Прощавай, кохана.

Через дванадцять днів після похорону матері і після того, як батько розповів нам історію свого одруження, я вже був готовий вирушити на пошуки того іспанця. На щастя, в ярмутському порту стояв корабель, що відпливав до Кадіса. Це судно водотоннажністю в сто тонн називалося “Авантюристка”. Воно йшло з вантажем сукна та інших англійських товарів, розраховуючи повернутися з вином і тисовими палицями для луків.

Батько заплатив за мій проїзд і, окрім того, дав мені п’ятдесят фунтів золотом. Узяти з собою більше я не ризикнув, але батько забезпечив мене також рекомендаційними листами від ярмутських купців до їхніх компаньйонів: у листах наказано було видати мені будь-яку потрібну суму в межах ста п’ятдесяти англійських фунтів і надалі виявляти усіляке сприяння.

“Авантюристка” відпливала на початку червня. Увечері я мав виїхати до Ярмута. Всі мої речі відправили напередодні, і я вже попрощався з усіма, окрім тієї, з якою мені якнайбільше хотілося побачитися перед від’їздом. Від дня нашого освідчення в коханні я бачив Лілі тільки на похороні моєї матері, але перекинутися словом нам не вдалося. Схоже було на те, що мені доведеться виїхати, так і не сказавши їй на прощання жодного слова, бо сквайр Бозард попередив, що, коли я посмію наблизитися до його будинку, слуги викинуть мене за ворота, а я не бажав зазнавати такої ганьби.

Ох і тяжко було мені вирушати в такі далекі краї, звідки я міг і не повернутися, навіть не сказавши коханій останнього “прощавай”.

Не знаючи, як мені вчинити, я звернувся зі своїм горем до батька, розповів йому про все і попросив сприяння.

— Я їду, щоб помститися за наше спільне горе, — сказав я. — Може, мені доведеться накласти життям заради честі. Допоможіть же мені, батьку!

— Мій сусід Бозард, — відповів батько, — намірився віддати дочку за твого брата, а не за тебе, Томасе. Своїм добром кожен розпоряджається як хоче. Проте сьогодні я тобі допоможу, якщо зумію. Сподіваюся, що мене-то вже він не виставить за поріг! Накажи осідлати коней: поїдемо до Бозарда разом.

Не минуло й півгодини, як ми вже були перед будинком Лілі. Батько сказав, що хоче поговорити зі сквайром. Слуга, пам’ятаючи наказ свого господаря, подивився на мене неприязно, проте впустив нас до передпокою, де сидів, попиваючи ель, сам сквайр Бозард.

— Добридень, сусіде! — пробурчав сквайр. — Радий тебе бачити. Проте ти привів із собою того, кому тут зовсім не раді, хоч це й твій син.

— Я привів його сюди востаннє, Бозарде, — відповів батько. — Вислухай його прохання. Ти можеш сказати йому так чи ні — діло твоє, проте якщо ти йому відмовиш, наша дружба від цього міцнішою не стане, адже хлопець сьогодні вночі виїжджає, щоб сісти на корабель і відплисти до Іспанії. Він їде на пошуки вбивці, і їде зі своєї доброї волі, бо, сам того не бажаючи, дозволив убивці втекти, і я гадаю, що він робить правильно.

— Щеня він іще! — зневажливо процідив сквайр Бозард. — Молодий він для таких ловів, до того ж у чужих краях! Проте мені його сміливість подобається, і я бажаю йому удачі. Чого ж він від мене хоче?

— Дозволь попрощатися з твоєю дочкою. Я знаю, що його залицяння тобі не до шмиги, і не дивуюся. Я і сам вважаю, що він іще дуже молодий, щоб мріяти про шлюб. Але якщо він іще раз побачиться з дівчиною, то поганого в цьому не буде. Але останнє слово — за тобою!

Подумавши трохи, сквайр Бозард відповів:

— Хлопець-то він хвацький, хоча йому й не світить бути зятем. І їде світ за очі. Хтозна — може, й зовсім не повернеться. Не хочу, щоб він згадував мене лихим словом! Іди он під той бук, Томасе, і чекай. Я пришлю туди Лілі. Можеш поговорити з нею півгодини. Тільки не більше! Та не ховайтеся нікуди, щоб вас було видно з вікон. І не дякуй мені, біжи, поки я не передумав!

Я вибіг із дому, серце моє калатало шалено перед зустріччю з коханою. А коли вона наблизилася, я подумав: воістину, навіть ангел не може бути прекрасніший і ніжніший.

— О Томасе! — прошепотіла вона, схиливши голівку до мого плеча. — Невже це правда, що ти відпливаєш за море на пошуки вбивці?

— Так, я відпливаю, щоб знайти його і вбити! Тоді я залишив його, щоб догнати тебе, а нині я мушу залишити тебе, щоб знайти його. Тільки не плач! Я присягнувся це зробити, і якщо не дотримаю клятви, ганьба впаде на мою голову.

— А я через твою клятву повинна овдовіти, навіть не ставши дружиною? Ох Томасе, якщо ти мене покинеш, я тебе вже ніколи не побачу!

— Звідки знати, мила? Мій батько побував за морями, зазнав усіх поневірянь і повернувся благополучно.

— Звичайно, він-то повернувся, та ще й не один! Ти молодий, Томасе, а в далеких краях стільки прекрасних і знатних дам! Хіба я зможу сподіватися, що лишуся в твоєму серці, коли буду так далеко?

— Присягаюся тобі, Лілі…

— Ні, Томасе, не присягайся: навіщо брати зайвий гріх на душу, якщо ти раптом порушиш клятву? Просто пам’ятай про мене, коханий, а я тебе ніколи не забуду! Адже може бути, — о, серце моє розривається, коли подумаю! — може так статися, що це наша остання зустріч. Але якщо це так, сподіватимемося на зустріч на небесах. Але в одному будь певен: я буду вірна тобі, поки жива, і що б не робив батько, я швидше помру, аніж порушу свою обіцянку. Я звичайно молода, щоб говорити так твердо, але так воно й буде! О Боже, ця розлука гірша за смерть! А може, й насправді краще тобі виїхати… Адже якщо ти залишишся, як то нам з тобою буде тут, поки живий батько, а я йому бажаю довгого життя!

— Люба моя, давай помолимося, щоб нам жити одне поруч одного! Я їду не тільки за ворогом, але і на пошуки багатства, і я його здобуду заради нашого майбутнього!

Лілі гірко похитала головою.

— Це було б велике щастя, Томасе. Люди рідко одружуються з любові, а якщо це й трапляється, то часто тут же втрачають одне одного. Тож будемо вдячні за те, що знаємо, якою може бути любов на землі. І якщо не зустрінемося — любитимемо одне одного в іншому світі, де ніхто нам не скаже “ні”.

Ми довго ще говорили, шепочучи безладні слова любові, туги і надії. Нарешті Лілі озирнулася з сумною і ніжною усмішкою і сказала:

— Час уже, милий. Он у дверях стоїть мій батько і гукає на мене.

— Ех, була не була! — гаряче прошепотів я і потяг Лілі за стовбур старого бука.

Тут я ухопив її в обійми і обсипав поцілунками, і вона гаряче відповідала на мої поцілунки.

Ледве пам’ятаю, що було потім. Коли ми вже виїздили, я знову побачив кохане обличчя, сумне і заплакане: Лілі дивилася нам услід. Упродовж двадцяти років ця сумна і прекрасна дівчина поставала переді мною, як постає вона перед моїми очима зараз, наперекір усьому, — і життю, і смерті. Інші жінки теж любили мене, і я знав розлуки страшніші, але спогад про цю дівчину і її прощальний погляд виявилися сильнішими за все.

Я забув згадати ще про одну річ. Коли, ми шалено цілувалися за крислатим буком, Лілі зняла з пальця обручку і сунула її мені в руку зі словами: “Кожного ранку, коли прокинешся, дивися на неї і згадуй мене! ” Це була обручка її матері. Вона і зараз виблискує при світлі зимового сонця на моїй зморшкуватій руці, яка виводить ці рядки. І з нею я зійду в могилу. На внутрішньому боці гладенького персня викарбувано:

Нехай ми нарізно, Зате душею разом.

Того ж дня ми з батьком вирушили верхи до Ярмута. Мій брат Джефрі не поїхав з нами, але попрощалися ми тепло, і я цьому радий, адже більше я його вже не бачив. Про Лілі Бозард і про наші почуття не було сказано жодного слова, хоча я чудово знав: щойно я сховаюся за поворотом, він тут же постарається зайняти місце в її серці. Він і справді зробив таку спробу, але я йому прощаю. Правду кажучи, його не можна надто судити, бо хіба знайдеться хоч один чоловік, який, побачивши Лілі, не схотів би з нею одружитися? Навряд. А колись ми завжди були нерозлучні, і лише пізніше, коли обидва змужніли і між нами постала любов до Лілі, ми поступово віддалилися один від одного. Історія досить типова. Окрім того Джефрі нічого не домігся, і сердитися мені нічого.

Моя сестричка Мері, яка стала найвродливішою дівчиною в усій окрузі після Лілі Бозард, гірко плакала, розлучаючись зі мною. Вона була всього на рік молодша за мене, і ми ніжно любили одне одного: адже в нашій прихильності не було й тіні суперництва! Я утішив Мері, як зумів, і, розповівши про все, що сталося між мною і Лілі, попрохав її стати нашою спільницею. Мері обіцяла сприяти нам. Як я вже казав, у Лілі був брат, вельми перспективний хлопець, на той час він навчався в коледжі. Сестра Мері і він відчували одне до одного глибоку приязнь, яка, можливо, могла б надалі вилитися в щось міцніше.

Отже, ми поцілувалися востаннє і зі сльозами попрощалися. Ми з батьком сіли на коней і рушили в путь. Але коли ми вихопилися на невисокий пагорб за млинами, я притримав свого коня, озирнувся на мальовничу долину, і серце моє защеміло.

Якби я знав, що мені випаде пережити, перш ніж я знову побачу рідний край, воно б, напевно, розірвалося. Але якби ми могли передбачати майбутнє, я гадаю, лише дехто зголосився б жити з доброї волі.

Наступного дня я вже був на борту “Авантюристки”. Перед самим відплиттям серце батька зм’якшилося: він згадав, що я був улюбленцем матері, і злякався, що більше мене не побачить. Батько так стривожився, що в останню мить навіть хотів змінити своє рішення і залишити мене. Але я вже не міг зупинитися, я вистраждав усю гіркоту розлуки і не бажав повертатися на посміховисько сусідам.

— Надто пізно! — сказав я батькові. — Ви самі хотіли, щоб я помстився, і спонукали мене до цього найжорстокішими словами. А зараз, навіть якщо я знатиму напевно, що через тиждень помру, я все одно не лишуся вдома, бо від таких клятв, як моя, не відмовляються.

— Тоді хай буде так, сину мій! — зітхнув батько. — Страшна смерть твоєї матері затьмарила мій розум, і я наговорив такого, у чому доведеться розкаятися. На щастя, я навряд чи доживу до цього дня, бо серце моє розбите. Мені б пам’ятати, що відплата в руках Божих і він обрушить її свого часу без нашого втручання. Не згадуй мене лихим словом, мій хлопчику, якщо ми більше не зустрінемося. Я люблю тебе, і лише невимовна любов до твоєї матері змусила мене обійтися з тобою так суворо.

— Я це знаю, батьку, і не тримаю на вас серця. Але якщо ви вважаєте, що переді мною у боргу, відшкодуйте лише одним: постарайтеся, щоб мій братик не розсварив нас із Лілі, поки мене тут не буде.

— Я зроблю що зможу, синку мій, хоча, зізнаюся, якби ви так сильно не кохали одне одного, я б із задоволенням їх оженив. Але, повторюю, я вже недовго зможу піклуватися про твої і про інші земні справи, а коли мене не стане, все піде своїм природним шляхом. А тобі, Томасе, я заповідаю: не забувай своєї віри і своєї батьківщини, що б із тобою не сталося, уникай непотрібних сутичок, тримайся подалі від жінок, що гублять нашу молодість, а головне — стеж за своїм словом і за вдачею, бо вона у тебе далеко не голубина. Крім того, де б ти не був, не ганьби віру чужої країни, не глузуй з її звичаїв і не порушуй їх, інакше ти спізнаєш, які жорстокі бувають люди, коли гадають, що це завгодно їхнім богам, — це я зазнав на собі!

Затим батько обійняв мене, благословив, і ми розсталися. Більше я його вже не бачив. Хоча батько мій був ще далеко не старий, приблизно за рік Після мого від’їзду він помер. Серцевий напад застав його тієї миті, коли після недільної служби він стояв у церкві поблизу вівтаря, роздумуючи над прахом моєї матері. Так він і помер, залишивши моєму брату всі свої землі і маєток. Батько був щиросердою людиною, але любив мою матір надто сильно, щоб широко дивитися на життя і завжди бути справедливим. Така любов, природна для жінок, може перетворитися на щось подібне до звичайного егоїзму і змусити того, хто нею одержимий, збайдужіти до всього іншого. Діти були для мого батька не такими дорогими, і він охоче пожертвував би усіма, лише б повернути їй життя. Але зрештою це була благородна вада, адже батько в своїй пристрасті абсолютно не думав про себе і заплатив за свою любов дорогою ціною. Про те, як ми допливли до Кадіса, куди попрямував корабель де Гарсіа, розповісти нічого. У Біскайській затоці здійнявся стрічний вітер і відніс нас до гавані Лісабона, де ми й сховалися. Але зрештою через місяць ми благополучно досягли Кадіса.