Юридичний позитивізм: морально нейтральне право (Дж.Остін, Г. Кельзен, Г. Харт).

Основою юридичного позитивізму слугували окремі тези філософського позитивізму, зокрема, це стосується відмови від визнання категорії " сутність", оголошення неможливості її пізнання, і обмеження пізнавальної здатності науки лише встановленням послідовності і черговості явищ на основі емпіричного методу. Хоча слід окремо зауважити, що не безспірну, але досить цікаву думку з цього приводу виказує Г. Дж. Бермам, який вважає, що " Лютеранські реформісти були в якомусь сенсі макіавеллістами: вони скептично відносились до здатності людини створити такий людський закон, котрий відображав би закон вічний... Цей лютеранський скептицизм дозволив виникнути теорії права - юридичному позитивізму, котрий приймав закон держави, як морально нейтральний засіб, проте як ціль знаряддя для вираження волі суверена та забезпечення покірності їй" 23.

Для представників цього напряму " поняття права завжди та скрізь було та є чисто формальним" (К. Бергб). Тому юридична наука - це наука про позитивне право.

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: " лише те, що функціонує як право, є правом".

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?

На думку представників цієї школи, з області юридичної науки повинно бути виключено будь-яке судження про те, чи є право хорошим або поганим, справедливим або несправедливим. Право це норма, яка об'єктивно надана і не потребує ніякого виправдання. Ніякі бажання про те, яким воно повинно бути, теорію права не повинно цікавити. Юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції, так як формально-логічний аналіз норм права і їх систематизація була визнана єдиним завданням юридичної науки. Право розглядалося як засіб " соціального компромісу".

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.

Юридичний позитивізм абсолютизує розуміння права як сукупності норм, ізолюючи право від неюридичних явищ, зводить завдання науки до формально-догматичного вивчення права " із самого себе". Юридичний позитивізм своїм твердженням про те, що закону не суттєва етична оцінка, об'єктивно виправдовував в деякій мірі беззаконня, якщо воно формально санкціоновано.

Теорія юридичного позитивізму збереглась в юридичній науці, хоча і з деякими елементами модернізації перетворилася в теорії неюридичного позитивізму. Останній суттєво відрізнявся від свого прототипу. Якщо юридичний позитивізм брав право таким, як воно є, то неюридичний позитивізм бере право таким, яким воно йому представляється. Об'єктивні риси права чи зовсім зникають чи розчиняються в менш суттєвих ознаках тільки тому, що даній особі вони здадуться суттєвими. Неопозитивісти не розглядають право як щось однозначне.