Суб’єкти та види зловживання правом.

Розрізняють дві форми зловживання правом: шикана (дія щодо реалізації власного суб’єктивного права з єдиною метою заподіяти шкоду іншій особі) та дії щодо реалізації суб’єктивного права без наявності мети, але із фактичним заподіянням шкоди.

Розрізняють дві форми зловживання правом: шикана (дія щодо реалізації власного суб’єктивного права з єдиною метою заподіяти шкоду іншій особі) та дії щодо реалізації суб’єктивного права без наявності мети, але із фактичним заподіянням шкоди.

Шикана (abus de droit, Chikane, Rechtsmissbrauch) − здійснення свого права з виключною метою – заподіяти шкоду іншій особі. Одним з найтиповіших та історично давніх випадків цього роду був випадок назло сусіду (так зване Neidbau): я будую на межі своєї ділянки високу стіну з виключною метою позбавити світла вікна вашого будинку.

Дії особи слід вважати шиканою у тих випадках, коли вони здійснюються із прямим умислом та з єдиною метою – спричинити шкоду іншій особі. Подібними діями є, наприклад, зміна власником земельної ділянки русла потоку для того, щоб відвести його із сусідньої ділянки, розташованої нижче за течією.

Уперше заборону таких дій було введено у Німеччині. Німецьке Цивільне Уложення, прийняте у 1986 році, містить ст. 226, яка проголошує: «Не допускається реалізація права виключно із наміром спричинення шкоди іншому».

Деякий час після прийняття Цивільного Уложення судова практика застосування ст. 226 йшла по шляху її буквального тлумачення. Для визнання дії (бездіяльності) шиканою недостатньо було умисного спричинення шкоди іншій особі. Вимагалося також, щоб єдиною метою особи, яка здійснює своє право, було спричинення шкоди.

Однак із часом, внаслідок того, що випадки шикани «із єдиною метою» у реальній дійсності зустрічаються досить рідко, а також через складність доведення виключності умислу, направленого на спричинення шкоди, практика застосування ст. 226 відійшла від буквального її тлумачення. Тобто дія (бездіяльність) могла бути визнаною шиканою і за наявності інших інтересів, окрім мети спричинити шкоду. Вирішення питання про те, яке співвідношення між «законними» інтересами та метою спричинення шкоди робить можливим визнання діяння шиканою у цьому випадку залишалося на розсуд суду [12].

Основною ознакою шикани є намір заподіяння шкоди іншій особі за відсутності власного інтересу у здійсненні суб’єктивного права. Але, як вважає Т. С. Яценко, «ця ознака не є єдиною, тим більше, що виключність спрямованості дій особи на заподіяння шкоди іншим буває дуже важко встановити» [13]. Поряд із цією основною ознакою вона пропонує виділяти ще такі ознаки шикани, як:

1. Шикана виступає результатом дії особи.

2. Протиправність шикани, під якою дослідниця розуміє «порушення управомоченою особою обов’язку не вчиняти дій з реалізації свого права, спрямованих на заподіяння шкоди іншій особі» [13]. Цей обов’язок прямо випливає із положень ч. 3 ст. 13 ЦК України, яка встановлює принцип недопустимості шикани.

3. Винний характер шикани.

4. Об’єкт посягання шикани – майнові (речово-правові та зобов’язальні) та особисті немайнові права та інтереси громадян, юридичних осіб та публічно-правових утворень.

5. Наявність шкоди, заподіяної такими діями іншій особі. При цьому обов’язок доказування факту наявності шкоди та наявності факту здійснення особою свого суб’єктивного права з єдиною метою заподіяння шкоди покладається на потерпілого, що викликає значні труднощі на практиці.

Наведені положення не є характерними ознаками саме шикани, вони притаманні обом формам зловживання правом. Для кваліфікації дій особи як шикани необхідно, по-перше, спочатку віднайти всі зазначені вище ознаки (тим самим ми доведемо існування у діях особи факту зловживання своїми суб’єктивними правами), а по-друге, довести наявність єдиної мети заподіяння шкоди іншій особі та відсутність інтересу особи у здійсненні свого суб’єктивного права (саме ці дві ознаки відрізняють шикану від іншої форми зловживання правом) [1].

Деякі вчені визначають шикану як делікт, з чим не можна погодитись, оскільки зобов’язання із заподіяння шкоди виникають між сторонами, які не перебувають у договірних відносинах. Проте прояви шикани можливі як і в позадоговірних відносинах, так і щодо іншої сторони у договорі.

Забороняється зловживання правом в інших формах. ЦК України не містить визначеного переліку форм зловживання правом, що допускає існування поряд із шиканою й інших форм зловживання правом без наміру завдати шкоду, але за фактичного заподіяння такого.

М. О. Стефанчук визначає можливість існування лише двох форм зловживання права. Критикуючи позицію окремих науковців, які вважають, що, крім зазначених вище, можуть існувати ще й такі форми зловживання правом, «як зловживання домінуючим становищем на ринку і обмеження конкуренції», «недобросовісна конкуренція та реклама» та «інші форми». Такий поділ не може вважатись правильним, оскільки, по-перше, відсутній єдиний критерій їх класифікації, а по-друге, і «зловживання домінуючим становищем» і «обмеження конкуренції», «недобросовісна конкуренція та реклама» актами законодавства визнаються правопорушеннями, і саме цими законами детально та чітко встановлені види відповідальності. Таким чином, ця протиправна поведінка є такою, що вчиняється за межами свого суб’єктивного цивільного права, а тому не може вважатися його здійсненням, і свою чергу не можуть вважатися формами «зловживання права» [14].

Оскільки ЦК України не містить спеціальних норм, які б встановлювали відповідні санкції за здійснення шикани, можна припустити можливість поширення норм про зобов’язання, що випливають зі спричинення шкоди, на випадки заподіяння збитків шиканою особі, з якою правопорушник не перебуває у договірних зобов’язаннях. Отже, у таких випадках доцільно посилатися на положення Глави 82 ЦК України [1]. Відповідно до п. 3 ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право.

Відсутність єдиних, узагальнених критеріїв для кваліфікації дій осіб як зловживання права та законодавчого закріплення поняття зловживання правом призводить до різного тлумачення та неоднозначного застосування судами, якщо не до відмови у винесенні рішення, пов’язаного із цією категорією.