В історії романського мистецтва виділяють два етапи: до початку хрестових походів і періоду хрестових походів.

Романське мистецтво кінця ІХ-ХІ cm. - спочатку виникає на північноіталійських землях у період безперервних міжусобних війн після короткочасного існування імперії Карла Великого і досягає свого апогею в германській Священній Римській імперії. Німецькі імператори саксонської династії Оттонів почали самостійно призначати на своїх землях єпископів, яким давали особливі привілеї (так звані інвеститури) у володіннях, правах «а грошові надходження і правах на будівництво. У зв'язку з цим значно збагатіла церква починає активне будівництво церков і монастирів. Мистецтво цілком перебувало в руках церкви. Участь у будівництві храмів вважалася надійним засобом, щоб заробити прощення гріхів. Взагалі будівлі романського стилю є досить різноманітними за типами, конструктивними особливостями, декором. Для німецького романського мистецтва характерне використання геометричне чітких об'ємів (паралепіпеди, циліндри, конуси, напівсфери, ромбоподібна чи трапецієподібна форма дахів тощо), що з відстані створює враження іграшковості.

І

фами. Зсередини стіни часто не мали ніякого покриття окрім вишитих килимів (які набагато пізніше отримали назву гобеленів), хоча іноді стіни зсередини; а в храмах іноді й зовні вибілювалися.

Кінець XI- перша половина XIII ст. - час розквіту монументального романського мистецтва (передусім скульптури). Внутрішній простір романських споруд починають прикрашати розписами і декором. Спочатку це були рельєфи і мозаїка, але поступово, в міру оволодіння технікою виготовлення стійких фарб (що була однією з алхімічних таємниць), розвиваються фресковий живопис та іконопис. У книжковій мініатюрі повсюдно помітні візантійські впливи, що сягали Англії (Сент-Олбанська і Сент-Світунська Псалтирі, Вінчестерська Біблія).

У першій половині XII ст. досягла вищого розквіту бургундська школа романської архітектури, центром якої було аббатство (монастир) Клюні найдавнішого західного мона-шого ордену бенедиктинців. Для клюнійців важливим стало підкреслення ідеї всемогутно-

сті й багатства римської церкви, що виявилося у введенні в церковну 'архітектуру елементів розкішної орнаментики і скульптури. У середині XII ст. аббат монастиря Сен-Дені під Парижем, де містилися усипальниці французьких королів, і фактичний регент Франції Сюжер (Су-герій, 1088-1151) розвинув цілу теорію, що виправдовувала розкіш церковного облаштування (див. на мал. фасад романського собору в м.Пуатьє з багатою орнаментикою і скульптурою).

Рішучим противникрм клюнійських та сен-денійських розкошів виступив авторитетний цистерціанець Бернар Клервоський (1091-1153), шанувальники якого утворили пізніше окремий орден бернардинців. Порівняно з бенедиктинцями, цистерціанці, що заснували близько 200 монастирів у всій Європі, дотримувалися більш суворого статуту. Погляди цистерціанців на прикраси відбилися на архітектурі церков і численних прицерковних приміщень, оскільки цей орден набув слави першокласних будівельників. Для цистерціанських церков властиві продуманість конструкцій, холодна краса, ясність і простота ліній, старанна виділка каменю та економічність. Монахи цього ордену завжди лишалися вірними своїй жорсткій будівельній дисципліні і цим розвинули культуру кам'яного зодчества. Цистерціанська експансія типологічне і конструктивно підготувала повсюдне поширення готичної архітектурної системи.

Скульптура прикрашала не лише внутрішній, а й зовнішній інтер'єр, її призначенням було не стільки унаочнити певні культурно значущі образи, скільки вплинути на внутрішній світ середньовічної людини, вразити її до глибини душі і спонукати до свідомої " душевної роботи". Тому поряд зі сценами мук і страждань з їх статечними персонажами за принципом художнього контрасту виникають різні фантасмагоричні зображення (здебільшого, потворні), які уособлюють різні пристрасті і одним своїм виглядом збуджують людську уяву. Протягом зрілого Середньовіччя на Заході ще не відчувалася потреба в портретному зображенні і взагалі скульптура мала дещо умовний, схематичний характер. Романська композиція довільно використовувала простір, поєднуючи різномасштабність фігур і спрощеність жестів. Притягальним у романській скульптурі є своєрідний демократизм творчості - фігури християнських святих нагадують тогочасних європейських міщан і селян.

У цілому ж XII ст. у Західній Європі більшість дослідників називає часом прояву культурного відродження в усіх сферах, яке досі визначає основні риси європейської цивілізації. Однак до того часу, поки паростки самобутнього культурного розвитку мали розквітнути цілком у новій якості, ще мав сплинути чималий час. Цей час і називають періодом пізнього Середньовіччя.

Відлік пізнього Середньовіччя у Європі починають з послаблення Священної Римської імперії і чергового посилення позицій Ватикану на початку XIII ст. Захід значно збагатився 1204 р. внаслідок підступного взяття Константинополя (спочатку хрестоносці взяли участь у політичній боротьбі за візантійський трон, а потім розправилися зі своїми союзниками і взяли під контроль більшу частину Балканського півострова). Місто було розграбовано цілком по-дикунському, 'включаючи пограбування церков. На Захід потрапили численні реліквії (тобто мощі святих та пов'язані з ними предмети, включаючи й відому Туринську плащаницю). Від того часу про поєднання церков не могло бути й мови. Разом з тим взяття столиці Візантії з плином часу допомогло європейцям перейнятися деякими надбаннями її культури. Під час штурмів і пограбувань хрестоносці одні цінності безжалісно нищили, але інші вивозили в цілості, усвідомлюючи їх значення. До того ж, не тільки в Італії, але й в усій Європі почали з'являтися, крім візантійських виробів, ще й візантійські медики, ремісники, викладачі, іконописці, фахівці з багатьох інших галузей (див. на мал. захоплену хрестоносцями у Константинополі статую невідомого імператора IV-V ст.).

Найбільш представницький на Заході (до f962 p.) за кількістю учасників 4-ий Латерансь-кий собор (1215 p., крім представників церкви в ньому брали участь численні можновладці або їх делегати) засудив єресі альбігойців-катарів і вальденсів, санкціонував інквізицію (Конгрегацію святої служби), оголосив новий (5-ий) хрестовий похід на Схід. На час походу для всіх християнських країн оголошувався обов'язковий мир на чотири роки.

Забезпеченням інквізиційної діяльності мав займатися створений у 1215 р. монаший орден домініканців. Символом цього ордену, заснованого колишнім іспанським шляхтичем Доменіком де Гусманом, була собача голова, що за думкою творців емблеми, мала охороняти овець-мирян від вовків-єретиків. Хоча у 1220 р. домініканці (услід за утвореним у 1207-1209 pp. орденом францисканців) оголосили себе жебраючим орденом, обітниця бідності ніколи не витримувалася. За допомогою значних грошових надходжень від папи та світських володарів домініканці розгорнули активну місіонерську діяльність (заснування монастиря під Києвом 1233 p., місії до великого монгольського хана 1247 р., до Персії 1249 р., до Китаю 1272 р. тощо).

Вперше інквізиція як створена церквою «у щільній взаємодії з державними потребами інституція почала функціонувати на півдні Франції в 1229 р. для викорінення місцевої дуалістичної єресі катарів. Пов'язаний з давнім східним вченням - маніхейством - рух катарів проголошував увесь навколишній світ породженням диявола, " світом зла". Барони-катари пропонували зруйнувати державу, відмовлялися від виконання певних державних обов'язків (військова служба, виконання законів і норм суспільного життя). З діяльністю інквізиції, яка проіснувала від ХНІ до XVIII ст., пов'язані найтрагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресей поступово вилилася в переслідування всіх " неугодних", в тому числі Л багатьох вчених, чиї висновки розходилися із загальноприйнятими стереотипами.

Домініканці активно займалися й викладацькою діяльністю в но-воутворюваних університетах та академіях, помітно впливаючи на характер науки і освіти. Завдяки домініканським впливам до середини XIV ст. реалістична течія схоластики залишалася панівною. У XIII ст. такі монахи-домініканці, як Альберт Великий, Ульріх Страсбурзький і Фома Аквінський стали " стовпами" реалістичної схоластики. Вони намагалися поєднати відфільтровані потребами своєї доби систематизуючі надбання античної науки з християнським світовідчуттям (християнський аристотелізм) і привести розум і віру до злагоди. Досьогодні методи написання наукових творів багато в чому наслідують схоластичні трактати з їх поділом на вступ, основну частину (в якій передбачався розподіл на книги, розділи, глави і параграфи або артикули) і висновки.

Відомо, що Альберт Великий (1206-1280) полюбляв займатися алхімією, а на заняття до університету приходив у східних одежах, викладаючи схоластичні науки за " Альфарабіусом, Авіценою та Ал-гацелем". За легендами, у його будинку стояла " розмовляюча механічна голова", яку розбив його учень Фома Аквінський.

Не менше зацікавлення Сходом було властиве ученим монахам-францисканцям, зокрема Роджеру Бекону (1214-1294) і Раймонду Луллію (1235-1315). Викладач богослів'я в Оксфордському університеті Роджер Бекон на прізвисько " Дивний доктор" вважається запро-ваджувачем у європейську науку методів математичного доказу та експериментального дослідження. Він першим " винайшов" для Європи окуляри (" магічні кристали") і активно займався іншими проблемами оптики (райдуга, перспектива тощо). Однак його досліди і докази, спрямовані на отримання позитивного знання, були для нього не більше ніж дрібною часткою вселенського одкровення. Францисканці взагалі спиралися на платонічну філософію Августина і часто -на суфійський містицизм. Звідси намагання Бекона передати мовою цифр і геометричних фігур християнські таїнства та інші релігійні положення різного ступеня значущості. Так само іспанець Раймонд Луллій у пошуках доказів істини поєднував різноманітні символи, вписані у концентричні кола, сподіваючись у такий спосіб наочно пояснити принципи дії " небесної механіки".

Твір " Перспектива" італійця Вітело (друга половина XIII ст.) становить собою вже не містичний чи схоластико-філософський, а фізико-математичний трактат, що переносить на європейський грунт арабські спостереження і відкриття в галузі зорового сприйняття. Зокрема, Вітело спирається на твір Ібн аль-Хайсама (Алхазена). Італійський автор доповнив арабську працю деякими власними спостереженнями і змінив порядок викладу. Трактат пригорнув до себе увагу теоретиків Відродження, його посилено студіював Леонардо да Вінчі. У XVI ст. знадобилося три видання, а на початку XVII ст. його коментував уславлений астроном Йоган Кеплер.

роботою Вітело був знайомий і видатний французький математик і філософ Миколай Орем (близько 1320-1382), який був послідовником критицизму номіналіста Вільяма Оккама (близько 1285-1349), боровся проти засилля астрології та забобонів, відстоюючи переваги наукового пізнання. Орем заклав підвалини кількох наукових дисциплін - аналітичної геометрії, політекономії (трактат " Про походження, сутність і обіг грошей"), а також вдосконалив теорію музики. Розвиток науки відбувався у щільному зв'язку з освітнім процесом в академіях та університетах.

Університети були незалежними від місцевої влади, мали свій суд, право обирати посадових осіб. Середньовічний університет міг складатися щонайбільше з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де вивчалися " вільні мистецтва") і трьох старших (богословського, правового, медичного). Факультети залучали і об'єднували викладачів, які мали науковий ступінь. Кожний факультет очолював декан (" десятник"), а університет - ректор. Студенти об'єднувались у земляцтва, провінції, нації. Поряд з університетом для студентів створювались гуртожитки, на які тепер поширювалася назва колегій. Одну з таких колегій у Парижі відкрив на свої кошти Роберт Сорбон, у зв'язку з чим університет називають Сорбоною. Навчальний процес продовжувався з 20 жовтня до 7 вересня з перервами на всі великі релігійні свята і літні канікули (вакації). Навчання проводилось латинською мовою у формі лекцій та диспутів. Здебільшого лекції зводились до коментування текстів Священного Писання. Лекції були двох видів: ординарні (обов'язкові), які читали магістри, і екстраординарні (додаткові), які проводили бакалаври. Диспути доповнювали лекційний курс і мали навчити студентів вести суперечки на визначену тему.

Університет мав право присвоювати наукові ступені:

- ступінь бакалавра отримували слухачі артистичного факультету, які склали іспит з дисциплін тривіуму (зі 100 слухачів тільки ЗО здавали іспит на бакалавра);

- ступінь ліценціата присвоювався після успішної здачі іспитів з наук квадривіуму;

- ступінь магістра отримували один-два ліценціата, які закінчили один зі старших факультетів; магістрант після складання іспитів мав

прочитати лекцію і провести диспут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення і спростувати їх.

Цей останній і досить важливий елемент навчання вимагав від здобувача великої майстерності. Наприклад, відомий філософ Оксфордського університету Іоанн Дуне Скот (близько 1266-1308) вислухав на диспуті 200 заперечень тез, повторив їх на пам'ять і всі спростував. Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: книгу, каблучку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Факультети середньовічних університетів мали не тільки різний рівень навчання, але й різну кількість студентів. Так, на артистичному факультеті займалося до 600 студентів, на юридичному - до 10, на богословському - 7-8, а на медичному - не більше 5. Більш заможні студенти переважно групувались на юридичному факультеті, а порівняно бідніші - на богословському. Таким чином, середньовічні університети поступово стали осередками освіти і освіченості, виразниками культури епохи зрілого феодалізму. Із середньовічними університетами щільно пов'язані процеси зародження культури Відродження.

Держава все більше відокремлюється від церкви. Захопившись боротьбою з імператорами Священної Римської імперії й отримавши над ними в XIII ст. цілковиту перемогу, папи не врахували піднесення влади інших королів, якій вони іноді навіть сприяли. А тим часом королі в протистоянні з олігархіями баронів почали посилювати авторитет своєї влади шляхом скликання представницьких органів. Англійський парламент, куди входили представники рицарства, бюргерства і духівництва, вперше виник у 1265 р. і постійно працював з 1295 p., що за тих умов забезпечило Англії політичну стабільність і всебічний розвиток. У Франції парламент було скликано 1303 р. Филипом Красивим, якого оточували також численні радники з числа вихованців юридичних факультетів університетів, що поширювали в королівстві дух римського права з його пієтетом до світського володаря. Того ж 1303 р. папа Боніфацій VIII, що не втомлювався нагадувати монархам постулат про двоєдину (світську й духовну) владу римських пап, був узятий французьким королем під арешт. Вражений цією наругою папа скоро помер. Спроби пап чинити спротив секуляризації влади закінчилися так званим Авіньйонським полоненням пап (1305—1376). Коли у 1377 р. папа Григорій XI втік до Риму, в Авіньйоні було обрано іншого папу. Настав період так званого " Великого розколу" (1377-1417) в католицтві. Папи проклинали один одного і навіть воювали за посередництвом прихильників та найманих банд. У 1409 р. до авіньйонськогота римського пап долучився ще пізанський, обрання якого мало зняти проблему, але насправді тільки поглибило її, оскільки кожен з пап мав свою міжнародну партію підтримки.

Ця криза папської влади викликала чимале бродіння в європейських умах, змушуючи задуматися про зміну акцентів культурного життя. Ще у 1324 р. з'явився трактат італійця Марсіліо Падуансько-го " Захисник миру", в якому вперше висловлено думку про вищість світської влади над духовною і висунуто ідею про виникнення держави в результаті суспільного договору. Кращою формою правління визнавалася монархічна.

Посиленню королів певною мірою заважали багаті рицарські ордени, передусім орден тамплієрів, що перетворився на цілком самостійну міжнародну силу зі значною земельною та фінансовою потужністю. Впливові " провінції" ордену існували в Англії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Чехії,. Угорщині та інших державах. Тамплієри у XIII ст. стали найвпливовішими банкірами Європи і користувалися постійною підтримкою римських пап. В 1307 р. за допомогою полоненого папи Климента V Филипу Красивому пощастило заманити великого магістра (гросмейстера) тамплієрів Жака де Моле з усією верхівкою ордену до Франції, де вони були заарештовані за звинуваченням у єресі, поклонінні сатані й статевих збоченнях і передані на суд інквізиції. Було арештовано усіх відомих тамплієрів на території Франції, в інших країнах орден, також зазнав гонінь. У 1310р. після жорстоких допитів арештованих було спалено, а багатства конфісковано на користь державної казни. Формально орден було ліквідовано папою Климентом V у 1312 р.

Рицарську культуру в пізньосередньовічному контексті можна розглядати як субкультуру, яка складалася з трьох основних компо нентів: куртуазності, проведення турнірів, рицарської літератури. Усі три складові з'явилися наприкінці XII ст., але розвинулися і увійшли в повсякденний побут більшості рицарів протягом наступних століть. s Куртуазність остаточно перетворилася на складний комплекс звичаїв, ритуалів, що вимагав дотримання певних норм поведінки (манер), а також передбачав слідування рицаря стезею втілення в житті конкретного морально-естетичного ідеалу - постійного слу жіння сюзерену (здебільшого, королю) і Прекрасній Дамі. Рицар повинен бути християнином, обороняти церкву і християнську віру, захищати слабких і беззахисних (сиріт, вдов), любити батьківщину і мужньо її обороняти, боротися з " невірними", бути вірним васалом свого сюзерена, говорити правду, бути щедрим і захищати добро. Ці вимоги до ідеального рицаря обґрунтовували феодальну ієрархію і освячували права рицаря. Свої права рицар отримував тільки після посвячення. Рицар обирався зі знаті і повинен був мати батька-рицаря. В десять років хлопчика віддавали до дому сеньйора, де він ставав так званим " дамуазо", тобто прислуговував сеньйору і його сім'ї, навчався вишуканим манерам, отримував духовну освіту. У п'ятнадцять років " дамуазо" отримував звання зброєносця і право носити меч. Тепер він повинен був вчитися військовому мистецтву! Коли юнакові виповнювався двадцять один рік, його урочисто посвячували в рицарі. Крім світського елемента в посвяченні був присутній і релігійно-церковний. Спочатку молодий чоловік проходив обряд очищення від гріха, всю ніч молився і тільки вранці сеньйор і священик вручали йому зброю і право називатися рицарем (див. на мал. повний обладунок німецького рицаря другої половини XV ст.).

Під час миру рицарі займались полюванням і проводили турніри, які давали змогу показати рівень володіння зброєю. Відбувалися вони на спеціально підготовленій арені (ристалищі). Умови турніру були різними. Як правило, рицар повинен був завдати супернику удар списом без вістря в груди чи в центр щита, вибити його з сідла. Переможці брали супротивників у полон і вимагали сплачувати викуп. До турнірів не допускались рицарі, що зрадили своєму сеньйору, королю чи образили поважну даму.

Суттєва роль у створенні ідеального образу рицаря належала рицарській літературі: поезії і роману, які набували все більшої популярності. Тематика їх зводиться до теми любові, фантастичних пригод і авантюр, які трапляються з рицарем. Найпопулярнішими сюжетами численних романів лишилися історії про короля Артура, інших " рицарів круглого столу" і " Тристан та Ізольда". Романи про короля Артура об'єднують цикл розповідей про двір міфічного короля як центр ідеального рицарства. Читачі потрапляють до фантастичного світу, де не зробиш і кроку, щоб не зустрітися з чарівним джерелом, феєю, драконом, велетнем, магом, чудовиськом, прекрасною принцесою, яка чекає на сміливого рицаря. " Тристан та Ізольда" - історія трагічного кохання, колізія боротьби між почуттям і обов'язком, васальною вірністю і коханням. Це своєрідний гімн любові, що сильніша за смерть, який став одним з найвідоміших у світовій літературі.

З іншого боку, пізнє Середньовіччя породило таку своєрідну форму народної субкультури, як народне християнство. Якщо раніше християнська культура була щільно прив'язана до феодального замку або єпископського собору, то тепер усе населення так чи інакше ототожнювало власні життєві цінності, спосіб свого життя з християнською доктриною, сприйнятою крізь призму народних забобонів і магічних уявлень. Під кінець середньовічної доби, вже в XV ст. у Європі стихійно починають утворюватися церковні братства, переважно з метою замовлення регулярних культових відправ за померлих мирян (для чого створювалися спільні каси), а також для догляду за літніми та хворими людьми і поширення початкової освіти. З народним середовищем пов'язано чимало опозиційних офіційній церкві поглядів і течій XIII-XV ст., виникнення яких було зумовлене посиленням вимог до церковного кліру.

Часто розчарування у церковнослужителях, а також невдоволеність особистими проблемами ставали підставою для захоплення магією та іншими окультними науками. При цьому велика кількість забобонів ґрунтувалася на викривленому сприйнятті багатьох малозрозумілих простим людям книг, а також почутої усної інформації. У народному середовищі (як часто і в середовищі більш освіченому) побутували досить строкаті за походженням уявлення про потойбічний світ, сформовані різними джерелами. Встановлено, що численні малозрозумілі відьомські словесні формули (на кшталт " абракадабра") являли собою більш-менш зіпсовану кальку з єврейської чи арабської мови. Часто джерелом поширення забобонів ставала сама церква, яка потім знаряддями інквізиції ці ж забобони і карала.

Важливим елементом культури пізнього Середньовіччя у Західній Європі стала техніка, хоча до середини XV ст. процес розвитку техніки відбувався досить повільно. Найбільше уваги приділялося розвитку оса-дної та відповідно оборонної техніки. Самий термін " машина" початкове стосувався тільки складних як на той час наступальних конструкцій та механізмів, використовуваних під час осади. Але низка важливих технічних винаходів, зроблених у цей час, вплинула на життя середньовічної людини, її трудову діяльність. Зокрема, з'являються і набувають поширення водяні й повітряні млини (вітряки), які використовувалися не лише для виготовлення муки, але й при інших технологічних процесах, наприклад, у деревообробці. Удосконалюються будівельне, гончарне, ткацьке, виночавильне, ковальське та інші види устаткування і обладнання. У феодах поряд із землеробством поширюються скотарство (у XIV ст. стало зрозуміло, що воно приносить більші прибутки) і пов'язане з цим виготовлення вовняних тканин, а також виноробство, садівництво і селекційне городництво. Дерев'яні частини знарядь праці' замінювались на залізні. Розвиваються металургійне виробництво, гірнича промисловість, відроджується склодувна справа, значного ступеню розвитку сягає ювелірне ремесло і карбування грошей. З XIV ст. у містах Європи з'являються перші годинники, що встановлюються на міських ратушах.

Продовжувався розвиток міст і міського самоврядування. Так, у XIII ст. у Німеччині починає поширюватися Магдебурзьке право, за яким упривілейовані цим правом міста частково звільнялися від центральної адміністрації та влади феодалів. Однак міська автономія була ще досить обмеженою, не було завершено переорієнтацію на систему споживацько-виробничих цінностей. Нестабільною лишалася й політична структура міста, що мала широкий спектр форм -від диктатури " черні" до тиранії.

Населення міст за пізнього Середньовіччя значно зростає, особливо в Італії. Вже 1300 р. у таких містах-республіках, як Мілан та Венеція нараховувалося близько 120 тис. мешканців, а в сімох інших італійських містах населення перевищувало ЗО тис. мешканців. У більшості міських комун належність до котроїсь із ремісничих корпорацій була обов'язковою передумовою для отримання -міщанами роботи, професії або виборчого права. На місце подеста (мера) призначали людей сторонніх, які виконували обов'язки протягом обмеженого часу. Механізм противаг і взаємоконтролю відбивав складну структуру торгового суспільства, заснованого на економіці посиленого розвитку банківської, фінансової та страхової діяльності. Податки на спадщину забезпечували місту ресурси на фінансування активного будівництва, що охопило Італію в XIII-XV ст. Серед міст, сполучених торговельною мережею, виділялися передусім ті, що були не тільки посередниками, але й мали порівняно великі виробництва. Саме таким було місто Флоренція в Центральній Італії.

У багатьох містах періодично проводилися видовищні карнавали з яскравими маскарадами, нерідко пов'язані ще з дохристиянськими віруваннями, але тепер поставлені у залежність або від святого покровителя міста, або від якоїсь події чи реліквії, що мали причетність до життя цього міста. Яскраво відзначалися й основні релігійні свята, а також дні тих чи інших ремісничих цехів. Розвиток освітніх центрів у зростаючих містах спонукав до поширення шкільного театру розвитку пов'язаних з ним драматичних жанрів пізнього Середньовіччя.

Міракль (від латинського слова " чудо") - це віршована драма, в основу сюжету якої покладено розповідь про чудо, яке створив один із святих або Діва Марія. Часто міраклі відображали і соціальні конфлікти епохи, це, як правило, теми морального осуду невідповідної або й ганебної поведінки феодалів і священиків. Міраклі ставились на сценах міських аматорських театрів, а також виконувались учнями церковних шкіл.

Містерія (від лат слова " таїнство") - це релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (ґанку перед костелом) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли: старозавітний, новозавітний і апостольський. Найбільш відомою новозавітною містерією була " Страсті Господні", яка складалася з 35 тис. віршів і йшла протягом 4 днів. Інколи в ній брали участь до 400 виконавців. Містерії, за звичай, влаштовувалися за кошти міської влади, братств і ремісничих цехів на Пасху, Різдво та інші церковні свята.

Більш світський характер мали інші театральні жанри - фарси і мораліте. Фарси - невеличкі п'єси анекдотичного характеру, в яких дотепно викриваються розпуста ченців, зажерливість заможних громадян, продажність суддів, висміюються феодальні грабіжницькі війни, папські індульгенції. Мораліте розділились на алегорії (" героями" яких є алегоричні уособлення чеснот, пороків-або певних рис людини - Справедливість, Заздрість, Мужність тощо) та історії (які торкалися тем сімейної та суспільної моралі).

Мистецтво пізнього Середньовіччя прийнято називати готичним, хоча ця назва є досить умовною (від " готський" - варварський). Готика - це пошук синтезу між архітектурою, живописом і скульптурою, що мав відбивати універсалізм. схоластичного світогляду своєї доби. Готичне мистецтво цілком пов'язане з розвитком міської культури. Життя в місті викликає появу нових типів будівель - біржа, суд, лікарня, митниця, ратуша. Початкове готика виникає у Франції внаслідок еволюції місцевої форми романського стилю. Тут складається тип готичного собору. Масивні стіни " приховуються" за численними прикрасами, раціональність задуму сполучається з ірраціональністю враження. Характерні риси готичного собору - стрільчас-ті арки, стрільчасті вікна, витягнутість вгору всієї будівлі (інколи аж до повної відсутності округлих об'ємів), різнокольорові вітражі. Над головним входом до собору найчастіше було прийнято розміщувати велику круглу розетку, яка символізувала собою " всевидюще око" Бога,, відкрите на всі боки світу. Готичний собор пробуджував у людини почуття піднесеного, величного, почуття захоплення. Фасади соборів були всуціль декоровані скульптурою, яка здалеку нагадувала мереживо. Хоча основний стильовий елемент готичної архітектури - стрі-льчасту арку - було запозичено на ісламському Сході, у цілому готика яскраво виражає саме західноєвропейську культурну традицію. Знамениті готичні собори - Собор Паризької Богоматері (будівництво розпочато 1208), Шартрський (1260), Ам'єнський (1258), Реймсь-кий (1240, зруйнований під час Першої світової війни у 1914р., див. на мал.), Кельнський (1248), Страсбурзький (1276), Міланський. Будівництво, добудова і часткова реконструкція більшості готичних соборів нерідко тривали протягом століть.

Собор як центральний костел міста був чимось більшим, ніж місцем церковних відправ. Якщо в ратуші зосереджувалося ділове життя середньовічного міста, то в соборі найчастіше читалися універси-. тетські лекції, відбувалися театральні вистави (найчастіше на паперті, але іноді й усередині). Іноді в соборі відбувалися засідання парламенту й навіть укладалися торговельні угоди. Деякі собори були настільки великими, що усе населення міста не могло б їх ущерть заповнити.

Готична скульптура поступово звільнюється від умовності романського стилю, створюючи більш пластичні, динамічні фігури. І хоч провідною лишається тема гріхопадіння та спокути, а герої залишаються алегорично-символічними, однак тепер усе це поєднується з певною індивідуалізацією образів І драматизмом вираження. Особливою досконалістю відзначаються скульптурні зображення зі Страсбурзького собору (див. на мал. композицію " Зустріч Марії та Єлизавети"). Характерно, що коли головний архітектор Реймського собору Хью Лібержйер помер 1263 p., йому було віддано нечу-вану доти честь - він був увічнений у вигляді портретне точного скульптурного зображення в одежах вченого і з макетом свого собору в руці. На надгробній плиті іншого готичного архітектора, П'єра де Монтеро, 1267 р. було зроблено напис " Визначний Доктор", тобто архітектора розглядали як вченого схоластика. Справді, будівничі готичних соборів були вже не самоучками, а цеховими професіоналами, що мали свої професійні секрети. З XIII ст. до нашого часу зберігся архітектурний альбом Віллара з Оненкура, в якому подано зразки типових будівельних пропорцій без теоретичного обґрунтування, яке трималося у таємниці. Це ж характерно і для значно більш пізніх технічних керівництв Шмуттермаєра, Роріцера і Лохера.

До середини XIV ст. готика розвивалася як напрочуд цілісний стиль, що відбивав схоластичне відчуття єдності розуму і віри, а з цього часу, у зв'язку з поширенням, з одного боку, номіналістичного скептицизму, з іншого - ірраціонального містицизму, відчуття єдності віри і розуму руйнується, що відбивається й на архітектурі. Всередині стилю виникають різні відмінні течії, об'єднувані назвою " пізня готика".

Готика є також періодом розквіту в Західній Європі мистецтва вітражу - віконного розпису, в якому робота з кольоровим склом поєднувалася з урахуванням гри сонячного світла). Сюжети вітражів ті ж, що і скульптурного декору. Значну увагу приділяли митці XIII-XV ст. розвиткові мистецтва книжкової мініатюри, книжкової ілюстрації, великого поширення набувають гобелени. Майстри готики широко звертаються до образів народної фантазії.

Паралельно з готикою в Західну Європу ХНІ ст. приходить візантійський іконопис, одночасно як практика і (особливо) як теорія. З ХНІ ст. західноєвропейці починають усвідомлювати, що виконані у візантійських традиціях плоскісні зображення мають непересічну символічну цінність, несуть велике змістове наповнення і справляють емоційний вплив. Після знайомства з живими візантійцями і внаслідок поширення перекладів творів східних діячів церковної культури починає поширюватись думка, що живопис випереджає літературу, оскільки в ньому перед очима постають сцени, які зворушують серце сильніше, ніж коли про них читають (Бонавентура). Разом з тим нескутість віддавна встановленими канонами сприяла швидкій еволюції іконопису в живопис на полотні.

У самій Візантії та країнах ісламського Сходу за пізнього Середньовіччя культурний розвиток стає все більш традиціоналістсь-ким, нові явища й процеси долають традиційні погляди з великими ускладненнями. Посилення традиціоналізму пов'язується з потребою збереженням власної ідентичності перед загрозою її втрати (сельджуцькі, хрестоносні,.монгольські та османські завоювання).

Культура Середньовіччя створила нове коло ідей і образів, нові естетичні, ідеали, в які вклала новий зміст. Відбиваючи релігійне світобачення, ця культура глибоко занурилася у внутрішній світ людини. Однак потенційне багатство культурного життя тільки частково виявило в добу Середньовіччя свої можливості. Розвинутись йому заважали тенета громіздких ієрархічних структур феодального суспільства, безперечний церковний догматизм і, вірогідно, неспроможність духовної еліти поєднати " високу" культуру з численними • різновидами " низької" культури широких верств. Головним надбанням середньовічної культури було те, що вона відкрила духовні сили людини, започаткувавши впровадження вповні гуманістичних засад культурного розвитку.