує висновки і пропозиції щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів з питань зовнішньополітичної діяльності, міжнародних відносин;

— оформлює або за дорученням Кабінету Міністрів України у встановленому порядку надає повноваження на укладення міжнародних договорів, а також на участь у роботі міжнарод­них організацій та ін.

До системи Міністерства закордонних справ України входять:

— дипломатичні представництва;

— консульські установи;

— постійні представництва Міністерства закордонних справ в Україні;

— установи й організації, пов'язані з підготовкою, перепідго­товкою, підвищенням кваліфікації кадрів.

До структури Міністерства закордонних справ, крім керівництва Міністерства, входить:

— посли з особливих доручень та головні радники;

— регіональні управління;

— функціональні управління;

— адміністративно-технічні управління.

Міністерство закордонних справ України очолює міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України в уста­новленому законодавством порядку.

Міністр підпорядковується безпосередньо Президенту України з питань, що належать до конституційних повноважень Президента України.

Він має заступників, які призначаються на посади та звільня­ються з посад відповідно до законодавства України. Обов'язки між заступниками розподіляє міністр.

Заступники міністра виконують за його дорученням окремі його функції та заміщують Міністра в разі його відсутності або немож­ливості виконувати ним свої повноваження.

Міністр закордонних справ України:

— здійснює управління у сфері зовнішніх зносин України, на­правляє й координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесеним до його ведення;

— здійснює керівництво Міністерством закордонних справ України, його представництвами на території України, Дип­ломатичною академією при Міністерстві закордонних справ України, іншими установами й організаціями, що відносяться до сфери його управління, а також забезпечує керівництво дипломатичними представництвами України за кордоном, консульськими установами України за кордоном, представ­ництвами України при міжнародних організаціях;

— присвоює дипломатичні ранги радника першого класу, радни­ка другого класу, першого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, другого секретаря другого класу, третього секретаря, аташе й здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

Для погодженого рішення найважливіших питань, що відносять­ся до компетенції Міністерства закордонних справ України, а також для визначення основних напрямків його діяльності, у Міністерстві закордонних справ України утворюється колегія в складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра (що входять у неї за поса­дою), інших керівників Міністерства закордонних справ України й ректора Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України.

Членів колегії затверджує й звільняє від обов'язків Кабінет Мі­ністрів України по поданню Міністра. Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра закордонних справ України.

При Міністерстві закордонних справ України діє Дипломатична академія, статут якої затверджується Кабінетом Міністрів Укра­їни.

Для розгляду наукових рекомендацій і інших пропозицій щодо головних напрямків розвитку зовнішньої політики України, обго­ворення й вивчення найважливіших міжнародних проблем і інших питань у Міністерстві закордонних справ України може утворюва­тися Наукова рада з висококваліфікованих фахівців і вчених. Склад Наукової ради й положення про неї затверджує Міністр.

Міністерство закордонних справ України здійснює свої повнова- ж6ння безпосередньо й через дипломатичні представництва України закордоном, консульські установи України закордоном, представ­ництва України при міжнародних організаціях, представництва

Міністерства закордонних справ України на території України, організації й установи, що відносяться до сфери його керування.

Міністерство закордонних справ України при виконанні покладе­них на нього завдань взаємодіє з іншими центральними й місцевими органами виконавчої влади й Радою міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав.

Міністерство закордонних справ, у межах своїх повноважень і відповідно до чинного законодавства, видає накази, організовує й контролює їхнє виконання, а якщо буде потреба, видає разом з іншими центральними органами загальні акти.

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і за­тверджуються Кабінетом Міністрів України або їх підтверджує Президент України. В основу організації системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України покладено функціональний підхід — об'єктивну необхідність здійснення міжнародних контактів з анало­гічними міністерствами і відомствами закордонних держав з метою більш ефективного вирішення питань, що входять до профільної компетенції цих органів, за допомогою обміну або сприйняття за­кордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення проблем, що виникають. Це насамперед належить до мі­ністерств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

— постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організа­ціях);

— тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направля­ються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).

14.3. Поняття дипломатичного права та його джерела

Дипломатичне право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, які регламентують і регулюють офіційні зносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком люд­ської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш давніх у міжнародному публічному праві. Її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх пред­ставників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що привів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали виникати звичаї, що знаходили ви­раження й у договорах, які регулювали офіційні зносини між держа­вами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена. Вже в Давній Індії в першому тисячоріччі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне ми­стецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна — залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбуваються мир або війна. «Той, хто піднімає руку на посла, йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол перебуває під заступництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Давній Греції привели до виник­нення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що уповноважувалися відати зовніш­німи зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (ди­пломами) — здвоєними дощечками з відповідними написами, що надавали права виконання офіційних представницьких функцій за кордоном.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного права зробила цивілізація Давнього Риму. Тут було вироблене поняття святості посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціали. У республіканському Римі посольства в зарубіжні країни признача­лися спеціальною постановою Сенату. До їх складу входили, як пра­вило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Риму різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмін­ності (особливого вигляду золотий перстень, що виконував функцію вірчих грамот і надавав права на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, що займався зовнішніми зносинами і був підлеглим імператору. Посли призначалися вже імператором.

У рабовласницький період почав формуватися інститут приві­леїв та імунітетів послів, головним елементом якого була особиста недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні зносини існували в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлюва­лися і між дуже віддаленими одна від одної державами, активну роль у становленні дипломатичних зносин на той період відігравала католицька церква.

У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталістичного способу виробництва виникає інститут постійного посольства й укладаються норми посольського права, затверджується принцип повного вилучення дипломатичного представника з кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування.

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір із дипло­матичного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року на Аахенському конгресі відповідним протоколом у нього були внесені зміни, що у дипломатичній практиці не прижилися, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного права набули подальшого розвитку і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукупність вста­новлюваних у результаті угоди і забезпечуваних суб'єктами між­народного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулюють діяльність цих суб'єктів з метою підтримки і зміцнення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних зносин є свідчен­ням установлення їх зносин у політичній галузі.

Джерелами дипломатичного права є міжнародні норми, що містяться у звичаях і договорах міжнародного характеру (полі­тичних, економічних, торгових), у регламентах і постановах між­народних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні та інші зносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що до неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний звичай і міжнародний договір, входять і акти національного за­конодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю як одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із пре­амбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не пе­редбачені положеннями дійсної Конвенції.

Сучасний етап кодификації дипломатичного права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права серед перших питань, що підлягали кодификації, назвала питання про диплома­тичні зносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про ди­пломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». Слід зазначити, що після цього кодифіка­ційні роботи у сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були продовжені. У1975 році у Відні була укладена Конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжна­родними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рамках світового співтовариства зазначених конвенцій універсального характеру з дипломатичного права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють питання дипло­матичного права, зокрема, Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіональ­ного характеру також укладений ряд багатосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, слід згадати дві спеціальні конвенції — Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуз­зю міжнародного публічного права, воно динамічно розвивається. До її сфери все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але й питання екстраординарного характеру. До таких належать, наприклад, проблема охорон™ життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутріш­ньодержавного права. Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України, закони України «Про дипломатичну службу» 2001 року та «Про дипломатичні ранги» 2002 року. Сюди ж нале­жать ряд таких нормативних актів підзаконного характеру, як, на­приклад, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року тощо.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна ді­яльність держав з регламентації дипломатичних і консульських зно­син повинна відповідати таким основним принципам і нормам:

— закріпленим у Конституції і законах держави (у галузі адмі­ністративного, цивільного, карного, морського права і т.п.);

— міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

— дипломатичного і консульського права;

— міжнародно-правовій практиці держав.

14.4. Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави для здійснення дипломатичних зносин з нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, яке визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, що здійснюють дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв — посольства і місії. Суттєвих відмінностей між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, надають пере­вагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунці- атури. Місії є представництвами другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Як уже зазначалося, дипломатичні зносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установ­люється на рівні посольств, оскільки (із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав) місії в наш час зустрічаються дуже рідко.

Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що посилає, акредитуючою державою, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — приймаючою державою, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

14.5. Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві дер­жави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів акредитуючої дер­жави і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення переговорів з урядом держави перебування;

— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними спо­собами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

— функція заохочення дружніх відносин між акредитуючою і державою перебування та розвиток їхніх взаємозносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представ­ляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починаєтся саме з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва та його відкриття, а на практиці звичайно — із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Широке тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції підфункцію, що за певних обставин стає самостійною функцією; це функція диплома­тичного захисту, згадувана в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але й здійснює подібні заходи стосовно фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які перебувають в правовому зв'язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається тільки диплома­тичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою правопорушення, а тільки після того, як посольством вичер­пані всі законні засоби, передбачені рамками законодавства держави перебування (суть дипломатичного захисту полягає не стільки в правовому захисті громадянина, скільки в його політичному захисті, оскільки до цього питання приєднують­ся політичне керівництво й інші центральні органи акреди­туючої держави);

г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам (функція ди­пломатичного захисту не збігається з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому тлумаченні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з вла­дою країни перебування. У вузькому тлумаченні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому розумінні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне пред­ставництво має право всіма легальними, дозволеними засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація має багатоаспектний характер, тому що стосується політичної ситуації в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, еконо­мічної ситуації в країні й інших питань.

Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона передбачає зобов'язання не тільки інформувати державу, що акре­дитує, але й зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави кра­їни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання необхідної йому інформації з конкретних питань. Водночас слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.

Якщо всі перелічені вище функції були вироблені в процесі трива­лої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з'явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропо­нована делегацією Чехословаччини під час проведення Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому на конференції кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різно­манітні, вони обговорюються і встановлюються, набуваючи свого закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

14.6. Глава і персонал дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представництва

характеризується двома особливостями:

1. Глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою акредитуючої держави, яка представляє останю з усіх питань у державі перебування;

2. Він також є старшою посадовою особою акредитуючої держави

стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшин­ства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої чіткої класифікації не існувало, що при вирішенні питань старшинства нерідко призводило до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, який встановив такі три класи дипломатичних агентів:

I клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;

III клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилася, і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла три- ланкову класифікацію. Згідно зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв поділяють на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав та інших главах представництв еквівалентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не можна плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно проводитися жодного розмежування між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу, за винятком питань старшин­ства й етикету. Клас, до якого має належати глава представництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників перебувають у сфері регулю­вання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акреди­тує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Закону України «Про дипломатичні ран­ги України» від 28 листопада 2002 року встановлені такі ранги:

— надзвичайний і повноважний посол;

— надзвичайний і повноважний посланник І і II класів;

— радник І і II класів;

— перший секретар І і II класів;

— другий секретар І і II класів;

— третій секретар;

— аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші — міністром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (наймолодшим) дипломатичним рангом, присвоюється, як правило, випускникам інститутів і фа­культетів міжнародних зносин при прибутті на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордонних справ). Цей ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе, що не є дипломатичною посадою, тому що її обіймають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які проходять вій­ськову службу на посадах офіцерського складу (звичайно старші офіцери і генерали різних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеціально акредитуються при військовому відомстві країни пере­бування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представни­цтва регламентується як нормами міжнародного, так і нормами національного (внутрішньодержавного) права.

Як уже зазначалося, дипломатичні зносини встановлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво створюється в результаті взаємної згоди держав на базі встановлення дипломатичних зносин. Відповідно до статті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призначена главою дипломатичного представництва, акредитуюча держава повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відо­мості про її кар'єру і посаду, яку вона обіймає, родиний стан, при­чому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною. Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремани (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи як глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata — бажаною особою в державі, що приймає. Негативна від­повідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат визнається persona поп grata — небажаною особою. При цьому держава, що приймає, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви відмови в агремані. Таким чином, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана має конфіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних про­цедурних форм у акредитуючій державі. По-перше, кандидат одер­жує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його як дипломатичного представника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації акреди­туючої держави, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здійснює Президент. Указ Президента України про призначення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним По­слом України у певній державі публікується в газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України», «Президентський вісник».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипломатичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підста­вою для початку місії дипломатичного представника в державі, що приймає. Вірча грамота підписується главою акредитуючої держа­ви (у деяких державах, наприклад, у Російській Федерації, вірчі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адресується главі приймаючої держави. У документі міститься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава акредиту­ючої держави легітимує перед своїм візаві (главою іншої держави) особу, якій дійсно доручено представляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава дипломатичного представництва отримує разом із вірчою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року вста­новлює ординарний режим призначення дипломатичних представ­ників серед громадян акредитуючої держави (ч. 1 ст. 8). Водночас нею передбачається екстраординарний порядок призначення зазна­чених представників — із числа громадян держави перебування. Але це може бути зроблено не інакше, як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава перебування може залишити за собою таке ж право і щодо громадян третьої держави, які не є одночасно громадянами акредитуючої держави (ч. 2, 3 ст. 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року пов'язує момент початку дипломатичної місії в державі пере­бування, тобто початок виконання главою дипломатичного пред­ставництва своїх функцій, із практикою, що існує в конкретній державі, яка повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот; або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й представлення засвідчених копій вірчих грамот міністерству закордонних справ держави перебування або іншого міністерства, відносно якого є домовленість (ст. 13).

Більшість держав, у тому числі Україна, дотримуються прак­тики, що глава дипломатичного представництва розпочинає вико­нання своїх функцій із моменту вручення своїх вірчих грамот главі приймаючої держави або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використовують практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування однієї особи як глави представництва в іншій або декількох державах одночасно у разі відсутності заперечень проти цього влади держави перебування. Крім того, одна й та сама особа може представляти дві і більше держави в одній державі при до­триманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певний досвід. Так, наприклад, Надзвичайний і Повно­важний Посол України у Фінляндії за кумуляцією виконує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії,

Данії та Ісландії; Надзвичайний і Повноважний Посол України в Бельгії за кумуляцією виконує ці самі обов'язки в інших державах Бенілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто практику кумуляції держави використовують і відносно міжнародних орга­нізацій. Наприклад, глава дипломатичного представництва якоїсь держави у Франції одночасно призначається офіційним представ­ником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бенілюксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розташована в Брюсселі (Бельгія)), як це має місце в Україні.

Глава дипломатичного представництва виконує покладені на нього міжнародним і внутрішньодержавним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (наприклад, із метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяльність, не сумісну зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних зносин між державами;

г) війна між державою, що акредитує, і державою, що при­ймає;

ґ) припинення існування акредитуючої держави і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єктів міжнародного права (на­приклад, як це мало місце в 1991 році з Союзом PCP і НДР).

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також від­несені:

— виконання дипломатичним представником дорученої місії (наприклад, підписання мирного договору або значної по­літичної угоди);

— смерть дипломатичного представника;

— інсурекція — добровільна відмова дипломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого дипломатичного агента; це:

а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебу­вання;

б) втручання в її внутрішні справи;

в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами;

г) заяви, розцінювані як політично безтактні та образливі для держави перебування;

ґ) учинення діяння, передбаченого карним законом держави, що приймає і т.ц.

Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, яка ставиться до акредитуючої держави, про відкликання даного ди­пломата або припинення його функції в представництві. Згідно зі статтею 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебування не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того чи іншого дипломатичного агента persona non grata, тобто небажаною особою (якщо мова йде про співробітника недипломатичного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятнаособа»).

Якщо особа, оголошена persona non grata, не залишає держави перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення дипломата приватною особою. Юридичним наслідком дисмисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що й на звичайних іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Найчастіше вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної місії відбува­ється в такий спосіб: уряд акредитуючої держави посилає дипло­матичними каналами відзивні грамоти, або ці грамоти привозить знову призначений дипломатичний представник. Відзивні грамоти вручаються главі держави перебування або самим відкликаним ди­пломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипло­матичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. Згідно зі статтею 11 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 року у разі відсутності конкретної угоди про кількість персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку кількість представництва, яку вона вважає розумною і нормальною з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного пред­ставництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення пи­тання про кількість дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно кількість персоналу залежить від рівня й інтенсивності зносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва поділяється на три групи:

1) Дипломатичний персонал — особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акреди­тує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади держави, що приймає).

2) Адміністративно-технічний персонал — до нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, кан­целярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства й інші співробітники, що виконують ад­міністративну або технічну роботу (здебільшого це громадяни акредитуючої держави, але можуть прийматися на певні по­сади і громадяни держави перебування).

3) Допоміжний персонал — шофери, садівники, прибиральни­ки, ліфтери, покоївки, кур'єри та інші особи, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян акредитуючої держави і при­ймаючої держави).

Відомство закордонних справ приймаючої держави повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дипломатичні представництва різних іноземних держав. Звичайно вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу і члени їхніх родин беруть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в ши­рокому розумінні.

У вузькому розумінні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, які мають дипломатичні ранги, що знаходяться в складі дипломатичних представництв іно­земних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатич­ний корпус у широкому розумінні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не визнається само­стійною юридичною особою на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздо­ровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, серед глав дипломатичних представництв виділяється дуайєн дипломатичного корпусу (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом). Як правило, ним стає старший за класом і запасом акредитації в держа­ві перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відпо­відно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду прото­кольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв про традиції, протокол й особливості взаємозносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають суто пред­ставницький характер, тому, виконуючи цю роль, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство закордонних справ держави, що приймає, регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в даній країні. У державі перебування іноземним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а та­кож спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.

14.7. Дипломатичні привілеї та імунітети

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року при­діляє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеці­ально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли як звичаєві. На цей час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обґрунтування надання дипломатичних привілеїв та імуні­тетів:

— принцип взаємності — у його основу покладено розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здій­снюється на взаємній основі, "

— принцип альтернативності — його основу становить твер­дження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

— принцип функціональної необхідності — у його основу покладено визнання того, що в державі перебування дипло­матичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід

зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі пере­ваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам по­рівняно з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипло­матичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

— недоторканність помешкань представництва — вона озна­чає, що власті держави перебування не можуть вступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більше того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представни­цтва від усякого завдання шкоди і вторгнення та запобігання всякому порушенню спокою або образі його гідності. Помеш­кання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що є в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» має широке тлумачення й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представни­цтва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це в жодному разі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною те­риторії акредитуючої держави. Територія дипломатичного представництва перебуває під суверенітетом держави пере­бування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на пред­ставництво;

— фіскальний імунітет (від лат. йзсаИв — казенний) — означає звільнення дипломатичних представництв від усіх держав­них, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

— недоторканність архівів і документів представництва — ці

об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходили­ся. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні за­тримці;

— свобода зносин представництва означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин зі своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин диплома­тичні представництва вправі користуватися всіма придатними засобами, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодовані або шифровані депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Акредитуючою державою або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, який несе прапор держави, що акре­дитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Диплома­тичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також вони володіють позачерговим правом користування засобами ци­вільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипло­матичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всіх можливостей для виконання функцій диплома­тичних представництв;

— право користування прапором і емблемою акредитуючої держави — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи акредитуючої держави розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію гла­ви представництва, а також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та іму