Розділ 15 консульське право

15.1. Поняття консульського права і його джерела

Поряд із дипломатичними відносинами держави встановлюють один з одним консульські відносини, які регулюються нормами особливої галузі міжнародного публічного права — консульського права.

Консульське право, як і дипломатичне право, регламентує й ре­гулює дипломатичну діяльність держави — тобто офіційні відносини і зв'язки органів зовнішніх зносин держави по здійсненню цілей і завдань її зовнішньої політики з іншими державами й суб'єктами міжнародного права, які здійснюються з метою захисту прав дер­жави і ЇЇ громадян за кордоном.

Початок становлення цієї галузі, як і дипломатичного права, тісно пов'язане з розвитком людства. Її джерела знаходять свій початок у період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли почався процес становленням товарного виробництва, що об'єктивно привело сусідні племена до обміну продуктами праці. Тому вона також уважається однією з найдавніших у міжнародному публічному праві. Таким чином, генезис консульського права по­чався з усталеного звичаю.

Подальший розвиток консульського права тісно пов'язаний з утворенням держав, міграцією населення й розвитком міжнародної торгівлі.

Міжнародні торговельні зв'язки міст-полісів у Стародавній Греції привели до виникнення офіційно визнаного класу торговців, які за межами своєї держави користувалися особливим захистом з боку громадян держави перебування, що користувалися довірою міс­цевого правителя. Тому саме зі Стародавньою Грецією пов'язане й становлення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії.

Проксенами були громадяни давньогрецьких міст-полісів, які представляли й захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом проксенії почався процес формування первинних звичаєвих норм консульського права.

Великий внесок у становлення консульського права вніс Старо­давній Рим. Тут виник консульський інститут патронату, пред­ставники якого — патрони захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У феодальну епоху консульські відносини носили в основному регіональний характер, хоча окремі зв'язки встановлювалися й між досить віддаленими державами. У цей період важливу роль у ста­новленні консульських відносин відігравала католицька церква.

Консульські відносини набувають особливе значення в епоху Від­родження у зв'язку з розвитком торговельного мореплавання й тор­говельних відносин. У період переходу до капіталізму (ХУІ-ХУІІІ століття) починає формуватися інститут постійного посольства, і складаються норми посольського права, серед яких багато були присвячені захисту громадян акредитуючої держави, і особливо купців, у державі перебування.

До середини XIX століття консульське право, як і право дипло­матичне, складалося переважно зі звичаєвих норм.

Після Другої світової війни норми консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в багатосторонньому дого­ворі — Віденській конвенції про консульські зносини 1963 року.

На відміну від дипломатичних відносин, консульські відносини мають досить вузьку сферу дії. До неї входить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права по охороні й захисту економічних, соціальних і інших інтересів самої держави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами консульського права, як і права дипломатичного, є міжнародні норми, що містяться у звичаях і договорах міжна­родного характеру (політичних, економічних, торговельних, кон­сульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел консульського права, як і дипло­матичного права, є те, що в неї поряд з такими джерелами, як міжнародний звичай і міжнародний договір, входять і акти на­ціонального законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю як одного із джерел дипломатичного права, випливає, зокрема, з по­ложення преамбули Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, яка підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями даної Конвенції.

Сучасний етап кодифікації консульського права почався одночас­но з кодифікацією дипломатичного права в 1949 році, коли Комісія ООН по міжнародному праву ухвалила рішення щодо кодифікації звичаєвих і договірних норм, що регулюють дипломатичні й кон­сульські відносини між державами.,

Кодифікація звичаєвих норм консульського права була зроблена Комісією зі зразка проекту статей Конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети» 1958 року, які лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». Підсумком кодифікації стало прийняття в 1963 році у Відні Конвенції про консульські зносини.

Поряд з існуванням і функціонуванням у рамках світового спів­товариства універсальної конвенції по консульському праву, існує й діє цілий ряд багатобічних конвенцій регіонального характеру, які регулюють питання консульського права: Каракаська конвен­ція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

До джерел консульського права відносяться так звані національні джерела консульського права, які прийняті державами в однобіч­ному порядку. До таких джерел в Україні відносяться Конституція України, Закон України «Про дипломатичну службу» 2001 року, Положення про дипломатичні представництва України за рубежем 1992 року, Положення про дипломатичні представництва й консуль­ські установи іноземних держав на території України 1993 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово- економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року й ін.

15.2. Консульські представництва

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. Її розвиток пов'язаний з активізацією торгово- економічних зв'язків між державами. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, зростання кількості змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами привели до того, що діяльність консульських інститутів у наш час є дуже актуальною. На сьогоднішнії! день за межами України функціону­ють більш ніж 75 консульських установ, зокрема 55 консульських підрозділів дипломатичних представництв України, 7 генеральних консульств, 1 відділення в Берліні, 1 консульство й 1 консульське агентство. Крім цього, за кордоном діє 23 консульські установи, очолювані почесними консулами України.

Основним джерелом консульського права тривалий час був між­народний порядок. З огляду на позитивний результат, що принесла кодификація дипломатичного права, у березні-квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. Її метою стало вироблення на основі проекту Комісії ООН з міжнародного права багатосторонньої міжнародної конвен­ції, що регламентує консульську діяльність держав. У результаті двомісячної роботи була розроблена і прийнята Конвенція про кон­сульські зносини, яка складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських зносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції брав СРСР, ним був за­пропонований ряд статей на основі практики консульських зносин, вироблених між соціалістичними державами. Але низка положень прийнятої Конвенції містила зайві обмеження привілеїв та імуніте­тів консульської установи та її посадових осіб, обмежуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Такий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консульська діяльність СРСР після прийняття Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року ґрунтувалася на основі статей цього документа, норми якого для Союзу діяли як міжнародний звичай.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, держави дуже часто практикують укладан­ня двосторонніх консульських конвенцій, у яких обговорюється кількість консульських установ держав на території одна одної, місце розташування консульських округів, привілеї та імунітети персоналу консульств і т.д. До джерел консульського права нале­жить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські зносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Кон­сульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.

Завданнями консульських установ України відповідно до Кон­сульського статуту України є:

— захист за кордоном прав і інтересів України, юридичних осіб і громадян України;

— сприяння розвитку дружніх зносин України з іншими дер­жавами, розширенню економічних, торгових, науково-тех­нічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму;

— сприяння вихідцям з України та їхнім спадкоємцям у під­тримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських установ України є: Консульський статут України, поточне законодавство України, міжнародні договори України, міжнародні порядки.

Згідно зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здій­снюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних зно­син означає й одночасне встановлення консульських зносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних зносин не спричиняє автоматичного припинення консульських зносин.

Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини, можуть установлювати між собою консульські зносини. Цей вид відносин є складовим елементом визнання нової держави de facto. Водночас у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус глави консуль­ської установи відрізняється від статусу глави дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представ­ницьких функцій своєї держави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здійснюються ними в межах консульського округу. Держави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консуль­ства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвокати, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авторитет у державі перебування. Почесні консули не перебувають на державній службі держава, що їх призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний інститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консульські послуги, які робляться ним, ідуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності досить часто вдавалася до використання цього інституту. Перші почесні консули України призначалися через закордонних громадян українського по­ходження (Австралія, провінція Місіонес Аргентини, штат Парана Бразилії й т.д.). Так, наприклад, почесним консулом України в Бра­зилії був призначений пан Маріан Чайковський, в Аргентині — пан Рамон Гринюк.

Консульська установа (консульство) — це постійний держав­ний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

1. Генеральне консульство.

2. Консульство.

3. Віце-консульство.

4. Консульське агентство.

Ці установи очолюють відповідно:

— генеральний консул;

— консул;

— віце-консул;

— консульський агент.

Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

Відповідно до Консульського Уставу України в поняття «консуль­ські установи», крім чотирьох вищезгаданих класів консульських установ входять «Консульське управління Міністерства іноземних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України в Україні, консульські відділи дипломатичних представ­ництв України, генеральні відділи дипломатичних представництв України».

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначають­ся за згодою з державою перебування. Консульські представництва держави, що направляє, яких може бути декілька в державі пере­бування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і націо­нального законодавства здійснюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипло­матичне представництво і немає окремих консульських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на території держави перебування є окремі консульські установи, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка встанов­люється за згодою між державами.

Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських установ різноманітні. Консульські округи консуль­ських установ різних держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ різних держав, що знаходяться в кон­кретному пункті (порт, місто) держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому розумінні.

Широке розуміння цього поняття може бути двояким. Одні автори вважають, що це сукупність посадових консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розташованих у конкретних пунктах держави пере­бування. Інші відносять до його складу ще й членів родин згаданих консульських працівників, на яких поширюються відповідні при­вілеї та імунітети.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзекватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, озна­йомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особли­востями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

У наш час набула значного поширення практика відкриття кон­сульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі від­діли очолюються завідувачами, що іменуються генеральними кон­сулами або консулами. У міжнародній практиці, залежно від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва.

Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повно­важення — консульський патент. Консул розпочинає виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консуль­ському патенті або у вигляді окремого документа. А завідувачам консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

— захист у державі перебування інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються між­народним правом;

— сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;

— з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у

торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим осо­бам;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій;

— надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової;

— надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їхнім екіпажам;

— виконання інших функцій, покладених на консульську уста­нову державою, що представляється, які не забороняються законами і правилами держави перебування.

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функцій консуль­ські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і нормами національного права. Важливу роль у консульських зносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських зносин між конкретними державами- контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних представництв вони ма­ють право прямих зносин тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зносин з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипло­матичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу у разі відсутності дипломатичних зносин між державами покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання дея­ких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зносин з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських установ вирішу­ється національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядковані міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в по­рядку, передбаченому в зазначених нормах.

До найбільш поширених видів діяльності консульських установ належать: видача віз; видача і продовження термінів дії паспортів;

реєстрація громадян своєї держави, які постійно мешкають на території консульського округу; реєстрація актів громадянсько­го стану; легалізація і нотаріальне посвідчення документів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів.

Становить практичний інтерес розрізнення функції консульсько­го представництва і функцій дипломатичного представництва акредитуючої держави. Тут, зокрема, слід зазначити, що:

— посольство виконує переважно політичні функції, а консуль­ство діє переважно в економічній і соціальній сферах міждер­жавних зносин;

— дипломатичне представництво з прийняттям Віденської кон­венції про дипломатичні зносини 1961 року (ч. 2 ст. 3) вправі здійснювати консульську діяльність, а консульські установи, як правило, не вправі здійснювати функції дипломатичних представництв, крім випадків відсутності дипломатичного представництва в країні перебування, при згоді на це влади держави перебування;

— дипломатичне представництво, у першу чергу, здійснює пред­ставницьку функцію, а консульська установа такою функцією не володіє, здійснюючи захист економічних інтересів дер­жави, а також захист фізичних і юридичних осіб, які мають національність цієї держави;

— розірвання дипломатичних зносин між державами звичай­но тягне за собою припинення діяльності дипломатичного представництва, проте консульські зносини між країнами зберігаються;

— закриття консульської установи з будь-якої причини (знижен­ня економічної активності; зменшення кількості громадян держави, що представляється, які мешкають у визначеному регіоні держави перебування) не тягне за собою припинення дипломатичних зносин між державами;

— держава, що представляється, може після повідомлення відпо­відним державам доручити консульству, заснованому у певній державі, виконання консульських функцій у третій державі, якщо немає заперечення відповідних держав. У дипломатич­ному праві є можливість здійснення так званої кумулятивної дипломатичної місії, коли одна особа, що є дипломатичним представником в одній державі, може виконувати функції дипломатичного представника в третій державі;

— за попередньою згодою держави перебування і на підставі уго­ди між державою, що представляється, і будь-якою третьою державою, консульство, засноване в першій державі, може виконувати консульські функції від імені третьої держави (ви­конання консульських функцій від імені третьої держави).

Відповідно до міжнародного права консульські установи при­пиняють свою діяльність у таких випадках:

1) закриття консульської установи;

2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування;

3) війна між державами, що раніше встановили консульські зносини.

15.3. Глава і персонал консульської установи

Згідно зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зноси­ни 1963 року для глав консульських установ визначено чотири класи:

1) генеральний консул;

2) консул;

3) віце-консул;

4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консуль­ський відділ дипломатичного представництва; консул — консуль­ство; віце-консул — віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства за­кордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консуль­ським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, що пред­ставляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже зазначалося, що держава, яка представляється, надає главі консульської установи спеціальний документ — кон­сульський патент. Цей документ засвідчує його посаду і містить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, зазначення консульського округу і місцезнаходження консульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент звичайно дипломатичними шляхами уряду держави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої фун­кції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з боку держави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзекватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзек­ватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консуль­ської установи розпочав виконання своїх функцій. З цього моменту визначається його старшинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі.

В Україні функції консулів України закріплені в Консульському статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консуль­ського статуту України є визначення правових основ діяльності консульських установ України. Функції консулів України випли­вають із найменування глав і розділів II-VIII Консульського статуту України. Наведемо їх частково згідно з викладеним вище:

Розділ II. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України.

Глава 3. Загальні положення.

Глава 4. Функції консула стосовно військового обліку громадян України.

Глава 5. Функції консула стосовно виконання доручень слідчих або судових органів України.

Глава 6. Функції консула з взяття і розірвання шлюбу, усинов­лення (удочеріння), встановлення батьківства, опіки і піклування, реєстрації актів громадянського стану.

Глава 7. Функції консула стосовно майна громадян України.

Глава 8. Функції консула стосовно громадян України, які зна­ходяться під арештом, затриманих або позбавлених волі в іншій формі, які відбувають покарання або пропали безвісти.

Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз.

Глава 10. Функції консула з питань громадянства.

Розділ III. Нотаріальні дії, консульська легалізація, консуль­ський збір.

Глава 11. Нотаріальні дії;

Глава 12. Консульська легалізація;

Глава 13. Консульський збір.

Розділ IV. Функції консула стосовно військових кораблів і військово-допоміжних суден Військово-морських сил України.

Розділ V. Функції консула стосовно суден України.

Глава 14. Функції консула при приході і стоянці суден.

Глава 15. Функції консула при відплитті суден.

Глава 16. Функції консула у випадку корабельної катастрофи при аварії судна.

Глава 17. Функції консула у разі хвороби або смерті членів екі­пажу судна.

Розділ VI. Функції консула стосовно цивільних повітряних суден України.

Розділ VII. Функції консула стосовно засобів автомобільного, залізничного транспорту і суден річкового флоту.

Розділ VIII. Функції консула з санітарної, фітосанітарної та ветеринарної охорони.

Глава 18. Функції консула з санітарної охорони.

Глава 19. Функції консула з фітосанітарної та ветеринарної охорони.

Консульські посадові особи, які перебувають на дипломатичній службі в Україні, працівники консульських установ, які є грома­дянами України і постійно мешкають в Україні, перебувають на державній службі в МЗС України.

Консул України виконує функції, передбачені Консульським статутом і законодавством України. Консул за дорученням МЗС України або глави дипломатичного представництва України в дер­жаві перебування може виконувати й інші функції, але тільки в тому випадку, якщо вони не суперечать законодавству України, законо­давству країни перебування і міжнародних договорів України.

Консул виконує покладені на нього функції особисто або доручає покладені на нього функції іншому консулу округу з усіх питань, пов'язаних із діяльністю консульської установи. Консул зобов'язаний не менше ніж один раз на рік проводити об'їзд свого округу.

Скарги на дії консульських посадових осіб і працівників консуль­ських установ розглядаються в порядку підпорядкованості.

Консул України зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юри­дичні особи і громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасницею яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями.

Консул зобов'язаний вживати заходів для відновлення пору­шених прав юридичних осіб і громадян України. У тому випадку, якщо після звернення консула до влади держави перебування не будуть відновлені права юридичних осіб і громадян України, кон­сул зобов'язаний повідомити МЗС України і главу дипломатичного представництва України в державі перебування.

Консул зобов'язаний приймати усні і письмові звернення юри­дичних осіб і громадян України. Консул також приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян із питань, що стосуються виконання його функцій. Консул веде облік громадян України, які постійно мешкають або тимчасово перебувають в його консуль­ському окрузі.

Консул України бере участь у проведенні політичних заходів: всеукраїнського референдуму; у виборах Президента України, депутатів Верховної Ради України (відповідно до законодавства України і країни перебування); допомагає у виконанні службових обов'язків членам державних делегацій України, народним депута­там України, представникам міністерств і відомств, органів місце­вого самоврядування, а також керівникам державних підприємств і наукових установ, що перебувають в межах його консульського округу. Консул інформує громадян України, які тимчасово пере­бувають в його консульському окрузі, про законодавство країни перебування, а також про місцеві звичаї.

Розпорядження консула, видані в рамках його повноважень, серед питань, що стосуються перебування громадян України за кордоном, мають для них обов'язкове значення.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ поділяється на три категорії:

1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції;

2) консульські службовці, які виконують адміністративно- технічну роботу;

3) обслуговуючий персонал.

Консульські посадові особи повинні бути, як правило, грома­дянами держави, що представляється. Громадяни держави пере­бування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що представляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22).

Суверенним правом держави перебування є право в будь-який час повідомити державі, що представляється, про те, що та або інша консульська посадова особа є persona non grata, або що будь-який працівник консульського персоналу є неприйнятним. У такому ви­падку держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській установі (стаття 23).

Влада держави перебування (звичайно — міністерство закор­донних справ) видають консулам консульські картки, що підтвер­джують їхнє посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжнародного права.

Функції працівників консульської установи припиняються на таких підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, що представ­ляється, про те, що її функції припиняються (відкликання);

б) анулювання екзекватури (оголошення persona non grata);

в) повідомлення державою перебування держави, що представ­ляється, про те, що держава перебування перестала вважати його працівником консульського персоналу.

15.4. Консульські привілеї та імунітети

Згідно зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зноси­ни 1963 року держава перебування повинна надавати всі можливо­сті для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутріш­ньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективного виконання ними своїх функцій.

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:

1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави;

2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (осо­бисті привілеї та імунітети).

Відповідно до розділу II Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської уста­нови належать такі:

— недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські по­мешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських зносин між двома державами:

а) держава перебування повинна навіть у випадку збройного конфлікту шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви;

б) держава, що представляється, може довірити охорону кон­сульських помешкань, а також архіви та майно, що є в них, будь-якій третій державі, прийнятній для держави, що акре­дитується;

в) держава, що представляється, може довірити охорону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-якій третій державі, прийнятній для держави перебування.

У разі закриття консульства тимчасово або назавжди зазначені положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в державі перебування немає ні дипломатич­ного представництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульство, цьому кон­сульству може бути ввірена охорона архіву закритого консульства і за згодою влади держави перебування виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства;

— фіскальний імунітет, що передбачає звільнення консуль­ських помешкань від усіх державних, районних і муніципаль­них податків, зборів і мит, за винятком тих, що є платою за конкретні види обслуговування;

— недоторканність консульського архіву і документів. Вони < недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місце­знаходження;

— свобода пересувань — держава перебування повинна забез­печити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією;

— свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин є уряд, дипломатичні пред­ставництва й інші консульські установи держави, що пред­ставляється, де б вони не знаходилися. При цьому консуль­ська установа може використовувати всі відповідні засоби, включаючи дипломатичних і консульських кур'єрів, дипло­матичні і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або шифровані депеші.

Консульська валіза подібно до дипломатичної не підлягає ні роз- печатуваанню, ні затримці. Проте в тих випадках, коли компетентні влади держави перебування мають серйозні підстави вважати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвен­цією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим представником держави, що представляється. У тому випадку, якщо власті держави, що пред­ставляється, відмовляться виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вказують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонден­цію, документи і предмети, призначені виключно для офіційного користування. Валіза доставляється частіше за все консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що визна­чає його статус і кількість місць для валізи. При виконанні своїх функцій цей кур'єр перебуває під захистом держави перебування. Він користується недоторканністю і не підлягає арешту або за­тримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивільного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у яко­му зазначається кількість місць, що складають консульську валізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб зі своїх працівників для одержання валізи безпо­середньо і безперешкодно в командира судна або літака;

— свобода зносин і контактів із громадянами держави, що представляється:

а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством, і їм відкритий вільний доступ у таке консуль­ство; консульські посадові особи цього консульства можуть вільно спілкуватися з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;

б) компетентні органи держави перебування повинні без зайвого зволікання повідомляти консульство держави, що представля­ється, якщо в межах її консульського округу якийсь громадя­нин держави, що представляється, ув'язнюється або береться під варту в очікуванні судового розгляду, або затримується в якому-небудь іншому порядку, якщо цей громадянин цього буде вимагати. Усі повідомлення, що адресуються своєму консульству цією особою, також передаються цими органами без зволікання;

в) консульські посадові особи мають право відвідувати громадя­нина своєї держави, який знаходиться в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а також вживати належних заходів з метою забезпечення йому представництва.

Крім того, власті держави перебування стосовно консульства зобов'язані:

а) у разі смерті громадянина держави, що представляється, по­відомити консульство, в окрузі якого сталася смерть;

б) повідомити компетентне консульство без зволікання про будь- який випадок, коли призначення опікуна або піклувальника відповідає інтересам неповнолітньої або недієздатної особи — громадянина держави, що представляється;

в) якщо судно, яке має національність держави, що представля­ється, за знало аварії або сіло на мілину в територіальному морі або внутрішніх водах держави перебування, або з літальним апаратом, зареєстрованим у державі, що представляється, стався нещасний випадок на території держави перебування, то власті зобов'язані повідомити найближче до місця події консульство;

— користування своїм державними прапором і гербом у дер­жаві перебування. Консульству належить право користуван­ня державними прапором і гербом: на будинку консульства; на вхідних дверях цього будинку; на резиденції глави консуль­ської установи; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням службових обов'язків.

Слід зазначити, що згода, яка мається на увазі, глави консуль­ської установи на вторгнення влади держави перебування в консуль­ські помешкання при пожежі або стихійному лиху була розцінена СРСР як порушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню даної Конвенції Радянським Союзом у 1963 році. Водночас практика консульських зносин держав піш­ла все ж шляхом отримання дозволу глави консульської установи властями держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські помешкання.

На відміну від співробітників дипломатичних представництв, співробітники консульських установ користуються дещо меншими привілеями та імунітетами. До особистих привілеїв та імунітетів відповідно до даної Конвенції належать:

— особиста недоторканність консульських посадових осіб, яка означає, що особа не підлягає ні арешту, ні попередньому ув'язненню інакше як на підставі постанов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів. При цьому поняття «тяжкий злочин» визначається за законодавством держави перебуван­ня. В окремих двосторонніх конвенціях як тяжкі злочини визначені діяння, за вчинення яких може бути призначене покарання понад п'ять років позбавлення волі;

— імунітет від судової й адміністративної юрисдикції держа­ви перебування щодо дій, вчинених консульськими посадови­ми особами і службовцями при виконанні ними консульських функцій. До дій, що чиняться ними як приватними особами, застосовна юрисдикція держави перебування. Працівники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових і адміністративних справ, але вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із вико­нанням їхніх функцій, або надавати офіційну кореспонден­цію і документи. Вилучення з імунітету у сферах цивільної й адміністративної юрисдикції в консульських агентів такі ж, як і в дипломатичних агентів;

— фіскальний імунітет — консульські працівники, а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і зборів, крім не­прямих податків, а також зборів, стягнутих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий персонал звільняється від податків на заробітну плату;

— митні привілеї, що надаються державою перебування для консульських посадових осіб і службовців, а також членів їхніх родин, практично еквівалентні аналогічним диплома­тичним привілеям.

Слід мати на увазі, що обсяг консульських привілеїв та імуні­тетів, що закріплюються в двосторонніх консульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру взаємозносин між конкретними державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні зносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, що відповідає дипломатичним привілеям та імунітетам Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Відповідно до ч. 2 статті 46 Конвенції 1963 року штатні консуль­ські посадові особи не повинні займатися в державі перебування якоюсь фаховою або комерційною діяльністю з метою одержання особистих прибутків. Якщо ж консульські посадові особи займають­ся такою діяльністю, то на них і членів їхніх родин не поширюються консульські привілеї та імунітети.

Усі консульські працівники, що користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і правила держави пере­бування і не втручатися у внутрішні справи цієї держави.

Література

Бобылев Г.В., Зубков Н.Г. Основы консульской службы. — М., 1986.

Гріненко 0.0. Особливості правового статусу консула при вико­нанні нотаріальних функцій// Автореф. дис к.ю.н. Спеціальність

12.00.11 — міжнародне право. — К., 2005.

Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної та консульської служби. — К., 1998.

Дипломатический словарь. В трех томах /Гл. редакция A.A. Громыко, А.Г. Ковалев, П.П. Севостьянов, С.Л. Тихвинец- кий. — М., 1986.

Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

Ковалев А.Г. Привилегии и иммунитеты в современном меж­дународном праве. — М., 1986.

Курс международного права. В 7 т. Т.4. Отрасли международного права. — М., 1991.

Петренко Н.И. Основы консульского права. — М., 1986.

Плотникова О.В. Консульские отношения и консульское право: Учебник для вузов. — М., 1998.

Репецький В.М. Дипломатичне та консульське право. — Львів, 2002.

Фельтхэм Р. Дж. Настольная книга дипломата. — Минск, 2000.

Спеціальні терміни

Консул, консульська екзекватура, консульський патент, кон­сульський округ, консульська установа, консульські імунітети й привілеї, почесний консул.

Контрольні питання

Дайте поняття консульського права.

У чому складаються особливості консульського права в порів­нянні з дипломатичним правом і іншими галузями міжнародного права?

З якими галузями міжнародного права тісно взаємодіє консуль­ське право?

Дайте характеристику джерел консульського права.

Сформулюйте принципи консульського права.

Які універсальні міжнародні договори укладені у сфері консуль­ського права? Дайте їм коротку характеристику.

Чи застосовується звичай у консульському праві?

Які види консульських установ існують?

З яких категорій співробітників складається штат консульської установи?

Яким чином здійснюється відкриття консульської установи?

Перелічіть основні функції консульських установ і порівняйте їх з функціями дипломатичного представництва.

Перелічіть основні привілеї й імунітети консульських установ і порівняйте їх з імунітетами й привілеями дипломатичних пред­ставництв.